Постанова

від 22.10.2013 по справі 826/3296/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"22" жовтня 2013 р. м. Київ К/800/39886/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Голубєвої Г.К.

Суддів Карася О.В.

Рибченка А.О.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Локсервіс» на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 09.07.2013 року та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.04.2013 року по справі №826/3296/13-а за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Локсервіс» до Державної податкової інспекції у Печерському районі міста Києва Державної податкової служби про скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2013 року ТОВ «Локсервіс» звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби про скасування податкових повідомлень-рішень № 0014392202 та № 0014402202 від 14.12.2012 року .

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.04.2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09.07.2013 року у даній справі у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального права та без належного врахування всіх обставин справи.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що ДПІ у Печерському районі м. Києва ДПС 29.11.2012 року було проведено невиїзну документальну позапланову перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні фінансово-господарських взаємовідносин з ПП «Алмаз 2006», за результатами якої складено акт від 29.11.2012 року №1105/22-2/32850324.

Відповідач дійшов висновку про порушення позивачем ст. 185, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п.201.4, п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України та п. 3 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом ДПА України від 30.05.1997 року № 165, внаслідок чого згідно з пп. 54.3.2 п. 54.3 ст. 54 Податкового кодексу України та відповідно до п. 77.1 ст. 77, п. 123.1 ст.123 Податкового кодексу України на підставі акта перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення № 0014392202 про збільшення Товариству суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 45272,50 грн.

Крім цього, відповідач згідно з п. 54.3 ст. 54 та п. 58.1 ст. 58, п. 201.6, п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України прийняв податкове повідомлення-рішення № 0014402202 про зменшення розміру від'ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 137115,00грн.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди погодились із висновками податкового органу, викладеними у відповідному акті перевірки, щодо укладення угоди між позивачем та ПП «Алмаз 2006» без мети настання реальних наслідків у зв'язку з відсутністю надання контрагентом послуг та поставки товару позивачу, що, за висновками податкового органу, свідчить про нікчемність договору, який не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Однак, з такими висновками судів попередніх інстанцій колегія суддів не погоджується з огляду на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаним судом недійсним (презумпція правомірності).

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не Актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в Акті висновки є суто суб'єктивною думкою державних податкових ревізорів-інспекторів, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Крім того, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст.204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст.228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Згідно ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Встановлено, що відповідачем не було надано судам належних та допустимих доказів на підтвердження того, що факт ухилення від сплати податків конкретними посадовими особами позивача встановлений обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Більш того, кримінальна справа, на яку посилається відповідач у свій час була порушена відносно посадової особи іншого підприємства (не позивача по справі). З наданої інформації щодо її розслідування не вбачається встановлення фактів щодо спірної операції.

Підстави, якими відповідач обґрунтовує нікчемність угоди, не стосуються спірної операції. Жодного доказу який би свідчив, що протиправна діяльність інших підприємств безпосередньо пов'язана зі спірним правочином і про таку діяльність були обізнані посадові особи позивача та приймали в ній участь не надано.

При цьому, згідно з п. 198.2 ст. 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до складу податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

В матеріалах справи наявні всі необхідні первинні документи, які складені у відповідності до вимог податкового законодавства, що підтверджують право позивача на податковий кредит у відповідний період.

На час укладення та виконання договорів контрагенти позивача були зареєстровані в ЄДРПОУ, були юридичними особами, наділеними цивільною правоздатністю і дієздатністю, перебували на обліку як платники податків, у тому числі були платниками податку на додану вартість.

З огляду на викладене, висновки відповідача, що спірні операції не мали реального товарного характеру засновані на припущеннях, що суперечить ст.159 КАС України. Факт наявності у сторін правочину протиправного умислу при їх укладенні, відповідачем не доведено.

Крім того, чинне законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання. Невиконання контрагентом свого зобов'язання зі сплати ПДВ до бюджету зумовлює відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи.

За таких обставин, враховуючи порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, відповідно до статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України є підстави для скасування цих рішень з прийняттям нового рішення, зокрема, про задоволення позовних вимог з наведених вище мотивів.

Виходячи із викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку про необхідність скасування ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 09.07.2013 року та постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.04.2013 року у даній справі.

Керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Локсервіс» задовольнити.

Скасувати ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 09.07.2013 року та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.04.2013 року по справі №826/3296/13-а.

Постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Справу повернути до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили та може бути переглянута Верховним Судом України в порядку передбаченому ст. ст. 235 - 239, ч. 5 ст. 254 КАС України.

Головуючий підписГолубєва Г.К. Судді підписКарась О.В. підписРибченко А.О.