Постанова

від 20.12.2012 по справі 5002-7/2887-2011

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2012 року Справа № 5002-7/2887-2011 Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Сікорської Н.І.,

суддів Маслової З.Д.,

Антонової І.В.,

за участю представників сторін:

прокурор, Алісов Олег Володимирович, посвідчення № 005827 від 25.09.12, (старший прокурор відділу прокуратури міста Севастополя);

позивача, Косарев Олексій Миколайович, на підставі довіреності за № 425 від 01.12.11, Фонд державного майна України;

позивача, не з`явився, (Республіканський комітет по земельних ресурсах Автономної Республіки Крим;

відповідача, не з`явився, (Лівадійська селищна рада);

третьої особи, не з`явився, (Дочірнє підприємство "Санаторій "Курпати" закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця");

відповідача, М'ясоєдов Петро Миколайович, на підставі довіреності за № б/н від 01.10.12, (товариство з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційна фірма "Регіон-інвест");

третьої особи, не з`явився, (приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця");

відповідача, Шаповалов Віктор Єгорович (повноваження перевірені) на підставі наказу за № 01 від 18.04.07, (Директор, товариство з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційна фірма "Регіон-інвест");

розглянувши апеляційні скарги заступника прокурора міста Ялта та Фонду державного майна України на рішення господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Дворний І.І.) від 20 вересня 2011 року у справі № 5002-7/2887-2011

за позовом заступника прокурора міста Ялта (вул. Кірова, 18, Ялта, 98600) в особі Республіканського комітету по земельних ресурсах Автономної Республіки Крим (вул. Кечкеметська, 114, Сімферополь, 95038)

Фонду державного майна України (вул. Кутузова, 18/9, Київ, 01133)

до Лівадійської селищної ради (вул. Батуріна, 8, Лівадія, м. Ялта, 98655)

товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційна фірма "Регіон-інвест" (Алупкінське шосе, 12-Б, Курпати, Ялта, Автономна Республіка Крим, 98659)

3-ті особи: приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (вул. Шота Руставелі, 39-41, Київ, 01023)

дочірнє підприємство "Санаторій "Курпати" закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (вул. Алупкінське шосе, 12, с. Курпати, м. Ялта, 98659)

про визнання недійсним рішення та спонукання до виконання певних дій,

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора міста Ялти звернувся до Господарського суду АР Крим в інтересах держави в особі Республіканського комітету по земельних ресурсах АР Крим та Фонду державного майна України з позовною заявою до Лівадійської селищної ради та Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест", в якій просив суд визнати недійсним рішення Лівадійської селищної ради №176 від 14.10.2004 р., а також просив зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест" повернути земельну ділянку загальною площею 0,1600 га, розташовану за адресою: м. Ялта, смт. Курпати, вул.. Алупкінське шосе, у користування Дочірньому підприємству "Санаторій "Курпати" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця".

В обґрунтування заявлених позовних вимог, Заступник прокурора міста Ялти посилається на те, що спірним рішенням №176 від 14.10.2004 р. Лівадійська селищна рада вилучила з постійного землекористування Дочірнього підприємства "Санаторій "Курпати" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" земельну ділянку загальною площею 0,1600 га, розташовану за адресою: АР Крим, м. Ялта, смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе, 10, та передала цю ділянку Товариству з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційній фірмі "Регіон-Інвест". Також прокурор стверджує, що вказаним рішенням Лівадійська селищна рада фактично розпорядилася земельною ділянкою підприємства, яке в статутному фонді має частку державної власності, тобто вийшла за межі наданих їй повноважень, оскільки згідно з пунктами 3, 4 статті 142 Земельного кодексу України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації. При цьому прокурор зазначає, що оскільки на сьогодні розмежування земель державної та комунальної власності не завершено, то відповідно до пункту 12 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України органи місцевого самоврядування не вправі розпоряджатися землями, на яких розташовані державні підприємства. Також прокурор звертає увагу на те, що відповідно до статуту ДП "Санаторій "Курпати" підприємство входить до складу ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" та засновано на державній власності, а оскільки земля в розумінні норм чинного законодавства є майном, то безоплатна передача належного державному підприємству майна іншим юридичним особам або громадянам суперечить статті 75 Господарського кодексу України.

Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Дворний І.І.) від 20 вересня 2011 року у справі № 5002-7/2887-2011 в позові відмовлено.

Рішення господарського суду першої інстанції обґрунтоване відсутністю підстав для визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, оскільки прийнято Лівадійською селищною радою правомірно, в межах наданих їй повноважень, та відсутністю підстав для повернення земельної ділянки. Так, місцевий господарський суд зазначив, що у статному фонді Дочірнього підприємства "Санаторій "Курпати" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" та статутному фонді Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" відсутня частка державної власності.

Також суд дійшов висновку, що Федерація незалежних профспілок України, як профспілкова організація, ніколи не була організацією союзного підпорядкування і її майно ніколи не було державною власністю, що також підтверджується укладеним договором від 18.11.1990 року між Загальною Конфедерацією профспілок СРСР і Федерацією незалежних профспілок України, яким сторони закріпили за останньою на праві власності майно згідно переліку.

Відхиляючи твердження прокурора про те, що земельні ділянки оздоровчого призначення можуть вилучатись Кабінетом Міністрів України, суд виходив з того, що вказана підстава позову не може розглядатись судом, оскільки заявлена після початку розгляду справи, а по-друге, вказана земельна ділянка не знаходиться у державній власності, не має статусу особливо цінної земельної ділянки, а навпаки є комунальною власністю, якою має право розпоряджатись орган місцевого самоврядування.

Також господарський суд першої інстанції зазначив, що прокурор у позові в обґрунтування своїх вимог навів положення ст.. 84 ЗК України та п. 12 Перехідних положень до Земельного кодексу в редакції, яка не відповідає періоду виникнення спірних відносин.

