Рішення
від 01.04.2013 по справі 201/727/13- ц
ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

201/727/13 - ц

провадження 2/201/611/2013

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2013 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

при секретарі - Дашкевич Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської міської ради в особі Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради, третя особа ОСОБА_3 про визнання недійсними та скасування свідоцтва про право власності на житло і розпорядження органу приватизації, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 14 січня 2013 року звернувся до суду з позовом до відповідача Дніпропетровської міської ради в особі Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради про визнання недійсними та скасування свідоцтва про право власності на житло і розпорядження органу приватизації. Позивач в своїх позовних вимогах, а його представник в ході судового засідання посилаються на те, що з травня 1993 року позивач постійно мешкав з батьком (та був зареєстрований) в квартирі дідуся ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1. Вказане підтверджене рішенням суду. Дідусь приватизував цю квартиру, батько позивача загинув, вони лишилися мешкати вдвох, а потім його рішенням виконкому призначили опікуном ОСОБА_4 Згодом дідусь помер, а позивач мешкав і мешкає у вказаній квартирі. Він дізнався, що ОСОБА_4 написав заповіт на цю квартиру на ім'я третьої особи. Останній намагався декілька разів його виселити, скасувати його реєстрацію і інш., але рішеннями суду йому було відмовлено. Позивач звертався до прокуратури та судів з питаннями оскарження незаконних дій третьої особи, але йому було рекомендовано звернутися з позовом до суду. Звертався до відповідача та третьої особи з питанням врегулювання питання про його право на спірне житло, але ті відповіли відмовою. Вважає вказане незаконним, оскільки порушує його права, так як на час приватизації житла він мешкав у вказаній квартирі і був неповнолітнім, без нього вирішили долю цього житла. В добровільному порядку відповідач і третя особа заперечують вирішити поставлені позивачем питання і визнати спірні вказані свідоцтво про право власності на житло і розпорядження органу приватизації недійсними. Просили визнати недійсними і скасувати спірні свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2, видане 21 липня 1993 року виконкомом Дніпропетровської міської ради народних депутатів і розпорядження № Ж-1819 органу приватизації виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів від 21 липня 1993 року про передачу у власність ОСОБА_4 вказаної квартири, задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача Дніпропетровської міської ради в особі Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради в судове засідання не з'явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суду не повідомив. В письмовому зверненні до суду просив розглянути справу за наявними матеріалами справи по закону на розсуд суду та справу розглянути без його участі. Суд вважає можливим розгляд справи без участі представника вказаного відповідача згідно ст. 169 ЦПК України

Третя особа ОСОБА_3 зі своїм представником в судовому засіданні з позовними вимогами не погодився, вказавши, що позивач на час приватизації спірного житла не мешкав і не був зареєстрований в цій квартирі, ОСОБА_4 приватизував займане житло правильно і законно, підстав для визнання недійсними свідоцтва і розпорядження органу приватизації і скасування їх немає. Все ними зроблено згідно вимог закону. Ніяких інших зобов'язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, нічиїх прав не порушували і шкоди не завдавали. Власність набута вірно. В нього є заповіт на це житло. Позивачем порушені строки позовної давності. Вважають позовні вимоги безпідставними і безпідставними, заперечували проти них і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Вислухавши пояснення представників позивача і третьої особи, саму третю особу, з'ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з травня 1993 року, будучи неповнолітнім, постійно проживав зі своїм батьком ОСОБА_5 та дідусем ОСОБА_6, за адресою: АДРЕСА_2. Даний факт підтверджується рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровськ від 06 жовтня 1993 року по справі № 2-1193\93. Вказаним рішенням також було визначено його місце проживання за вищезазначеною адресою саме з травня 1993 року.

