Рішення

від 18.07.2013 по справі 2-7214/11

УЖГОРОДСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 2-7214/11

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.07.2013 року м. Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі: головуючого - судді Фазикош О.В., при секретарі Рабош А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгород цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу ,-

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив поновити його на роботі водієм, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за період з 13 січня 2009 року по день поновлення на роботі, виплатити кошти за невикористану відпустку за 2008-2009 роки, стягнути заробітну плату за період з 12 вересня 2008 року по 03 лютого 2013 року.

Позовну заяву мотивує тим, що у вересні 2005 року уклав трудовий договір із приватним підприємцем ОСОБА_2, працював водієм. У зв'язку з тим, що 05 вересня 2005 року він скоїв дорожньо-трансп ортну пригоду, ОСОБА_2 відсторонив його від роботи на час ремонту автомобіля.

У 2008 році він працював водієм на автомобілі «Івеко», р.н. НОМЕР_1 підтвердженням чого є товаро-транспортна накладна, додана до матеріалів. З 12 січня 2009 року по 15 січня 2009 року хворів амбулаторно, про що повідомив підприємця. Надалі продовжував лікуватися з 16 січня по 05 лютого 2009 року, що підтверджується листом непрацездатності. Звертався до ОСОБА_2 із вимогами надати відпустку за три роки роботи, однак відповіді не отримав. 05 листопада 2009 року, коли прийшов на роботу, його ознайомили з наказом про звільнення з роботи за власним бажанням. Йому виплатили мінімальну заробітну плату за певний період, хоча із водієм ОСОБА_3 отримували однакову заробітну плату по 1500 грн. в місяць. Заяву про звільнення з роботи за власним бажанням не подавав, із 12 січня 2009 року хворів. Відповідач відмовився виплатити йому заробітну плату із 12 вересня 2009 року по 12 січня 2009 року, надати довідку про середньомісячну зарплату за 2008-2009 роки, копію наказу. Видав йому трудову книжку. Через вказані обставини, звільнення з роботи, відсутність коштів він поніс моральні страждання, оцінює моральну шкоду в 5000 грн.

Тобто, відповідач звільнив його з роботіи не отримавши пояснення про відсутність на роботі з 12.01.2009 року по 05.02.2009 року, під час хвороби. В односторонньому порядку розірвав трудовий договір, хоча заяви про звільнення з роботи не подавав.

Посилаючись на вказані обставини просить поновити на роботі водієм, і стягнути середній заробіток за період з 13.01.2009 року по день поновлення на роботі, виплатити кошти за невикористану відпустку за 2008-2009 роки, стягнути заробітну плату за період з 12 вересня 2008 року по 13 січня 2009 року та 5000 грн. моральної шкоди.

Позивач неодноразово уточнював позовні вимоги, остаточно просив визнати незаконним звільнення на роботі за власним бажанням 13.01.2009 року, поновити на роботі та стягнути мінімальний заробіток за період з 13 січня 2009 року по 13.06.2013 року в сумі 49618 грн. за час вимушеного прогулу та моральну шкоду в сумі 6000 грн.

Справа неодноразово переглядалась судом, ухвалою ВССУ з розгляду цивільних та кримінальних справ від 08 вересня 2011 року справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

В судове засідання позивач ОСОБА_1 не з'явився, надав заяву в якій просить розглянути заяву без його участі, позовні вимоги підтримує в повному обсязі відповідно до викладених у позовній заяві підстав, проти заочного рішення не заперечує.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_4 в судове засідання повторно не з'явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили, клопотань про відкладення справи до суду не надходило.

Частиною 4 статті 169 ЦПК України передбачено, що у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Відповідно до ч.1 ст.224 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Враховуючи, що представники позивача не заперечували проти прийняття заочного рішення, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних та доказів.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов до наступного висновку.

Згідно копії наказу №3 від 13.01.2009 року доданого до справи, слідує, що у з зв'язку з відсутністю на роботі з 18.09.2009 року по 12.01.2009 року без поважних причин, виявлене при попередженнях погодження на звільнення за власним бажаням, ОСОБА_1 звільнений з роботи з 13.01.2009 року за ст.38 КзПП України.

Із довідки відділкової клінічної лікарні ст.Ужгород слідує, що ОСОБА_1 знаходився на амбулаторному лікуванні з 12 по 15 січня 2009 року. Згідно повідомлення ввіділкової клінічної лікарні ст.Ужгород, ОСОБА_1 знаходився на лікарняному з 16.01.2009 року по 04.02.2009 року, видано непрацездатності серії АБШ №761086.

