Рішення

від 05.12.2012 по справі 5011-51/12000-2012

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 5011-51/12000-2012 05.12.12

За позовом Виконуючого обов'язки Київського прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

до: 1) Київської міської ради

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "БОРА"

про визнання протиправним та скасування рішення, визнання недійсним договору

Суддя Пригунова А.Б.

Представники:

від прокуратури: Чащевий Д.І.

від позивача: Рогожинська І.В.

від відповідача 1: Дудник Л.В.

від відповідача 2: Мацуєва Г.О.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Виконуючий обов'язки Київського прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Бора" про визнання недійсним та скасування рішення Київської міської ради від 26.04.2007 р. № 503/1164 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Бора»земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-торгівельного комплексу з паркінгом на вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 17.01.2012 р. № 24; визнання відсутності у Товариства з обмеженою відповідальністю «Бора» права користування земельною ділянкою по вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва площею 3,23 га, кадастровий номер 8000000000:72:213:0038, вартість якої згідно нормативно-грошової оцінки у 2012 році складає 9 278 192, 84 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення Київської міської ради, на підставі якого укладено оспорюваний договір, на думку прокурора, є протиправним, а тому підлягає визнанню недійсним та скасуванню.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.08.2012 р. порушено провадження у даній справі, призначено її до розгляду у судовому засіданні на 01.10.2012 р. за участю представників сторін та прокурора, яких зобов'язано надати суду певні документи.

Звертаючись до суду з позовом прокурор просив вжити заходів до забезпечення позову та накласти арешт на земельну ділянку площею 3, 2 га по вул. М.Амосова у Солом'янському районі міста Києва та заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю "Бора" та будь-яким іншим особам вчиняти будь-які дії з вищевказаною земельною ділянкою.

Прокурор подав пояснення по справі, у яких зазначає, що до повноважень Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) віднесено, зокрема, реалізацію державної політики у використанні та охороні земель, а тому останнє є належним позивачем у даній справі.

Позивач подав письмові пояснення у справі, у яких зазначає, що з моменту укладення договору оренди спірної земельної ділянки відповідачем не проведено будівництво житлово-офісно-торговельного комплексу з готелем та паркінгом та земельна ділянка для забудови протягом п'яти років не використана.

У процесі провадження у справі Київська міська рада подала відзив на позовну заяву, у якому проти позову заперечила, мотивуючи свої заперечення тим, що оскаржуване рішення прийнято відповідно до положень чинного законодавства та в межах визначених законом повноважень.

Відповідач 2 також подав відзив на позовну заяву, у якому зазначає, що рішення Київською міською радою прийнято в межах наданих чинним законодавством України повноважень та з дотриманням порядку передачі зазначеної земельної ділянки, а тому відсутні підстави для скасування рішення Київської міської ради від 26.04.2007 р. № 503/1164 та, відповідно, договору оренди земельної ділянки від 17.01.2012 р. № 24.

Також відповідач 2 подав заяву про застосування позовної давності.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 02.11.2012 р., у зв'язку з перебуванням судді Пригунової А.Б. у відпустці, справу № 5011-51/12000-2012 передано на розгляд судді Гулевець О.В.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 19.11.2012 р. у зв'язку з виходом судді Пригунової А.Б. з відпустки, справу № 5011-51/12000-2012 передано їй для подальшого розгляду.

Розгляд даної справи переносився в порядку ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши клопотання прокурора про вжиття заходів до забезпечення позову у даній справі шляхом накладення арешту на спірне майно та забороною будь-яким особам вчиняти дії зі спірним майном, суд відзначає наступне.

Відповідно до ст. 66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Положеннями ст. 67 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позов забезпечується, зокрема, накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві, забороною відповідачеві вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору. Про забезпечення позову виноситься ухвала.

У відповідності до ч. 1 ст. 67 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; забороною відповідачеві вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору.

Оцінка обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову повинна здійснюватися з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову. Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.

