Постанова

від 19.02.2013 по справі 2а-5492/12/1070

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 лютого 2013 року № 2а-5492/12/1070

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Колеснікової І.С., при секретарі судового засідання Гололобові В.Ю., за участю представників сторін

від позивача: Гордійченко В.М.,

від відповідача: Ткачов О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Столиця-сервіс» доБроварської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області проскасування податкового повідомлення-рішення, ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Столиця-сервіс» (надалі - позивач) звернулося до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Броварської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області (надалі - відповідач) про скасування податкового повідомлення-рішення відповідача від 20.07.2012 № 0000022205, за яким позивачеві нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» у розмірі 240231,05 грн. (за основним платежем - 192184,84 грн. та за штрафними санкціями - 48046,21 грн.).

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що висновки відповідача про порушення вимог пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України є необґрунтованими, оскільки підприємством у відповідності до вимог чинного законодавства та на підставі належним чином оформлених первинно-бухгалтерських документів і податкових накладних сформовано податковий кредит, проте, як стверджує позивач, податковим органом зроблено помилковий висновок про нікчемність укладеної між позивачем та його контрагентом угоди і неправомірно нараховано грошове зобов'язання по податку на додану вартість. Тому, на думку позивача, рішення податкового органу є незаконним, оскільки при його прийнятті відповідачем невірно встановлено факти та застосовано норми закону.

Представником позивача у судовому засіданні підтримано позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідачем позов не визнано, надано заперечення суду у письмовій формі. В обґрунтування заперечень відповідачем зауважено, що контрагент позивача здійснював діяльність, спрямовану на надання податкової вигоди третім особам, не мав адміністративно-господарських можливостей на виконання господарських зобов'язань по поставці товарів. Тому правочин, укладений між позивачем та ПП «Техноформат» є нікчемним, оскільки спрямований на порушення публічного порядку, а контрагент позивача здійснював поставку товару без мети реального настання правових наслідків, що призвело до безпідставного формування позивачем податкового кредиту по податку на додану вартість. Таким чином, на думку відповідача, оскаржуване рішення прийнято ним з урахуванням вимог чинного законодавства, оскільки відповідач діяв у межах повноважень, наданих йому законами України та підзаконними нормативно-правовими актами.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував з мотивів, викладених у письмових запереченнях.

Заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Як вбачається з наявних матеріалів справи, 11.06.2012 посадовими особами Броварської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області проведено позапланову невиїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства по взаємовідносинах з ПП «Техноформат» за липень 2011 року.

У ході перевірки перевіряючими встановлено порушення позивачем положень пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, що виявилось у завищенні позивачем суми податкового кредиту по податку на додану вартість за перевіряємий період у розмірі 192181, 84 грн.

Такий висновок податкового органу ґрунтується на використаних під час аналізу господарських операцій позивача матеріалів перевірки його контрагента, а саме акту від 21.11.2011 № 91/232/34591519 про неможливість проведення зустрічної звірки ПП «Техноформат» в частині дотримання вимог податкового законодавства при формуванні податкового зобов'язання та податкового кредиту за липень, вересень 2011 року.

Так, як вбачається зі змісту вказаного акту перевірки, податковим органом зроблено висновок про неможливість фактичного здійснення ПП «Техноформат» господарських операцій через відсутність майна та інших матеріальних ресурсів, економічно необхідних для здійснення господарських операцій, чим встановлено порушення статей 203, 207, 215, 228 Цивільного кодексу України у частині недодержання їх вимог в момент вчинення правочину, який не спрямований на реальне настання правових наслідків. Поряд із цим, податковий орган дійшов висновку про відсутність у контрагента позивача об'єктів оподаткування податком на додану вартість, які підпадають під визначення статті 185 Податкового кодексу України, у зв'язку із чим зменшив його податкове зобов'язання та податковий кредит по податку на додану вартість до « 0».

Поряд із цим, податковий орган посилається на службову інформацію від 17.11.2011 № 4495/7/26-34 надану ВПМ Броварської ОДПІ, згідно якої є наявним факт нереального здійснення фінансово-господарської діяльності ПП «Техноформат».

