Рішення

від 18.07.2013 по справі 922/2350/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" липня 2013 р.Справа № 922/2350/13

Господарський суд Харківської області у складі:

головуючий суддя Макаренко О.В.

судді: Бринцев О.В.

судді: Жиляєв Є.М.

при секретарі судового засідання Алексєєвій Т.О.

розглянувши справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Управління виробничо-технічної комплектації "Аерошляхбуд", м. Харків до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Дорожньо-будівельне управління "Аерошляхбуд", м. Харків , 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕТС", м. Краматорськ , 3. Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк", м. Київ 3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк") - Товариство з обмеженою відповідальністю "Управління механізації "Аерошляхбуд", с. Вільхуватка про визнання правочинів недійсними та застосування реституції за наслідками недійсності правочину

за участю представників:

позивача - Кролевецький К.І., довіреність б/н від 20.05.2013 р.

1-го відповідача - не з'явився

2-го відповідача - Червона А.В., довіреність №117 від 11.02.2013 р.

3-го відповідача - не з'явився

3-ї особи на стороні 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк") - не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Управління виробничо-технічної комплектації "Аерошляхбуд" (позивач) звернулося до господарського суду Харківської області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дорожньо-будівельне управління "Аерошляхбуд" (1-го відповідача), Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕТС" (2-го відповідача) та Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" (3-го відповідача), в якій просить суд:

1) визнати недійсною додаткову угоду №1 від 24.01.2013 р. до договору купівлі-продажу №34 від 15.02.2011 р. про заміну сторони у договорі купівлі-продажу №34 від 15.02.2011 р., укладеної між Товариством з обмеженою відповідальністю "Управління виробничо-технічної комплектації "Аерошляхбуд", Товариством з обмеженою відповідальністю "ЕТС" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд";

2) застосувати реституцію за наслідками визнання недійсною додаткової угоди №1 від 24.01.2013 р. до договору купівлі-продажу №34 від 15.02.2011 р. про заміну сторони, шляхом вилучення у Товариства з обмеженою відповідальністю "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд" та передачі у власність Товариства з обмеженою відповідальністю "Управління виробничо-технічної комплектації "Аерошляхбуд" асфальтоукладача VOLVO ABG6820 2011 року випуску, ідентифікаційний номер VCEP6820Н0Н701206, двигун №11031306;

3) визнати недійсним договір застави №3 від 18.02.2013 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд" та Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк";

4) судові витрати розподілити між відповідачами.

20.06.2013 р. до господарського суду від позивача надійшло клопотання про уточнення позовних вимог (вх.№22844), в якому він просить суд:

1) визнати недійсною додаткову угоду №1 від 24.01.2013 р. до договору купівлі-продажу №34 від 15.02.2011 р. про заміну сторони, укладену між Товариством з обмеженою відповідальністю "Управління виробничо-технічної комплектації "Аерошляхбуд", Товариством з обмеженою відповідальністю "ЕТС" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд";

2) застосувати реституцію за наслідками визнання недійсною додаткової угоди №1 від 24.01.2013 р. до договору купівлі-продажу №34 від 15.02.2011 р. про заміну сторони, шляхом вилучення у Товариства з обмеженою відповідальністю "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд" та передачі у власність Товариства з обмеженою відповідальністю "Управління виробничо-технічної комплектації "Аерошляхбуд" асфальтоукладача VOLVO ABG6820 2011 року випуску, ідентифікаційний номер VCEP6820Н0Н701206, двигун №11031306, державний номерний знак Т00982АХ;

3) визнати недійсним договір застави №3 від 18.02.2013 р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. та зареєстрований в реєстрі за №323 з подальшими змінами та доповненнями, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд" та Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк";

4) судові витрати розподілити між відповідачами.

Проаналізувавши зміст клопотання позивача про уточнення позовних вимог (вх.№22844 від 20.06.2013 р.), а також зміст поданої ним позовної заяви, суд дійшов висновку про те, що позивач у даному клопотанні не змінює ані підстав, ані предмету позову в розумінні ст. 22 ГПК України. У даному клопотанні позивач лише уточнює позовні вимоги шляхом додаткової конкретизації даних оспорюваного правочину - договору застави №3 від 18.02.2013р. в частині його нотаріального посвідчення, тому суд приймає дане клопотання до розгляду та розглядає позовні вимоги з урахуванням їх уточнення.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 25.06.2013 р. судом було задоволено клопотання позивача про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк") - Товариства з обмеженою відповідальністю "Управління механізації "Аерошляхбуд", с. Вільхуватка.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 17.07.2013 р. для розгляду справи №922/5023/13 було призначено судову колегію.