Тож, оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

При вирішення питання про забезпечення позову, господарський суд має враховувати наявність зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, а саме -чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець. Особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести адекватність засобу забезпечення позову. При цьому, обов'язок доказування покладається на особу, яка подала заяву про забезпечення позову. Доказування повинно здійснюватися за загальними правилами відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачає обов'язковість подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, що кореспондує зі способами захисту порушеного прав. Предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин.

Тож, заходи до забезпечення позову застосовуються господарським судом як гарантія реального виконання рішення суду.

Умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Відповідно до змісту п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" № 16 від 26.12.2011 р. при вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Згідно позиції Вищого господарського суду України, яка викладена в постанові Пленуму "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" № 16 від 26.12.2011 р., виносячи ухвалу про заборону певним особам вчиняти дії, господарський суд повинен точно визначити , які саме дії забороняється вчиняти щодо предмета спору.

Разом з тим, прокурором не надано доказів вчинення Київською міською радою дій щодо відчуження спірного майна.

Що ж до вимоги про заборону Товариству з обмеженою відповідальністю "Бора" та будь-яким іншим особам вчиняти будь-які дії з вищевказаною земельною ділянкою, суд відзначає, що прокурором всупереч вимогам Вищого господарського суду України не конкретизовано дій, вчинення яких має бути заборонено стосовно предмета спору та не надано суду доказів вчинення Товариством з обмеженою відповідальністю "Бора" дій, які можуть утруднити або зробити неможливим виконання рішення у даній справі у разі задоволення позову.

У даному судовому засіданні учасники процесу підтримали свої позиції.

Відповідно до ст. 82 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих учасниками провадження у справі, оригінали яких оглянуто у судовому засіданні.

У судовому засіданні 05.12.2012 р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників провадження у справі, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Київської міської ради від 26.04.2007 р. № 503/1164 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Бора" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-торговельного комплексу з паркінгом на вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва»внесено зміни до Генерального плану розвитку міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28.03.2002 р. № 370/1804 та переведено територію в межах, визначених містобудівним обґрунтуванням, з території земельних насаджень загального користування до території житлової громадської забудови; передано Товариству з обмеженою відповідальністю "Бора" у короткострокову оренду на 5 років земельну ділянку площею 3, 23 га (у тому числі 0, 45 га в межах червоних ліній) для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-торгівельного комплексу з паркінгом на вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва.

16.08.2007 р. між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Бора" укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого позивач зобов'язався за актом приймання-передачі передати, а відповідач -прийняти в оренду земельну ділянку, площею 32 301 кв.м., у тому числі 4 428 кв.м. в межах червоних ліній по вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва, кадастровий № 8000000000:72:213:0038 для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-торговельного комплексу з паркінгом строком на п'ять років.

22.08.2007 р. договір зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис № 72-6-00442 у книзі записів державної реєстрації договорів.

Рішенням Київської міської ради від 27.11.2008 р. № 694/694 внесено зміни до рішення Київської міської ради від 26.04.2007 р. № 503/1164 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Бора" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-торговельного комплексу з паркінгом на вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва»та слова «для будівництва експлуатації та обслуговування житлово-торговельного комплексу з паркінгом» замінено словами: «для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісно-торговельного комплексу з готелем та паркінгом».

Рішенням Київської міської ради від 08.07.2010 р. № 1166/4604 внесено зміни до договору оренди земельної ділянки від 22.08.2007 р. № 72-6-00442, укладеного на підставі рішення Київської міської ради від 26.04.2007 р. № 503/1164 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Бора" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-торговельного комплексу з паркінгом на вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва»та викладено п. 3.1. договору в наступній редакції: «договір укладено на 10 років в частині оренди земельної ділянки площею 27 873 кв.м., а в частині оренди земельної ділянки в межах червоних ліній площею 4 428 кв.м. договір діє 5 років»; виключено в абз. 2 п. 8.4. слова «але не пізніше, ніж через три роки з моменту державної реєстрації договору».

