Ухвала

від 26.06.2014 по справі 2а-6688/12/2670

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 червня 2014 року м. Київ К/800/31375/13

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Карася О.В., Сіроша М.В., при секретарі Луцак А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 серпня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2013 року

у справі № 2а-6688/12/2670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Завод офісних та спеціальних

меблів»

до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва

Державної податкової служби

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И В

Товариство з обмеженою відповідальністю «Завод офісних та спеціальних меблів» (надалі також - позивач, ТОВ «Завод офісних та спеціальних меблів») звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва Державної податкової служби (надалі також - відповідач, ДПІ) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 17 січня 2012 року № 00032360 та від 10 квітня 2012 року № 00001032250.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 серпня 2012 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва Державної податкової служби від 17 січня 2012 року № 00032360, від 10 квітня 2012 року № 00001032250.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2013 року апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва Державної податкової служби залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 серпня 2012 року - без змін.

Відповідач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення вимог матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 серпня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2013 року і ухвалити нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, сторін, що беруть участь у справі, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Фактичною підставою прийняття податкових повідомлень-рішень від 17 січня 2012 року № 00032360 (збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 612 900, 00 грн., у тому числі 408 600, 00 грн. - основний платіж, 204 300, 00 грн. - штрафні (фінансові) санкції (штрафи), від 10 квітня 2012 року № 00001032250 (збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 510 750, 00 грн., у тому числі 408 600, 00 грн. - основний платіж, 102 150, 00 грн. - штрафні (фінансові) санкції (штрафи), з приводу правомірності яких виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 26 грудня 2011 року № 382/23-60/21634587 та рішенні про результати розгляду первинної скарги ДПС у м. Києві від 30 березня 2012 року № 2325/7/12-415, про порушення позивачем вимог пунктів 198.3, 198.6 статті 198 , пункту 201.6 статті 201 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України, тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Вказані висновки відповідача ґрунтуються на тому, що укладені правочини по взаємовідносинах позивача з ТОВ «ВСТК» є нікчемними по ланцюгу до «вигодонабувача» і не спричиняють реального настання правових наслідків, що призвело до заниження податку на додану вартість.

Так, відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з пунктом 198.2 статті 198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Податковий кредит звітного періоду, згідно вимог пункту 198.3 статті 198 ПК України, визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

За змістом пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання їх у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.

Згідно встановлених судами попередніх інстанцій обставин, між ТОВ «Завод офісних та спеціальних меблів» (Покупець) та ТОВ «ВСТК» (Постачальник) 4 травня 2011 року укладено договір купівлі № б/н, згідно з умовами якого Покупець доручає, а Постачальник приймає на себе організацію таких робіт: поставку товару, монтаж меблів, розробка планувань, розміщення меблевих виробів по кабінетах, розробка індивідуальних проектів кабінетних меблів та контроль за їх виготовленням, складання договору, розробка специфікацій.

Фактичне здійснення господарських операцій на виконання умов зазначеного договору підтверджується податковими накладними, видатковими накладними та платіжними дорученнями, які підписані, скріплені печатками сторін та мають всі реквізити як того вимагає чинне законодавство України.

Крім того, позивачем в підтвердження реальності господарських операцій надано докази використання отриманих від ТОВ «ВСТК» послуг та товарів у власній господарській діяльності, про що свідчать наявні у матеріалах справи докази (договір поставки з КП «Житлоінвестбуд-УКБ» від 7 липня 2010 року № 5/654/6; договір від 21 липня 2011 року № 20Д, укладений з ТОВ «Виробничо-будівельна фірма МЖКбуд»; договір від 30 червня 2011 року № 15/3, укладений з Поліклінікою № 3 Оболонського району м. Києва; договір від 30 червня 2011 року № 77, укладений з Центральною поліклінікою Голосіївського району м. Києва; договір від 26 липня 2011 року № б/н, укладений з ТОВ «Міськбуд-4»; копії видаткових накладних, копії довіреностей на отримання ТМЦ, копії технічної документації щодо виготовлення продукції та копії листів від замовника).

Як встановлено судами попередніх інстанцій, від здійснення господарських операцій з ТОВ «ВСТК» позивач отримав прибуток, що підтверджується довідкою про отримання вигоди від продажу товарно-матеріальних цінностей, отриманих від ТОВ «ВСТК» на протязі червня-липня 2011 року. Вказане свідчить про прибутковий характер даних господарських операцій.

Таким чином, попередні судові інстанції, з урахуванням наведених вище обставин вірно зазначили про документальне підтвердження фактичного здійснення господарських операцій між позивачем та ТОВ «ВСТК».

