Ухвала

від 30.05.2013 по справі 2а-6688/12/2670

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-6688/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Погрібніченко І.М. Суддя-доповідач: Оксененко О.М.

У Х В А Л А

Іменем України

30 травня 2013 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду в складі:

головуючого - судді Оксененка О.М.,

суддів - Бистрик Г.М., Усенка В.Г.,

при секретарі - Ніколаєнко М.Г ,

за участю: позивача - Атамась В.О., представників позивача - Андрєєвої О.М., Прозирай Л.А., представника відповідача - Литвиненко Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва Державної податкової служби на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 серпня 2012 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Завод офісних та спеціальних меблів» до Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И Л А:

ТОВ «Завод офісних та спеціальних меблів» звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 17 січня 2012 року № 00032360, від 10 квітня 2012 року № 00001032250.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 серпня 2012 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва Державної податкової служби від 17 січня 2012 року № 00032360, від 10 квітня 2012 року № 00001032250.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне дослідження доказів по справі, що призвело до неповного з'ясування обставин справи та постановлення рішення, яке суперечить вимогам норм права, просив його скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити в задоволені адміністративного позову.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ДПІ у Святошинському районі м. Києва проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ «Завод офісних та спеціальних меблів» з питань дотримання вимог податкового законодавства по податку на додану вартість по взаємовідносинах з ТОВ «ВСТК» за період з 01.06.2011 р. по 31.08.2011 р., з ТОВ «ОЛВІ ГРУП» за період з 01.08.2011 р. по 31.08.2011 р. та з ТОВ «РУН-ТРАНС» за період з 01.08.2011 р. по 31.08.2011 р., за результатами якої складено акт від 26 грудня 2011 року № 382/23-60/21634587.

В ході перевірки ДПІ у Святошинському районі м. Києва встановив, що укладені правочини по взаємовідносинах позивача з ТОВ «ВСТК» є нікчемними по ланцюгу до «вигодонабувача», такими що не спричиняють реального настання правових наслідків, що призвело до заниження податку на додану вартість на загальну суму 408 600, 00 грн. Зокрема, зроблено висновок про порушення ТОВ «Завод офісних та спеціальних меблів» п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 201.1, п. 201.6 ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток в періоді, що перевірявся на загальну суму 408 600, 00 грн., в тому числі за червень 2011 року на суму 230 822, 00 грн., за липень 2011 року на суму 177 778, 00 грн.

На підставі вказаного акта перевірки ДПІ у Святошинському районі м. Києва 17 січня 2012 року прийнято податкове повідомлення-рішення № 00032360, яким згідно з підпунктом 54.3.2 п. 54.3 ст. 54 Податкового кодексу України та відповідно до п.123.1 ст. 123 Податкового кодексу України за порушення п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 201.1, п. 201.6 ст. 201 Податкового кодексу України збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 612 900, 00 грн., у тому числі 408 600, 00 грн. - основний платіж, 204 300, 00 грн. - штрафні (фінансові) санкції (штрафи).

10 квітня 2012 року ДПІ у Святошинському районі м. Києва на підставі вказаного вище акта перевірки від 26 грудня 2011 року № 382/23-60/21634587 та на підставі рішення про результати розгляду первинної скарги ДПС у м. Києві № 2325/7/12-415 від 30 березня 2012 року за порушення п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 201.1, п. 201.6 ст. 201 Податкового кодексу України збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 510 750, 00 грн., у тому числі 408 600, 00 грн. - основний платіж, 102 150, 00 грн. - штрафні (фінансові) санкції (штрафи).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, на підставі оцінки всієї сукупності наданих сторонами доказів та повноти дослідження обставин справи, прийшов до висновку про протиправність спірних податкових повідомлень-рішень та скасував їх.

Колегія суддів повністю погоджується з такими доводами суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з такого.

Згідно з п. 198.3 ст. 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

При цьому в п. 187.1 ст. 187 ПК України передбачено, що датою виникнення податкових зобов'язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.