За висновками перевіряючих, ПП «Техноформат» здійснювало діяльність, спрямовану на надання податкової вигоди третім особам, шляхом проведення безтоварних операцій та конвертації коштів, а отже усі операції купівлі-продажу не спричиняють реального настання правових наслідків і є нікчемними.

Таким чином, податковими органами було встановлено відсутність у ПП «Техноформат» трудових ресурсів, виробничого обладнання, складських та торгівельних приміщень, транспорту та обладнання. Тому, на думку податкового органу, діяльність вказаного підприємства здійснюється поза межами правового поля, що у свою чергу свідчить про нікчемність укладених ним угод, як із постачальниками, так і з покупцями та відсутність об'єктів оподаткування при придбанні та продажу товарів (послуг). Відтак, надані до перевірки первинно-бухгалтерські документи позивача не взято до уваги, що в свою чергу призвело до встановлення недостатнього документального підтвердження виконання умов за договором, та, як наслідок, призвело до встановлення відповідачем порушень формування позивачем податкового кредиту по податку на додану вартість.

За результатами перевірки відповідачем складено акт від 12.06.2012 № 357/225/33440634 (надалі - Акт перевірки).

На підставі висновків Акту перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 20.07.2012 № 0000022205, за яким позивачеві нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» у розмірі 240231,05 грн. (за основним платежем - 192184,84 грн. та за штрафними санкціями - 48046,21 грн.).

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач у порядку, визначеному статтею 56 Податкового кодексу України, звернувся до Державної податкової адміністрації у Київській області з відповідною скаргою.

Так, за наслідками адміністративного оскарження скаргу позивача залишено без задоволення, а рішення відповідача - без змін, про що прийнято рішення про результати розгляду скарги.

В той же час, позивач вважає податкове повідомлення-рішення щодо визначення грошового зобов'язання з податку додану вартість таким, що суперечить вимогам чинного податкового законодавства, а тому оскаржив вказане рішення, звернувшись із позовом до суду.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд звертає увагу на таке.

З метою всебічного і повного з'ясування обставин справи судом під час судового розгляду справи витребувано від позивача докази на підтвердження факту поставки товарів за спірною угодою.

Судом встановлено, що 01.02.2011 між позивачем та ПП «Техноформат» укладено договір поставки матеріалів № 15 (а.с.50-52 Том І).

За умовами договору, постачальник (ПП «Техноформат») зобов'язується передати та поставити покупцю (ТОВ «Столиця-сервіс») товар, зокрема, бетон, бетонні розчини та інші будівельні матеріали.

Поставка товару здійснюється за попередньою заявкою покупця, до заявки покупця оформляється рахунок-фактура, який є підтвердженням отримання заявки до виконання.

Датою поставки товару вважається дата підписання сторонами товарно-транспортної накладної або видаткової накладної (пункт 2.2 договору від 01.02.2011 № 15).

Окрім того, за умовами пунктів 2.7, 2.8 договору від 01.02.2011 № 15, покупець письмово надає постачальнику перелік представників, уповноважених приймати продукцію, а якість продукції повинна підтверджуватися сертифікатом заводу виробника та посвідченням якості на кожну партію.

Також, одночасно з продукцією постачальник зобов'язується направити покупцеві: сертифікат якості продукції, виданий виробником, та товарно-транспортну накладну (пункт 4.1.5 договору від 01.02.2011 № 15).

Згідно пункту 5.2 договору від 01.02.2011 № 15, ціна за одиницю продукції зазначається в специфікаціях, які є невід'ємною частиною договору, вартість автомобільних послуг щодо перевезення товарів зазначається в рахунках-фактурах та актах виконаних робіт. Розрахунок між сторонами проводиться у безготівковій формі.

З метою отримання товару позивачем до ПП «Техноформат» подавалися відповідні заявки із зазначеннями виду та обсягу бетону (а.с.94-97).

