Постанова

від 10.10.2013 по справі 907/205/13-г

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2013 року Справа № 907/205/13-г

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді Палія В.В. (доповідач)

суддів Бондар С.В., Кондратової І.Д.

розглянувши у відкритому

судовому засіданні

касаційну скаргу Товариства з додатковою відповідальністю "Свалявське

автотранспортне підприємство 12140"

на рішення господарського суду Закарпатської області від 29.04.2013

та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 29.07.2013

у справі № 907/205/13-г

за позовом Відкритого акціонерного товариства "Закарпатавтотранс"

до Товариства з додатковою відповідальністю "Свалявське

автотранспортне підприємство 12140"

про стягнення 244 605, 00 грн.

за участю представників:

позивача: Ігнатьо Б.Я. - предст. (дов. від 21.02.13)

відповідача: не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Відкрите акціонерне товариство "Закарпатавтотранс" звернулось до господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства з додатковою відповідальністю "Свалявське автотранспортне підприємство 12140" про стягнення 244605,00грн. штрафних санкцій за неналежне виконання відповідачем умов договору №391 про надання послуг автостанцією перевізникові від 29 грудня 2010 року.

Рішенням господарського суду Закарпатської області від 29.04.2013 (суддя Русняк В.С.), яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 29.07.2013 (судді Зварич О.В., Гриців В.М., Новосад Д.Ф.) позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 226350,00грн. штрафних санкцій, 4527,00грн. судового збору. В іншій частині позовних вимог -відмовлено.

Товариство з додатковою відповідальністю "Свалявське автотранспортне підприємство 12140", посилаючись на порушення попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права, просить рішення та постанову скасувати в частині задоволення позову.

У відзиві на касаційну скаргу Відкрите акціонерне товариство "Закарпатавтотранс" просить суд у задоволенні касаційної скарги відмовити, а судові акти попередніх інстанцій залишити без змін.

09.10.2013 судом одержано телеграму від скаржника, у якій останній просить суд розглянути касаційну скаргу без участі скаржника.

У судовому засіданні 10.10.2013 клопотання скаржника судом задоволено.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку її обставин та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суди попередніх інстанцій встановили, що 29 грудня 2010 року між власником автостанції ВАТ "Закарпатавтотранс" (власник) та ТзДВ "Свалявське АТП 12140" (перевізник) укладено договір №391 про надання послуг автостанцією перевізникові (з наступними змінами та доповненнями), за умовами якого власник за завданням перевізника надає йому на території своїх автостанцій (автовокзалів) комплекс обов'язкових послуг, пов'язаних з організацією і здійсненням процесу прийняття та відправлення пасажирів транспортом перевізника, продажем проїзних квитків, диспетчерським управлінням, організацією прибуття і відправлення автобусів, інформуванням водіїв щодо умов дорожнього руху, а також інші послуги відповідно до вимог Закону України „Про автомобільний транспорт" і Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених Постановою КМУ № 176 від 18.02.1997р. (далі Правила) (а.с. 9-11, т.1).

Згідно п.п. 2.1.1 договору власник зобов'язаний надавати послуги, визначені предметом цього договору.

Відповідно до підпунктів 2.3.1 та 2.3.4 пункту 2.3 договору перевізник зобов'язаний здійснювати відправлення свого транспорту виключно з автовокзалів, автостанцій та диспетчерських пунктів, передбачених розкладом руху за певним маршрутом організатором перевезень; у разі неможливості виконати рейс невідкладно сповістити про це власника письмово чи за допомогою засобів зв'язку.

Перевізник вправі користуватися послугами, які надаються власником згідно з предметом цього договору (п.п.2.4.1 договору).

Оплата послуг та порядок розрахунків передбачені розділом 3 договору.

Сторони за цим договором несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України та цього договору (п. 4.1 договору).

В підпункті 4.2.1 договору вказано, що перевізник сплачує власникові за зрив рейсу без попередження відповідно до підпункту 2.3.4 пункту 2.3 цього договору та за відсутності форс-мажорних обставин: у приміському сполученні - 50 грн.; у міжміському сполученні: внутрішньообласному - 50 грн.; міжобласному - 100 грн.; у міжнародному та міжобласному сполученні (з використанням автобусів підвищеної комфортності) - 100грн.

Перевізник сплачує власникові за порушення графіка руху: у разі прибуття на автостанцію (автовокзал) формування відправлення із запізненням більше ніж на 15 хв., яке не викликане форс-мажорними обставинами або станом дорожнього покриття - 30грн.; у разі незаїзду на проміжну зупинку - 100 грн. (п.п. 4.2.2 договору).

Підпунктом 4.2.3 договору передбачено, що за зміну класу рухомого складу, про яку не було повідомлено відповідно до підпункту 2.3.2 пункту 2.3 договору перевізник сплачує власникові - 5 грн.

Штрафні санкції за цим договором сплачуються шляхом виставлення рахунку стороною, стосовно якої вчинено порушення цього договору, з наступною сплатою стороною, яка вчинила порушення, коштів шляхом їх перерахування на банківський рахунок протягом 10 робочих днів (п. 4.4 договору).

Цей договір набирає чинності з 01 січня 2011 року і діє до дати, якою встановлено останній день строку дії договору перевізника із організатором перевезень. У разі здійснення перевезень на основі дозволу організатора, цей договір діє до дати, якою встановлено останній день строку дії такого дозволу (розділ 9 договору).