Таким чином, судова колегія зауважує, що законодавцем визначено єдину підставу виникнення права у платника податку на отримання податкового кредиту, пов'язану з отриманням таким платником податку податкової накладної, оформленої належним чином із зазначенням усіх обов'язкових реквізитів, визначених ПК України.

Згідно п. 5 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом ДПА України № 165 від 30.05.1997 затвердженим в Міністерстві юстиції України 23.06.1997 за № 233/2037, визначено один випадок недійсності податкової накладної, а отже і неможливості формування на її підставі податкового кредиту - якщо вона заповнена особою, яка не зареєстрована як платник ПДВ.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Колегія суддів зазначає, що із системного аналізу положень цих норм законодавства України вбачається, що податковий кредит є правом платника податку щодо зменшення податкових зобов'язань звітного періоду, яке виникає виключно за наявності податкових накладних. Закон забороняє включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених у складі ціни придбання товарів (робіт, послу), якщо ці суми не підтверджені податковими накладними, та передбачає відповідальність платника податків за порушення цих вимог у вигляді фінансових санкцій.

Отже, виникнення права платника податку на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарської операції, яка є об'єктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів.

Крім того, в інформаційному листі Вищого адміністративного суду України № 742/11/13-11 від 02.06.2011 р. зазначено, що судам належить звертати особливу увагу на дослідження обставин реальності здійснення господарських операцій платника податку, на підставі яких таким платником були сформовані дані податкового обліку. При цьому приймати на підтвердження даних податкового обліку можна лише достовірні первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

З метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість судам належить з'ясовувати рух активів у процесі здійснення господарської операції.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що умовою для виникнення у платника податку права на формування податкового кредиту є придбання платником податків товарів (послуг) для використання їх в своїй господарській діяльності.

Так, як вбачається з матеріалів справи, між ТОВ «Завод офісних та спеціальних меблів»(Покупець) та ТОВ «ВСТК»(Постачальник) 04.05.2011 року укладено договір купівлі № б/н, за умовами якого Покупець доручає, а Постачальник приймає на себе організацію таких робіт: поставку товару, монтаж меблів, розробка планувань, розміщення меблевих виробів по кабінетах, розробка індивідуальних проектів кабінетних меблів та контроль за їх виготовленням, складання договору, розробка специфікацій.

Виконання зазначеного договору підтверджується податковими накладними, видатковими накладними та платіжними доручення.

Всі зазначені вище документи підписані та скріплені печатками сторін та мають всі реквізити як того вимагає чинне законодавство України.

Крім того, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідачем не надано, як того вимагають положення чинного законодавства України, доказів, які б свідчили про те, що документи, виписані на виконання договору, були сфальсифікованими, як і не надано відомостей про звернення до правоохоронних органів у зв'язку з виявленими порушеннями складання завідомо неправдивих документів звітності.

Слід відмітити, що податковим органом не було надано рішення суду у цивільній чи господарській справі, вироку суду у кримінальній справі або іншого належного доказу на підтвердження «безтоварності» здійснених позивачем господарських операцій.

Суд апеляційної інстанції також зазначає, що відповідачем не наведено беззаперечних доводів та не подано будь-яких належних доказів, які б могли свідчити про недобросовісність позивача як платника податків або про наявність обставин, що виключають обґрунтованість заявленої позивачем податкової вигоди, факт здійснення господарських операцій, за наслідками виконання яких у позивача виникло від'ємне значення податку.

Натомість, позивачем в підтвердження реальності господарських операцій надано докази реальності поставки товару ТОВ «ВСТК» протягом червня-липня 2012 року покупцям ТОВ «Завод офісних меблів», а також докази їх встановлення (змонтування) (договір поставки з КП «Житлоінвестбуд-УКБ» № 5/654/6 від 07.07.2010 р., договір № 20Д від 21.07.2011 р., укладеного з ТОВ «Виробничо-будівельна фірма МЖКбуд», договір № 15/3 від 30.06.2011 р., укладеного з Поліклінікою № 3 Оболонського району м. Києва, договір № 77 від 30.06.2011 р., укладеного з Центральною поліклінікою Голосіївського району м. Києва, договір № б/н від 26.07.2011 р., укладеного з ТОВ «Міськбуд-4» та додані до вказаних договорів копії видаткових накладних, копії довіреностей на отримання ТМЦ, копії технічної документації щодо виготовлення продукції та копії листів від замовника, що підтверджує поставку продукції в повному обсязі).

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що від здійснення господарських операцій з ТОВ «ВСТК» позивачем отримано прибуток, що підтверджується довідкою про отримання вигоди від продажу товарно-матеріальних цінностей, отриманих від ТОВ «ВСТК» на протязі червня-липня 2011 року. Вказане свідчить про наявність прибуткового характеру даних господарських операцій та наявністю підстав для формування податкового кредиту, а отже є економічно виправданими.

З усього цього слідує, що належними та допустимими доказами відповідач, як суб'єкт владних повноважень, на якого покладено обов'язок щодо доказування правомірності прийнятого ним рішення, не довів обґрунтованість висновків акту перевірки, відтак, правочини, укладені позивачем з ТОВ «ВСТК» відповідають нормам чинного законодавства України, фактичні обставини об'єктивно засвідчують здійснення дослідженої судом господарської діяльності позивача з контрагентом, що підтверджуються первинними бухгалтерськими документами та податковими накладними, які виписані на виконання умов викладених вище договірних відносин.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів зазначає, що відсутність товарно-транспортної накладної не може бути єдиною беззаперечною підставою для висновку про відсутність підтвердження реальності здійснення господарських операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей, оскільки, відповідною транспортною документацією обов'язково має бути підтверджено здійснення послуг з перевезення вантажів, а не факт придбання товару.

Відповідач, в обґрунтування правомірності винесення ним спірних податкових повідомлень-рішень, посилається на факт порушення Прокуратурою Одеської області кримінальної справи відносно осіб, які входили до угрупування «конвертаційного центру» за ознаками злочинів, передбачених ч.3 ст.27, ч.2 ст. 205, ч.3 ст.28, ч.3 ст.212 Кримінального кодексу України.

Так, досудовим слідством було встановлено, що з метою реалізації злочинних намірів у вигляді створення «конвертаційного» центру, спрямованого на фіктивне підприємництво та умисне ухилення від сплати податків, групою осіб було створено наступні підприємства: ТОВ «Перша міська будівельна компанія», ТОВ «Болівар», ТОВ «Антре Едвайзінг», ТОВ «ВСТК», ТОВ «СК»Пальміра», ТОВ «Гражданпромспецпроект», які оформили підставних осіб, що дали згодою за грошову винагороду бути засновниками цих суб'єктів підприємницької діяльності.

Крім того, ДПІ у Святошинському районі м. Києва в обґрунтування своєї позиції посилається на відсутність необхідних умов для ведення господарської діяльності, відсутність основних засобів ведення фінансово-господарської, а саме складських, виробничих приміщень, наявності транспортних засобів, фактичних трудових ресурсів у ТОВ «ВСТК».

Такі висновки ґрунтуються лише на підставі актів про неможливість проведення зустрічної звірки ТОВ «ВСТК» щодо підтвердження господарських відносин із платниками податків за період червень 2011 року від 26.08.2011 р. № 48690/7/23-512/35179825 та за період липень 2011 року від 26.08.2011 р. № 2364/23-513.

Враховуючи встановлені вище судом першої інстанції обставини колегія суддів зауважує наступне.

Згідно ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» установлено, що якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то вони вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до цього реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, за винятком випадків, коли вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними. Саме такими відомостями керувався позивач у процесі договірних відносин з контрагентами.

Колегією суддів встановлено, що на час здійснення господарських операцій з ТОВ «ВСТК», останній був включений до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, а також мав свідоцтво про реєстрацію платника ПДВ.

За таких обставин колегія суддів вважає, що покупець не може нести відповідальність ні за несплату податків продавцем, ні за можливу недостовірність відомостей про нього, наведених у зазначеному реєстрі, за умови необізнаності щодо неї.