17.01.2012 р. між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Бора" на підставі рішень Київської міської ради від 26.04.2007 р. № 503/1164, від 27.11.2008 р. № 694/694, від 08.07.2010 р. № 1166/4604 та від 23.06.2011 р. № 302/5689 укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого відповідач 1 зобов'язався за актом приймання-передачі передати, а відповідач 2 -прийняти в оренду земельну ділянку, площею 27 873 кв.м. по вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва, кадастровий № 8000000000:72:213:0038 для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісно-торговельного комплексу з готелем та паркінгом строком на десять років.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, прокурор зазначає, що рішення Київської міської ради від 26.04.2007 р. № 503/1164 прийнято з порушенням норм чинного законодавства України, а тому просить визнати його недійсним та скасувати.

Прокурор зазначає, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "Бора" для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісно-торговельного комплексу з паркінгом на вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва погоджений, зокрема, Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в місті Києві, однією з умов якого Товариство з обмеженою відповідальністю "Бора" зобов?язано було надати публікацію в засобах масової інформації про вищевказане будівництво, що відповідачем 2 не виконано, у зв'язку з чим, на думку прокурора, зазначений висновок втратив свою чинність, а відтак -проект землеустрою не отримав погодження обов'язкової установи відповідно до ст. 123 Земельного кодексу України та, відповідно, не міг бути затверджений Київською міською радою без позитивного узгодження з природоохоронним органом.

Оцінюючи подані учасниками процесу докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає за необхідне відзначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України вставлено, що господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Статтею 12 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно положень ст. 19 Конституції України органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»місцеве самоврядування в Україні -це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Статтею 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що місцеве самоврядування в Україні здійснюється, зокрема, на принципах: законності, гласності, підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб: судового захисту прав місцевого самоврядування.

Згідно ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Статтею 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі в межах повноважень, та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в України»виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються регулювання земельних відносин.

Відповідно до ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»Київська міська рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Відповідно до п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України до розмежування земель державної та комунальної власності, повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці другому цього пункту) в межах населених пунктів, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Статтею 9 Земельного кодексу України визначено, що до розмежування до повноважень Київської міської ради віднесено, зокрема, розпорядження землями територіальної громади міста, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

У відповідності до ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Таким чином, з аналізу вищенаведених норм слідує, що підставою для користування земельною ділянкою, яка перебуває у комунальній власності, є відповідне рішення місцевої ради та договір оренди, укладений на підставі рішення органу місцевого самоврядування.

При цьому, частино 3 статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Статтею 123 Земельного кодексу України в свою чергу передбачено, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 186 Земельного кодексу України проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються в порядку, встановленому цим Кодексом, і затверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, встановлених цим Кодексом, розпоряджаються земельними ділянками або приймають рішення про зміну їх цільового призначення.

Згідно зі ст. 186-1 Земельного кодексу України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин.

Механізм розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок визначається Порядком розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 677.

Відповідно до п. 9 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 677 проект відведення земельної ділянки виконавець погоджує із землевласником або землекористувачем, відповідними органами земельних ресурсів, містобудування і архітектури, охорони культурної спадщини, санітарно-епідеміологічної служби, природоохоронним органом.

Як встановлено судом, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "Бора" для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісно-торговельного комплексу з паркінгом на вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва погоджений, зокрема, Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в місті Києві відповідно до висновку № 296 (лист від 20.03.2007 р. № 06-6-25/1593).

Пунктом 18.4. встановлено необхідність Товариству з обмеженою відповідальністю "Бора" до затвердження проекту відведення подати публікацію в засобах масової інформації про будівництво житлово-офісно-торговельного комплексу з паркінгом на вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва.

При цьому, Товариством з обмеженою відповідальністю "Бора" не надано суду доказів здійснення публікації в засобах масової інформації про будівництво житлово-офісно-торговельного комплексу з паркінгом на вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва.

Тобто, з наведеного вбачається невиконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Бора" умови щодо погодження проекту відведення земельної ділянки відповідно до норм законодавства.