Розпорядженням заступника голови господарського суду від 17.07.2013 р. №784 для розгляду справи №922/5023/13 було призначено склад колегії: головуючий суддя Макаренко О.В., судді Бринцев О.В. та Жиляєв Є.М.

Представник позивача у судовому засіданні підтримав позовні вимоги у повному обсязі з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог (вх.№22844 від 20.06.2013 р.) та клопотання про стягнення з 1-го відповідача (ТОВ "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд") на користь позивача судового збору по даній справі, посилаючись на те, що підставою для звернення до суду став факт незаконного набуття 1-м відповідачем майна за оспорюваною додатковою угодою, а також подальші незаконні дії 1-го відповідача з передачі майна у заставу 3-му відповідачу (ПАТ "Український інноваційний банк"). Окрім того, позивач подав до суду письмові пояснення по справі (вх.№26104), які долучено судом до матеріалів справи.

Представник 1-го відповідача (ТОВ "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд") у судове засідання не з'явився, про причину неявки суду не повідомив, про дату, час і місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином, відзиву на позов та витребуваних документів до суду не надав.

Представник ТОВ "ЕТС" (2-го відповідача) у судовому засіданні позовні вимоги не визнає, відзиву на позов та витребуваних документів до суду не подав.

Представник 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк") у судове засідання не з'явився. Подав до суду клопотання (вх.№26100) про розгляд справи без участі представника 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк"). У відзиві на позовну заяву та у письмових запереченнях (вх.№№23258, 26092) позовні вимоги не визнає, просить суд відмовити в позові у повному обсязі. Свої заперечення обґрунтовує тим, що позивачем не надано достатніх доказів для визнання додаткової угоди №1 від 24.01.2013 р. до договору купівлі-продажу №34 від 15.02.2013 р. недійсним правочином. Відповідач також вважає, що директор позивача вчинив оспорювану додаткову угоду в межах встановлених повноважень, оскільки ч. 2 ст. 98 ЦК України не обмежує повноваження керівника, а лише встановлює порядок затвердження вищим органом товариства значних угод. До того ж, позивач вчинив дії, спрямовані на погодження оспорюваної додаткової угоди, що в силу положень ст. 241 ЦК України, робить її дійсною. Окрім того, ПАТ "Український інноваційний банк" вважає, що договір застави №3 від 18.02.2013 р. укладено з дотриманням вимог ч. 1 ст. 576, ч. 2 ст. 583 ЦК України, ст. ст. 4, 11 Закону України "Про заставу".

Представники позивача та 2-го відповідача (ТОВ ЕТС") проти клопотання 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк") про розгляд справи без участі представника відповідача не заперечують.

Розглянувши клопотання 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк") про розгляд справи без участі представника відповідача, суд вважає за можливе задовольнити його як таке, що не суперечить інтересам сторін та вимогам чинного законодавства.

Третя особа (ТОВ "Управління механізації "Аерошляхбуд") на стороні 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк") про дату, час і місце проведення судового засідання була повідомлена належним чином, в судове засідання свого повноважного представника не направила, про причини неявки суду не повідомила, витребуваних судом документів до суду не надала.

До господарського суду від ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд" (1-го відповідача) надійшла заява про скасування запобіжних заходів (вх.№ 23098), в якій ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд" просить суд припинити запобіжні заходи та скасувати ухвалу господарського суду Харківської області від 03.06.2013 р. про накладення арешту на гусеничний асфальтоукладач VOLVO ABG6820 2011 року випуску, державний номер Т 00982 АХ, що належить ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд" на підставі свідоцтва про реєстрацію технологічного транспорту АХ001201 від 15.02.2013 р. Свою заяву обґрунтовує тим, що з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів (01.06.2013 р.), позивач не подав до господарського суду Харківської області відповідної позовної заяви у строк, встановлений ч. 3 ст. 43-3 ГПК України.

