Постанова

від 05.03.2013 по справі 825/456/13-а

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 825/456/13-а

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 березня 2013 р. м. Чернігів

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Смірнової О.Є.,

за участю секретаря Прокіної А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за адміністративним позовом Приватного підприємства «Станрос» до Державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень , -

В С Т А Н О В И В:

30.01.2013 року Приватне підприємство «Станрос» (далі - ПП «Станрос») звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби (далі - ДПІ у м. Чернігові) та просить визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення: від 12.12.2012 року № 0005102320, яким позивачу визначено податкове зобов'язання по податку на прибуток в розмірі 24376,00 грн. за основним платежем, та від 12.12.2012 року № 0005112320, яким позивачу визначено податкове зобов'язання по податку на додану вартість в розмірі 21196,00 грн. за основним платежем та 1,00 грн. за штрафними санкціями.

Свої вимоги представник позивача мотивує тим, що ПП «Станрос» в червні 2011 року мало господарські взаємовідносини з контрагентом ПП «Крузо». Так, між ПП «Станрос» та ПП «Крузо» укладено договір поставки від 10.03.2011 року № 002/11. Сума коштів, сплачених позивачем за отриманий товар, віднесена ним до складу валових витрат. Реальність здійснення господарських операцій позивачем підтверджується первинними документами, що надавались на перевірку, а саме: договір, податкова накладна, видаткова накладна, рахунок-фактура, платіжні доручення. Втім, перевіряючі не надали належної оцінки даним документам. Придбаний позивачем товар був використаний в господарській діяльності підприємства та реалізований в подальшому покупцям, у зв'язку з чим підприємство отримало прибуток, який був задекларований за період, що перевірявся, а також були відображені зобов'язання по ПДВ в деклараціях з ПДВ за цей же період. Отже, позивачем правомірно віднесено вартість придбаного товару до складу валових витрат. Всі операції по договору належним чином відображені в податковому та бухгалтерському обліку підприємства. Таким чином, представник позивача вважає висновки, викладені в акті перевірки від 30.11.2012 року № 2558/22/36144603, такими, що не відповідають дійсності, а оскаржувані податкові повідомлення-рішення протиправними та такими, що підлягають скасуванню.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив їх задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що працівниками ДПІ у м. Чернігові проведена документальна позапланова виїзна перевірка ПП «Станрос» з питань достовірності, повноти декларування в податковій звітності з ПДВ операцій по взаємовідносинах з ПП «Крузо» за червень 2011 року та у деклараціях з податку на прибуток підприємства за відповідні періоди, за результатами якої складено акт від 30.11.2012 року № 2558/22/36144603. Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог законодавства, а саме: п. 14.1.27 пп. 14.1 ст. 14, пп. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134, п. 138.1 ст.138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 24376,00 грн. за 2 квартал 2011 року; п. 44.1 ст. 44, п. 198.2, п.198.6 ст. 198, п. 200.1, п. 200.2 ст. 200 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено суму податку на додану вартість за червень 2011 року на загальну суму 21196,00 грн. У зв'язку із наявністю зафіксованих порушень податковим органом винесено податкові повідомлення-рішення: від 12.12.2012 року № 0005102320, яким позивачу визначено податкове зобов'язання по податку на прибуток в розмірі 24376,00 грн. за основним платежем, та від 12.12.2012 року № 0005112320, яким позивачу визначено податкове зобов'язання по податку на додану вартість в розмірі 21196,00 грн. за основним платежем та 1,00 грн. за штрафними санкціями. Також податковий орган посилається на акт ДПІ у м. Дніпродзержинську Дніпропетровської області від 21.12.2011 року № 5859/372/23-206/31846034, яким встановлено, що ПП «Крузо» за податковою адресою не знаходиться, відсутня будь-яка інформація щодо наявності у підприємства основних виробничих фондів або складських приміщень для здійснення торгово-посередницької діяльності, також встановлено ознаки фіктивності підприємства. Тому представник відповідача вважає, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення прийнято на підставі та у відповідності до норм податкового законодавства, а вимоги позивача є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов підлягає задоволенню повністю з наступних підстав.