Як то передбачено умовами договору, до заявки позивача ПП «Техноформат» оформлено рахунки-фактури, а саме:

від 06.07.2011 № ИПН-000024 на загальну суму 241392,00 грн. (а.с.101);

від 12.07.2011 № ИПН-000025 на загальну суму 310119,06 грн. (а.с.100);

від 11.07.2011 № ИПН-000023 на загальну суму 250380,00 грн. (а.с.99);

від 26.07.2011 № ИПН-000026 на загальну суму 351199,98 грн. (а.с.98).

На підтвердження факту поставки товарів за договором ПП «Техноформат» також виписало позивачеві видаткові накладні:

від 06.07.2011 № 6, за якою позивачеві поставлено бетон на загальну суму 241392,00 грн. (а.с.20);

від 12.07.2011 № 8, за якою позивачеві поставлено бетон на загальну суму 310119,06 грн. (а.с.22);

від 11.07.2011 № 7, за якою позивачеві поставлено бетон на загальну суму 250380,00 грн. (а.с.23);

від 26.07.2011 № 22, за якою позивачеві поставлено бетон на загальну суму 351199,98 грн. (а.с.21).

Поряд із цим, ПП «Техноформат» виписало на адресу позивача податкові накладні, наявність яких не заперечується відповідачем, а саме:

від 06.07.2011 № 6 на загальну суму 241392,00 грн. (у тому числі ПДВ - 40232,00 грн.) (а.с.19);

від 11.07.2011 № 7 на загальну суму 250380,00 грн. (у тому числі ПДВ - 41730,00 грн.) (а.с.18);

від 12.07.2011 № 8 на загальну суму 310119,06 грн. (у тому числі ПДВ - 51686,51 грн.) (а.с.17);

від 26.07.2011 № 22 на загальну суму 351199,98 грн. (у тому числі ПДВ - 58533,33 грн.) (а.с.16).

Окрім того, на підтвердження факту транспортування бетону, позивачем надано належним чином завірені копії товарно-транспортних накладних та паспорти якості товару від заводу виробника (а.с.102-135).

Загальна вартість товарів, поставлених позивачеві ПП «Техноформат», становить - 1153091, 04 грн. (у тому числі ПДВ - 192181,84 грн.).

Судом встановлено, що за даними перевірки суми податку на додану вартість по зазначеним вище податковим накладним включені позивачем до складу податкового кредиту та відображені у відповідній податковій декларації по податку на додану вартість у липні 2011 року на загальну суму 192181,84 грн.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.

Як то встановлено судом, податкові зобов'язання визначено позивачеві у зв'язку з формуванням податкового кредиту з податку на додану вартість за рахунок сум податку, сплачених контрагенту у складі ціни придбаних товарів. Оскільки, на думку податкового органу, товари фактично не надавались, а учасниками правочину переслідувалась мета мінімізації податкових зобов'язань, така угода є нікчемною, тому формування податкового кредиту з податку на додану вартість вчинено позивачем незаконно.

Відтак, вирішення даної справи залежить від доведеності тверджень податкового органу про безтоварність господарських операцій, які покладено в основу висновків про нікчемність правочину та прийнятого податкового повідомлення-рішення, яке оспорюється в даній справі.

Згідно положення частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Для здійснення своєї господарської діяльності юридичні особи укладають договори, що за змістом є домовленістю, внаслідок якої виникають взаємні права і обов'язки. Укладення договорів купівлі-продажу, поставки товарів, надання послуг в даному випадку вже само по собі є ознакою господарської діяльності.

Відповідно до частини 5 статті 203 Цивільного Кодексу України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) цієї вимоги є підставою недійсності правочину.

В той же час, Цивільний кодекс України статтею 215 визначає підстави для визнання правочину недійсним. Серед іншого, вказаною нормою передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину. Так, частиною 1 статті 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Водночас, суд звертає увагу на таке. Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Статтею 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Крім того, поняття правочину, що порушує публічний порядок, розкрито у постанові Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Пункт 18 даної Постанови передбачає перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦКУ: правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Таким чином, нікчемними є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або законне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами; правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що, відповідно до презумпції правомірності правочину, всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлена судом.