Розглянувши заяву ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд" (1-го відповідача) про скасування запобіжних заходів, суд встановив наступне.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 03.06.2013 р. заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Управління виробничо-технічної комплектації "Аерошляхбуд" про вжиття запобіжних заходів задоволено частково. Вжито запобіжних заходів у вигляді накладення арешту на гусеничний асфальтоукладач VOLVO ABG6820 2011 року випуску, ідентифікаційний номер VCEP6820Н0Н701206, двигун №11031306, свідоцтво про реєстрацію технологічного транспорту АХ001201 від 15.02.2013 р., державний номерний знак Т00982АХ, що належить Товариству з обмеженою відповідальністю "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд" (адреса: 61019, м. Харків, проспект Ілліча, 118, кімната 909, код ЄДРПОУ 37461684) шляхом оголошення заборони розпорядження ним.

Згідно з ч. 3 ст. 43-3 ГПК України заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом п'яти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів. Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи забезпечення позову.

Відповідно до ст. 43-9 ГПК України запобіжні заходи припиняються у разі:

1) неподання заявником відповідної позовної заяви у строк, встановлений частиною третьою статті 43-3 цього Кодексу;

2) відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених частиною першою статті 62 цього Кодексу;

3) невиконання позивачем вимог, передбачених статтею 63 цього Кодексу;

4) винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ "Управління виробничо-технічної комплектації "Аерошляхбуд" (позивач) звернулося до суду з позовом про визнання правочинів недійсними та застосування реституції за наслідками недійсності правочину 10 червня 2013 року (8-9 червня вихідні дні), тобто з дотриманням встановленого ст. 43-3 ГПК України п'ятиденного строку.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 12 червня 2013 року у справі № 922/2350/13 позовну заяву ТОВ "Управління виробничо-технічної комплектації "Аерошляхбуд" було прийнято до розгляду та порушено провадження у даній справі.

За таких обставин запобіжні заходи, вжиті ухвалою господарського суду Харківської області від 03.06.2013 р., діють як заходи забезпечення позову у даній справі.

З огляду на викладене, суд, керуючись ч. 4 ст. 43-7 ГПК України, вважає за необхідне ухвалу господарського суду Харківської області від 03.06.2013 р. у даній справі про вжиття запобіжних заходів залишити без змін, а заяву ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд" (1-го відповідача) про скасування запобіжних заходів без задоволення.

З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, вивчивши матеріали справи та заслухавши пояснення представника позивача та 2-го відповідача (ТОВ "ЕТС"), всебічно та повно дослідивши надані позивачем та 3-м відповідачем (ПАТ "Український інноваційний банк") докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

15.02.2011 р. між позивачем (покупець) та 2-м відповідачем (ТОВ "ЕТС") (продавець) був укладений договір купівлі-продажу №34 від 15.02.2011 р. (далі - договір) (т.1 а.с.13-20).

Згідно з пунктом 1.1 договору продавець зобов'язався передати у власність, а покупець зобов'язався прийняти та оплатити на умовах договору один гусеничний асфальтоукладач VOLVO 6820B (серійний номер VCEP6820H0H701206), який не був в експлуатації (товар), відповідно до технічної характеристики, викладеної у Додатку 1. Вартість вказаного товару становила 3 187 200,00 грн., включаючи ПДВ (п.1.1. договору), що в еквіваленті становило 400 000,00 доларів США (п.1.2. договору).

Згідно з п.3.2. договору поставка товару здійснюється у місце поставки покупця, а факт приймання-передачі товару оформляється відповідним актом приймання-передачі товару (додаток №2 до договору). Право власності до покупця на товар переходить в момент його прийняття відповідно до п.3.2 договору (п.3.6. договору).

30.05.2011 р. між позивачем та 2-м відповідачем (ТОВ "ЕТС") було підписано акт приймання-передачі товару за формою, погодженою сторонами договору в додатку № 2 (т.1 а.с.23), за змістом якого 2-й відповідач (ТОВ "ЕТС") поставив позивачу визначений договором товар - асфальтоукладач VOLVO 6820B, серійний номер VCEP6820H0H701206, двигун № 11031306 (далі - товар).

В тексті акту приймання-передачі вказано, що особи, що підписалися нижче, підтверджують факт поставки товару без ушкоджень, у встановлені строки, а також те, що товар прийнятий та переданий у користування позивача. В якості місця поставки в акті зазначене місцезнаходження покупця - місто Харків.

З огляду на викладене, суд дійшов до висновку про те, що 30.05.2011 р. в момент підписання між позивачем та 2-м відповідачем (ТОВ "ЕТС") акту приймання-передачі товару позивач набув право власності на такий товар.

