Ухвала

від 26.09.2013 по справі 2а-10317/12/0170/21

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"26" вересня 2013 р. м. Київ К/800/19096/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Цуркана М.І. (головуючий); Зайця В.С.; Черпіцької Л.Т., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Сімферопольского районного центру зайнятості до Агропромислового товариства з обмеженою відповідальністю «Урожайне» про стягнення заборгованості, що переглядається за касаційною скаргою Сімферопольского районного центру зайнятості на постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 22 жовтня 2012 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2013 року,

у с т а н о в и л а :

У листопаді 2007 року Сімферопольский районний центр зайнятості (Центр зайнятості ) звернувся до суду з позовом до ТОВ «Урожайне» (Товариство) про стягнення коштів.

Зазначали, що заборгованість Товариства перед Фондом соціального страхування на випадок безробіття (Фонд) за період з 1 січня 2004 року по 30 червня 2007 року складається з недоїмки зі сплати страхових внесків в розмірі 5 280,56 грн та пені - 6 096,25 грн.

Посилаючись на невиконання відповідачем свого обов'язку зі сплати внесків у добровільному порядку, просили стягнути з останнього11 376,81 грн.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Оскаржуваними постановою Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 22 жовтня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2013 року, позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача недоїмку в розмірі 490,75 грн та пеню в розмірі 4 084,66 грн. У задоволені решти вимог відмовлено.

У касаційній скарзі Центр зайнятості, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, просить оскаржувані рішення скасувати, а позов задовольнити у повному обсязі.

Заслухавши доповідача, здійснивши перевірку доводів касаційної скарги, матеріалів справи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами встановлено, що протягом 2004-2005 року позивач був платником фіксованого сільськогосподарського податку.

За результатами проведеної Центром зайнятості перевірки Товариства щодо правильності нарахування та сплати страхових внесків за період з 1 січня 2004 року по 30 червня 2007 року складено акт від 3 серпня 2007 року № 84.

У акті зафіксовано, що станом на 1 січня 2004 року заборгованість Товариства перед Фондом складала 12 146,36 грн, з яких пеня - 673,85 грн. На кінець перевіреного періоду така заборгованість склала 23 523,17 грн, з яких пеня - 6 096,25 грн.

Також встановлено, що до вказаної суми заборгованості входить недоїмка зі сплати страхових внесків за період 2004 року та першого кварталу 2005 року в розмірі 4789,81 грн, а також пеня за цей же період в розмірі 2 011,59 грн.

Задовольнивши позов частково, суд першої інстанції, а апеляційний суд погодившись з таким висновком, виходили з того, що, незважаючи на сплату фіксованого сільськогосподарського податку, у Товариства є обов'язок сплати страхових внесків відповідно до Закону України від 2 березня 2000 року № 1533-ІІІ «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (Закон № 1533-ІІІ). При цьому, суди відмовили в стягненні внесків та пені, нарахованих за період 2004 року та першого кварталу 2005 року, пославшись на положення Закону України від 16 березня 2006 року № 3583-IV «Про вирішення питання щодо заборгованості суб'єктів господарської діяльності, які застосовують особливі умови оподаткування, обліку та звітності, у зв'язку з неперерозподілом Державним казначейством України частини податків до Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування на випадок безробіття протягом 2004 року - I кварталу 2005 року» (Закон № 3583-IV).

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України з такими висновками судів не погоджується, оскільки вважає їх передчасними.

Відносини у сфері загальнообов'язкового соціального страхування регулюються Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР (набули чинності 19 лютого 1998 року; далі - Основи).

Одним із видів загальнообов'язкового державного соціального страхування відповідно до статті 4 Основ є страхування на випадок безробіття. Відносини, що виникають із загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, врегульовані нормами Закону № 1533-ІІІ.