Не погодившись з рішенням господарського суду першої інстанції, Фонд державного майна України звернувся до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду від 20 вересня 2011 року скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування заявленої скарги, Фонд посилається на порушення норм матеріального та процесуального права, а саме те, що господарський суд при прийнятті рішення не взяв до уваги обставини, що ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" не мало права передавати спірне майно до статуту Дочірнього підприємства "Санаторій "Курпати", оскільки майно Федерації профспілок України, правонаступником якого є ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця", належало Федерації профспілок України на праві господарського відання та було єдиною соціалістичною власністю.

Також суд не звернув уваги на ту обставину, що передане майно до статуту Дочірнього підприємства "Санаторій "Курпати" було збудовано за рахунок пайової або дольової участі державних підприємств, організацій, установ, міністерств та відомств на підставі договорів, які укладались згідно з вимогами затверджених Секретаріатом ВЦРПС від 09.11.1984 №1-54.

Як на доказ належності майна до державної власності, заявник апеляційної скарги посилається на статті 87 та 89 ЦК УРСР в редакції від 04.12.85р., яка передбачає поділ соціалістичної власності на держану, колгоспно-кооперативну та власність профспілкових та інших громадських організацій.

Отже, оскільки при передачі державного майна товариству з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційна фірма "Регіон-інвест" змінилась форма власності, вказане є порушенням мораторію на зміну форм власності, яка встановлена Постановою Верховної Ради Української РСР від 29.11.90 за № 506.

Також заявник апеляційної скарги не погоджується з висновками господарського суду, що вказане майно не є державним та в обґрунтування апеляційної скарги поклав висновок про те, що передане майно є держаним, та відповідно до якого діють передбачені законодавством обмеження щодо його відчужування.

Не погодившись з висновком господарського суду про наявність права у Лівадійської селищної ради вилучати спірну земельну ділянку, заявник апеляційної скарги вважає, що вона відноситься до земель держави, які в свою чергу повинні вилучатись Кабінетом Міністрів України.

Крім того, не погодившись з рішенням господарського суду першої інстанції, заступник прокурора міста Ялта звернувся до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду від 20 вересня 2011 року скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Доводи апеляційної скарги прокурора збігаються з доводами апеляційної скарги Фонду, та основними з них є твердження прокурора про те, що:

- майно профспілковим організаціям передавалось у господарське відання, що не надавало його правом розпоряджатись ним;

- передане до статуту Дочірнього підприємства "Санаторій "Курпати" майно, є державною соціалістичною власністю, яке збудоване за рахунок пайової або дольової участі державних підприємств, організацій, установ, міністерств та відомств на підставі договорів, які укладались згідно з вимогами затверджених Секретарітом ВЦРПС від 09.11.1984 №1-54;

- неправомірно змінена форма власності з державної на приватну;

Таким чином, дійшовши висновку, що передане майно є державним, прокурор вказує на необхідність погодження відмови від земельної ділянки з її власником -Фондом державного майна України, але це не врахував суд першої інстанції.

Також прокурор звернув увагу на те, що передача спірного майна не відповідає статутним вимогам пункту 2.1 ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця", оскільки скорочує його матеріально-технічну базу.

Щодо вилучення спірної земельної ділянки Кабінетом Міністрів України прокурор посилався на частину 9 статті 149 Земельного кодексу України.

Ухвалами Севастопольського апеляційного господарського суду від 31.10.2011р відновлений строк на подачу апеляційних скарг її заявникам, а також вказані апеляційні скарги заступника прокурора міста Ялта та Фонду державного майна України прийняті до провадження апеляційного господарського суду у наступному складі судової колегії: головуючий суддя - О.Г. Градова, судді -Латинін О.А., Маслова З.Д.

01.12.2011р. від приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" та товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційна фірма "Регіон-інвест" надійшли відзиви на апеляційну скаргу, в якому третя особа та відповідач просили залишити оскаржуване рішення без змін.

Також представником товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційна фірма "Регіон-інвест" заявлено клопотання про призначення по справі судової експертизи.

05.12.2012р. товариством з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційна фірма "Регіон-інвест" надані пояснення по факту наявності в статутному фонді товариства іноземного капіталу.

07.12.2011р. від Дочірнього підприємства "Санаторій "Курпати" закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" надійшов відзив, в якому третя особа заперечувала проти доводів апеляційних скарг та просила залишити їх вимоги без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.

09.12.2011р. від приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" надійшло клопотання про призначення по справі судової будівельно-технічної та економічної експертизи.

12.01.2012 р. прокурор заперечував проти проведення судової експертизи з підстав її недоцільності , оскільки матеріали справи містять відповіді на поставлені третьою особою питання.

Розгляд справи неодноразово відкладався .

12.01.2012р. ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду по справі призначена комплексна судова будівельно-технічна експертиза. Провадження у справі зупинено.

24.04.2012р. постановою Вищого господарського суду України ухвала суду апеляційної інстанції від 12.01.2012р. залишена без змін.

24.09.2012р. провадження у справі поновлено у зв'язку з проведенням комплексної судової будівельно-технічної експертизи.

27.09.2012р. за розпорядженням в.о. секретаря судової палати, у зв'язку з поважними причинами суддю Латиніна О.А. замінено на суддю Фенько Т.П.

Відповідно до пункту 3.8. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26 грудня 2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" заново розгляд справи починається в разі зміни складу суду (в тому числі з одноосібного на колегіальний, навіть якщо до складу колегії суддів входить суддя, який раніше одноособово розглядав дану справу), а отже, спочатку почався й перебіг строку вирішення спору.

05.11.2012р. за розпорядженням заступника голови суду у зв'язку з хворобою судді Градової О.Г. її було замінено на суддю Сікорську Н.І. головуючим по справі призначено суддю Сікорську Н.І.

