Рішення

від 20.05.2013 по справі 910/5199/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/5199/13 20.05.13

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Віп принт Груп"

до: Товариства з обмеженою відповідальністю "ТГ Полімерконсалтінг"

про: визнання договору недійсним

Суддя: Балац С.В.

Представники:

позивача: Білецький І.Ю. - представник за довіреністю від 18.02.2013, б/н;

відповідача: Андраш А.О. - представник за довіреністю від 22.10.2012, б/н.

С У Т Ь С П О Р У :

Позовні вимоги мотивовані тим, що пунктами 4.3 та 7.2 укладеного між сторонами даного спору договору поставки від 05.01.2012 № СО-05/01/227К передбачена відповідальність за порушення грошового зобов'язання у вигляді пені двічі, що суперечить законодавству та Конституцій України, а тому позивач просить суд визнати зазначений договір недійсним.

Господарський суд міста Києва своєю ухвалою від 22.03.2013 порушив провадження у справі № 910/5199/13.

Відповідач, скориставшись своїм правом наданим ст. 59 Господарського процесуального кодексу України, надав суду відзив, яким проти позову заперечив повністю посилаючись на необґрунтованість вимог позивача, оскільки відсотки за користування чужими грошовими коштами передбачені пунктом 4.3 вказаного договору та неустойка у вигляді пені, яка визначена пунктом 7.2 правочину, є різними правовими інститутами відповідно до Цивільного кодексу України, а обмеження щодо їх одночасного застосування законом не передбачена.

Окрім наведеного, відповідач зазначив, що доводи позивача щодо недійсності правочину не вбачають тих обставин, які відповідно до вимог актів цивільного та господарського законодавства України ставлять під сумнів дійсність господарського зобов'язання, а також недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому.

Водночас з відзиву відповідача вбачається, що умови оспорюваного правочину сторонами спору виконувалися, тобто товар відповідачем поставлений, а позивачем, у свою чергу, отриманий, проте грошове зобов'язання за договором поставки останнім виконано частково.

Представником позивача заявлено клопотання щодо фіксації судового процесу у зв'язку з чим, розгляд справи здійснювався із застосуванням засобів технічної фіксації судового процесу у відповідності до статті 81 1 Господарського процесуального кодексу України.

В судовому засіданні 20.05.2013 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Заслухавши пояснення представників сторін даного спору, дослідивши наявні у матеріалах справи докази, господарський суд, -

В С Т А Н О В И В :

Між товариством з обмеженою відповідальністю «ВІП ПРІНТ ГРУП», як покупцем, (далі - позивач) та товариством з обмеженою відповідальністю «ТГ ПОЛІМЕРКОНСАЛТІНГ», як постачальником, (далі - відповідач) укладено договір поставки від 05.01.2012 № СО-05/01/227К (далі - Договір або оспорюваний правочин), за умовами якого відповідач зобов'язався передати у власність позивача, а останній зобов'язався прийняти та оплатити продукцію у кількості, асортименті та по ціні вказаній у розрахунку відповідача (п. 1.1 Договору).

Відповідно п. 4.1 оспорюваного правочину товар оплачується позивачем в 21-денний термін з моменту відвантаження, якщо інше не передбачено Додатковою угодою/Специфікацією.

У разі несвоєчасної оплати товару, з дати виникнення простроченої заборгованості, на суму заборгованості нараховується відсотки за користування чужими грошовими коштами по ставці 0,2 % за кожен день користування (п. 4.3 Договору).

Крім того, розділом 7 Договору встановлена відповідальність сторін, де, зокрема, з пункту 7.2 оспорюваного правочину вбачається, що у випадку порушення позивачем термінів оплати, відповідно до умов Договору останній оплачує відповідачеві штрафну неустойку у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від несвоєчасно сплаченої суми заборгованості, за кожен день прострочення оплати, за весь період нарахування пені.

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України).

За своєю природою між сторонами даного спору укладено договір поставки.

Статтею 712 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Даний спір виник внаслідок того, що умова передбачена пунктом 4.3 оспорюваного правочину суперечить ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, якою унормовано, що зміст правочину не може суперечити зазначеному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства України та Конституцій України, а тому позивач заявив вимогу про визнання укладеного між сторонами даного спору Договору поставки від 05.01.2012 № СО-05/01/227К недійсним.

Третьою частиною статті 692 Цивільного кодексу України унормовано, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ч. 2 ст. 536 ЦК України).

Наведені вище норми кореспондуються з ч. 2 ст. 625 ЦК України, якою встановлено, зокрема, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми , якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом .

Відповідно ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Поряд з цим, ст. 549 Цивільного кодексу України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання .

Приписи норм цивільного та господарського законодавства України, зокрема, статті 549 та частини другої статті 625 ЦК України, дають підстави для висновку про те, що проценти та неустойка є різними правовими інститутами. Також, суд звертає увагу на те, що проценти за користування чужими грошовими коштами обчислюються у відсотках річних від простроченої суми, а неустойка у вигляді пені - у відсотках за кожен день прострочення виконання грошового зобов'язання.

Таким чином, проценти за користування чужими грошовими коштами передбачені пунктом 4.3 Договору за своєю правовою природою підпадають під визначення пені, яка, в свою чергу, також передбачена пунктом 7.2 оспорюваного правочину.

Зазначені вище обставини свідчать про те, що умовами Договору передбачене подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язання позивачем, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України відповідно до якої, ніхто не можу бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Згідно частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною першої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Отже, вищевикладеного вбачається, що умови передбачені пунктом 4.3 Договору суперечать ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, що тягне за собою визнання судом вказаного пункту правочину недійсним.

Зазначена правова позиція суду знайшла своє відображення у постанові Верховного Суду України від 12.12.2012 у справі № 07/238-10.

Статтею 111 28 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Стосовно вимоги позивача про визнання договору поставки від 05.01.2012 № СО-05/01/227К недійсним з тієї підстави, що пункт 4.3 правочину суперечить законодавству України, задоволенню не підлягає, оскільки як визначено статтею 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Крім того, позивач, як того вимагає ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, не навів та не надав суду обґрунтованих підстав та відповідних доказів, які б свідчили про існування обставин, наслідки яких тягнуть за собою недійсність правочину.

Отже, підсумовуючи викладені та наведені вище обставини та норми матеріального права, вимоги позивача підлягають задоволенню частково.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 44, 49, ст. ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати пункт 4.3 договору поставки від 05.01.2012 № СО-05/01/227К укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю «ВІП ПРИНТ ГРУП» та товариством з обмеженою відповідальністю «ТГ ПОЛІМЕРКОНСАЛТІНГ» недійсним.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Стягнути з товариством з обмеженою відповідальністю «ТГ ПОЛІМЕРКОНСАЛТІНГ» (49087, м. Дніпропетровськ, вул. Калинова, буд. 64, кв. 229; код ЄДРПОУ: 36641330, з будь якого його рахунку виявленого державним виконавцем під час виконання рішення суду) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІП ПРИНТ ГРУП" (02081, м. Київ, вул. Здолбунівська, буд. 7-Г; код ЄДРПОУ: 35092404) на будь який рахунок виявлений державним виконавцем під час виконання рішення суду 1.147,00 (одна тисяча сто сорок сім) грн. 00 коп. - витрат по сплаті судового збору.

5. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 30.05.2013 року.

Суддя С.В. Балац