Відповідно до статті 65 Житлового кодексу УРСР, наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Згідно із ч. 2 ст. 64 Житлового кодексу Української РСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Таким чином, законодавець не встановив вичерпного переліку осіб, які належать до кола членів сім'ї наймача, але визначив критерії, за якими осіб, не пов'язаних шлюбними або родинними стосунками, віднесено до них.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Таким чином, з травня 1993 року позивач набув рівного права користування вказаною квартирою з іншими членами сім'ї. Цей факт встановлений судом та дане судове рішення є чинним, оскільки ні ким не оскаржене та не скасоване.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа щодо якої встановлено ці обставини.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

21 липня 1993 року квартира АДРЕСА_2 за заявою ОСОБА_4 була приватизована. На момент приватизації не були враховані інтереси позивача, як неповнолітньої особи, що проживала у даній квартирі. Не зважаючи на те, що факт проживання за вказаною адресою був загальновідомим, а також враховуючи те, що він за своїм віком не міг вчинити заходів щодо захисту своїх прав на житло, його дядько, ОСОБА_3, допоміг дідусеві приватизувати вказану квартиру без урахування житлових прав позивача. Внаслідок цього, 21 липня 1993 року квартира була приватизована лише на дідуся - ОСОБА_6, чим були порушені права позивача як неповнолітньої дитини, оскільки не були враховані його права та інтереси, як особи, яка відносилася до членів сім'ї основного наймача квартири, ОСОБА_6 та особи, яка проживала за вищевказаною адресою на час приватизації квартири.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю.

Загальна площа спірної квартири складає 58.7 м2, таким чином, за позивачем мала бути закріплена частка при приватизації та мало бути оформлене право власності у розмірі 21 кв. м. та 8 кв. м..

ІНФОРМАЦІЯ_5 року трагічно загинув батько позивача (син ОСОБА_4), з яким позивач проживав у квартирі дідуся, у зв'язку з чим позивач лишився у неповнолітньому віці сиротою та проживав з дідусем, оскільки матір від нього відмовилась, що підтверджується постановою № 2 по справі № 3 від 19 жовтня 1995 року опікунською Радою при виконкомі Жовтневої районної Ради народних депутатів міста Дніпропетровськ.

Позивачу на той час не було відомо про факт одноосібної приватизації, а було лише відомо від дідуся, що він у 1990 році склав заповіт на все своє майно на користь батька позивача - ОСОБА_5. На час смерті батька дідусеві виповнилось 79 років і позивач залишився проживати з дідусем за вищевказаною адресою, оскільки він був малолітньої дитиною та сиротою і дідусь його виховував. Але документальна реєстрація позивача за вищевказаною адресою була проведена лише 01 листопада 1994 року. Йому не відомо з яких причин не відбулася його реєстрація у квартирі АДРЕСА_2 з травня 1993 року, оскільки на той час за своїм неповнолітнім віком він не знав та не міг знати про необхідність вчинення такої дії.

ІНФОРМАЦІЯ_6 року дідусь помер, а позивач мешкав і мешкає у вказаній квартирі. Він дізнався, що ОСОБА_4 написав заповіт на цю квартиру на ім'я третьої особи. Останній намагався декілька разів його виселити, скасувати його реєстрацію і інш., але рішеннями суду йому було відмовлено. Позивач звертався до прокуратури та судів з питаннями оскарження незаконних дій третьої особи, але йому було рекомендовано звернутися з позовом до суду. Звертався до відповідача та третьої особи з питанням врегулювання питання про його право на спірне житло, але ті відповіли відмовою. Вважає вказане незаконним, оскільки порушує його права, так як на час приватизації житла він мешкав у вказаній квартирі і був неповнолітнім, без нього вирішили долю цього житла. В добровільному порядку відповідач і третя особа заперечують вирішити поставлені позивачем питання і визнати спірні вказані свідоцтво про право власності на житло і розпорядження органу приватизації недійсними. Вважає вказане незаконним, оскільки порушує його права. В позасудовому порядку відповідач і третя особа заперечують вирішити спірне питання, виник спір, в добровільному порядку питання не вирішене і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги обґрунтованими, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: « 1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Ч. 2 ст. 59 ЦПК України зазначає що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За змістом ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 року право на приватизацію квартир (будинків) державного фонду одержують громадяни України, які проживають у цих квартирах.

Згідно ст. 8. Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Отже Закон пов'язує приватизацію займаного житла з мешканням в цьому житлі, а не з реєстрацією в ньому.

Стаття 345 Цивільного кодексу України передбачає набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності, а саме: 1. Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. 2. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Жодних дій, передбачених ст. 347 ЦК України щодо відмови від права власності шляхом приватизації від імені позивача його законними представниками не здійснювалось.