ПП «Станрос» (ідентифікаційний код-36144603) зареєстровано в якості юридичної особи виконавчим комітетом Чернігівської міської ради 21.10.2008 року та зареєстровано платником податку на додану вартість, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А 00 № 581728 та свідоцтвом про реєстрацію платника податку на додану вартість № 100151547 НБ № 072492 (а.с. 46-47,50).

Працівниками ДПІ у м. Чернігові на підставі направлень від 23.11.2012 року № 3467, № 3468, відповідно до наказу від 23.11.2012 року № 3502, згідно із пп. 20.1.4 п. 20.1 ст. 20, пп. 78.1.1 п. 78.1 ст. 78, ст. 79 та ст. 82 Податкового кодексу України проведена документальна позапланова виїзна перевірка ПП «Станрос» з питань достовірності, повноти декларування в податковій звітності з ПДВ операцій по взаємовідносинах з ПП «Крузо» з ПДВ за червень 2011 року та у деклараціях з податку на прибуток підприємства за відповідні періоди, за результатами якої складено акт від 30.11.2012 року № 2558/22/36144603 (а.с. 11-22, 84-89).

В акті перевірки від 30.11.2012 року № 2558/22/36144603 встановлено порушення позивачем вимог чинного законодавства, а саме:

- п. 14.1.27 пп. 14.1 ст. 14, пп. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134, п. 138.1 ст.138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 24376,00 грн. за 2 квартал 2011 року;

- п. 44.1 ст. 44, п. 198.2, п.198.6 ст. 198, п. 200.1, п. 200.2 ст. 200 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено суму податку на додану вартість за червень 2011 року на загальну суму 21196,00 грн.

За висновками акта перевірки ДПІ у м. Чернігові винесено податкові повідомлення-рішення:

- від 12.12.2012 року № 0005102320, яким позивачу визначено податкове зобов'язання по податку на прибуток в розмірі 24376,00 грн. за основним платежем (а.с. 23);

- від 12.12.2012 року № 0005112320, яким позивачу визначено податкове зобов'язання по податку на додану вартість в розмірі 21196,00 грн. за основним платежем та 1,00 грн. за штрафними санкціями (а.с. 24).

Не погоджуючись з винесеними податковими повідомленнями-рішеннями позивач оскаржив їх в адміністративному порядку. За результатами розгляду скарги позивача ДПС у Чернігівській області рішенням № 2025/10/10-215 від 04.01.2013 року залишено оскаржувані податкові повідомлення-рішення без змін, а скаргу позивача без задоволення.

Згідно із ст. 3 Господарського кодексу України господарська діяльність - діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Основними видами діяльності ПП «Станрос» є оптова торгівля текстильними товарами, оптова торгівля будівельними матеріалами, оптова торгівля деревиною, оптова торгівля іншими проміжними продуктами, оптова торгівля електропобутовими приладами тощо, що підтверджується довідкою з ЄДРПОУ АА № 037793 (а.с. 48-49).

Відповідно до п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Згідно ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Частиною 1 ст. 9 вказаного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Згідно із ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до ч. 1 ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Отже, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Судом встановлено, що в червні 2011 року ПП «Станрос» мало господарські взаємовідносини з контрагентом ПП «Крузо» (код ЄДРПОУ-31846034).

Так, в результаті господарських взаємовідносин з ПП «Крузо» позивачем сформовано податковий кредит в червні 2011 року в сумі 21196,00 грн.

Судом встановлено, що між ПП «Станрос» та ПП «Крузо» укладено договір поставки від 10.03.2011 року № 002/11 (а.с. 29-30).

Відповідно до вказаного договору ПП «Крузо» зобов'язується продати та передати у власність ПП «Станрос» товар, а ПП «Станрос» зобов'язується прийняти товар та оплатити його вартість.

Договір підписано директорами ПП «Станрос» і ПП «Крузо» та скріплено печатками підприємств.