Представник 2-го відповідача (ТОВ "ЕТС") у судовому засіданні підтвердив факт підписання 30.05.2011 р. акту приймання-передачі товару 2-м відповідачем (ТОВ "ЕТС"), проте вказав, що не вважає момент підписання акту приймання-передачі моментом, з якого виникло право власності позивача на товар. На думку представника 2-го відповідача (ТОВ "ЕТС"), право власності на товар мало виникнути у позивача виключно з моменту підписання видаткової накладної на товар.

Суд критично оцінює доводи 2-го відповідача (ТОВ "ЕТС") щодо моменту набуття позивачем права власності на товар, оскільки вони не ґрунтуються на нормах чинного законодавства та договору.

Зокрема, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.

Судом встановлено, що позивач та 2-й відповідач (ТОВ "ЕТС") в пунктах 3.2., 3.6. договору погодили, що право власності на товар набувається позивачем з моменту передачі товару про що складається акт приймання-передачі.

Таким чином, доводи 2-го відповідача (ТОВ "ЕТС") щодо необхідності підписання видаткової накладної для набуття права власності на товар спростовуються вищенаведеними нормами чинного законодавства та договору.

Окрім того, 24.01.2013 р. між позивачем (первинний покупець), 2-м відповідачем (ТОВ "ЕТС") (продавець) та 1-м відповідачем (ТОВ "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд") (новий покупець) було укладено додаткову угоду № 1 до договору купівлі-продажу № 34 від 15.02.2011 р. про заміну сторони у зобов'язанні (далі - додаткова угода) (т.1 а.с.21).

Даною додатковою угодою було здійснено заміну покупця за договором, а саме права та обов'язки позивача, як покупця товару за договором, переходили до 1-го відповідача (ТОВ "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд").

Відповідно до пунктів 1, 2 додаткової угоди первинний покупець передав, а новий покупець прийняв на себе права та обов'язки первинного покупця за договором купівлі-продажу №34 від 15.02.2011 р., а продавець, в свою чергу, надав згоду на перехід прав та обов'язків первинного покупця, які виникли у нього на підставі договору. До нового покупця перейшли грошові зобов'язання первинного покупця в частині проведення кінцевого розрахунку за товар.

В додатковій угоді також зазначається, що позивач сплатив на момент укладення додаткової угоди на користь продавця в рахунок оплати товару суму еквівалентну 381017,67 доларів США (по курсу української гривні на дату здійснення платежів), у зв'язку із чим до 1-го відповідача (ТОВ "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд") переходить обов'язок провести кінцевий розрахунок за товар у сумі 154658,53 грн. враховуючи ПДВ, що на дату укладення цієї додаткової угоди еквівалентно 18 982,33 доларам США. Положень про компенсацію покупцю з боку 1-го відповідача (ТОВ "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд") фактично сплачених за товар грошових коштів додаткова угода не містить.

На підставі додаткової угоди 24.01.2013 р. у місті Харкові між позивачем та 1-м відповідачем (ТОВ "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд") був складений акт приймання передачі товару (т.1 а.с.23).

18.02.2013 р. 1-й відповідач (ТОВ "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд") (заставодавець) уклав з 3-м відповідачем (ПАТ "Український інноваційний банк") (заставодержатель) договір застави № 3 (т.1 а.с.48), відповідно до умов якого товар було передано 1-м відповідачем у заставу 3-му відповідачу в якості забезпечення виконання ТОВ "Управління механізації "Аерошляхбуд" (3-я особа по справі) зобов'язань за кредитним договором № 4926 про відкриття відновлювальної кредитної лінії від 30.01.2013 року.

Отже, додаткова угода є правочином, за яким відбулося відчуження товару, належного покупцю на праві власності, на користь 1-го відповідача (ТОВ "Дорожньо-будівельного управління "Аерошляхбуд").

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно із ч.3 ст.510 ЦК України якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Відповідно до ст. ст. 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); правонаступництва; виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); виконання обов'язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 520 ЦК України боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Частиною 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Відповідно до ст.599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Системний аналіз вищенаведених положень чинного законодавства надає підстави для висновку про те, що сторона у зобов'язанні може передати іншій особі (новому боржнику або кредитору) лише права і обов'язки, якими вона володіє в момент вчинення такого правочину. Оскільки факт виконання зобов'язання стороною є підставою для припинення такого зобов'язання, права та обов'язки сторін, які складали зміст відповідного зобов'язання, теж припиняються. Отже, не може здійснюватись заміна сторони у зобов'язанні, яке фактично припинилось у зв'язку із його виконанням.

