Постанова

від 19.11.2012 по справі 5020-818/2012

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2012 року Справа № 5020-818/2012

Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Рибіної С.А.,

суддів Гоголя Ю.М.,

Маслової З.Д.,

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_2, представник, довіреність № 217 від 29.03.2012;

відповідача -Небога І.О., представник, довіреність № б/н від 01.08.2012,

розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на рішення господарського суду міста Севастополя (суддя Харченко І.А.) від 17 вересня 2012 року у справі №5020-818/2012

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

(АДРЕСА_1)

до Приватного акціонерного товариства "Швейна фабрика ім. Ніни Онілової"

(вул. Айвазовського, 3, Севастополь, 99011)

про стягнення 164214,36 грн.

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернулась до господарського суду міста Севастополя з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства "Швейна фабрика ім. Ніни Онілової" про стягнення зайво сплаченої орендної плати за договором оренди від 01.07.2002 в розмірі 164214,36 грн.

Позовні вимоги позивач обгрунтовує тим, що між сторонами було укладено два договори оренди одного майна: б/н від 02.01.2002 та б/н від 01.07.2002. Тривалий час між сторонами велися спори щодо чинності договорів та тільки у 2011 році, після низки судових рішень, було встановлено, що чинним є договір б/н від 01.07.2002. Розмір орендної плати за договором б/н від 02.01.2002 складав 750,00 грн. щомісячно, а за договором б/н від 01.07.2002 -500,00 грн. щомісячно. Оскільки позивач сплачував орендну плату виходячі з розміру 750,00 грн., що відповідає умовам договору б/н від 02.01.2002, відповідач отримав орендну плату, яка значно перевищує встановлену договором б/н від 01.07.2002. Кошти, які перераховувались відповідачу, у розмірі більше 500,00 грн. щомісячно є безпідставно отриманими, та, на думку позивача, підлягають поверненню.

Рішенням господарського суду міста Севастополя (суддя Харченко І.А.) від 17 вересня 2012 року у справі №5020-818/2012 позов задоволено частково: стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Швейна фабрика імені Ніни Онілової" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 надмірно сплачену суму орендної плати у розмірі 6250,00 грн. за договором б/н від 01.07.2002 оренди нерухомого майна - нежитлового приміщення цокольного полупідвального приміщення їдальні фабрики ім. Ніни Онілової, загальною площею 50 кв.м по адресу: АДРЕСА_2 в іншій частині позову відмовлено.

Приймаючи таке рішення господарський суд першої інстанції виходив з того, що позивач дійсно перерахував відповідачу суму, що перевищує розмір орендної плати, однак позивач повинен був знати, що при укладанні договору від 01.07.2002 сторони дійшли згоди про заміну зобов'язання за договором від 02.01.2002 на зобов'язання за договором від 01.07.2002, тому, за заявою відповідача застосував до вимог строк позовної давності.

Не погодившись з рішенням суду, Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернулась до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Підставою для скасування зазначеного судового акту заявник апеляційної скарги вважає неповне з`ясування судом першої інстанції усіх обставин справи, що призвело до помилкових висновків та невірного застосування норм матеріального права.

Свої доводи заявник апеляційної скарги обґрунтовує тим, що господарським судом першої інстанції не було враховано, що факт використання нежитлового приміщення позивачем саме за договором від 02.01.2002 було визнано постановою Севастопольського апеляційного господарського суду по справі № 5020-11/014 від 26.10.2009, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 28.01.2010, рішенням господарського суду міста Севастополя по справі № 5020-4/236 від 01.02.2011, постановою Вищого господарського суду України по справі № 5020-4/236 від 31.05.2011, постановою Севастопольського апеляційного господарського суду по справі № 5020-5/166 від 27.04.2010 та рішенням господарського суду міста Севастополя по справі № 5020-12/561-4/261 від 04.03.2010. Крім того, позивач зауважує, що відповідач виставляв йому рахунки саме за договором від 02.01.2002 та вважає, що оскільки за вказаним договором орендна плата складає 750,00 грн. на місяць, а діючим договором є договір від 01.07.2002, за яким орендна плата складає 500,00 грн. на місяць, тому переплачена відповідачу сума складає саме 164214,36 грн. Також заявник апеляційної скарги зазначає, що строк позовної давності ним не пропущений, оскільки до моменту винесення господарським судом рішень від 22.03.2011, 09.06.2011 та 15.11.2011 він не знав та не міг знати про те, що діючим між сторонами є договір від 01.07.2002.

Ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду від 03 жовтня 2012 року апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 прийнята до провадження колегією у складі: головуючого судді Латиніна О.А., суддів Маслової З.Д., Фенько Т.П. та призначена до розгляду.

Розпорядженням від 05 листопада 2012 року суддю Латиніна О.А. замінено на суддю Рибіну С.А., головуючим по справі призначено Рибіну С.А., розгляд справи почато спочатку.

Розпорядженням від 19 листопада 2012 року суддю Фенько Т.П. замінено на суддю Гоголя Ю.М., розгляд справи почато спочатку.

У судовому засіданні позивач наполягав на задоволенні апеляційної скарги.

Представник відповідача проти апеляційної скарги заперечував. Доводи викладені в письмовому відзиві на апеляційну скаргу.

Розглянувши справу повторно в порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія встановила наступне.

02 січня 2002 року між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (Орендар) та Закритим акціонерним товариством "Швейна фабрика ім. Ніни Онілової" (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Швейна фабрика ім. Ніни Онілової") (Орендодавець) було укладено договір оренди майна, відповідно до якого орендодавець передає орендарю в строкове платне (750,00 грн. на місяць) користування цокольне полупідвальне нежитлове приміщення колишньої їдальні фабрики ім. Ніни Онілової, загальною площею 50 кв.м по адресу: АДРЕСА_2 (а.с.10-11, т.1).

01 липня 2002 року між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (Орендар) та Закритим акціонерним товариством "Швейна фабрика ім. Ніни Онілової" (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Швейна фабрика ім. Ніни Онілової") (Орендодавець) було укладено договір оренди майна щодо передачі в строкове платне користування того ж саме майна, однак на інших умовах: щомісячно орендна плата складає 500,00 грн. (а.с.12-13, т.1).

Рішенням господарського суду міста Севастополя від 22.03.2011 по справі №5020-308/2011, рішенням господарського суду м.Севастополя по справі №5020-724/2011 від 09.06.2011, залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 24.10.2011 та постановою Вищого господарського суду України від 15.03.2012, рішенням господарського суду міста Севастополя по справі №5020-1157/2011 від 15.11.2011, залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 10.01.2012 встановлено, що Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 користувалась нежитловим приміщенням колишньої дальні Публічного акціонерного товариства "Швейна фабрика ім. Ніни Онілової" саме за договором № б/н від 01.07.2002.

Рішенням господарського суду міста Севастополя по справі № 5020-1157/2011 від 15.11.2011, залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 10.01.2012 встановлено факт припинення дії договору № б/н від 01.07.2002 у зв'язку із закінченням строку оренди 01.07.2011.

Згідно частини другої статті 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу.

Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі сторони, що й у справі, яка розглядається. Отже, повна тотожність суб'єктного складу спору є обов'язковою умовою преюдиціальності щодо сторін. Якщо у справі беруть участь ті самі сторони, однак інші треті особи, то факти, встановлені рішенням у такій справі, матимуть преюдиціальне значення.

Не має винятків стосовно преюдиціальності фактів, що не входили у предмет доказування в раніше розглянутій справі. Якщо суд помилково включив факт у предмет доказування, це не позбавляє його властивостей преюдиціального факту в розгляді іншої справи.

У пункті 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" зазначено, що не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус (наприклад, позивач у даній справі був відповідачем в іншій, а відповідач у даній справі - позивачем в іншій).

Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір.

Оскільки зазначений вище та даний спори мають однакові сторони, суд вважає за можливе застосувати статтю 35 Господарського процесуального кодексу України, щодо фактів встановлених судом, а саме: факту користування позивачем приміщеннями відповідача саме на підставі договору б/н від 01.07.2002 та закінчення строку дії цього договору 01.07.2011.

Орендоване приміщення звільнено позивачем 07 лютого 2012 року, що підтверджується актом Відділу державної виконавчої служби Ленінського РУЮ м.Севастополя (а.с. 67, т.1) та не спростовується сторонами.

За твердженням позивача, за період з липня 2002 року по лютий 2012 року ним за оренду приміщень відповідача були перераховані грошові кошти в розмірі 221835,36 грн., з яких тільки в розмірі 57621,00 грн. відповідали розміру орендної плати, встановленої договором б/н від 01.07.2002, а 164214,36 грн. були перераховані без достатніх правових підстав. Це стало підставою для звернення позивача до суду про стягнення зайво сплаченої орендної плати.

Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, дотримання ним норм процесуального права та відповідність висновків суду обставинам справи, судова колегія не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції у зв`язку з наступним.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України та статтею 174 Господарського кодексу України, зокрема, з договорів та інших правочинів (угод); з інших юридичних фактів, а також безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Згідно статті 509 Цивільного кодексу України та статті 173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до частини першої статті 175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 статті 220 Цивільного кодексу Української РСР, яка діяла на моменту укладення договору № б/н від 01.07.2002 зобов'язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими ж особами.