Реальність виконання вказаного договору підтверджують належним чином оформлені первинні документи, а саме:

-договір поставки від 10.03.2011 року № 002/11 (а.с. 29-30);

-податкова накладна від 01.06.2011 року № 7 на суму 127175,76 грн., в т.ч. ПДВ 21195,96 грн. (а.с. 36,115);

-видаткова накладна від 01.06.2011 року № 7 (а.с. 35,114);

-рахунок-фактура від 01.06.2011 року № 7 (а.с. 34,113);

-прибуткова накладна від 01.06.2011 року № ПН-0000011 (а.с. 112);

-журнал реєстрації довіреностей (а.с. 170-172).

За поставлену продукцію ПП «Станрос» перерахувало постачальнику грошові кошти в оплату за поставлену продукції згідно вищезазначеного договору платіжними дорученнями № 59 від 01.06.2011 р., № 60 від 03.06.2011 р., № 135 від 18.11.2011 р., № 95 від 27.06.2012 р., № 96 від 27.06.2012 р., № 11 від 20.07.2012 р., № 30 від 27.08.2012 р., № 35 від 05.09.2012 р., № 49 від 27.09.2012 р. (а.с. 37-45,116-124).

Податкова накладна включена до реєстру отриманих та виданих податкових накладних за червень 2011 року (а.с. 31-33).

В бухгалтерському обліку позивача вказані господарські операції відображені в оборотно-сальдових відомостях по рахунку 281 (а.с. 107-111).

Суд приходить до висновку, що зазначені операції були належним чином відображені у даних бухгалтерського та податкового обліку ПП «Станрос».

Договір сторонами виконано в повному обсязі, сторони претензій одна до одної не мають.

Всі закуплені товари за результатами операцій з контрагентом ПП «Крузо» були використані в господарській діяльності товариства, а саме продані ТОВ «Датчикове підприємство «Завод Рапід», ТОВ «Епіцентр К», НВКО «Тент», «Луцьке підприємство електротранспорту», що підтверджується наявними в матеріалах справи податковими накладними, видатковими накладними, довіреностями (а.с 125-169).

Відповідно до пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Отже, норми Податкового кодексу України в якості підстави для не включення до складу валових витрат передбачають тільки випадки повної відсутності будь-яких розрахункових, платіжних та інших документів, передбачених законодавством.

Суд вважає, що будь-які документи мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

З наданих позивачем доказів вбачається, що укладені з контрагентами правочини мали на меті настання реальних правових наслідків, що обумовлені ними.

Таким чином, суд приходить до висновку, що правовідносини за спірними правочинами в повній мірі відображені в бухгалтерському та податковому обліку позивача, тобто позивачем дотримано принцип превалювання сутності над формою, який закріплений в ст. 4 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (превалювання сутності над формою - операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми).

Відповідно до ст. 215 Цивільного Кодексу України від 16.01.2003 № 435 (далі - ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) - у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Пунктом 1 статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити, зокрема, моральним засадам суспільства, пунктом 5 статті 203 ЦК України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину. Зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановлений законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (стаття 204 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). До оспорюваних правочинів належить зокрема фіктивний правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим право чином (фіктивний правочин). Фіктивний правочин визнається судом недійсним (ст. 234 ЦК України).

Згідно із ч. 1 ст. 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Відповідно до п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.12.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК: правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; правочини. спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ч. 1 ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб.

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Крім того, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: «вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обгрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Відповідачем не доведено, а судом не встановлено, наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Хоча факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Також в силу ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Як на підставу нікчемності правочину позивача з контрагентом ПП «Крузо» представник відповідача посилається на акт ДПІ у м. Дніпродзержинську Дніпропетровської області від 21.12.2011 року № 5859/372/23-206/31846034 про результати проведення позапланової документальної виїзної перевірки ПП «Крузо» з питань дотримання вимог податкового законодавства при визначенні податкового кредиту та податкових зобов'язань по деклараціям з ПДВ за червень-жовтень 2011 року, яким встановлено, що ПП «Крузо» за податковою адресою не знаходиться, відсутня будь-яка інформація щодо наявності у підприємства основних виробничих фондів або складських приміщень для здійснення торгово-посередницької діяльності, також встановлено ознаки фіктивності підприємства (а.с. 68-80).