Фіксованим сільськогосподарським податком відповідно до статті 1 Закону України від 17 грудня 1998 року № 320-ХІV «Про фіксований сільськогосподарський податок» (Закон № 320-ХІV) вважається податок, який не змінюється протягом визначеного цим Законом терміну і справляється з одиниці земельної площі. Такий податок сплачується, зокрема, в рахунок збору на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Статтею 6 зазначеного Закону передбачено порядок зарахування фіксованого сільськогосподарського податку до бюджетів і державних цільових фондів, згідно з яким платники перераховують у визначений строк кошти на окремий рахунок відділень Державного казначейства України у районах за місцем розташування земельної ділянки, які у свою чергу, наступного дня після надходження коштів перераховують суми фіксованого сільськогосподарського податку у таких розмірах: до місцевого бюджету - 30 відсотків, на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування - 68 відсотків; на обов'язкове соціальне страхування - 2 відсотки.

До 1 січня 2001 року порядок справляння та використання збору на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття (у тому числі збору на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття) визначався Законом України від 26 червня 1997 року № 402/97-ВР «Про збір на загальнообов'язкове соціальне страхування» (Закон № 402/97-ВР), тобто такий збір був складовою частиною збору на загальнообов'язкове соціальне страхування.

Після прийняття Закону № 320-ХІV дію Закону № 402/97-ВР було зупинено для сільськогосподарських товаровиробників-платників фіксованого сільськогосподарського податку.

Після набрання чинності Законом України від 18 січня 2001 року № 2240-ІІІ «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» , Законом № 1533-ІІІ , Законом України від 23 вересня 1999 року № 1105-ХІV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» втратили чинність такі закони: Закон № 402/97-ВР та Закон України від 30 вересня 1998 року № 135-ХІV «Про ставку збору на обов'язкове соціальне страхування» . Разом з тим збір на загальнообов'язкове соціальне страхування залишився без змін у переліку загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів), наведеному у статті 14 Закону України від 25 червня 1991 року № 2151-ХІІ «Про систему оподаткування», та був виключений із цього переліку лише на підставі Закону України від 16 січня 2003 року № 429-ІV «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування» . При цьому зміни до Закону № 320-ХІV у частині виключення збору на загальнообов'язкове соціальне страхування було внесено лише Законом України від 23 грудня 2004 року № 2287-ІV «Про внесення змін до деяких законів України щодо оподаткування сільськогосподарських підприємств» , який набрав чинності з 1 січня 2005 року.

Таким чином, можна дійти висновку, що збір на обов'язкове державне соціальне страхування у 2001-2004 роках існував на законодавчому рівні та сплачувався платниками у складі фіксованого сільськогосподарського податку.

Наведена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2011 року № 21-167а11, прийнятій за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

З викладеного вбачається, що висновок судів про обов'язок сплати Товариством страхових внесків у 2004 році відповідно до Закону № 1533-ІІІ є помилковим та не відповідає вимогам частини першої статті 244 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Цей помилковий висновок не вплинув на правильність вирішення справи у відповідній частині вимог, оскільки суди відмовили у стягненні внесків за відповідний період з іншої підстави.

Водночас колегія суддів зазначає, що у 2005 році у Товариства існував обов'язок сплачувати страхові внески відповідно до Закону № 1533-ІІІ, а висновки судів про звільнення від його сплати на підставі Закону № 3583-IV є помилковими.

За змістом преамбули згаданого Закону він регулює суперечності, які виникли при прийнятті Закону України від 23 грудня 2004 року № 2285-IV «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та Закону України «Про внесення змін та доповнень до Закону України від 25 березня 2005 року № 2505-IV «Про Державний бюджет України на 2005 рік» у суб'єктів господарської діяльності, які застосовують особливі умови оподаткування, обліку та звітності щодо сплати внесків до Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування на випадок безробіття і виникнення у них заборгованості.

Відповідно до статті 1 Закону № 3583-IV суми внесків до Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування на випадок безробіття суб'єктів господарської діяльності, які застосовують особливі умови оподаткування, обліку та звітності, які були сплачені ними в складі податків згідно з чинним законодавством України протягом 2004 року - I кварталу 2005 року, але не були зараховані на їх особові рахунки в цих фондах у зв'язку із застосуванням Державним казначейством України норм діючого на той час Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» від 23 грудня 2004 року № 2285-IV, не вважати заборгованістю.