Розгляд справи неодноразово відкладався.

26.11.2012р. за розпорядженням в.о. секретаря судової палати, у зв'язку з відпусткою, суддю Фенько Т.П. замінено на суддю Антонову І.В.

26.11.2012 р.у хвалою Севастопольського апеляційного господарського суду розгляд справи був відкладений на 20.12.2012р.

У призначене на 20.12.2012р. судове засідання з'явився прокурор та представник Фонду державного майна України, які підтримали вимоги апеляційних скарг. Також з'явились представники товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційна фірма "Регіон-інвест", які просили рішення господарського суду залишити без змін.

Інші представники сторін у призначене на 20.12.2012р. судове засідання не з'явились.

Відповідно до статті 98 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час і місце розгляду скарги.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України, зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін -це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Судова колегія вважає можливим розглянути справу за відсутності представників сторін за наявними документами в матеріалах справи.

Розглянувши справу повторно у порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія встановила наступні обставини.

Так, з матеріалів справи вбачається, що на підставі рішення Виконавчого комітету Лівадійської селищної ради №35 від 21.04.1993 р. Курортно-оздоровчому комплексу «Курпати»був виданий Державний акт серії КМ №0009 ПС на право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 12,79 га. ( а.с. 142-144 том 5)

Листом №557 від 19.07.2004 р. Дочірнє підприємство "Санаторій "Курпати" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" звернулося до Лівадійської селищної ради та просило припинити право користування земельною ділянкою орієнтовною площею 0,1600 га по вул. Алупкінське шосе, 10 в смт. Курпати для відведення ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційній фірмі «Регіон-Інвест»у зв'язку з придбанням останнім будівлі колишньої пральні санаторію (т. 2, а. с. 4).

Згода на вилучення земельної ділянки була погоджена із Закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" листом №05-39/1272 від 15.07.2004 р. а також рішенням правління Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" від 05.08.2004 року за № П2-22 (т. 2, а. с. 5, том 8 а.с. 2).

Після цього, 14.10.2004 р. Лівадійською селищною радою було прийнято рішення №176, яким, зокрема:

- затверджено проект землеустрою з відведення земельної ділянки ТОВ Виробничо-комерційній фірмі «Регіон-Інвест»в довгострокову оренду, загальною площею 0,1600 га для рекреаційного будівництва (комплексу-пансіонату на 12 місць) на землях Лівадійської селищної ради;

- вилучено земельну ділянку площею 0,1600 га із земель, наданих в постійне користування Курортно-оздоровчому комплексу «Курпати»(держакт серії КМ №0009 ПС р. №9 від 16.06.1994 р.);

- передано Товариству з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційній фірмі «Регіон-Інвест»в довгострокову оренду строком на 49 років земельну ділянку загальною площею 0,1600 га (кадастровий номер 0111947900:06:001:0026) для рекреаційного будівництва (комплексу-пансіонату на 12 місць) із «земель рекреаційного призначення»(КОК «Курпати») (рядок 7.3, шифр 86), по видам земельних угідь «забудовані землі», в тому числі «громадського призначення», в тому числі «рекреаційного призначення»(гр. 34, 43, 80, ф. 6-зем) для «землі рекреаційного призначення»(рядок 7.3, шифр 86) по видам земельних угідь «забудовані землі», в тому числі «громадського призначення»(гр. 34, 43, 80, ф. 6-зем) на землях Лівадійської селищної ради за адресою: смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе, 10. Код згідно УКЦВЗ -1.17.

На підставі цього рішення 14.03.2005 р. між Лівадійською селищною радою та Товариством з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційною фірмою «Регіон-Інвест»був укладений відповідний договір оренди земельної ділянки.

Не погоджуючись з правомірністю вищевказаного рішення органу місцевого самоврядування, заступник прокурора міста Ялти в інтересах держави в особі Республіканського комітету по земельних ресурсах АР Крим та Фонду державного майна України звернувся до суду з позовом про визнання спірного рішення недійсним.

Проаналізувавши обставини даної справи, перевіривши підстави прийняття оскаржуваного рішення судом першої інстанції, судова колегія дійшла висновку щодо необґрунтованості вимог апеляційної скарги з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 2 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд порушує справи, у тому числі, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Як вбачається з матеріалів справи, спір виник з того, що прокурор та Фонд вважають, що рішенням органу місцевого самоврядування передано земельну ділянку, яка належить державі, а тому її вилучення повинно здійснюватись Кабінетом Міністрів України.

Господарський суд першої інстанції не погодився з даним твердженням та вважає, що передана земельна ділянка не знаходиться у державній власності, а навпаки є комунальною власністю.

Отже до предмету доказування у даній справі відноситься встановлення фактичної форми власності спірної земельної ділянки, оскільки від цього залежить правомірність або неправомірність її вилучення органом місцевого самоврядування.

Обґрунтовуючи свою вимогу про визнання недійсним рішення Лівадійської селищної ради №176 від 14.10.2004 р., заступник прокурора міста Ялти посилається на те, що у статному фонді Дочірнього підприємства "Санаторій "Курпати" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" та статутному фонді Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" наявна частка державної власності, але незважаючи на цю обставину спірним рішенням орган місцевого самоврядування фактично розпорядився земельною ділянкою підприємства, у статутному фонді якого є частка державної власності, що є порушенням норм чинного законодавства України.

Однак, господарський суд першої інстанції не погодився з даним твердженням прокурора та вважав його передчасними. Судова колегія погоджується з даним висновком господарського суду першої інстанції з огляду на наступне.

Як встановлено господарським судом та вбачається зі Статуту Дочірнього підприємства "Санаторій "Курпати" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця", Дочірнє підприємство створено одним засновником -Закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", згідно з рішенням загальних зборів ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" від 19.06.2002 р. «Про реорганізацію філій дочірнього підприємства «Ялтакурорт»ЗАТ «Укрпрофоздоровниця».

