Постанова

від 10.07.2013 по справі 911/365/13-г

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" липня 2013 р. Справа№ 911/365/13-г

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Сухового В.Г.

Рудченка С.Г.

при секретарі судового засідання Марвано А.Т.,

від позивача - Дрожевська Т.О., від відповідача - не з'явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

товариства з обмеженою відповідальністю «Росіо»

на рішення господарського суду Київської області від 06.03.2013 року

у справі №911/365/13-г (суддя Бацуца В.М.)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «АТ Медіа», м. Київ,

до товариства з обмеженою відповідальністю «Росіо»,

Київська область, м. Бориспіль,

про стягнення 24311,67 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

В січні 2013 року ТОВ «АТ Медіа» (далі - позивач) подало до господарського суду Київської області позов до ТОВ «Росіо» (далі - відповідач) про стягнення 24311,67 грн. В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на наявність у відповідача простроченої заборгованості згідно договору №02-06/12 про надання рекламних послуг від 11.06.2012 року.

Рішенням господарського суду Київської області від 06.03.2013 року у справі №911/365/13-г позов задоволено повністю. Присуджено до стягнення ТОВ «Росіо» на користь ТОВ «АТ Медіа» 24000,00 грн. основної заборгованості, 311,67 грн. 3% річних та судові витрати в розмірі 1720,50 грн. судового збору. При прийнятті оскаржуваного рішення місцевий господарський суд дійшов до висновку про наявність у відповідача простроченої заборгованості перед позивачем за надані останнім послуги згідно укладеного між сторонами спору договору у вказаній позивачем сумі, а також про правомірність нарахування позивачем на суму боргу відповідача 3% річних.

Не погодившись із вказаним рішенням, ТОВ «Росіо» подало до Київського апеляційного господарського суду скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду Київської області від 06.03.2013 року у справі №911/365/13-г. В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на те, що позивач, всупереч умовам укладеного договору та ст. 5, ст. 6 господарського процесуального кодексу України, не застосував заходів досудового врегулювання спору, а також не звертався до нього з претензією.

Позивач не скористався своїм правом згідно ч. 1 ст. 96 Господарського процесуального кодексу України та не надав суду відзив на апеляційну скаргу, що, згідно ч. 2 ст. 96 Господарського процесуального кодексу України, не перешкоджає перегляду рішення місцевого господарського суду.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 08.04.2013 року у справі №911/365/13-г апеляційну скаргу ТОВ «Росіо» на рішення господарського суду Київської області від 06.03.2013 року у справі №911/365/13-г прийнято до провадження та призначено її розгляд на 12.06.2013 року.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2013 року розгляд справи №911/365/13-г відкладався на 10.07.2013 року.

Згідно розпорядження Заступника Голови Київського апеляційного господарського суду від 10.07.2013 року склад колегії суддів у справі №911/365/13-г змінено на наступний: головуюча суддя Агрикова О.В., судді Рудченко С.Г., Суховий В.Г.

В судовому засіданні 10.07.2013 року представник позивача заперечила проти задоволення вимог апеляційної скарги, просила спірне судове рішення залишити без змін. Представники відповідача в судове засідання 10.07.2013 року не з'явились, відповідач про причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином. Приймаючи до уваги обізнаність відповідача про дату, час та місце розгляду справи, колегія суддів, враховуючи положення ст. 102 Господарського процесуального кодексу України, дійшла до висновку про можливість розгляду справи за відсутності представників відповідача за наявними у справі матеріалами.

Статтею 101 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 11.06.2012 року між позивачем (виконавець) та відповідачем (замовник) було укладено договір №02-06/12 про надання рекламних послуг (далі - договір), згідно п. 1.1. якого замовник на умовах даного договору зобов'язується надати виконавцю одноразові освіжаючі серветки для авіакомпанії «Аеросвіт» з розміщеними рекламними матеріалами в комплекті відповідно до специфікації, а також забезпечити доставку виготовлених матеріалів з розміщеними рекламними матеріалами на склад авіакомпанії «Аеросвіт» не пізніше 01.07.2012 року.

Згідно п. 2.2.2. договору моментом поставки вважається момент фізичної передачі матеріалів замовника, що підтверджується видатковими накладними чи відповідним актом прийому-передачі, підписаними двома сторонами.