Відповідачем не надано суду доказів визнання правочину, укладеного між позивачем та його контрагентом - ПП «Техноформат», - недійсним у судовому порядку, як і не обґрунтовано правової позиції, в чому саме полягає порушення публічного порядку сторонами у ході укладення та виконання спірного правочину.

Як то вбачається з акту перевірки, на час проведення перевірки, а також станом на день розгляду справи відсутні будь-які докази наявності судових рішень, які б набрали законної сили, з приводу незаконних дій посадових осіб ПП «Техноформат», пов'язаних із знищенням, пошкодженням майна, незаконним його заволодінням або пов'язаних із порушенням податкового законодавства.

Поряд із цим, з огляду на те, що відповідач стверджував про нікчемність господарських операцій, здійснених між позивачем та ПП «Техноформат», судом досліджено питання щодо реальності отримання позивачем товарів з метою їх подальшого використання у власній господарській діяльності та встановлено таке.

Відповідно до частини першої статті 3 Господарського кодексу України, під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Підпункт 14.1.36 пункту 14.1 статті 4 Податкового кодексу України визначає господарську діяльність як діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

За даними матеріалів справи, одним із основних видів діяльності позивача за КВЕД є, зокрема, складське господарство та транспортне оброблення вантажів.

Водночас, за даними витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб (а.с.71-72), одним із видів діяльності ПП «Техноформат» є, зокрема, оптова торгівля будівельними матеріалами.

В свою чергу факт безпосереднього зв'язку витрат із господарською діяльністю платника податків може бути встановлено з урахуванням якісних характеристик придбаного товару, які б однозначно свідчили про призначення його для використання в господарській діяльності платника податків та відповідали б змісту цієї діяльності.

У судовому засіданні представником позивача надано пояснення, що придбання товару (бетону) здійснювалося позивачем з метою належного та своєчасного виконання своїх зобов'язань перед іншими суб'єктами господарювання, з якими позивач мав договірні відносини по поставці будівельних матеріалів, зокрема, з ДП «Електромонтажний поїзд № 707» та з ТОВ «Будівельно-транспортна компанія «Столиця-сервіс». Так, на підтвердження поставки на користь вказаних підприємств саме бетону, позивачем надано первино-бухгалтерські документи, зокрема, договори, рахунки-фактури, товарно-транспортні накладні, паспорти якості товару, податкові та видаткові накладні (а.с.136-168).

Позивачем зауважено, що вказані господарські операції було використано виключно у власній господарській діяльності.

Щодо підтвердження фактичного надання послуг позивачеві з перевезення вантажу, суд звертає увагу на таке.

Відповідно до статті 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» та пункту 11.1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Мінтрансу України від 14.10.1997 № 363, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 20.02.1998 року за № 128/2568, товарно-транспортна накладна визначена як обов'язковий документ, що повинен оформлюватися при перевезенні вантажів автомобільним транспортом та зберігатися як у вантажовідправника, так і у вантажоодержувача. Згідно пункту 1 зазначених Правил, товарно-транспортна накладна - це єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, а дорожній лист - документ установленого законодавством зразка для визначення та обліку роботи автомобільного транспортного засобу. Тому для отримання транспортних послуг, оприбуткування товарів та підтвердження їх отримання обов'язково використовувати ТТН.

Крім того, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25.02.2009 N 207 "Про затвердження Переліку документів, необхідних для здійснення перевезення вантажу автомобільним транспортом у внутрішньому сполученні", наявність товарно-транспортної накладної вимагається від водія юридичної особи або фізичної особи - підприємця, що здійснює вантажні перевезення на договірних умовах.