Пунктом 1.2 Статуту Підприємства передбачено, що засновником та власником Підприємства є юридична особа за законодавством України -Закрите акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", яке діє на підставі власного Статуту і знаходиться за адресою: 01033, м. Київ-23, вул. Шота Руставелі, 39/41, ідентифікаційний код 02583780.

Отже, зі Статуту Дочірнього підприємства "Санаторій "Курпати" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" не вбачається наявність державної власності в статутному фонді Підприємства.

При цьому, стосовно створення Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" та форми власності належного йому майна , господарський суд першої інстанції суд зазначив наступне.

Постановою Ради Міністрів Української РСР від 23 квітня 1960 р. N 606 Міністерство охорони здоров'я УРСР було зобов'язано передати до 1 травня 1960 року Українській республіканській Раді профспілок:

а) всі діючі госпрозрахункові санаторії /крім туберкульозних/ загальною кількістю 73 об'єкти на 23586 ліжок, 92 будинки відпочинку на 20997 ліжок, 8 санаторних пансіонатів на 1510 ліжок, курортні поліклініки, які знаходяться у віданні Головного управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР, згідно з додатками NN 1, 2, а також санаторії /крім туберкульозних/ і будинки відпочинку, що будуються для цього Управління;

б) Головне республіканське і територіальні управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку з усіма підприємствами і організаціями, що знаходяться у їх віданні, та курортні контори, згідно з додатком N 3.

Передачу у відання профспілкових органів курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій приписано здійснити безоплатно, з усім обладнанням, транспортом, допоміжними підприємствами і підсобними господарствами, спорудами, жилими будинками, земельними ділянками, парками за станом на 1 січня 1960 року, а також асигнуваннями на їх утримання, планами з праці, фондами персональних надбавок, капіталовкладеннями, фондами на всі види матеріалів і лімітами на проектування за планом на 1960 рік, невикористаними централізованими коштами курортного збору і амортизаційного фонду та іншими коштами по балансу на 1 січня 1960 року.

Таким чином, Українська республіканська Рада профспілок стала управляти вказаним майном на праві повного господарського відання, оскільки в радянський період в УРСР і в Україні до 01.01.2004 р. -дати набрання сили Цивільним та Господарським кодексом України майно за державними підприємствами закріплювалось на праві "повного господарського відання", а за державними організаціями на праві "оперативного управління".

При цьому, доводи прокурора про те, що передача майна Українській республіканській Раді профспілок у 1960 році у відання не передбачала перехід права власності на це майно до профспілкових організацій суд правильно вважав передчасними, оскільки відповідно до ст. 24 Цивільного кодексу УРСР 1963 року інші громадські об'єднання, також могли мати відокремлене майно і самостійний баланс та мали статус юридичних осіб.

Правовий зміст терміну "відання", що вживається в нормативних актах колишнього Союзу РСР та Української РСР стосовно керування, управління підприємствами, установами, організаціями, не має законодавчого трактування у чинному законодавстві України.

З огляду на ст. 19 Конституції (Основного закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки в редакції 1937 року можна зробити висновок, що основним змістом відання є не окремо виділені відносини власності, а керування (управління) підприємствами, установами, організаціями без будь-яких обмежень.

В УРСР керування передбачало всі права щодо володіння, користування та розпорядження майном цих юридичних осіб, що сучасним законодавством України трактується як право власності.

Отже, передання профспілковим організаціям, які згідно до своїх статутів наділялись правами юридичних осіб, певного відособленого майна, яке закріплювалось за цими особами та обліковувалось на їх самостійному балансі, можна ототожнювати із сучасним поняттям набуття права власності на таке майно.

Крім того, як зазначив Конституційний Суд України в пункті 6 Рішення від 11 листопада 2004 року N 16-рп/2004 (справа про захист права власності організацій споживчої кооперації), Конституція (Основний Закон) Української РСР 1978 року за політико-економічною природою та соціальною спрямованістю власність на засоби виробництва за суб'єктами права власності поділяла на державну (загальнонародну), власність колгоспів та інших кооперативних організацій, їх об'єднань, а також майно профспілкових та інших громадських організацій (статті 10, 11, частина перша статті 12, статті 14, 15). При цьому кооперативні організації були суб'єктами права власності на засоби виробництва та інше майно і мали право на власність, відокремлену від державної. Аналіз чинного у 1987 році законодавства (Цивільного кодексу Української РСР, постанови Ради Міністрів Української РСР "Про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків і споруд" від 28 квітня 1980 року N 285, прийнятої на виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1979 року N 940, якою було затверджено однойменне положення) свідчить про те, що держава та її повноважні органи мали право передавати державне майно у власність недержавним (кооперативним і громадським) організаціям як за плату, так і безоплатно. Передача державного майна організаціям споживчої кооперації мала здійснюватися у той час на підставі та в порядку, визначеному чинним законодавством.

Отже, викладені висновки Конституційного суду України по аналогії можуть бути застосовані до передачі майна профспілковим організаціям, які нарівні з кооперативними організаціями були суб'єктами права власності. Таким чином, відповідно до наданого Конституційним судом України тлумачення передача майна державою у відання профспілковим організаціям передбачала передачу його у власність цих недержавних організацій.

Також господарський суд дійшов правильного висновку, щодо необґрунтованості твердження прокурора стосовно того, що майно колишніх профспілкових організацій у радянські часи, після 24.08.1991 року і на даний час було та залишається державною власністю, з огляду на наступне.

Так, у Цивільному кодексі УРСР 1963 року містилася окрема Глава 9 "Власність профспілкових та інших громадських організацій", де останні розглядалися як самостійні суб'єкти права власності.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст.10 Конституції УРСР 1978 року, основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю є також майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

Про віднесення майна профспілок до соціалістичної власності безпосередньо зазначалось у пункті 70 Статуту професійних спілок СРСР.