Відповідно до ч. 1 ст. 545 ЦК України прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

З огляду на викладене, суд вважає, що акт приймання-передачі товару від 30.05.2011 р., підписаний між позивачем та 2-м відповідачем (ТОВ "ЕТС"), є розпискою у розумінні ст. 545 ЦК України, що підтверджує виконання позивачем обов'язку за договором із прийняття товару у власність, а 2-м відповідачем - обов'язку щодо передачі товару у власність.

Відповідно до п.1.1. договору вищенаведені зобов'язання позивача та 2-го відповідача (ТОВ "ЕТС") з передачі товару у власність та його прийняття у власність припинились 30.05.2011 р. їх виконанням в порядку ст. 599 ЦК України.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що станом на момент укладання додаткової угоди №1 від 24.01.2013 р. до договору купівлі-продажу №34 від 15.02.2011 р. про заміну сторони у зобов'язанні, саме зобов'язання з приймання-передачі товару у власність вже припинилось підписанням акту приймання-передачі від 30.05.2011 р.

Це означає, що обов'язку покупця з приймання товару та обов'язку продавця з передачі товару, а так само і кореспондуючих їм прав вимагати від іншої сторони належного виконання відповідного обов'язку, на момент укладення додаткової угоди вже не існувало.

З огляду на викладене, зміст додаткової угоди прямо суперечить положенням ст. ст. 512, 514, 598, 599 ЦК України.

Висновки суду узгоджуються із позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 02.10.2012 р. у справі N3-42гс12, що є обов'язковою для застосування. Зокрема, в постанові зазначається: відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав.

Окрім наведеного, невідповідність додаткової угоди законодавству вбачається у тому, що на момент укладання додаткової годи, 2-й відповідач (ТОВ "ЕТС") вже втратив право власності на товар, а отже не міг ним розпоряджатися. Законним власником товару на момент укладення додаткової угоди був позивач.

Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Таким чином, встановлення додатковою угодою положень стосовно розпорядження 2-м відповідачем (ТОВ "ЕТС") товаром, який належить позивачу, порушує права позивача як власника відповідного товару та не відповідає ч. 4 ст. 41 Конституції України, ч. 1 ст. 316, ст. ст. 321, 658 ЦК України.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

З викладених вище обставин судом встановлено, що додаткову угоду № 1 до договору купівлі-продажу № 34 від 15.02.2011 р. про заміну сторони у зобов'язанні було укладено з суттєвими порушеннями чинного законодавства, що, в свою чергу, є достатніми підставами для визнання вказаної угоди недійсною на підставі ч. 1 ст.203, ст. 215 ЦК України.

Судом також надано оцінку доводам позивача стосовно вчинення додаткової угоди директором Гончаровим С.І. з перевищенням наданих йому повноважень.

З тексту додаткової угоди вбачається, що з боку позивача її підписано директором Гончаровим С.І., а з боку 1-го відповідача (ТОВ "Дорожньо-будівельне управління "Аерошляхбуд") - заступником директора Стефановичем Г.О. Підписи зазначених осіб скріплені печатками підприємств.

Відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Відповідно до ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. Орган або особа яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Частиною 2 ст. 98 ЦК України встановлено, що рішення про відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом.

Як було встановлено судом, на підставі додаткової угоди фактично було здійснено відчуження товару (асфальтоукладача) від позивача на користь 1-го відповідача (ТОВ "Дорожньо-будівельне управління "Аерошляхбуд").

Вартість товару відповідно до п.1.1. договору складає 3187200,00 грн.

Виходячи із змісту додаткової угоди, відчуження товару здійснено безоплатно на користь1-го відповідача (ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд").

Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном, крім речей, вважаються майнові права та обов'язки. У частині першій статті 66 та у статті 139 ГК України визначено, що майно підприємства становлять речі та інші цінності (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна підприємства. Отже, вартість майна товариства, повинна визначатися з розрахунку вартості усього майна, що належить товариству, в тому числі основних засобів, нематеріальних активів, оборотних активів, майна невиробничого призначення тощо з урахуванням майнових зобов'язань товариства.