До матеріалів справи додано повідомлення, які направлялись ОСОБА_1 рекомендованнми листами із пропозицією отримати трудову книжку, належних до виплати грошових коштів за період роботи із 01.09.2005 року по 13.01.2009 року.

Згідно копії розписки від 05.11.2009 року слідує, що ОСОБА_1 трудову книжку та розрахунок в розмірі 3132,44 грн. за роботу водієм від ОСОБА_2 отримав, матеріальних та моральних претензій до нього не має. Про виплату зазначеної суми свідчить і долучена платіжна відомість.

Відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовий договір укладається між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповної ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Трудовий договір може бути, зокрема, безстроковим, що укладається на невизначений строк (п. 1 ч. 1 ст. 23 КЗпП України).

Згідно зі ст. 24 КЗпП України, трудовий договір укладається, як правило в письмовій формі. Додержання письмової форми при укладенні трудового договору з фізичною особою є обов'язковим. Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним орган про зарахування працівника на роботу.

Стаття 24-1 КЗпП України та Порядок реєстрації трудового договор працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України № 260 від 8 1 2001 року встановлює, що у разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою фізична особа або за нотаріальним дорученням уповноважена нею особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання у порядку, визначеному Міністерством праці та соціальної політики України.

Як вбачається з матеріалів справи, 28 вересня 2005 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений трудовий договір, відповідно до якого ОСОБА_2 зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю та угодою сторін, а ОСОБА_1 зобов'язується виконувати роботу водія та здійснювати вантажні перевезення в Україні та за її межами на умовах, визначених угодою сторін з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові. Зазначений трудовий договір зареєстрований Ужгородським міським центром зайнятості 28 вересня 2005 року за №2781 (а.с. 65). Заробітна плата згідно вказаного трудового договору складає 332 грн. на місяць.

Відповідно до ст. 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи роботодавця.

Стаття 38 КЗпП України визначає, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України).

Згідно з наказом № 3 від 13 січня 2009 року ОСОБА_1 був звільнений з роботи за власним бажанням з 13 січня 2009 року у зв'язку з відсутністю на роботі з 18 вересня 2008 року по 12 січня 2009 року без поважних причин та неодноразовими зауваженнями та попередженнями відносно роботи (а.с. 66).

Разом з тим, ОСОБА_1 не був ініціатором розірвання трудового договору, жодних заяв про звільнення за власним бажанням або інших документів, які б свідчили про його бажання розірвати трудовий договір ОСОБА_2 не подавав, та в матеріалах справи такі відомості відсутні.

Таким чином, підстав припинення зазначеного трудового договору з ініціативи працівника, з урахуванням наказу про звільнення з точки зору правильності формулювання причини звільнення, не має.

Крім того, суд звертає увагу на те, що акти про невихід на роботу ОСОБА_1 з 18 вересня 2008 року по 30 вересня 2008 року, з 1 жовтня 2008 року по 31 жовтня 2008 року, з 1 листопада 2008 року по 30 листопада 2008 року, з 1 грудня 2008 року по 31 грудня 2008 року, з 1 січня 2009 року по 12 січня 2009 року, що підтверджується відповідно актами, складеними 30 вересня 2008 року, 31 жовтня 2008 року, 30 листопада 2008 року, 31 грудня 2008 року, 12 січня 2009 року складені одноразово в кінці місяця, тому такі не можуть підтверджувати невихід на роботу працівника протягом всього місяця (а.с. 45-49).

З урахуванням зазначених вище обставин, суд приходить до висновку, що позивача було звільнено на підставі ст.38 КЗпПУ без законних підстав.

Відповідно до ч.ч.1,2,3 ст.235 КЗпПУ у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Відповідно до ст.240-1 КЗпПУ у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за п.1 ст.40 цього Кодексу.

Як зазначено в абзаці 3 п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» у випадку коли працівника звільнено без законних підстав або з порушенням встановленого порядку, але поновити його на роботі неможливо внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, суд визнає звільнення неправильним і зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган уповноважений управляти майном ліквідаційного підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках правонаступника) виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу. Одночасно суд визнає працівника звільненим за п.1 ст.40 КЗпПУ у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації.