Отже, державна та соціалістична власність не є тотожними формами власності, мають розцінюватися як видове та родове поняття, а до складу соціалістичної власності було віднесено і майно профспілкових та інших громадських організацій.

За ст.11 Конституції УРСР, державна власність - спільне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності.

У виключній власності держави є: земля, її надра, води, ліси. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави.

Згідно з ст.87 Цивільного кодексу УРСР соціалістичною власністю є: державна (загальнодержавна), власність; власність колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань, власність громадських організацій.

За ст. 97 Цивільного кодексу УРСР профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень). Право розпорядження майном, що є власністю профспілкових та інших громадських організацій, належить виключно профспілковим та іншим громадським організаціям.

Статтею 98 Цивільного кодексу УРСР встановлено, що власністю профспілкових та інших громадських організацій є майно, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

Відповідно до статті 10 Конституції УРСР держава охороняла соціалістичну власність і створювала умови для її примноження. Віднесення майна профспілкових організацій до соціалістичної власності не означало, що це майно ставало державною власністю, оскільки соціалістична власність є поняттям збірковим, та відповідно ст.87 Цивільного кодексу УРСР мало свої різновиди, серед якого також була і власність інших кооперативних організацій, їх об'єднань, власність громадських організацій.

З огляду на викладене, майно профспілок не відносилось до державної власності, і доводи заявників апеляційних скарги щодо належності спірного майна до державної власності є хибним та спростовується вищезазначеним.

Як в позовній, так і в апеляційній скарзі прокурор посилається на Закон України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України", постанову Верховної Ради УРСР від 29.11.1990 року №506 "Про захист суверенних прав власності Української РСР", постанови Верховної Ради України від 10.04.1992 року №2268-ХІІ "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР" і від 04.02.1994 року №3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР".

Проте, вказані посилання прокурора, господарський суд першої інстанції вважав хибними. Судова колегія погоджується з даними висновком суду з огляду на наступне.

Так, введений постановою Верховної Ради УРСР від 29.11.1990 р. №506 "Про захист суверенних прав власності Української РСР" мораторій на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону УРСР про роздержавлення майна не розповсюджується на майно профспілок, оскільки з урахуванням викладених вище обставин воно не було об'єктом державної власності, як це прямо передбачалося наведеними нормами ст. 10 Конституції УРСР (1978 року) та ст. 87 і Глава 9 Цивільного кодексу УРСР (1963 року).

Крім того, даний нормативний акт не має жодного відношення до спору у даній справі, оскільки передбачає застереження про те, що мораторій поширюється на випадки, коли ініціаторами і учасниками зміни форми власності є органи державної влади і управління.

07.02.1991 року був прийнятий спеціальний закон, що визначав відносини власності -Закон УРСР "Про власність". Відповідно до ст.20 цього Закону, професійні спілки були визнані суб'єктами права колективної власності.

З набранням чинності новим Цивільним кодексом України було введено наступні форми власності: власність народу України, право приватної власності, право державної власності, право комунальної власності.

Отже, власність всіх юридичних осіб приватного права (в т.ч. і профспілок) була визнана приватною (ст. 325 Цивільного кодексу України).

Крім того, 18.11.1990 року (тобто до прийняття вищенаведених нормативних актів) Загальна Конфедерація профспілок СРСР і Федерація незалежних профспілок України уклали договір, яким закріпили за останньою на праві власності майно згідно переліку. Цим було підтверджено відсутність прав загальносоюзних профспілкових органів на майно українських профспілок.

Федерація незалежних профспілок України (правонаступником якої є Федерація професійних спілок України) та Фонд соціального страхування України 04 грудня 1991 року уклали установчий договір про створення акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця", внеском Федерації професійних спілок України були майнові комплекси санаторно-курортних закладів.

Акціонерне товариство „Укрпрофоздоровниця" було створено на базі санаторно-курортних закладів і організацій Української республіканської ради по управлінню курортами профспілок на підставі постанови президії Ради Федерації незалежних профспілок України від 22 листопада 1991 року № П-ІІ-І та установчого договору від 04 грудня 1991 року між Радою Федерації незалежних профспілок України та Фонду соціального страхування України.

Акціонерне товариство „Укрпрофоздоровниця" було зареєстровано на підставі рішення Ленінського райвиконкому міста Києва від 23 грудня 1991 року № 971.

Відповідно до акта прийому-передачі майна Федерації незалежних профспілок України у власність акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України „Укрпрофоздоровниця" передала майно територіальних санаторно-курортних закладів, санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів, лікувальних та підсобно-допоміжних об'єктів у обсягах згідно додатку до цього акта.

Також, право власності закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" на майно, передане йому до статутного фонду, підтверджується рішенням Вищого арбітражного суду України від 20 січня 1997 року №137/7 та Постановою Вищого арбітражного суду України від 17 червня 1997 року №137/7-7/30.

Так, Вищим арбітражним судом України, рішення від 20 січня 1997 року та постановою від 17 червня 1997 року, встановлено, що Федерація незалежних профспілок (правонаступник Укрпрофради) правомірно володіла, користувалась та розпоряджалась майном шляхом передачі до статутного фонду (у власність) закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця".

При цьому суд касаційної інстанції, спростовуючи посилання Фонду державного майна України на постанову Верховної Ради України від 10.04.1992 р. №2268-ХІІ "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР", зазначив, що за вказаним нормативним актом до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Фонду державного майна України передано тимчасово майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій. У той же час до статутного фонду АТ «Укрпрофоздоровниця»були передані санаторно-курортні заклади, що перебували у віданні «Укрпрофради»і діяли в системі підприємств Української республіканської ради з управління курортами профспілок. Ця ж обставина підтверджується постановою Ради Міністрів Української РСР від 23 квітня 1960 р. N 606 «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР», якою у відання Української республіканської ради профспілок безоплатно передані від Міністерства охорони здоров'я УРСР санаторії, будинки відпочинку і пансіонати за переліком. Таким чином, майно, яке передано Укрпрофраді відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР від 23 квітня 1960 р. N 606 і згодом увійшло до статутного фонду АТ «Укрпрофоздоровниця», не перебувало у віданні ВЦРПС і на нього не поширюється дія постанови Верховної Ради України від 10.04.1992 р.

