Постанова

від 10.12.2013 по справі 910/5199/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 грудня 2013 року Справа № 910/5199/13

Вищий господарський суд України в складі колегії

суддів:Грейц К.В. - головуючого (доповідача), Бакуліної С.В., Полянського А.Г, розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТГ "Полімерконсалтінг" на постановувід 14.10.2013 Київського апеляційного господарського суду у справі господарського суду міста Києва № 910/5199/13 за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Віп Принт Груп" доТовариства з обмеженою відповідальністю "ТГ "Полімерконсалтінг" провизнання договору недійсним, за участю представників: позивача - не з'явились відповідача -Сальник М.А., ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.05.2013 у справі № 910/5199/13 (суддя Балац С.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.10.2013 (колегія суддів у складі головуючого Скрипки І.М., суддів Баранця О.М., Мальченко А.О.), частково задоволені позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Віп Принт Груп" (далі - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТГ "Полімерконсалтінг" (далі - відповідач) про визнання недійсним укладеного між позивачем та відповідачем договору поставки №СО-05/01/227К від 05.01.2012. Визнано недійсним пункт 4.3 договору поставки №СО-05/01/227К від 05.01.2012. В іншій частині позову відмовлено.

Відповідач з рішенням та постановою у справі не згоден, в поданій касаційній скарзі просить їх скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме ст. ст. 536, 625, 694, 712 Цивільного кодексу України, ст. ст. 179, 181, ч. 6 ст. 265 Господарського кодексу України.

Зокрема, скаржник вважає, що судами попередніх інстанцій зроблено хибний висновок щодо правової природи відносин, які виникли між позивачем та відповідачем на підставі укладеного договору, оскільки, на думку відповідача, зазначені відносини підпадають під ознаки відносин з надання товарного кредиту, що в свою чергу, свідчить про законність закріплення сторонами в умовах спірного договору можливості стягнення, окрім пені, визначеної пунктом 7.2 договору, відсотків за користування чужими грошима, нарахованих на суму простроченої заборгованості у разі несвоєчасної оплати товару, адже, за таких обставин, вони не є санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу відповідача.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Представник позивача не скористався своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні касаційної інстанції, про дату і час якого був належним чином повідомлений ухвалою Вищого господарського суду України від 27.11.2013.

Розпорядженням Заступника секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 09.12.2013 № 03-05/2692, у зв'язку з хворобою судді Поляк О.І., для розгляду касаційної скарги у даній справі сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Грейц К.В., судді Бакуліна С.В., Полянський А.Г. Відводів даному складу колегії суддів не заявлено.

Заслухавши пояснення присутнього у відкритому судовому засіданні представника скаржника, перевіривши доводи касаційної скарги, повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що 05.01.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТГ "Полімерконсалтінг" (постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Віп Принт Груп" (покупець) укладено договір поставки №СО-05/01/227К, за умовами якого постачальник зобов'язується передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити продукцію, іменовану у подальшому товар, у кількості, асортименті та по ціні, вказаній у рахунку постачальника (п.1.1 договору); сума договору складає суму всіх видаткових накладних з урахуванням коригування кількісних та вартісних показників (п.3.2 договору); товар оплачується покупцем в 21-денний термін з моменту відвантаження, якщо інше не передбачено додатковою угодою/специфікацією (п.4.1 договору); у разі несвоєчасної оплати товару, з дати виникнення простроченої заборгованості, на суму заборгованості нараховуються відсотки за користування чужими грошовими коштами по ставці 0,2% за кожен день користування. Оплата відсотків здійснюється протягом трьох банківських днів після їх нарахування (п.4.3 договору); покупець одержує товар після підписання з постачальником цього договору. Право власності на товар переходить до покупця в момент одержання ним товару і супровідних документів (п.5.1 договору); у випадку порушення покупцем термінів оплати відповідно до умов даного договору він оплачує постачальнику штрафну неустойку у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несвоєчасно сплаченої суми заборгованості за кожен день прострочення оплати, за весь період нарахування пені (п.7.2 договору); договір набирає сили з моменту підписання сторонами і діє до 31.12.2012, а в частині розрахунків - до повного виконання покупцем своїх зобов'язань за цим договором (п.10.1 договору).

Зазначаючи про те, що умови пункту 4.3 договору поставки №СО-05/01/227К від 05.01.2012 суперечать актам цивільного законодавства, оскільки, фактично, враховуючи умови пункту 7.2 договору, встановлюють можливість подвійного стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, Товариство з обмеженою відповідальністю "Віп Принт Груп" вимагає в судовому порядку визнання недійсним договору, обґрунтовуючи позовні вимоги нормами ст. 61 Конституцій України, ст. ст. 203, 549 Цивільного кодексу України, ст. 207 Господарського кодексу України.