Аналогічна позиція викладена в рекомендаціях президії Вищого господарського суду України від 28.12.2007 р. № 04-5/14 "Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин".

Судом був досліджений фінансовий звіт позивача станом на 31.12.2012 р., складений за формою наведеною в Додатку № 1 до положення (стандарту) бухгалтерського обліку 25 "Фінансовий звіт суб'єкта малого підприємництва" (т.1 а.с.95-96), а також розрахунок вартості майна (чистих активів) товариства вказаний у позові (т.1 а.с.83).

Відповідачі в процесі розгляду справи не висловлювали заперечень стосовно наданого позивачем розрахунку вартості майна товариства.

Враховуючи законодавче закріплення визначення майна підприємства, суд вважає обґрунтованим та погоджується з наданим позивачем розрахунком, відповідно до якого вартість майна товариства складає 1363700,00 грн.

Судом встановлено, що вартість майна, яке було відчужено позивачем внаслідок підписання його директором оспорюваної додаткової угоди складала 3 187 200,00 грн., що не заперечувалось відповідачами у справі.

Таким чином, директором було вчинено правочин, спрямований на відчуження майна товариства на суму, що більше, ніж удвічі перевищує вартість майна товариства. Питання щодо відчуження вказаного майна за оспорюванню додатковою угодою на загальних зборах учасників позивача не розглядалось, а рішення з цього питання відповідно не приймалось.

З огляду на викладене, враховуючи положення ч. 2 ст. 98 ЦК України, суд дійшов висновку про те, що директором позивача Гончаровим С.І. вчинено правочин від імені товариства з перевищенням наданих йому повноважень.

У пункті 3.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" зазначено, що припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин. Наприклад, третя особа, укладаючи договір, підписаний керівником господарського товариства, знає про обмеження повноважень цього керівника, оскільки є акціонером товариства і брала участь у загальних зборах, якими затверджено його статут. У зв'язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 ЦК України).

Суд вважає доведеною обізнаність 1-го відповідача (ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд") та 2-го відповідача (ТОВ "ЕТС") про наявні обмеження повноважень директора позивача на укладення додаткової угоди, зважаючи на таке.

Обмеження повноважень директора позивача на укладення угод щодо відчуження майна товариства на суму, яка становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, прямо встановлена чинним законодавством в абз. 2 ч. 2 ст. 98 ЦК України.

Відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Таким чином, обмеження повноважень директора на укладення додаткової угоди були прямо встановлені діючим законодавством, а тому 1-й відповідач (ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд") та 2-й відповідач (ТОВ "ЕТС") повинні були знати про відповідні обмеження в повноваженнях посадової особи контрагента.

Судом також встановлено, що на момент укладення додаткової угоди (станом на 24.01.2013 р.) директором позивача та директором 1-го відповідача (ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд") була одна й таж сама особа - Гончаров С.І. Вказана обставина підтверджується витягом з ЄДРПОУ від 21.06.2013 р. № 06/3-14/484 (т.2 а.с.155).

Окрім того, в матеріалах справи містяться витяги із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців стосовно позивача та 1-го відповідача (ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд") та статут позивача (т.2 а.с.136-151), з яких вбачається, що одним із співзасновників позивача з часткою в статутному капіталі 50% та єдиним засновником 1-го відповідача (ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд") є Стефанович О.Г. Відповідно зазначена особа приймала участь у затвердженні статуту та визначенні основних питань діяльності позивача, мала можливість ознайомитись з фінансовою та бухгалтерською документацією позивача.

Згідно з ч. 1-3 ст. 8 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації. Питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів.

Відповідно до положень пунктів 11.11., 11.22. Статуту позивача директор товариства вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, які віднесені до виняткової компетенції Загальних зборів учасників. Учасник товариства має право доступу до документації товариства. Будь-які розпорядження, що обмежують доступ учасників товариства до документації, є недійсними.

З огляду на викладені обставини, а також враховуючи положення чинного законодавства та статуту позивача, суд дійшов до висновку про те, що 1-й відповідач (ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд"), як особа, що набула майно за додатковою угодою, була обізнана (повинна була знати) про наявні обмеження в повноваженнях директора позивача, оскільки мала керівником ту ж саму особу, що й позивач та спільного з позивачем засновника.