Також господарський суд не погодився з прокурором щодо застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10.09.1991 року №1540-ХІІ виходячи з того, що даний закон регулює майнові відносини, що виникли у зв'язку з припиненням існування однієї держави (Союзу РСР) та виникненням на частині її території нової держави (України), яка є правонаступницею прав та майна свого правопопередника.

Тобто від моменту проголошення незалежності України згідно даного Закону до України переходить все майно, що раніше належало на праві державної власності вже неіснуючому Союзу РСР та знаходиться на території України (в тому числі майно підприємств, установ та організацій, що знаходилися на території України, але підпорядковувалися напряму союзного керівництву).

Закон не розкриває поняття "підприємства, установи та організації союзного підпорядкування". Однак, при його тлумаченні слід враховувати наступні положення Конституції (Основного Закону) СРСР від 07.10.1977 року.

Відповідно до п.7 ст.73 Конституції (Основного закону) СРСР, віданню Союзу Радянських Соціалістичних Республік в особі його найвищих органів державної влади і управління підлягають: керівництво галузями народного господарства, об'єднаннями і підприємствами союзного підпорядкування; загальне керівництво галузями союзно-республіканського підпорядкування.

Частиною 3 ст. 77 Конституції (Основного Закону) СРСР встановлено, що діяльність підприємств, установ і організацій союзного підпорядкування координує і контролює у питаннях, що належать до її відання, союзна республіка, тобто УРСР.

Згідно з п.1 ст.131 Конституції (Основного Закону) СРСР Рада Міністрів СРСР у межах своїх повноважень організує управління промисловими, будівельними, сільськогосподарськими підприємствами і об'єднаннями, підприємствами транспорту і зв'язку, банками, а також іншими організаціями й установами союзного підпорядкування.

Таким чином, під поняттям "підприємства, установи та організації союзного підпорядкування" слід розуміти ті підприємства, установи та організації, які мали статус загальнодержавних (загальносоюзних), керувалися рішеннями найвищих органів державної влади і управління Союзу РСР, управління якими організовувала Рада Міністрів СРСР, діяльність яких координували і контролювали органи влади союзної республіки (УРСР) та майно яких належало державі СРСР на праві державної власності.

Безпосередньо Федерація незалежних профспілок України, як профспілкова організація, ніколи не була організацією союзного підпорядкування і її майно ніколи не було державною власністю.

З огляду на викладене, не можуть застосовуватись до спірних правовідносин і постанови Верховної Ради України:

- від 10.04.1992 р. №2268-ХІІ "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР", згідно з якою, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передати тимчасово Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій;

- від 04.02.1994 р. №3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР", якою було встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.

Вищенаведені постанови Верховної Ради України є підзаконними актами, якими згідно ст.92 Конституції України правовий режим власності регулюватися не може.

Відповідно до частини 1 статті 20 Закону СРСР «Про професійні спілки, права та гарантії їхньої діяльності»від 10.12.1990, профспілки та їхні органи відповідно до законодавства є юридичними особами.

Стаття 3 зазначеного закону встановлює, що профспілки є незалежними у своїй діяльності від органів державного управління, господарських органів, політичних та інших громадських організацій, вони їм не підзвітні і не підконтрольні. Забороняється будь-яке втручання, спроможне обмежити права профспілок або перешкодити їх здійсненню, якщо інше не передбачено законом.

Таким чином, дія Закону України «Про підприємства, установи, та організації союзного підпорядкування, розташованих на території України» не відноситься до профспілок України, які не є органами союзного підпорядкування, органами державної влади та управління.

За таких обставин, є необґрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, твердження прокурора та Фонду державного майна України в апеляційних скаргах про те, що майно, яке було передано до статутного фонду ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», є державною власністю, та, відповідно, посилання на те, що в статутному фонді Дочірнього підприємства "Санаторій "Курпати" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" наявна частка державної власності.

Також, як у позовній заяві, так і в апеляційній скарзі прокурор також просив звернути увагу на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель оздоровчого призначення, у зв'язку з чим відповідно до ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України вилучення цієї ділянки віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України.

Але вказані підстави позовної заяви судом були залишені без розгляду судом, з підстав порушення прокурором частини 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України.

З даним твердженням суду погоджується судова колегія з наступних підстав.

Частиною 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позивач до початку розгляду господарським судом справи по суті має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Початок розгляду справи по суті співпадає з початком розгляду безпосередньо позовних вимог, тобто після відкриття судового засідання, роз'яснення сторонам їхніх прав та обов'язків, з'ясування наявності відводів складу суду, розгляду інших клопотань та заяв (про відкладення розгляду справи, залучення інших осіб та участі у справі, витребування додаткових доказів тощо), а також з'ясування питання наявності у третіх осіб самостійних вимог у відповідній справі та необхідності уточнення позовних вимог.

Заяви (клопотання) про зміну предмета або підстав позову, подані після початку розгляду господарським судом справи по суті, залишаються без розгляду і приєднуються до матеріалів справи, про що суд зазначає в описовій частині рішення, прийнятого по суті спору.