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності (ст. 386 ЦК України).

Стаття 393 ЦК України передбачає: 1. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. 2. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища, власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Як видно з постанови № 2 по справі № 3 Опікунської Ради при виконкомі Жовтневої районної ради народних депутатів від 19 жовтня 1995 року, дідусеві позивача, ОСОБА_4, було рекомендовано при вирішенні питання обміну чи продажу вищевказаної квартири урахувати (його - позивача) інтереси як неповнолітнього. Дії дідуся та висновки опікунської ради свідчать про те, що дідусь намагався захистити позивача та забезпечити житловою площею, як це передбачено законом. Але зважаючи на свій вік ОСОБА_4 на той час не знав як правильно це зробити.

З 21 квітня 2000 року згідно з рішенням виконкому Жовтневої Районної ради м. Дніпропетровська, позивача - ОСОБА_1, 1981 року народження, який мешкає за адресою АДРЕСА_2, визнали піклувальником над дідом, ОСОБА_6, 1916 року народження, який мешкав там же з ним. Протягом більш ніж 12 років, відповідно до вимог ст. 64 ЖК Української РСР, позивач сплачував усі необхідні платежі по утриманню зазначеної квартири, а також комунальні послуги. А згідно із зазначеною статтею, члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Оскільки позивач піклувався про стан здоров'я дідуся та відносини у них складалися добрі та гарні, жодних спорів щодо житла у нас не виникало, оскільки з дитинства дідусь піклувався про позивача, завжди говорив, що це їх з ним житло, то позивач вважає, що при приватизації вищевказаної квартири не були враховані його права як неповнолітньої дитини, отже можливо вважати, що дана приватизація відбулася з порушенням Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

ІНФОРМАЦІЯ_6 року помер ОСОБА_4, який проживав та був зареєстрований, так само як і позивач за адресою: АДРЕСА_2. У 2010 році позивач звернувся до Першої Дніпропетровської нотаріальної контори, згідно вимог ст. ст. 1269, 1270 ЦК України, із заявою про прийняття спадщини після смерті дідуся ОСОБА_4 Він мав намір прийняти спадщину на підставі ч. 1 ст. 1266 ЦК України, але з'ясувалося, що існує заповіт від 13 квітня 1995 року на ОСОБА_3, старшого сина померлого. У подальшому позивачу також стало відомо, що квартира, у якій вони проживали разом дідусем, приватизована лише на дідуся, а його права на приватизацію житла враховані не були та порушені. Крім того, другий заповіт (перший був на батька позивача) підписаний через шість днів після смерті батька позивача, та про існування даного заповіту ОСОБА_3 позивачу під час життя не казав.

У зазначеній вище квартирі позивач мешкає дотепер зі своєю сім'єю, що складається з його дружини, ОСОБА_9 та малолітнього сина, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4.

Крім того, відповідно до ст. 1, ч. 1 ст. 5, ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закон № 2482-XІІ) наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.

Судом встановлено, що позивач вселився до спірної квартири в передбаченому законом порядку до батька, який в свою чергу, мешкав зі своїм батьком в спірній квартирі, та вони були згодом в установленому законом порядку зареєстровані за відповідною адресою.

Згідно із ч. 3 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Виходячи з аналізу змісту Закону № 2482-XІІ у поєднанні з нормами ст. ст. 1, 6, 9, 61 ЖК України, ст. 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності, а відтак і право на приватизацію разом з іншими членами сім'ї.

Місцем проживання дитини є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає.

Отже не можна пов'язувати право неповнолітнього позивача на приватизацію, яка здійснюється на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», з фактом його реєстрації у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а також з їх правом на житло та фактом проживання у квартирі.

Вищезазначені обставини визнані та встановлені також і постановою Верховного Судку України від 30 січня 2013 року, а відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України рішення Верховного Суду України є обов'язковими для всіх судів України.

Судом беззаперечно встановлено, що позивач саме з травня 1993 року вже на законних підставах мешкав в спірній квартирі постійно, про свідчить не тільки рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська про визначення його місця мешкання з батьком (до речі, про мешкання позивача в спірній квартирі з травня 1993 року тоді на суді говорив саме дідусь позивача), а і довідка зі школи, де він навчався з цієї адреси і пояснення свідків вчителів з цієї школи, які бували вдома в позивача за адресою спірного житла з травня 1993 року.