Суд критично оцінює твердження 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк"), викладені у відзиві на позовну заяву, які зводяться до того, що директор позивача вчинив оспорювану додаткову угоду в межах встановлених повноважень, оскільки ч. 2 ст. 98 ЦК України не обмежує повноваження керівника, а лише встановлює порядок затвердження вищим органом товариства значних угод. Окрім того, 3-й відповідач (ПАТ "Український інноваційний банк") вважає, що позивач вчинив дії спрямовані на погодження оспорюваної додаткової угоди, що в силу положень ст. 241 ЦК України, робить її дійсною.

Проаналізувавши дані твердження 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк"), суд вважає їх безпідставними з огляду на таке.

Положення ч. 2 ст. 98 ЦК України встановлюють коло питань, які відносяться до компетенції загальних зборів учасників товариства, а також кількість голосів учасників, яка є мінімально необхідною для прийняття відповідних рішень. Одним із таких рішень є питання щодо відчуження майна, вартість якого перевищує 50% вартості всього майна товариства. В тексті наведеної законодавчої норми відсутні будь-які посилання на те, що встановлені повноваження загальних зборів з вирішення питань про відчуження майна є повноваженнями із затвердження вже фактично вчинених угод.

Доводи 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк") стосовно застосування ч. 2 ст. 98 ЦК України спростовуються також роз'ясненнями, викладеними в п.3.3. Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р., в якому положення ч. 2 ст. 98 ЦК України тлумачаться саме як законодавчо встановлені обмеження компетенції виконавчого органу юридичної особи.

Таким чином, суд оцінює твердження 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк") як довільне тлумачення положень ч. 2 ст. 98 ЦК України, яке є необґрунтованим та не відповідає змісту наведеної законодавчої норми.

З приводу твердження 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк") про вчинення позивачем дій спрямованих на погодження оспорюваної додаткової угоди, що в силу положень ст. 241 ЦК України робить її дійсною, суд зазначає наступне.

Згідно зі ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Відповідно до ст. 32, ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Проте, відповідачі не надали жодного доказу, який би свідчив про фактичне наступне погодження з боку позивача спірної додаткової угоди. Посилання 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк") на вчинення позивачем дій щодо перереєстрації майна (асфальтоукладача) також не підтверджено жодним доказом. Окрім того, посилання 3-го відповідача на приписи наказу Державного комітету України з нагляду за охороною праці від 01.07.2004 року N163 є безпідставними, оскільки вказаний нормативний акт втратив чинність згідно з наказом Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 27 січня 2010 року N 9, тобто ще до моменту вчинення оспорюваної додаткової угоди.

Окрім того, положення ст. 241 ЦК України розміщено у главі 17 ЦК України "Представництво", тоді як орган юридичної особи не є її представником в розумінні вказаної глави кодексу. Відмінність полягає у тому, що представник - це завжди окремий суб'єкт правовідносин, а орган юридичної особи таким суб'єктом не є, адже він не виступає носієм будь-яких прав чи обов'язків, відмінних від прав та обов'язків відповідної юридичної особи. Орган юридичної особи під час своєї діяльності не заміщує таку юридичну особу у відносинах з іншими суб'єктами правовідносин, а його діяльність є безпосередньо діяльністю відповідної юридичної особи.

Дана правова позиція повністю узгоджується з позицією Вищого господарського суду України, викладеною у постанові пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р., у п.3.10. якої зазначено, що представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи.

Таким чином, позиція 3-го відповідача (ПАТ "Український інноваційний банк") щодо факту подальшого погодження позивачем своїми діями оспорюваної додаткової угоди не відповідає встановленим обставинам справи та нормам чинного законодавства.

Надаючи правову оцінку порушенням законодавства, які мали місце при укладенні додаткової угоди, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Як було встановлено судом, додаткова угода № 1 до договору купівлі-продажу № 34 від 15.02.2011 р. про заміну сторони у зобов'язанні була укладена з суттєвими порушеннями законодавства, у зв'язку з чим суд має достатні підстави для визнання вказаної угоди недійсною відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 203, ст. 215 ЦК України.

Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Враховуючи положення ч. 1 ст. 216 ЦК України, а також те, що за оспорюванню додатковою угодою фактично відбулась передача майна (асфальтоукладача), суд вважає позовну вимогу позивача про застосування наслідків недійсності правочину шляхом вилучення майна у 1-го відповідача (ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд") та повернення його у власність позивача правомірною і такою, що підлягає задоволенню.