Аналогічна позиція викладена, в рішенні зборів суддів Вищого господарського суду України №4 від 04.08.2010 р.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, первісно поданий прокурором позов був мотивований тим, що спірним рішенням Лівадійська селищна рада фактично розпорядилася земельною ділянкою підприємства, яке в статутному фонді має частку державної власності, у зв'язку з чим посилання прокурора в обґрунтування своїх вимог на вилучення земельної ділянки оздоровчого призначення свідчить про фактичну зміну підстави позову, при тому, що можливість реалізації цього процесуального права обмежена певним моментом (подією) -початком розгляду судом справи по суті.

Як встановлено господарським судом першої інстанції, розгляд справи по суті був розпочатий у судовому засіданні 19.07.2011 р., в якому були присутні представники Республіканського комітету по земельних ресурсах Автономної Республіки Крим, Лівадійської селищної ради та прокуратури. У вказаному судовому засіданні судом були заслухані пояснення та позиція представників, досліджувалися надані сторонами докази (т. І, а. с. 29-89) тощо.

Таким чином, оскільки розгляд справи №5002-7/2887-2011 був розпочатий судом по суті 19.07.2011 р., змінені прокурором підстави позову у вигляді тверджень про вилучення земельної ділянки оздоровчого призначення не можуть розглядатися в рамках цього позову в якості підстави для визнання недійсним спірного рішення Лівадійської селищної ради №176 від 14.10.2004 р.

Крім того, господарський суд першої інстанції додатково зазначив, що твердження прокурора про можливість вилучення земельних ділянок оздоровчого призначення виключно Кабінетом Міністрів України є передчасними з огляду на наступне.

Так, відповідно до частини 3 статті 149 Земельного кодексу України (в редакції станом на 14.10.2004 р.) сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.

Частиною 9 цієї статті визначено, що Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Отже, якщо земельна ділянка надана в постійне користування із земель державної власності, то її вилучення провадиться за рішенням органів державної влади, якщо надавалась із земель комунальної власності - то за рішенням органів місцевого самоврядування, уповноважених надавати таку земельну ділянку в постійне користування. До розмежування земель державної та комунальної власності до визначення компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування застосовуються правила п. 12 розділу X «Перехідні положення»ЗК України.

З наведених вище норм статті 149 ЗК України вбачається, що право органів місцевого самоврядування на вилучення з постійного користування земельних ділянок комунальної власності відповідних територіальних громад обмежується лише особливо цінними землями, порядок вилучення яких закріплений статтею 150 ЗК України. При цьому, Кабінет Міністрів України вправі вилучати земельні ділянки державної власності, які мають особливу цінність для сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва або є особливо охоронюваними. Так, КМУ вправі вилучати ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення за виключенням випадків, коли вказані категорії земель знаходяться в межах сіл, селищ, міст республіканського (АР Крим) значення. Отже, Кабінет Міністрів України здійснює вилучення земельних ділянок оздоровчого призначення державної форми власності.

Відповідно до частин 1, 2 статті 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Відповідно до частини 1 статті 49 ЗК України землі оздоровчого призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

При цьому пункт „в" частини 3 статті 83 Земельного кодексу України встановлює обмеження щодо передачі в приватну власність лише комунальних земель оздоровчого призначення, які мають особливу цінність, які, як було зазначено вище, вилучаються в порядку статті 150 ЗК України.

Під час розгляду справи суду першої та апеляційної інстанції не було надано доказів того, що спірна земельна ділянка відноситься до особливо цінних земель, а тому рішення щодо її вилучення на підставі добровільної відмови від земельної ділянки, яка знаходиться в постійному користуванні у Дочірнього підприємства "Санаторій "Курпати" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" має прийматися саме Лівадійською селищною радою, оскільки земельною ділянка знаходиться у комунальної власності та не є особо цінною.

Крім того, в рамках призначеної Севастопольським апеляційним господарським судом ухвалою від 12.01.2012р. комплексної будівельно-технічної експертизи встановлено, що спірна земельна ділянка розташована в межах населеного пункту смт. Курпати, що убачається з Висновку експерта №1323 від 02.08.2012р. (том 7 а.с.68-77)

Так, відповідно до статті 141 Земельного кодексу України (тут і далі -в редакції станом на момент прийняття спірного рішення -14.10.2004 р.) однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Згідно з частинами 3, 4 статті 142 ЗК України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Відповідно до статті 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

Згідно зі статтею 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Частинами 1, 2 статті 83 ЗК України закріплено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Відповідно до статті 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

В свою чергу, пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу України визначено, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

При цьому, звертаючись до суду, Заступник прокурора міста Ялти в позовній заяві в обґрунтування своїх вимог навів вищевказані положення статті 84 та п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України в редакції, яка не відповідає періоду виникнення спірних правовідносин.

Так, положення про те, що земельні ділянки, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), не можуть передаватись у комунальну власність, та не є предметом повноважень щодо розпорядження ними в межах населених пунктів - відповідними сільськими, селищними, міськими радами, а за межами населених пунктів - відповідними органами виконавчої влади, були внесені до Земельного кодексу Законом України «Про Державний бюджет України на 2006 рік»від 20.12.2005 р. N 3235-IV, тобто більш ніж через рік після прийняття Лівадійською селищною радою спірного рішення.

Таким чином, приймаючи до уваги те, що розмежування земель державної та комунальної власності на території Лівадійської селищної ради станом на 14.10.2004 р. проведено не було, враховуючи наявність заяви Дочірнього підприємства "Санаторій "Курпати" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" №557 від 19.07.2004 р. про добровільну відмову від земельної ділянки орієнтовною площею 0,1600 га по вул. Алупкінське шосе, 10 в смт. Курпати, погодженої із Закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" листом №05-39/1272 від 15.07.2004 р., суд вважає, що спірне рішення №176 від 14.10.2004 р. було прийнято Лівадійської селищною радою в межах наданих їй повноважень, а доводи апеляційної скарги щодо необхідності погодження відмови від земельної ділянки з Фондом майна України є безпідставними.