Проте, такі посилання судом не приймаються до уваги зважаючи на наступне.

При дослідженні факту здійснення господарської операції оцінюватися повинні, перш за все, відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.

Не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошових зобов'язань визнання недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку. При цьому відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

Водночас податковий орган не подав жодних доказів на підтвердження того, що позивач діяв без належної обачності й обережності і йому мало бути відомо про порушення, які допускав його контрагент, а також не зазначено інших обставин, які могли б свідчити про недобросовісність позивача. Також не доведено та не надано доказів, які б свідчили про безтоварний або фіктивний характер здійснених операцій.

Отже, такі посилання відповідача судом не приймаються до уваги, оскільки позивачем в повній мірі документально підтверджено реальність виконання правочину позивача з контрагентом.

Таким чином, надання податковому органу належним чином оформлених всіх первинних документів, передбачених законодавством, є підставою для формування валових витрат та податкового кредиту.

Також на адресу суду 01.03.2013 року надійшла відповідь на запит від Дніпродзержинської ОДПІ Дніпропетровської області ДПС, в якій зазначено, що декларацію з ПДВ за червень 2011 року від 20.07.2011 р. вх. № 64716 ПП «Крузо» не визнано як податкову звітність, у зв'язку з тим, що вона заповнена всупереч Порядку заповнення та подання податкової звітності з ПДВ, затвердженого наказом ДПА України від 25.01.2011р. № 41. ПП «Крузо» податкову декларацію з ПДВ за червень 2011 року з виправленими показниками надано 30.08.2011 року вх. №9007257432 засобами «Е-Маіl». Також повідомлено, що в судовому порядку дії Дніпродзержинської ОДПІ щодо порядку прийняття податкової звітності ПП «Крузо» не оскаржувало (а.с. 103-105).

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Суд звертає увагу на те, що на момент здійснення правовідносин підприємство-контрагент позивача було зареєстровано як юридична особа та платник податку на додану вартість, що підтверджується інформацією з бази даних ДПС України, яка міститься на офіційному сайті ДПС України (http://sts.gov.ua/) та наявними в матеріалах справи свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 № 395009, довідкою з ЄДР АА № 442470, довідкою про взяття на облік платника податків, свідоцтвом про реєстрацію платника податку на додану вартість № 04753976 НБ № 667747, довідкою та витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців: ПП «Крузо», індивідуальний податковий номер - 318460304736, код ЄДРПОУ - 31846034, номер свiдоцтва платника ПДВ - 4753976, дата анулювання свідоцтва платника ПДВ - 19.10.2011 року (а.с. 51-55,173-178).

Тобто, на момент здійснення господарських правовідносин контрагент був зареєстрований як юридична особа та платник податків.

Відповідачем не надано доказів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців щодо наявності запису про виключення з реєстру контрагента позивача на момент укладення чи виконання договору чи відсутності у нього статусу платника ПДВ.

Отже, в судовому засіданні встановлено, що правочин ПП «Станрос» з контрагентом ПП «Крузо» укладений позивачем з метою отримання товару, тобто позивачем дотримано принцип превалювання сутності над формою, який закріплений в ст. 4 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Враховуючи наявність у позивача належним чином оформлених первинних документів, які підтверджують реальність здійснення господарських операцій, висновки ДПІ у м. Чернігові про заниження податку на прибуток на загальну суму 24376,00 грн. є безпідставними.

Згідно із п. 198.1 ст.198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до п. 198.2 ст. 198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

- дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

- дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно із п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

У разі якщо платник податку не включив у відповідному звітному періоді до податкового кредиту суму податку на додану вартість на підставі отриманих податкових накладних, таке право зберігається за ним протягом 365 календарних днів з дати виписки податкової накладної.

Згідно із п. 200.1, п. 200.2, п. 200.3 ст. 200 Податкового кодексу України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

При позитивному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені цим розділом.