Як вбачається з витягу Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 11.07.2013 року державну реєстрацію фізичної особи підприємця ОСОБА_2 припинено в зв'язку з власним рішенням, дата державної реєстрації припинення 23.04.2013 року.

З урахуванням зазначених вище обставин та положень закону, суд вважає, що позовні вимоги позивача в цій частині підлягають задоволенню в повному обсязі та слід визнати його звільнення з посади водія приватного підприємця ОСОБА_2 на підставі ст.38 КЗпПУ неправильним, визнати позивача звільненим з 23.04.2013 року з посади водія приватного підприємця ОСОБА_2 на підставі п.1 ст.40 КЗпПУ в зв'язку з ліквідацією підприємства.

При визначенні розмірі середнього заробітку суд виходить з наступного.

Відповідно до п.5 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної заробітної плати.

Відповідно до п.8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно матеріалів справи та умов трудового договору від 28 вересня 2005 року заробітна плата позивача складала 332 грн. на місяць. Інших відомостей про заробітну плату позивача суду надано не було.

За останні два місяця роботи позивача, а саме з 13 листопада 2008 року по 13 січня 2009 року середньоденна заробітна плата становить 664/44 = 15,09 грн., де 664 грн. - заробітна плата за два останні місяці роботи, 44 - кількість відпрацьованих робочих днів за ці місяці.

Заробітна плата, що підлягає стягненню з відповідача - на користь позивача за період з 13.01.2009 року (дня звільнення) по 23.04.2013 року (день припинення діяльності ФОП ОСОБА_2.) складає 15,09х1074 = 16206,66 грн., де 15,09 грн. середньоденна заробітна плата, 1074- кількість робочих днів.

Середньомісячна заробітна плата для вирішення питання про негайне виконання рішення в частині стягнення заробітної плати за один місяць відповідно до положень Постанови № 100 дорівнює 15,09 х 15 = 226,35 грн., де 15,09 середньоденна заробітна плата; 15 - середня кількість днів, обчислена шляхом ділення загальної кількості 30 днів на 2.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України необхідно допустити негайне виконання рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць в розмірі 226,35 грн.

Відповідно до роз'яснень п.6 постанови Пленуму Верховного суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про оплату праці», колегія суддів визначає належну до стягнення суму без утримання податків та інших обов'язкових платежів, оскільки на роботодавця покладено обов'язок їх утримання з працівника безпосередньо при виплаті.

Вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди, суд вважає за необхідне вказати наступне. Відповідно до п. п. 8, 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обстави. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Позивач в повній мірі не навів доказів стосовно того, з яких міркувань виходив, визначаючи розмір шкоди, яку просив стягнути. Тому вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню. Виходячи з обставин справи та доказів, якими вони підтверджені, з відповідача необхідно стягнути моральну шкоду в розмірі 5000 грн.

Вирішуючи питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди з відповідача ОСОБА_2, суд зазначає наступне, що згідно з ч.1 ст. 128 Господарського кодексу України, громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Чинне законодавство України не передбачає відокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного цьому громадянинові майна. Так, ч. 2 ст. 128 ГК України та ч. 1 ст. 52 ЦК України прямо встановлюють правило про те, що громадянин-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями належним йому майном і після припинення своєї підприємницької діяльності.

З урахуванням зазначених вище обставин та положень закону, суд вважає, що позовні вимоги позивача в цій частині підлягають задоволенню частково.

Відповідно до ст.169 ч.4 ЦПК України, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів і постановляє заочне рішення.

Керуючись ст.ст. 38, 40 п.1, 42, 235, 240-1 КЗпП,, 10, 60, 88, 169, 208, 209, 213, 215, 224-226 ЦПК України, суд -

вирішив:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поновлення >ті, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити частково.

Визнати незаконним звільнення ОСОБА_1 з 13 січня 2009 року з посади водія за ст.38 КЗпП України за власним бажанням.

Вважати ОСОБА_1 звільненим з роботи з 23 квітня 2013 року з посади водія фізичної особи підприємця ОСОБА_2 за ч.1 ст.40 КЗпП України у зв'язку з ліквідацією підприємства.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 16206 грн. 66 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 13 січня 2009 року по 23 квітня 2013 року і 5000 грн. на відшкодування моральної шкоди.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави 229 грн. 40 коп. судового збору.

Рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за 1 місяць в сумі 226,35 гривень допустити до негайного виконання.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів після проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга подається до апеляційного суду Закарпатської області через Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду О.В. Фазикош