Також, господарський суд правомірно не взяв до уваги посилання Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест" на рішення Ялтинської міської ради від 29.12.1994 р. та рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим №1347-4/05 від 22.06.2005 р., як на підтвердження розмежування земель державної та комунальної власності, оскільки згідно зі статтями 13, 14 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності»від 05.02.2004 р. встановлення меж земельних ділянок державної та комунальної власності в натурі (на місцевості) здійснюється згідно із затвердженими проектами розмежування земель державної та комунальної власності із закріпленням їх межовими знаками встановленого відповідно до законодавства України зразка. Право комунальної власності на землю посвідчується державним актом.

В порушення приписів статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України відповідачем, під час розгляду справи суду першої інстанції не був наданий відповідний державний акт, який би підтверджував завершення процедури розмежування земель державної та комунальної власності на території Лівадійської селищної ради, у зв'язку з чим повноваження останньої по розпорядженню земельними ділянками мають визначатися саме на підставі пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України.

Відповідно до пункту 2 Роз'яснень Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" від 26 січня 2000 року N 02-5/35 підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

У той же час, матеріали справи свідчать, що рішення №176 від 14.10.2004 р. було прийнято Лівадійською селищною радою правомірно, в межах наданих їй повноважень, у зв'язку з чим підстави для визнання його недійсним відсутні.

Враховуючи відсутність підстав для визнання недійсним спірного рішення органу місцевого самоврядування, господарський суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні вимоги Заступника прокурора міста Ялти про спонукання Товариство з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест" повернути земельну ділянку загальною площею 0,1600 га, розташовану за адресою: м. Ялта, смт Курпати, вул.. Алупкінське шосе, у користування Дочірньому підприємству "Санаторій "Курпати" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця".

Крім того, спірна земельна ділянка загальною площею 0,1600 га, розташована за адресою: м. Ялта, смт. Курпати, вул.. Алупкінське шосе, 10, в подальшому була відчужена Лівадійською селищною радою Товариству з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційній фірмі "Регіон-Інвест" на підставі рішення №32 від 11.06.2008 р. за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 04.07.2008 р. (т. І, а. с. 80-88), який не був ані розірваний, ані визнаний недійсним, тобто на теперішній час є чинним та є підставою виникнення у відповідача (ТОВ ВКФ «Регіон-Інвест») права власності на земельну ділянку. Вказане право відповідача також закріплено статтею 204 Цивільного кодексу України, яка передбачає презумпцію правомірності правочину.

Слід також зазначити, що 18.02.2009 р. Товариству з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційній фірмі "Регіон-Інвест" був виданий Державний акт про право власності на земельну ділянку серії АЖ №517982, який відповідно до статті 126 Земельного кодексу України є документом, що посвідчує право відповідача на землю.

Також, прокурор, звертаючись з вимогами про повернення земельної ділянки від Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест", не звернув уваги на те, що відповідач, будучи підприємством з іноземними інвестиціями на 90 відсотків у зазначеному підприємстві, про що свідчать контракт, зареєстрований в Міністерстві економіки Автономної Республіки Крим, статут підприємства, придбав спірну земельну ділянку у власність на підставі договору купівлі-продажу. Отже, право власності суб'єкта іноземних інвестицій гарантується та захищається Законом України "Про режим іноземного інвестування" та Угодою між Урядами Республіки Казахстан та України про заохочення та взаємний захист інвестицій", укладеною 17.09.1994 року, а також Конвенцією про захист прав інвестора від 28.03.1997 року.

Крім того, за договором купівлі-продажу від 28.08.2001 року № 0104046/2001-101 та відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, яке видане на підставі рішення виконавчого комітету Лівадійської селищної ради від 23.06.2004 року № 138, та витягу з реєстру про реєстрацію права власності на нерухоме майно, ТОВ фірма "Регіон-Інвест" є власником будівлі пральні літ. Д, що розташоване в Автономній Республіці Крим, м. Ялта, смт. Курпати, шосе Алупкінське, буд.. 10. На час розгляду справи право власності ТОВ фірма "Регіон-Інвест" на нерухоме майно не оскаржене, не скасовано, а отже його володіння будівлею пральні на спірній земельній ділянці є правомірним. ( том 7 а.с. 154,155,143-144)

Стаття 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Аналогічні положення закріплені в статтях 319 та 321 Цивільного кодексу України.

Однак, як вірно зазначив господарський суд першої інстанції, на наведені обставини прокурор не звернув увагу під час звернення до суду, як і не врахував, що задоволення позову та спонукання Товариство з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест" повернути земельну ділянку безумовно порушить права ТОВ ВКФ «Регіон-Інвест», як власника цієї земельної ділянки, які гарантовані йому вищевказаними ст. 41 Конституції України та ст. ст. 319, 321 ЦК України.

Крім того, доводи позивача про повернення земельної ділянки, які ґрунтуються на незаконності рішення Лівадійської селищної ради про її вилучення, також є необґрунтованими з огляду на те, що такої підстави припинення права власності на земельну ділянку, як скасування рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого спірну земельну ділянку було вилучено із земель, наданих у постійне користування Курортно-оздоровчому комплексу "Курпати", Земельним кодексом України не передбачено.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд України у своєї постанові № 6-71цс12 від 12.09.2012 року, рішення якого відповідно до ст..111-28 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковими.

З огляду на викладене судова колегія вважає, що позовні вимоги прокурора задоволенню не підлягають, і господарський суд АР Крим, відмовляючи в позові дійшов правильних висновків при достеменно встановлених обставинах даної справи, а тому судова колегія дійшла висновку про те, що рішення суду першої інстанції прийнято при правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись статтею 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційні скарги заступника прокурора міста Ялта та Фонду державного майна України залишити без задоволення.

2.Рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 20 вересня 2011 року у справі № 5002-7/2887-2011 залишити без змін.

Головуючий суддя Н.І. Сікорська

Судді З.Д. Маслова

І.В. Антонова