Завданням цього Закону є нівелювання наслідків законодавчої колізії, коли частина податку, сплаченого в рахунок інших обов'язкових платежів, мала направлятись у відповідні фонди, проте Державним казначейством України, в силу приписів бюджетного Закону, зазначений обов'язок не виконувався.

Проте, як вже зазначалось вище, у 2005 році частина фіксованого сільськогосподарського податку не мала перераховуватись на обов'язкове соціальне страхування, а значить підстав для застосування наведеного Закону до відносин щодо заборгованості Товариства зі сплати страхових внесків у 2005 році немає.

Це означає, що суди помилково відмовили у задоволенні вимог про стягнення недоїмки зі сплати страхових внесків за період першого кварталу 2005 року.

Розглядаючи питання щодо законності висновків судів у частині вимог про стягнення пені, колегія суддів виходить з того, що вищевикладена правова позиція щодо періодів наявності у Товариства обов'язків сплачувати страхові внески за Законом № 1533-ІІІ прямо впливає і на нарахування пені.

Як встановлено судами, станом на 1 січня 2004 року Центром зайнятості зафіксована наявність несплаченої пені в розмірі 673,85 грн, а станом на 30 червня 2007 року - 6 096,25 грн.

В той же час, судами не досліджено питання за який період нарахована пеня в розмірі 673,85 грн, а також чи був у Товариства обов'язок сплачувати страхові внески за період до 1 січня 2004 року, за несплату яких вона нарахована (що залежить від того, чи був відповідач платником фіксованого сільськогосподарського податку у період 2001-2003 років).

Визначаючись з правовою позицією щодо законності нарахування пені за період 2004 року та першого кварталу 2005 року, необхідно виходити з того, що згідно зі статтею 2 Закону № 3583-IV донарахування та фінансові (штрафні) санкції до суб'єктів господарської діяльності, які застосовують особливі умови оподаткування, обліку та звітності щодо сум фактично сплачених внесків у 2004 році - I кварталі 2005 року, не застосовуються.

Проте це правило має застосовуватись виключно до тієї частини внесків, які сплачені за правилами особливих умов оподаткування в складі відповідного податку, та мали б бути перерозподілені Державним казначейством України до фондів соціального страхування, що не було зроблено.

Це означає, що не є можливим застосування статті 2 Закону № 3583-IV до відносин з нарахування пені у 2004 році на заборгованість, яка утворилась до 1 січня 2004 року.

При цьому незаконним є нарахування пені у 2004 році на заборгованість, яка утворилась протягом 2004 року, оскільки на такі відносини поширюються вимоги статті 2 Закону № 3583-IV.

Колегія суддів звертає увагу, що пеня, нарахована за несплату страхових внесків, обов'язок сплати яких настав з 1 січня 2005 року, має стягуватись у загальному порядку.

За правилами статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З викладеного вбачається, що оскаржувані судові рішення не можна вважати обґрунтованими, оскільки суди не вчинили належних дій для повного та всебічного вивчення обставин справи. Викладене є підставою для направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При повторному вирішенні цієї справи судам необхідно виходити з того, що: обов'язок Товариства зі сплати страхових внесків на підставі Закону № 1533-ІІІ за період 2004 року визнаний Центром зайнятості помилково, тому їх стягнення з нарахуванням пені є протиправним; у 2005 році такий обов'язок у Товариства виник, а значить недоїмка, яка виникла в період після 1 січня 2005 року підлягає стягненню з нарахуванням пені.

Для встановлення обов'язку Товариства сплатити пеню, нараховану на заборгованість, яка існувала до 1 січня 2004 року, суди мають з'ясувати чи був відповідач платником фіксованого сільськогосподарського податку у період виникнення цієї заборгованості. У випадку ствердної відповіді на це запитання, пеня, що існувала станом на 1 січня 2004 року, а також нарахована у пізніші періоди на цю ж заборгованість, стягненню не підлягає.

Відповідно до частини другої статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

На підставі викладеного, керуючись статтями 220, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Сімферопольского районного центру зайнятості задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 22 жовтня 2012 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2013 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 239 1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді М.І.Цуркан

В.С.Заяць

Л.Т.Черпіцька