Судами встановлено, що 07.02.2013 відповідач отримав від позивача вимогу за № 07-03/13-153 від 01.02.2013 у порядку ст. 530 ЦК України про оплату у належні строки штрафних санкцій в сумі 244605,00 грн., в якій ВАТ „Закарпатавтотранс" вказало, що за період з 01.02.2012 по 31.12.2012 ТзДВ "Свалявське АТП 12140", всупереч вимог договору №391 від 29.12.2010 вчинило 465 замін марки автобусів, 181 запізнення на автостанцію, 4605 зривів рейсів, 148 незаїздів на автостанції (252805,00 грн.). Одночасно позивач зазначив, що за вказаний період відповідач вже сплатив 8200,00 грн. штрафних санкцій.

У відповіді № 15 від 12.02.2013 на вищевказану вимогу позивача відповідач повідомив про неможливість її виконання, у зв'язку з незаконністю. Вказав, що сума пред'явленої вимоги є необґрунтованою періодом нарахування штрафних санкцій, не визначена рейсами та автостанціями.

Невиконання відповідачем у належні строки вищевказаної вимоги про оплату штрафних санкцій в розмірі 244605,00грн. стало підставою для звернення позивача з позовом до суду.

Згідно ч. 2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 32 Закону України „Про автомобільний транспорт" відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, із власниками автостанцій визначаються договором.

Частиною 1 ст. 901 ЦК України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно із ст. 202 ГК України, ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

У відповідності із ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Згідно ст. 193 ГК України та ст. 526 ЦК України, яка містить аналогічні положення, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно ч. 2 ст. 217 ГК України у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

В статті 230 ГК України зазначено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України).

Частиною 4 ст. 231 ГК України передбачено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною 3 ст. 549 ЦК України, ч. 6 ст. 231 ГК України, ст. 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та ч. 6 ст. 232 ГК України.

Право встановлювати у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам ч. 4 ст. 231 ГК України.

Оскільки штраф відноситься до одноразової, а не триваючої санкції, приписи ч. 6 ст. 232 ГК України щодо обмеження нарахування штрафних санкцій шестимісячним строком від дня, коли зобов'язання мало бути виконано (якщо інше не встановлено законом або договором) до даного виду санкції не застосовуються.

У розділі 4 договору № 391 від 29.12.2010р. про надання послуг автостанцією перевізникові „Відповідальність сторін" сторони погодили розмір штрафних санкцій за порушення умов договору.

Задовольняючи частково заявлені позовні вимоги, попередні судові інстанції виходили з того, що вимога про стягнення з відповідача 226 350,00грн. штрафних санкцій за зрив 4527 рейсів є такою, що підлягає задоволенню, враховуючи те, що відповідачем допущено порушення умов договору по забезпеченню подачі автобусів на АС та по виконанню обов'язку щодо повідомлення позивача про неможливість виконати рейси. В частині позовних вимог про стягнення штрафу за заміну марки автобусів на суму 2325,00грн., за запізнення більше 15 хвилин на суму 5430,00грн., за незаїзди на автостанцію на суму 10500,00грн. судами було відмовлено, з огляду на те, що заміна марки автобусів не мала місця; запізнення було викликане поганим станом дорожнього покриття (що згідно п. 4.2.2 договору є підставою для звільнення відповідача від відповідальності); незаїзди на проміжну зупинку не були доведені позивачем.

Вказані висновки попередніх судових інстанцій є такими, що відповідають матеріалам справи та чинному законодавству України.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків, викладених у судових рішеннях, що оскаржуються. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 111 7 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Отже, рішення господарського суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду у справі відповідають встановленим ними фактичним обставинам, прийняті з дотриманням норм матеріального і процесуального права та передбачені законом підстави для їх скасування відсутні.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається у разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Згідно касаційної скарги оспорюваною скаржником є сума у розмірі 226 350,00грн. Судовий збір за подання касаційної скарги складає 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, обчисленої виходячи з оспорюваної суми (226 350,00грн. х 2% х 50% = 2263,50грн.). Оскільки скаржником при поданні касаційної скарги було сплачено суму судового збору у розмірі 2446,05грн., замість належної -2263,50грн., відповідно, зайво сплачена сума у розмірі 182,55грн. підлягає поверненню з Державного бюджету України на користь Товариства з додатковою відповідальністю "Свалявське автотранспортне підприємство 12140".

Керуючись ст.ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про судовий збір", Вищий господарський суд України, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з додатковою відповідальністю "Свалявське автотранспортне підприємство 12140" залишити без задоволення, а рішення господарського суду Закарпатської області від 29.04.2013 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 29.07.2013 у справі № 907/205/13-г залишити без змін.

Повернути з Державного бюджету України на користь Товариства з додатковою відповідальністю "Свалявське автотранспортне підприємство 12140" (Закарпатська обл., м. Свалява, вул. Київська, 1, код ЄДРПОУ 03113986) 182,55грн. (сто вісімдесят дві грн. 55коп.) зайво сплаченої суми судового збору згідно квитанції № 10915.405.3 від 16.08.2013, оригінал якої знаходиться у матеріалах справи № 907/205/13-г.

Головуючий суддя В.В. Палій

Судді С.В. Бондар

І.Д. Кондратова