Судом також встановлено, що 1-й відповідач (ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд") після набуття майна за додатковою угодою уклав з 3-м відповідачем (ПАТ "Український інноваційний банк") договір застави №3 від 18.02.2013 р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. та зареєстрованого в реєстрі за № 323 з подальшими змінами та доповненнями (далі - договір застави) (т.1 а.с.48), відповідно до умов якого товар було передано 1-м відповідачем у заставу 3-му відповідачу в якості забезпечення виконання ТОВ "Управління механізації "Аерошляхбуд" (3-я особа по справі) зобов'язань за кредитним договором № 4926 про відкриття відновлювальної кредитної лінії від 30.01.2013 року.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, з позовом про визнання правочину недійсним може звернутись окрім сторони також інша заінтересована особа, права та законні інтереси якої порушені вчиненням правочину.

Дана правова позиція повністю узгоджується з позицією Вищого господарського суду України, викладеною у постанові № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", у п.5 якої зазначено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Враховуючи те, що за договором застави 1-м відповідачем було передано в заставу 3-му відповідачу майно, яке є власністю позивача, суд вважає, що таким правочином порушуються права та законні інтереси останнього, у зв'язку із чим він має право на звернення з позовом про визнання договору застави недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 576, ч. 2 ст. 583 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Згідно з ч. 3 ст. 11 Закону України "Про заставу" заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно.

Відповідно до ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Судом встановлено, що позивач будь-якої згоди на передання спірного майна (асфальтоукладача) в заставу 3-му відповідачу в якості забезпечення виконання зобов'язань третьої особи не надавав. Майно було передано у заставу 1-м відповідачем (ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд"), тобто особою, яка не є ані його власником, ані особою, уповноваженою власником на передання майна в заставу.

Таким чином, суд дійшов висновку про те, що договір застави не відповідає положенням ст. ст. 576, 583 ЦК України та ст. 11 Закону України "Про заставу", у зв'язку з чим він також має бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Вирішуючи питання розподілу судового збору, суд керується ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої судовий збір у даній справі має бути покладено 1-го відповідача (ТОВ "ДБУ "Аерошляхбуд").

На підставі викладено, керуючись ст. ст. 41, 68 Конституції України, ст. 11 Закону України "Про заставу", ст. ст. 17, 92, 98, 190, 203, 207, 215, 216, 241, 316, 321, 509, 512, 514, 520, 545, 576, 583, 598, 599, 658 Цивільного кодексу України, ст. ст. 1, 12, 43-3, 43-7, 43-9, 32, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Визнати недійсною додаткову угоду №1 від 24.01.2013 р. до договору купівлі-продажу №34 від 15.02.2011 р. про заміну сторони, укладену між Товариством з обмеженою відповідальністю "Управління виробничо-технічної комплектації "Аерошляхбуд", Товариством з обмеженою відповідальністю "ЕТС" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дорожньо-будівельне управління "Аерошляхбуд".

Застосувати реституцію за наслідками визнання недійсною додаткової угоди №1 від 24.01.2013 р. до договору купівлі-продажу №34 від 15.02.2011 р. про заміну сторони шляхом вилучення у Товариства з обмеженою відповідальністю "Дорожньо-будівельне управління "Аерошляхбуд" та передачі у власність Товариства з обмеженою відповідальністю "Управління виробничо-технічної комплектації "Аерошляхбуд" асфальтоукладача VOLVO ABG6820 2011 року випуску, ідентифікаційний номер VCEP6820Н0Н701206, двигун №11031306, державний номерний знак Т00982АХ.

Визнати недійсним договір застави №3 від 18.02.2013 р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. та зареєстрований в реєстрі за №323, з подальшими змінами та доповненнями, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Дорожньо-будівельне управління "Аерошляхбуд" та Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк".

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Дорожньо-будівельне управління "Аерошляхбуд" (61019, м. Харків, пр-т. Ілліча, 118, кім. 909, код ЄДРПОУ 37461684, п/р 26001996107754 у ПАТ ПУМБ м. Донецьк, МФО 334851) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Управління виробничо-технічної комплектації "Аерошляхбуд" (61047, м. Харків, вул. Плиткова, 12, код ЄДРПОУ 37191996, п/р 26003962505571 в ПАТ "ПУМБ" м. Донецьк, МФО 334851) судовий збір в розмірі 66038,00 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складено 22.07.2013 р.

Головуючий суддя Суддя Суддя Макаренко О.В. Бринцев О.В. Жиляєв Є.М.