Вирішуючи спір у справі, суди попередніх інстанцій дійшли висновків про невідповідність пункту 4.3 договору вимогам чинного законодавства у зв'язку з тим, що визначені умовами цього пункту договору проценти за своєю правовою природою підпадають під визначення пені, нарахування якої, в свою чергу, також передбачено пунктом 7.2 договору, що не відповідає приписам ст. 61 Конституції України. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним спірного договору в цілому, господарськими судами з посиланням на норму ст. 217 ЦК України зазначено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, оскільки, в даному випадку, суди встановили, що правочин був би вчинений сторонами і без включення до нього недійсної частини.

З висновками судів попередніх інстанцій колегія суддів погоджується, враховуючи таке.

Згідно з ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 610 Цивільного кодексу України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, що передбачено ст. 611 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.

Частиною третьою статті 692 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Аналогічний припис містить ч. 5 ст. 694 ЦК України, якою встановлено нарахування процентів покупцеві, який прострочив оплату товару, проданого в кредит.

Нормою ч. 1 ст. 536 ЦК України встановлено зобов'язання боржника сплачувати проценти за користування чужими грошовими коштами.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За визначенням понять, наведених в пункті 14.1.206 ст. 14 Податкового кодексу України, до процентів включаються, зокрема, платіж за використання коштів або товарів (робіт, послуг), отриманих у кредит .

При цьому, згідно з п. 14.1.245 цієї статті товарний кредит - товари (роботи, послуги), що передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичних чи фізичних осіб на умовах договору, що передбачає відстрочення остаточних розрахунків на визначений строк та під процент . Товарний кредит передбачає передачу права власності на товари (роботи, послуги) покупцеві (замовникові) у момент підписання договору або в момент фізичного отримання товарів (робіт, послуг) таким покупцем (замовником), незалежно від часу погашення заборгованості.

Отже, за змістом зазначених норм, проценти є платою за користування чужими коштами (товарами), які нараховуються у вигляді відсотків на основну суму отриманих коштів (вартості отриманих товарів) , тобто, проценти у розумінні норм цих статей є платою (компенсацією) за користування боржником вже отриманими у власність товарами, втім, як вбачається з умов п. 4.1 договору товар оплачується покупцем в 21-денний термін з моменту відвантаження , що не є тотожним, адже, відповідно до п. 5.1 договору право власності на товар переходить до покупця в момент одержання ним товару і супровідних документів.

Відповідно ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Частинами 1, 3 ст. 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Отже, враховуючи умови пункту 4.3 договору, яким передбачено за несвоєчасне виконання зобов'язання нарахування відсотків за користування чужими грошовими коштами на суму заборгованості у розмірі 0,2% від простроченої суми за кожен день , колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що нарахування процентів за спірним пунктом містить усі ознаки способу забезпечення виконання зобов'язання, тобто, санкції за порушення грошового зобов'язання, та за своєю правовою природою підпадає під визначення поняття пені, нарахування якої, в свою чергу, також передбачено пунктом 7.2 договору.

Зазначене свідчать, що умовами договору передбачене подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання позивачем, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суд України від 12.12.2011 у справі №07/238-10).

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відтак, враховуючи, що умови пункту 4.3 договору суперечать нормам чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком господарських судів попередніх інстанцій про визнання вказаного пункту недійсним.

При цьому, посилання скаржника на те, що відносин, які виникли між позивачем та відповідачем на підставі укладеного договору, підпадають під ознаки відносин з надання товарного кредиту, що в свою чергу, свідчить про законність закріплення сторонами в умовах спірного договору можливості стягнення, окрім пені, визначеної пунктом 7.2 договору, відсотків за користування чужими грошима, нарахованих на суму простроченої заборгованості у разі несвоєчасної оплати товару, колегією суддів відхиляються, оскільки, як зазначено вище, за своїми ознаками відносини товарного кредиту передбачають оплату товару через певний строк після його отримання покупцем у власність, а не після його відвантаження постачальником, та встановлення плати у вигляді відсотків за користування ним, що мають сплачуватися покупцем як при належному, так і при неналежному виконанні ним договору, тобто, незалежно від часу погашення заборгованості, натомість, в умовах спірного пункту 4.3 сплата таких відсотків передбачена сторонами за порушення виконання грошового зобов'язання, отже, являється способом забезпечення його виконання і, одночасно, формою цивільно-правової відповідальності, а відтак є неустойкою (пенею) у розумінні положень ст. 549 ЦК України.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог та вважає, що доводи касаційної скарги цього висновку не спростовують, а зводяться до намагання надати їм перевагу та переоцінити встановлені судами обставини.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини встановлені господарськими судами попередніх інстанцій на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим підстав для скасування оскаржуваних судових актів та задоволення вимог касаційної скарги не вбачається.

Керуючись статтями 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТГ "Полімерконсалтінг" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.10.2013 у справі господарського суду міста Києва № 910/5199/13 залишити без змін.

Головуючий К.В. Грейц

Судді С.В. Бакуліна

А.Г.Полянський