Водночас суд зауважує, що Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні та Закон України «Про автомобільний транспорт» регулюють питання організації роботи автотранспорту як галузі господарства і містять вказівки саме для перевізників, тобто ці акти не регулюють питання податкового обліку, до яких відноситься визначення валових витрат

Суд зазначає, що податкове законодавство не передбачає обов'язкову наявність ТТН як форми бухгалтерської звітності під час формування податкового кредиту при придбанні ТМЦ, вона є супровідним документом на підтвердження перевезення товару та не містять в собі контрольну звітність під час визначення підприємством показників за здійсненими господарськими операціями.

Як зазначалося вище, на вимогу суду позивачем надано товарно-транспортні накладні та інші документи, які підтверджують факт та спосіб доставки товарно-матеріальних цінностей за договором між позивачем та ПП «Техноформат».

Зі змісту наданих документів судом встановлено, що автопідприємством зазначено замовника - ТОВ «Солиця-сервіс», а вантажовідправником - ПП «Техноформат». Вказані документи дають змогу встановити який товар, у якій кількості, ким та куди було доставлено.

Відтак, факт придбання позивачем продукції підтверджується документально, господарські операції належним чином відображені у бухгалтерському, податковому обліку та в податковій звітності позивача; право на формування податкового кредиту з податку на додану вартість підтверджується податковими накладними.

Таким чином, враховуючи правочин, предметом якого є придбання товару (бетону), беручи до уваги наявність підтверджуючої документації щодо подальшого використання придбаного товару у власній господарській діяльності, у суду є підстави вважати, що господарські операції позивача з ПП «Техноформат» підтверджуються необхідними документами, а зазначені вище товари були використані позивачем у власній господарській діяльності.

Між тим, висновки податкового органу про нікчемність укладеного правочину ґрунтуються виключно на матеріалах перевірки контрагента позивача, якими встановлено незнаходження товариства за юридичною адресою, ненадання документів до перевірки, що, на думку перевіряючих, свідчить про відсутність трудових, матеріальних ресурсів та неможливість здійснення суб'єктом господарювання задекларованого основного виду діяльності.

Суд критично ставиться до даних обґрунтувань з таких підстав.

Щодо незнаходження ПП «Техноформат»» за юридичною адресою, суд зазначає таке.

Пунктом 45.2 статті 45 Податкового кодексу України визначено, що податковою адресою юридичної особи (відокремленого підрозділу юридичної особи) є місцезнаходження такої юридичної особи, відомості про що містяться у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України.

Відповідно до статті 93 Цивільного кодексу України, місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Згідно частини 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Частиною 4 статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування (частина 1 статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до частини 5 статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", відомості про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням повинні міститися в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Положенням частини першої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» передбачено, що якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Відтак, належними та допустимими доказами при встановленні факту відсутності керівних органів - юридичної особи за її місцезнаходженням є саме відомості, які містяться в Єдиному державному реєстрі.

Наявний у матеріалах справи витяг з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців не містить запису про відсутність за юридичною адресою ПП «Техноформат».

Відтак, факт наявності інформації в автоматизованих базах даних та службових документах податкового органу про відсутність платників податків за юридичними адресами не може бути підставою для виключення сум ПДВ з податкового кредиту, якщо така адреса відповідає даним Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб - підприємців, а також за умови вірно заповнених всіх інших реквізитів.

При цьому, суд звертає увагу на той факт, що податковим органом запит щодо надання документів до перевірки направлявся ПП «Техноформат» за адресою вул. Гагаріна, 10, м. Бровари, у той час як згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців (а.с.71-72), місцезнаходженням підприємства є вул. Вернигори, 15, м. Черкаси.

Дослідивши зміст акту від 21.11.2011 № 91/232/34591519 про неможливість проведення зустрічної звірки ПП «Техноформат» в частині дотримання вимог податкового законодавства при формуванні податкового зобов'язання та податкового кредиту за липень, вересень 2011 року (а.с.193-194), судом встановлено, що висновки про відсутність об'єктів оподаткування у підприємства та про нікчемність усіх укладених ними правочинів ґрунтуються виключно на використаних під час аналізу господарських правовідносин контрагентів матеріалів податкової звітності та інформації з наявних у податковій інспекції баз (АРМ «ТАХ», АРМ «Звіт», АІС «ОР», АІС «РПП», системи автоматизованого співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПА України). При цьому, основною підставою для такого висновку є незнаходження товариства за юридичною адресою та ненадання документів до перевірки.