Судова колегія вважає, що заміна зобов'язання за договором № б/н від 02.01.2002 на зобов'язання за договором № б/н від 01.07.2002 правомірно прийнята судом першої інстанції як факт, що не підлягає доказуванню з підстав, викладених вище.

Відповідно до положень статті 193 Господарського кодексу України та статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, позивач повинен був сплачувати орендну плату в розмірі 500,00 грн. щомісячно.

З матеріалів справи вбачається, що позивач перерахував відповідачу за період оренди майна 221835,36 грн., з яких тільки 57621,00 грн. відповідають п. 4.1 договору б/н від 01.07.2002.

Відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Отримана відповідачем сума в розмірі 164214,36 грн., як вбачається з матеріалів справи, містить в собі як зайве сплачену орендну плату, так і експлуатаційні витрати та, в частині орендної плати в розмірі понад 500,00 грн. є безпідставно отриманою та підлягає поверненню позивачу.

При цьому, відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно статтей 257, 261 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки та її перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позивач звернувся до суду 11.07.2012 (з моменту відправки позовної заяви поштою), тому вимоги в межах строку позовної давності охоплюють період з липня 2009 року по липень 2012 року.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем за період з липня 2009 року по липень 2011 року сплачено 18750,00 грн., що підтверджується актами наданих послуг та виставленими рахунками, та не спростовується відповідачем, а повинно було бути сплачено 12500,00 грн.

Оскільки відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог частково, в розмірі 6250,00 грн. Розрахунок перевірений судовою колегією та визнається вірним.

Дослідивши доводи апеляційної скарги, судова колегія зазначає, що вони не підлягають врахуванню з наступних підстав.

Довід заявника апеляційної скарги про те, що факт використання нежитлового приміщення позивачем саме за договором від 02.01.2002 було визнано постановою Севастопольського апеляційного господарського суду по справі № 5020-11/014 від 26.10.2009, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 28.01.2010, рішенням господарського суду міста Севастополя по справі № 5020-4/236 від 01.02.2011, постановою Вищого господарського суду України по справі № 5020-4/236 від 31.05.2011, постановою Севастопольського апеляційного господарського суду по справі № 5020-5/166 від 27.04.2010 та рішенням господарського суду міста Севастополя по справі № 5020-12/561-4/261 від 04.03.2010 не приймається судовою колегією до уваги, оскільки правовідносини за договором № б/н від 01.07.2002 не були предметом розгляду у зазначених судових справах. По них об'єктом дослідження був виключно договір № б/н від 02.01.2002.

Щодо посилання заявника апеляційної скарги на те, що він довідався про дійсність саме договору б/н від 01.07.2002 лише після винесення низки рішень у 2011 році, які стосуються спірних правовідносин, судова колегія не приймає даний довід, у зв`язку з тим, що позивач не міг бути не обізнаний про укладення договору б/н від 01.07.2002, оскільки він підписаний обома сторонами та скріплений печатками, факт наявності вказаного договору сторонами не спростовується.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що певний період позивач навіть сплачував орендну плату в розмірі 500,00 грн. (а.с. 60, т.1).

Інші доводи, викладені в апеляційній скарзі та поясненнях позивача, відхиляються судовою колегією, оскільки не підтверджені матеріалами справи та належними доказами в розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України, зводяться до довільного тлумачення скаржником норм законодавства та не спростовують законних і обґрунтованих висновків господарського суду першої інстанції.

За таких обставин, судова колегія визнала вірним висновок суду про часткове задоволення позовних вимог в розмірі 6250,00 грн.

На підставі вищевикладеного, судова колегія дійшла висновку, що місцевим господарським судом правильно встановлені та досліджені всі обставини справи, права та обов'язки сторін, рішення винесено з дотриманням норм матеріального та процесуального права України. Таким чином, оскаржуване рішення господарського суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні, апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 задоволенню не підлягає.

Керуючись статтею 101, пунктом 1 частини першої статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Севастополя від 17 вересня 2012 року у справі №5020-818/2012 залишити без змін.

Головуючий суддя С.А. Рибіна

Судді Ю.М. Гоголь

З.Д. Маслова

Розсилка:

1. Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (АДРЕСА_1).

2. Приватне акціонерне товариство "Швейна фабрика ім. Ніни Онілової" (вул. Айвазовського, 3, Севастополь, 99011).