Відповідно до вимог ст. ст. 10, 11, 60 ЦПК України суд здійснює цивільне судочинство на засадах змагальності сторін, не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України.

Згідно зі ст. 76 ЦК Української РСР 1963 року перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, отже про порушення свого права (одноосібну приватизацію) позивач дізнався 18 жовтня 2011 року, а саме при зверненні ОСОБА_3 до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовною заявою про виселення позивача з вищевказаної квартири та зняття з реєстрації (рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2011 року по справі №2-6796/2011 та ухвала апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2011 року по справі 22ц-12627/2011).

Відповідно до ст. 71 ЦК Української РСР 1963 загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Отже позивач звернувся до суду з позовом у передбачені законом строки.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позовні вимоги про визнання свідоцтва про право власності і розпорядження органу приватизації незаконними і скасування їх підлягають задоволенню повністю.

Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями позивача відповідачу або третій особі було завдано ушкодження здоров'я, майнової шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв'язку зі вказаними діями відповідача або третьої особи і підлягають відновленню чи повному відшкодуванню за рахунок винної особи.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач заперечує будь-які інші (крім законних) домовленості і зобов'язання стосовно відповідача та третьої особи по вселенню та мешканню в спірній квартирі, приватизації, виконанню комунальних договорів, предмету спору, а відповідач та третя особа цього не довели, твердження третьої особи про наявність будь-яких інших зобов'язань, не обізнаність, оману та ін. є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги позицію третьої особи стосовно не згоди з позовними вимогами, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об'єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим позовні вимоги задовольнити, визнати недійсними та скасувати: свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2, виданого 21 липня 1993 року виконкомом Дніпропетровської міської ради народних депутатів і розпорядження № Ж-1819 органу приватизації виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів від 21 липня 1993 року про передачу у власність ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_2.

Таким чином суд вважає, що позовна заява про визнання недійсними і скасування свідоцтва про право власності на квартиру і розпорядження № Ж-1819 органу приватизації виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів знайшла своє об'єктивне підтвердження в ході судового засідання, ґрунтується на вимогах закону і підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124 Конституції України, ст. ст. ст. ст. 15, 16, 29, 345, 347, 386, 393, 1266, 1269, 1270 ЦК України, ст. ст. 3, 5, 8 «Про приватизацію державного житлового фонду», ст. ст. 71, 76 ЦК Української РСР (в редакції Закону 1963 року), ст. ст. 1, 6, 9, 61, 64, 65 ЖК Української РСР (в редакції Закону 1983 року), ст. 3, 4, 10, 11, 57, 58, 59, 60, 61, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити.

Визнати недійсними та скасувати:

- свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2, виданого 21 липня 1993 року виконкомом Дніпропетровської міської ради народних депутатів;

- розпорядження № Ж-1819 органу приватизації виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів від 21 липня 1993 року про передачу у власність ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_2.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -

СудЖовтневий районний суд м.Дніпропетровська
Дата ухвалення рішення01.04.2013
Оприлюднено04.04.2013
Номер документу30340498
СудочинствоЦивільне

Судовий реєстр по справі —201/727/13- ц

Ухвала від 19.03.2015

Цивільне

Апеляційний суд Дніпропетровської області

Григорченко Е. І.

Ухвала від 26.03.2015

Цивільне

Апеляційний суд Дніпропетровської області

Григорченко Е. І.

Ухвала від 18.03.2015

Цивільне

Апеляційний суд Дніпропетровської області

Григорченко Е. І.

Ухвала від 04.03.2015

Цивільне

Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська

Черновськой Г. В.

Ухвала від 23.01.2015

Цивільне

Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська

Черновськой Г. В.

Ухвала від 02.12.2013

Цивільне

Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська

Антонюк О. А.

Рішення від 01.04.2013

Цивільне

Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська

Антонюк О. А.

Ухвала від 16.01.2013

Цивільне

Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська

Антонюк О. А.

Ухвала від 18.01.2013

Цивільне

Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська

Антонюк О. А.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2025Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні