Постанова

від 31.01.2013 по справі 5020-818/2012

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" січня 2013 р. Справа № 5020-818/2012

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В. суддівГоголь Т.Г., Швеця В.О. розглянувши матеріали касаційної скаргиФізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 19.11.12 у справі№5020-818/2012 за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4 доПриватного акціонерного товариства "Швейна фабрика ім.Ніни Онілової" про стягнення 164 214,36 грн

Представники сторін у судове засідання не з'явилися, проте, належно повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги.

Приватним підприємцем ОСОБА_4 у липні 2012 року заявлений позов про стягнення з Приватного акціонерного товариства "Швейна фабрика ім.Ніни Онілової" 164 214,36 грн - надмірно сплаченої орендної плати за договором оренди від 01.07.02. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач вказував на те, що між сторонами укладено два договори оренди одного майна: б/н від 02.01.02, б/н від 01.07.02 і тривалий час між сторонами велися спори щодо чинності договорів та тільки у 2011 році, після низки судових рішень установлено, що чинним є договір б/н від 01.07.02. Позивач зазначав, що розмір орендної плати за договором б/н від 02.01.02 складав 750,00 грн щомісячно, а за договором б/н від 01.07.02 - 500,00 грн, оскільки позивач сплачував орендну плату виходячи з розміру 750,00 грн, що відповідає умовам договору від 02.01.02, відповідач отримав орендну плату, яка перевищує визначену договором від 01.07.02. Відтак, на думку позивача, перераховані відповідачеві кошти у розмірі більше ніж 500,00 грн є безпідставно отриманими, тому підлягають поверненню. При цьому, позивач посилався на приписи статей 526, 762 Цивільного кодексу України, статей 161, 256, 265 Цивільного кодексу УРСР. Доповідач: Добролюбова Т.В.