Правова позиція з даного питання висловлена у інформаційному листі Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2010 року № 1112/11/13-10 «Проблемні питання застосування законодавства у справах за участю органів державної податкової служби», за змістом якого не є підставою для відмови у праві на податковий кредит та бюджетне відшкодування з податку на додану вартість порушення податкової дисципліни, вчинені контрагентом платника податку. У такому разі достатньо встановити необізнаність платника податку, що заявляє право на податковий кредит чи бюджетне відшкодування з податку на додану вартість про факт припинення або недобросовісний характер діяльності контрагента (зокрема, про несплату податків чи неподання податкової звітності).

При цьому колегією суддів встановлено, що відповідачем не було надано доказів обізнаності позивача про можливі факти порушень з боку його контрагентів.

Чинне законодавство не зобов'язує і не наділяє юридичних осіб правом перевіряти відповідність законодавству та достовірність установчих документів, свідоцтв своїх контрагентів по угодах та достовірність їх підписів. Позивач, як платник податків, діяв у межах діючого законодавства, не обізнаний про умисел контрагента та не відповідає за його звітність. Він не має права витребовувати у контрагента документи з метою доведення, ким саме здійснювалась поставка товарів, або перевіряти кількість працюючих осіб контрагента.

Аналогічну правову позицію висловлено в постанові Вищого адміністративного суду України від 10.01.2012 року № К/9991/81953/11, за змістом якої покупець товару не відповідає за дії продавця (юридичної особи яка знаходиться у податковому ланцюгу), у тому числі за ухилення від сплати податку, в разі фактичного здійснення господарської операції та зазначає, що дії продавця не впливають на формування податкового кредиту покупцем.

Вказане, на думку колегії суддів, спростовує твердження відповідача про безтоварність операцій позивача з контрагентами.

Крім того, колегія суддів зазначає, що порушення кримінальної справи відносно особи не є доказом її вини у вчиненні злочину, оскільки відповідно до статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Що ж стосується твердження відповідача про те, що правочин, укладений між позивачем та ТОВ «ВСТК» є нікчемним, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до положень ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Визнання правочину недійсним судом не вимагається лише у тому випадку, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідно ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Інших підстав для визнання правочину нікчемним чинним законодавством України не передбачено.

Крім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, яке викладене у постанові Пленуму від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» нікчемними є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. Водночас, при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачем будь-яких доказів щодо винесення вироку за вчинення будь-якого злочину, пов'язаного з господарською діяльністю позивача та вказаного контрагента не надано.

Податковим органом не наведено жодної підстави та не надано належних доказів вважати укладені позивачем угоди - нікчемними правочинами.

В свою чергу, державним податковим інспекціям надано право подавати до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами (ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»), а не самостійно вирішувати дане питання.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України № К-1470/09 від 15.04.2009 року.

Також колегією суддів взято до уваги лист Державного комітету України з питань регуляторної політки та підприємництва № 7319 від 16.09.2011 року, де зазначено, що головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом, а не актами податкової перевірки. Вказані ж в актах податкових органів недоліки, допущені суб'єктами господарювання при укладенні та виконанні договорів, не є підставою для визнання правочинів нікчемними, оскільки чинне законодавство не встановлює таких підстав нікчемності правочину.

З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку про те, що відповідач не виконав вимог ст. 71 КАС України щодо обов'язку доказування спірного рішення, а тому вказане податкове повідомлення-рішення є неправомірним та підлягає скасуванню.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і апеляційним судом відхиляються так, як є помилковими.

Відповідно до статті 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення відповідно до норм матеріального та процесуального права.

За таких обставин, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.

Керуючись статтями 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва Державної податкової служби залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 серпня 2012 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст. 212 КАС України.

Головуючий суддя: О.М. Оксененко

Судді:

Г.М. Бистрик

В.Г. Усенко

Ухвалу в повному тексті виготовлено 04.06.2013 року.

.

Головуючий суддя Оксененко О.М.

Судді: Бистрик Г.М.

Усенко В.Г.