Суд не бере до уваги посилання відповідача, як на обґрунтування своїх висновків, на відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної економічної діяльності у контрагента позивача - ПП «Техноформат», оскільки такі висновки неможливо зробити без належної перевірки діяльності суб'єкта господарювання. Проте, податковими органами не здійснювалось належної перевірки первинно-бухгалтерських документів ПП «Техноформат», не перевірялося наявність господарсько-правових стосунків з іншими суб'єктами господарювання по оренді основних засобів виробництва, складських приміщень, транспортних засобів; наявність правовідносин по зберіганню матеріальних цінностей; наявність укладених цивільно-правових угод з іншими суб'єктами господарювання, щодо надання послуг або виконання робіт. Висновки про відсутність умов у ПП «Техноформат» для здійснення фінансово-господарської діяльності зроблені на підставі службової інформації, що є недостатнім для визнання угод, укладених з позивачем, такими, що не спричинили реальних юридичних наслідків.

Суд звертає увагу, що податковим органом до матеріалів справи надано довідку від 12.02.2013 № 1348/10/17-121, згідно якої за даними звіту форми 1 ДФ за І квартал 2011 року, штатна кількість працівників ПП «Техноформат» становить 8 осіб. Таким чином, висновки перевіряючих щодо відсутності у контрагента позивача трудових ресурсів, спростовуються наявними у матеріалах справи доказами, з ІІ кварталу 2011 року підприємство не звітує.

Між тим суд зауважує, що відсутність матеріальних ресурсів у контрагента не може слугувати підставою для висновків щодо фактичного нездійснення господарської операції та, як наслідок, завищення податкового кредиту, оскільки, по-перше, з характеру операцій вбачається можливість її здійснення без залучення значної кількості як трудових, так і матеріальних ресурсів, по-друге, жодних належних та допустимих доказів щодо відсутності у ПП «Техноформат» матеріальних ресурсів відповідачем суду не надано. Окрім того, у законодавстві відсутня норма, яка б зобов'язувала підприємство перевіряти наявність таких ресурсів у контрагента та формувати податковий кредит лише за їх наявності.

Більш того, в акті перевірки позивача відсутні посилання на ухилення контрагентів позивача від уплати податків та зборів, визначення їм податкових зобов'язань, порушення кримінальних справ та винесення вироків посадовим особам підприємств або будь-які інші відомості, які можуть бути визначені як підстави та докази укладення правочинів з метою, що порушує публічний порядок.

Системний аналіз вищевказаних норм призводить до висновку, що правочином є лише ті зобов'язання сторін, які витікають із цивільно-правового (господарського) договору

Правовідносини між платником і державою з приводу оподаткування результатів господарських операцій (правочинів) є адміністративними, публічно-правовими, а тому мета особи на несплату податків, не може були підставою для висновку про нікчемність договору як такого, що порушує публічний порядок, за умови фактичного виконання цивільно-правових зобов'язань та реальності вчинених господарських операцій.

За наведених обставин твердження податкового органу про порушення позивачем вимог частини п'ятої статті 203, частини першої та другої статті 215, статті 216 Цивільного кодексу України, що виявилось в недодержанні вимог зазначених норм в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, є безпідставними.

Відтак, оскільки належними та допустимими доказами відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, на якого покладено обов'язок щодо доказування правомірності прийнятого ним рішення, не доведено обґрунтованості висновків акту перевірки, суд дійшов висновку, що правочин, укладений позивачем з ПП «Техноформат», відповідає нормам чинного законодавства України, фактичні обставини об'єктивно засвідчують здійснення дослідженої судом господарської діяльності позивача із вказаним підприємством, що підтверджується первинними бухгалтерськими документами та податковими накладними, які виписані на виконання умов викладених вище договірних відносин.