Рішенням господарського суду міста Севастополя від 17.09.12, ухваленим суддею Харченко І.А., позовні вимоги задоволено частково шляхом стягнення з відповідача на користь позивача 6250,00 грн - надмірно сплаченої суми орендної плати згідно з договором від 01.07.02 за період з липня 2009 року до липня 2011 року. Суд першої інстанції, враховуючи преюдиціальність фактів з'ясованих судовими рішеннями при розгляді інших справ №5020-308/2011, №5020-724/2011, №5020-11/57/2011 установив, що правовідносини сторін з оренди спірного приміщення виникли на підставі договору від 01.07.02, втім позивачем орендні платежі перераховувались згідно з умовами договору від 02.01.02. Щодо стягнення 157 964,36 грн судом відмовлено через сплив строку позовної давності. Судове рішення обґрунтовано приписами статей 220 Цивільного кодексу Української РСР, статей 256, 257, 261, 267, 1212 Цивільного кодексу України, пункту 3.12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.11 №18, статті 35 Господарського процесуального кодексу України. Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Рибіної С.А. - головуючого, Гоголя Ю.М., Маслової З.Д., постановою від 19.11.12, перевірене рішення у справі залишив без змін, а апеляційну скаргу позивача залишив без задоволення. Приватний підприємець ОСОБА_4 звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення у справі скасувати, а матеріали справи скерувати на новий розгляд до суду першої інстанції або прийняти нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник вказує на порушення судами приписів пункту 1 статті 762 Цивільного кодексу України та зазначає, що з липня 2002 року до грудня 2011 року нею фактично перераховано відповідачеві 221 835,36 грн орендних платежів, оскільки у 2011 році судовим рішенням у іншій справі був визнаний чинним договір від 01.07.02, за яким розмір орендної плати за вказаний період мав становити 57 621,00 грн вважає, що нею надмірно сплачено 164 214,36 грн. Зауважує скаржник і на порушенні судами пункту 1 статті 261 Цивільного кодексу України і помилковому висновку судів про пропуск строку позовної давності, адже про порушення свого права вона дізналась у березні 2011 року, тобто після ухвалення рішення у справі №5020-308/2011. Від Приватного акціонерного товариства "Швейна фабрика ім.Ніни Онілової" відзиву на касаційну скаргу судом не отримано. Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В., переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне. Відповідно до частини 1 статті 111 7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що 02.01.02 між Приватним підприємцем ОСОБА_4 - орендарем та Закритим акціонерним товариством "Швейна фабрика ім. Ніни Онілової" - орендодавцем, укладено договір оренди майна, за умовами якого орендодавець передає орендареві в строкове платне користування цокольне полупідвальне нежитлове приміщення колишньої їдальні фабрики ім. Ніни Онілової, загальною площею 50 кв.м за адресою: АДРЕСА_1. Пунктом 4.1 договору сторони визначили, що за користування майном орендар сплачує орендодавцеві 750,00 грн орендних платежів. Установлено судами і те, що 01.07.02 між цими ж сторонами укладено другий договір оренди цього ж майна, і пунктом 4.1 цього договору сторони погодили, що щомісячна орендна плата становить 500,00 грн. Як убачається з матеріалів справи, предметом судового розгляду є вимога Приватного підприємця ОСОБА_4 про стягнення з Приватного акціонерного товариства "Швейна фабрика ім.Ніни Онілової" 164 214,36 грн - надмірно сплаченої орендної плати за договором оренди від 01.07.02. Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому боржник зобов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію, передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникає з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Відповідно до приписів статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори. Приписами частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України унормовано, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Статтею 628 цього ж Кодексу визначено, що зміст договору становлять умови, пункти, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 759 Цивільного кодексу України за договором оренди наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Згідно з приписами статті 762 цього ж Кодексу за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. За приписами частини 1 статті 220 Цивільного кодексу Української РСР (які діяли на момент укладення договору від 01.07.02) зобов'язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими ж особами. Обов'язок особи повернути потерпілому майно, яке набуло набуте нею без достатньої правової підстави, передбачений статтею 1212 Цивільного кодексу України . Дослідивши та надавши оцінку зібраним у справі доказам суди попередніх інстанції, врахувавши обставини установлені при розгляді інших справ: №5020-308/2011, №5020-724/2011, №5020-1157/2011, установили факт користування позивачем орендованим приміщенням саме на підставі договору б/н від 01.07.02. Як установлено судами, вказаний договір підписаний обома сторонами і скріплений печатками, тобто, підписавши договір від 01.07.02 сторони зафіксували факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників. Судами установлено, що строк дії цього договору закінчився 01.07.11, а приміщення звільнено позивачем 07.02.12. Установлено судом і те, що позивач перерахував відповідачеві за увесь період оренди майна 221 835,36 грн, з яких 57 621,00 грн - кошти сплачені згідно з умовами договору від 01.07.02, тобто, заявлені до стягнення кошти є безпідставно отриманими відповідачем. Право на задоволення позову або право на позов у матеріальному розумінні - це право позивача вимагати від суду задоволення позову. Зі спливом позовної давності особа втрачає право на позов саме в матеріальному розумінні. Отже, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено, позовна давність, статтею 257 Цивільного кодексу України установлено в три роки. Правила про позовну давність, відповідно до статті 267 вказаного Кодексу мають застосовуватися тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. Відповідно до приписів статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Визнаючи пропущеним строк позовної давності суди обох інстанцій установили, що початком перебігу строку позовної давності є дата підписання чинного договору оренди, тобто 01.07.02. Як убачається з матеріалів справи, і це установлено судом, позивач з даним позовом звернувся 11.07.12, відтак загальновстановлений трирічний строк позовної давності охоплює період з липня 2009 року до липня 2012 року. Апеляційним судом установлено, що позивачем за період з липня 2009 року до липня 2011 року сплачено 18750,00 грн орендних платежів, в той час, як за умовами договору від 01.07.02 сплаті підлягали кошти у розмірі 12 500,00 грн. З огляду на установлені обставини, висновок судів про застосування строку позовної давності та наявність правових підстав для стягнення надмірно сплаченої орендної плати в сумі 6250,00 грн визнається правомірним. Доводи, викладені в касаційній скарзі не можуть бути підставою для скасування постанови у справі, оскільки ці доводи були предметом розгляду в суді апеляційної інстанції та мотивовано відхилені ним. Відповідно до частини 2 статті 111 7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Виходячи з того, що доводи касаційної скарги не спростовують установлених апеляційним судом обставин справи та ґрунтуються на переоцінці доказів, яка за приписами вказаної норми знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції, підстав для скасування оскаржуваної постанови та задоволення касаційної скарги не вбачається. Витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника. Враховуючи викладене та керуючись статтями 111 5 , 111 7 , 111 8 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 19.11.12 у справі № 5020-818/2012 залишити без змін.

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Головуючий суддя Т.Добролюбова

Судді Т.Гоголь

В.Швець