Відповідно до п. 4.1. договору вартість наданих послуг виконавця за розміщення реклами замовника на освіжаючих серветках в каналах комунікації авіакомпанії «Аеросвіт» за період складає 24000,00 грн.

Пунктом 4.2. договору передбачено, що оплата здійснюється замовником в розмірі 100% на підставі виставлених виконавцем рахунків в гривні на розрахунковий рахунок виконавця в безготівковій формі до 20.07.2012 року.

11.06.2012 року між позивачем та відповідачем було підписано додаток №1 до договору №02-06/12 від 11.06.2012 року, згідно п. 1. якого, замовник замовляє, виконавець зобов'язується забезпечити розміщення затвердженого рекламного макету замовника на освіжаючих серветках авіакомпанії «Аеросвіт» та розповсюдити на рейсах авіакомпанії на наступних умовах: тираж - 600000,00 грн., період розповсюдження - 02.07. - 12.08.2012 року.

Відповідно до п. 3. додатку до договору вартість розміщення рекламного макету замовника на освіжаючих серветках авіакомпанії «Аеросвіт» та розповсюдження їх на рейсах авіакомпанії складає 24000,00 грн.

Згідно п. 4. додатку до договору замовник зобов'язується здійснити оплату вартості отриманих послуг згідно рахунку-фактури виконавця відповідно до умов даного договору до 20.07.2012 року.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України та п. 1 ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону та договору. Згідно зі ст. 525 Цивільного кодексу України та п. 7 ст. 193 Господарського кодексу України одностороння відмова від зобов'язання не допускається.

Частиною 1 ст. 530 цього ж кодексу закріплено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Позивачем за період липень-серпень 2012 року було надано відповідачу послуг на загальну суму 24000,00 грн., що підтверджується актом приймання-передачі робіт №АТ-0001049 від 12.09.2012 року.

Відповідачем не надано суду доказів в порядку ст. 33, ст. 34 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження здійснення розрахунку з позивачем за надані останнім послуги, а тому висновок суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 24000,00 грн. боргу колегія суддів вважає законним та обґрунтованим.

Також, позивач просив суд стягнути з відповідача 3% річних від суми простроченої відповідачем сплатою заборгованості за період з 20.07.2012 року по 25.12.2012 року на суму 311,67 грн.

Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України). Згідно ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Частиною 2 ст. 625 цього ж кодексу передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи факт прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання перед позивачем, а також положення наведених норм законодавства України та умови укладеного між сторонами спору договору, колегія суддів дійшла до висновку про правомірність стягнення судом першої інстанції з відповідача на користь позивача 311,67 грн. 3% річних. При цьому, судом апеляційної інстанції перевірено розрахунки 3% річних, здійснені позивачем та прийняті місцевим господарським судом, та встановлено їх арифметичну правильність.

Посилання скаржника на те, що позивач, всупереч умовам укладеного договору та ст. 5, ст. 6 господарського процесуального кодексу України, не застосував заходів досудового врегулювання спору, а також не звертався до нього з претензією, колегією суддів відхиляються.

Так, рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням ТОВ «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 09.07.2002 року №15-рп/2002 встановлено, що положення частини другої ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Конституційний Суд України виходить з того, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України треба розглядати в системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п'ята ст. 55 Конституції України). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, зокрема судовий захист.

Для забезпечення судового захисту Конституція України у ст. 124 встановила принципи здійснення правосуддя виключно судами, неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Зазначені принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 Конституції України).

Із змісту частини другої ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Так, відповідно до ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина четверта ст. 13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, зокрема у судовому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного положення частини другої ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла до висновку про те, що оскаржуване рішення суду прийнято у відповідності з вимогами чинного матеріального та процесуального права, підстав його скасовувати або змінювати не вбачається.

Таким чином, колегія суддів встановила, що обставини, на які посилається скаржник, не можуть бути підставою для зміни або скасування рішення господарського суду Київської області від 06.03.2013 року у справі №911/365/13-г.

Керуючись статтями 33, 34, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Росіо» на рішення господарського суду Київської області від 06.03.2013 року у справі №911/365/13-г залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду Київської області від 06.03.2013 року у справі №911/365/13-г залишити без змін.

3. Справу №911/365/13-г повернути до господарського суду Київської області.

Головуючий суддя Агрикова О.В.

Судді Суховий В.Г.

Рудченко С.Г.