Щодо заниження позивачем податку на додану вартість, суд зазначає таке.

Згідно пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Поняття платників податку на додану вартість, об'єктів, бази та ставки оподаткування, переліку неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування, внесення та відшкодування податку на додану вартість регламентується розділом V Податкового кодексу України .

Відповідно до пункту 185.1 статті 185 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема, з постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу.

Порядок формування податкового кредиту з податку на додану вартість визначено статтею 198 Податкового кодексу України, згідно якої право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій, зокрема, з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/ послуг, що підтверджено податковою накладною (пункт 198.2 статті 198 Податкового кодексу України на час вчинення спірних операцій та видачі податкової накладної).

Пунктом 198.3. статті 198 Податкового кодексу України визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з, зокрема, придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу положень пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу). У разі якщо на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, які попередньо віднесені до податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до закону (пункт 198.6 статті 198 Податкового кодексу України).

Суду не надано доказів того, що на момент складання податкових накладних контрагенти позивача не були зареєстровані як платники податку на додану вартість, а тому не мали права видавати податкові накладні на кожну повну або часткову поставку товарів (робіт, послуг).

В свою чергу податкові накладні, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, копії яких знаходяться в матеріалах справи, відповідають вимогам, встановленим статтею 201 Податкового кодексу України.

Податкова накладна виписується у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг (пункт 201.4 статті 201 Податкового кодексу України).

Податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця (пункт 201.6 статті 201 Податкового кодексу України).

Пунктом 201.10 статті 201 Податкового кодексу України передбачено, що податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Суд звертає увагу, що для цілей перевірки дотримання вимог податкового законодавства та можливого визначення грошових зобов'язань у разі неналежного дотримання платником податків законодавства, контролюючому органу у даному випадку первинно слід встановити зміст та реальність господарської операції.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Таким чином визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо -безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

При цьому, податковий облік формують не самі по собі цивільні правочини, а саме господарські операції, тобто фактичний рух активів та/або зміни власного капіталу чи зобов'язань платника податку. Тобто, факт вчинення певних господарських операцій, та правомірність подальшого відображення (проведення) їх у бухгалтерському та податковому обліку, можливо досліджувати лише на підставі вивчення та дослідження первинних документів платника податків, наявність та законність складення яких, як фактично, так і юридично, буде підтвердженням здійснення таких операцій.

В ході судового розгляду справи позивачем спростовано висновки відповідача щодо відсутності реальних операцій, шляхом надання первинних документів, а саме: досліджених судом договорів, видаткових накладних, рахунків-фактур, товарно-транспортних накладних, податкових накладних, тощо.

Так, згідно податкових накладних позивачем включено відповідні суми до складу податкового кредиту та податкових зобов'язань за відповідні періоди та відображено у податкових деклараціях з податку на додану вартість.

Із системного аналізу положень Податкового кодексу України, вбачається висновок, що право на формування податкового кредиту з податку на додану вартість виникає у платника податків за наявності сукупності таких елементів: наявності у сторін спеціальної податкової правосуб'єктності (особа, що видає податкову накладну, повинна бути зареєстрованою як платник ПДВ); фактичного (реального) здійснення оподатковуваних операцій постачальником на користь покупця; наявності причинно-наслідкового зв'язку між операцією з придбання товарів чи послуг та потребою використання в господарській діяльності; документального підтвердження факту здійснення господарської операції сукупністю належним чином складених (оформлених) первинних та інших документів (у т.ч. платіжних), які зазвичай супроводжують операції певного виду та підтверджують їх фактичне виконання; наявності у покупця належним чином складеної податкової накладної (має усі обов'язкові реквізити).

Судом на підставі оцінки наявних у справі матеріалів та доказів у їх сукупності встановлено, що факт поставки товару позивачеві документально підтверджується. Твердження податкового органу про відсутність факту поставки товару у судовому засіданні не було доведено, а надані позивачем докази є переконливими і достатніми для висновку суду щодо реальності господарської операції.