Відповідно до ст. 38 Земельного кодексу України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

Статтею 39 Земельного кодексу України встановлено, що використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про планування і забудову територій», який діяв на момент прийняття оспорюваного рішення, рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань забудови та іншого використання територій, вибору, вилучення (викупу) і надання земельних ділянок для містобудівних потреб приймаються в межах, визначених законом відповідно до містобудівної документації за погодженням з спеціально уповноваженими органами з питань містобудування та архітектури.

Статтею 5 Закону України «Про основи містобудування»встановлено, що при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені, зокрема, розміщення і будівництво об'єктів відповідно до затверджених у встановленому порядку містобудівної документації та проектів цих об'єктів.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про основи містобудування»містобудівна документація - затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій. Зміни до містобудівної документації вносяться рішенням органу, який затвердив містобудівну документацію, за поданням відповідного спеціально уповноваженого органу з питань містобудування та архітектури.

Також статтями 20, 21 Закону України «Про основи містобудування»(в редакції, яка діяла на момент прийняття оспорюваного рішення) визначено, що регулювання земельних відносин у містобудуванні здійснюється відповідно до земельного законодавства. Визначення територій і вибір земель для містобудівних потреб здійснюється на підставі затвердженої містобудівної документації та планів земельно-господарського устрою.

За приписами ст. 10 Закону України «Про планування і забудову територій»планування територій на місцевому рівні забезпечується відповідними місцевими радами та їх виконавчими органами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідно до їх повноважень, визначених законом, і полягає у розробленні та затвердженні генеральних планів населених пунктів, схем планування територій на місцевому рівні та іншої містобудівної документації, регулюванні використання їх територій, ухваленні та реалізації відповідних рішень про дотримання містобудівної документації. Містобудівна документація затверджується відповідною місцевою радою з визначенням строку її дії та переліку раніше прийнятих рішень, що втрачають чинність, а також тих рішень, до яких необхідно внести відповідні зміни. Зміни до містобудівної документації вносяться рішенням ради, яка затвердила містобудівну документацію, після погодження з відповідним спеціально уповноваженим органом з питань містобудування та архітектури.

Між тим, приймаючи рішення про внесення зміни до Генерального плану розвитку міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28.03.2002 р. № 370/1804 та переведення території в межах, визначених містобудівним обґрунтуванням, з території земельних насаджень загального користування до території житлової громадської забудови не дотримано вищенаведених норм Закону України «Про планування і забудову територій»та Закону України «Про основи містобудування».

Згідно з ч. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування»акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

У відповідності до ч.ч. 2, 3 ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

У відповідності до п. 1 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»від 26.01.2000 р. № 02-5/35 акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

При цьому у пункті 2 зазначеного роз'яснення вказано, що підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

У відповідності до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

За таких обставин, заперечення відповідачів спростовуються наявними у справі доказами та встановленими судом обставинами.

З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що рішення № 503/1164 від 26.04.2007 р. Київською міською радою прийнято з порушенням положень чинного законодавства України, а тому вимога про визнання його недійсним підлягає задоволенню.

Крім того, суд відзначає, що у разі визнання недійсним акту, він є недійсним з моменту його прийняття, в той час як скасованим може бути лише існуючий акт, тобто, недійсність рішення Київської міської ради № 503/1164 від 26.04.2007 р. виключає можливість його скасування, у зв'язку з чим суд відмовляє у задоволенні позову в цій частині.

Що ж до вимог про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 17.01.2012 р., суд відзначає, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про оренду землі»орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

У відповідності до ч. 2 ст. 16 Закону України «Про оренду землі»укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

З метою однакового і правильного застосування господарськими судами норм матеріального і процесуального права у розгляді справ у спорах, що виникають із земельних відносин, Пленумом Вищого господарського суду України винесено постанову № 6 від 17.05.2011 р. «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин», пунктом 2.24 якої визначено, що судам необхідно враховувати, що оскільки договір оренди укладається на виконання рішення органу місцевого самоврядування чи виконавчої влади, то без скасування таких рішень у встановленому законом порядку відсутні правові підстави для визнання відповідних договорів недійсними з підстав відсутності повноважень у відповідної місцевої ради чи органу виконавчої влади на затвердження проекту відведення та передачі спірної земельної ділянки в оренду.