Також суди попередніх інстанцій, враховуючи додані позивачем докази, що повністю підтверджують реальність господарських операцій з його контрагентами, дійшли юридично правильного висновку, що відсутність товарно-транспортної накладної не може бути єдиною беззаперечною підставою для висновку про відсутність здійснення господарських операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей, оскільки, відповідною транспортною документацією обов'язково має бути підтверджено здійснення послуг з перевезення вантажів, а не факт придбання товару.

При цьому, слід зазначити, що сама по собі відсутність окремих документів, не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце

Відповідач, в обґрунтування правомірності прийняття спірних податкових повідомлень-рішень, посилався на факт порушення Прокуратурою Одеської області кримінальної справи відносно осіб, які входили до угрупування «конвертаційного центру» за ознаками злочинів, передбачених частини 3 статті 27 , частини 2 статті 205 , частини 3 статті 28 , частини 3 статті 212 Кримінального кодексу України . Так, досудовим слідством було встановлено, що з метою реалізації злочинних намірів у вигляді створення «конвертаційного» центру, спрямованого на фіктивне підприємництво та умисне ухилення від сплати податків, групою осіб було створено наступні підприємства: ТОВ «Перша міська будівельна компанія», ТОВ «Болівар», ТОВ «Антре Едвайзінг», ТОВ «ВСТК», ТОВ «СК»Пальміра», ТОВ «Гражданпромспецпроект», які оформили на підставних осіб, що дали згоду за грошову винагороду бути засновниками цих суб'єктів підприємницької діяльності.

Крім того, ДПІ в обґрунтування своєї позиції, посилалась на відсутність необхідних умов для ведення господарської діяльності, відсутність основних засобів ведення фінансово-господарської, а саме складських, виробничих приміщень, наявності транспортних засобів, фактичних трудових ресурсів у ТОВ «ВСТК».

Втім доводи відповідача про відсутність у спірного постачальника задекларованих основних засобів, матеріально-технічної бази, персоналу самі по собі не є доказом безтоварності господарських операцій за участю цього постачальника; ці доводи є оцінкою контрагента, за дії та поведінку якого позивач не може нести відповідальність.

Крім того, у комерційній діяльності виконання поставок товарів, робіт, послуг не завжди вимагає наявності власних основних та транспортних засобів, значної кількості персоналу; звичаями ділового обороту встановлені й інші можливості залучення матеріальних ресурсів без реєстрації в уповноважених органах (як-от - на умовах оренди, найму за цивільними договорами тощо); до того ж податковою інспекцією не доведено неможливості виконання спірним постачальником наявними у нього силами та засобами з урахуванням видів та обсягів поставлених товарів.

Так само і результати оперативно-розшукових заходів в рамках кримінальної справи є не доказами, а лише відомостями про джерело тих фактів, які можуть стати доказами у податковому спорі після їх закріплення належним процесуальним шляхом. А відтак отримана у ході досудового слідства про кримінальній справі інформація, на яку посилається ДПІ на обґрунтування своїх доводів про недобросовісність учасників спірних правочинів, не може слугувати належним підтвердженням фактів, зафіксованих в акті перевірки.

Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на необхідності застосування підходу належної податкової обачності, що безпосередньо випливає з рішення Європейського суду з прав людини «Булвес АД проти Болгарії», в якому зазначено, що платник ПДВ не має нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальником, якщо він не знав про такі зловживання і не міг про них знати.

Разом з тим, відповідачем не було надано доказів обізнаності позивача про можливі факти порушень з боку його контрагента.

При цьому слід зазначити і те, що чинне законодавство не зобов'язує і не наділяє юридичних осіб правом перевіряти відповідність законодавству та достовірність установчих документів, свідоцтв своїх контрагентів по угодах та достовірність їх підписів. Позивач, як платник податків, діяв у межах діючого законодавства, не обізнаний про умисел контрагента та не відповідає за його звітність, а відтак, висновки відповідача про порушення позивачем вимог чинного законодавства є необґрунтованими.

Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем не надано, як того вимагають положення чинного законодавства України, доказів, які б свідчили про те, що документи, виписані на виконання договору, були сфальсифікованими, як і не надано відомостей про звернення до правоохоронних органів у зв'язку з виявленими порушеннями складання завідомо неправдивих документів звітності; не наведено беззаперечних доводів та не подано будь-яких належних доказів, які б могли свідчити про недобросовісність позивача як платника податків або про наявність обставин, що виключають обґрунтованість заявленої позивачем податкової вигоди, а відтак не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційній скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, суд, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін.

Керуючись статтями 221, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби відхилити, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 серпня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238 , 239 1 Кодексу адміністративного судочинства України .

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: О.В. Карась

М.В. Сірош