Це означає, що висновки податкового органу про порушення позивачем вимог статей 198, 201 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку на додану вартість, з підстав визнання спірних правочинів нікчемними, є безпідставними.

Крім того, суд звертає увагу на ту обставину, що нормами чинного законодавства на сторону цивільно-правової угоди, яка є платником податків, не покладено обов'язку з перевірки відповідності законодавству правил ведення іншим учасником правовідносин господарської діяльності та дотримання ним вимог податкового законодавства.

Окремо суд зауважує, що відповідачем право позивача на формування податкового кредиту поставлено в залежність від добросовісності його контрагента, що суперечить приписам податкового законодавства. Так, якщо такий контрагент не виконав своїх зобов'язань по належному формуванню первинних документів для підтвердження показників податкового обліку, то це може тягнути відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для зменшення суми податкового кредиту з податку на додану вартість. На переконання суду, своїми рішеннями відповідачем встановлено для позивача додаткові обмеження, що не відповідає повноваженням відповідача, передбаченим Податковим кодексом України та суперечить вимогам статті 19 Конституції України.

Такий висновок також узгоджується із практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у справі "БУЛВЕС" АД проти Болгарії" (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що «платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності».

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи суд дійшов висновку про те, що податкове повідомлення-рішення від 20.07.2012 № 0000022205, прийнято відповідачем безпідставно та підлягає скасуванню.

Водночас, судом ураховано при розв'язанні відповідних спорів принцип офіційного з'ясування обставин справи, передбачений частинами четвертою та п'ятою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до вказаної норми суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Судом було запропоновано особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Задля вжиття належних заходів із метою встановлення обставин реальності здійснення спірних господарських операції суд витребував у податкового органу докази, які можуть підтвердити доводи податкового органу щодо наявності порушень з боку платника податків.

При розгляді даної справи відповідачем не наведено жодних доводів та не подано будь-яких належних доказів, які б могли свідчити про недобросовісність позивача як платника податків або про наявність обставин, що виключають обґрунтованість заявленої позивачем податкової вигоди або доказів того, що контрагент позивача був виключений з реєстру платників податку на додану вартість, а його свідоцтво платника податку на додану вартість було анульовано у встановленому чинним законодавством порядку.

Суд звертає увагу, що відсутність або недостатність відповідних доказів з урахуванням змісту підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України (презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків) є підставою для висновку про неправомірність оскарженого рішення контролюючого органу (аналогічна позиція наведена в Інформаційному листі Вищого адміністративного суду України від 01.11.2011 № 1936/11/13-11).

Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, коли судом здійснюється розгляд справ про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, у яких обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На виконання цих вимог відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не надано суду достатніх доказів, які спростовували б твердження позивача, а відтак, не доведено правомірності свого рішення.

Податковим органом не доведено, що спірні господарські операції є фіктивними або безтоварними, не доведено недобросовісності позивача, оскільки позиція податкового органу про нікчемність правочину ґрунтується виключно на висновках акту перевірки контрагента та службових документах, а отже висновки податкового органу ґрунтуються на припущеннях, які не підтверджені належними доказами і не мають фактичного та правового обґрунтування.

З огляду на зазначене, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Керуючись статтями 11, 14, 70, 71, 72, 86, 94, 159-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в:

1. Адміністративний позов задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Броварської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області від 20.07.2012 № 0000022205, за яким товариству з обмеженою відповідальністю «Столиця-сервіс» нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» у розмірі 240231,05 грн. (за основним платежем - 192184,84 грн. та за штрафними санкціями - 48046,21 грн.).

3. Стягнути з Державного бюджету України на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Столиця-сервіс» (код ЄДРПОУ 34591519) сплачений судовий збір у розмірі 2146 (дві тисячі сто сорок шість) грн. 00 коп.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Колеснікова І.С.

Дата виготовлення і підписання повного тексту постанови - 20 лютого 2013 р.