Відповідно до п. 2.26 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 р. «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин»у вирішенні спорів про визнання недійсними договорів оренди земельної ділянки суди мають з'ясовувати наявність на момент укладення оспорюваного договору оренди рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки, оскільки його відсутність суперечить вимогам п. 5 ч. 4 ст. 15 Закону України «Про оренду землі»та пункту 3 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 677.

Також, розглядаючи справи у спорах про визнання недійсними договорів оренди, суди повинні з'ясовувати питання чинності рішень (розпоряджень), на підставі яких було укладено такі договори.

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.

Згідно ч. 1 та ч. 4 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Двостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін..

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставами для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 15.05.2008 р. прокурор в своїй позовній заяві зазначає норми ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та норми ст. 207 Господарського кодексу України.

Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6. ст. 203 Цивільного кодексу України.

Згідно ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1 ст. 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання, яке не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади, визнано судом недійсним повністю або в частині.

З огляду на те, що необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки є відповідне рішення Київської міської ради, враховуючи, що суд дійшов висновку про недійсність рішення Київської міської ради від 26.04.2007 р. № 503/1164, вимога про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 17.01.2012 р., укладеного на підставі вказаного рішення, визнається судом обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню судом.

В силу положень Закону України «Про оренду землі»орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Також суд відзначає, що право користування земельною ділянкою виникає на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування та укладеного відповідно до нього договору.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України серед яких, зокрема визнання наявності або відсутності прав.

Тож, враховуючи недійсність рішення Київської міської ради від 26.04.2007 р. № 503/1164 та договору оренди земельної ділянки від 17.01.2012 р., суд визнає обґрунтованою вимогу прокурора про визнання відсутнім у Товариства з обмеженою відповідальністю «Бора»права користування земельною ділянкою по вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва площею 3,23 га, кадастровий номер 8000000000:72:213:0038, вартість якої згідно нормативно-грошової оцінки у 2012 році складає 9 278 192, 84 грн.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що доводи прокурора відповідають встановленим судом обставинам та підтверджуються наявними у справі документами, а відтак -суд частково задовольняє позов.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідачів.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 32, 33, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ :

1. Позовні вимоги Виконуючого обов'язки Київського прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) задовольнити частково.

2. Визнати недійсним рішення Київської міської ради від 26.04.2007 р. № 503/1164 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Бора»земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-торгівельного комплексу з паркінгом на вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва.

3. Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 17.01.2012 р., укладений між Київською міською радою (01044, м. Київ, вул. Хрещатик 36, код ЄДРПОУ 22883141) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Бора" (01033, м. Київ, вул. Шота Руставелі, 39-41, код ЄДРПОУ 31953263).

4. Визнати відсутнім у Товариства з обмеженою відповідальністю «Бора»(01033, м. Київ, вул. Шота Руставелі, 39-41, код ЄДРПОУ 31953263) права користування земельною ділянкою по вул. Миколи Амосова у Солом'янському районі міста Києва площею 3,23 га, кадастровий номер 8000000000:72:213:0038, вартість якої згідно нормативно-грошової оцінки у 2012 році складає 9 278 192, 84 грн.

5. В іншій частині у задоволенні позову відмовити.

6. Стягнути з Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик 36, код ЄДРПОУ 22883141), з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання судового рішення, в доход Державного бюджету України судовий збір у розмірі 536, 50 (п'ятсот тридцять шість грн. 50 коп.) грн.

7. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Бора»(01033, м. Київ, вул. Шота Руставелі, 39-41, код ЄДРПОУ 31953263), з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання судового рішення, в доход Державного бюджету України судовий збір у розмірі 536, 50 (п'ятсот тридцять шість грн. 50 коп.) грн.

8. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 10.12.2012 р.

Суддя Пригунова А.Б.