При від'ємному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з податку, що виник за попередні звітні (податкові) періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до цього Кодексу), а в разі відсутності податкового боргу - зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду.

У податковому обліку податкова накладна є тим документом, який складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця і визначається як розрахунковий документ, що підтверджує вчинення певної господарської операції, за якою виникають податкові зобов'язання, породжує у платника податку обов'язки та права щодо нарахування та сплати ПДВ та підтверджує право покупця на нарахування податкового кредиту.

Суми за вказаному правочину включено позивачем до податкового кредиту в тому звітному періоді, в якому отримано податкову накладну.

Судом встановлено, що ПП «Станрос» має належним чином оформлену податкову накладну, яка повністю відповідає вимогам Податкового кодексу України, та відображає зміст господарських операцій, в результаті яких вона складена (а.с. 36,115).

Також необхідною умовою для віднесення сплачених у ціні товарів (послуг) сум податку на додану вартість є факт придбання товарів та послуг із метою їх використання в господарській діяльності.

Таким чином, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків. Водночас, за відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі, якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

Вищий адміністративний суд України у справах з аналогічним предметом спору дотримується позиції, що судом обов'язково має бути досліджено факт вчинення господарських операцій, за наслідками яких виникло право позивача на формування податкового кредиту та факт сплати позивачем сум податку своїм контрагентам.

Вказаний факт в судовому засіданні був повністю доведений представником позивача, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

Отже, позивач правомірно включив до складу податкового кредиту суму податку на додану вартість по вищевказаній податковій накладній.

Відповідачем як суб'єктом владних повноважень не надано будь-яких інших доводів та не подано жодних доказів, які б ставили під сумнів реальність виконання вказаних операцій з отримання позивачем товару, невідповідність цих операцій дійсному економічному змісту, або засвідчили б наявність інших обставин, що підтверджують недобросовісність позивача як платника податків та виключають право на формування валових витрат та податкового кредиту.

За таких підстав суд вважає, що в діях позивача відсутнє порушення п. 198.1, п. 198.3, п.198.6 ст. 198, п. 200.1, п. 200.2 ст. 200 Податкового кодексу України.

Крім цього, суд вважає за доцільне зазначити, що відповідно до частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 22.01.2009 у справі "БУЛВЕС" АД проти Болгарії" (заява № 3991/03) зазначено, що у разі якщо національні органи за відсутності будь-яких вказівок на безпосередню участь фізичної або юридичної особи у зловживанні, пов'язаним зі сплатою ПДВ, який нараховується у ланцюгу поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все ж таки застосовують негативні наслідки до отримувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії або бездіяльність постачальника, який перебував поза межами контролю отримувача і у відношенні якого у нього не було засобів перевірки та забезпечення його виконання, то такі владні органи порушують справедливий баланс, який має підтримуватися між вимогами суспільних інтересів та вимогами захисту права власності.

Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач як суб'єкт владних повноважень не довів правомірність своїх дій та рішень.

Суд вважає, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення прийняті ДПІ у м. Чернігові не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з порушенням використаного повноваження з метою, з якою це повноваження надано; необґрунтовано, тобто без врахування усіх обставин, які мають значення для прийняття рішення; не добросовісно та не розсудливо.

На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню повністю.

Згідно із ст. 4 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року № 3674 за вказаний позов позивачу необхідно було сплатити судовий збір в розмірі 455,73 грн.

Позивачем сплачено судовий збір в розмірі 455,74 грн., що підтверджується платіжним дорученням від 28.01.2013 року № 110 (а.с. 3).

Відповідно до ч. 1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Тому згідно із ч. 1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України судовий збір в розмірі 455,73 грн. присуджуються на користь позивача за рахунок Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 122, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд , -

П О С Т А Н О В И В:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби від 12.12.2012 року № 0005102320 та від 12.12.2012 року № 0005112320.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Приватного підприємства «Станрос» судовий збір в розмірі 455,73 грн.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, встановленого ст. 167 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, передбачені ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.Є. Смірнова