Ухвала

від 10.10.2013 по справі 2а-15437/12/2670

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"10" жовтня 2013 р. м. Київ К/800/29238/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючої: суддів: при секретарі:Блажівської Н.Є., Костенка М.І., Усенко Є.А., Томилець Ю.Г. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі міста Києва Державної податкової служби на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 січня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2013 року

у справі № 2а-15437/12/2670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вельд»

до Державної податкової інспекції у Печерському районі міста Києва

Державної податкової служби

про скасування податкових повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И Л А

Товариство з обмеженою відповідальністю «Вельд» (далі - Позивач, ТОВ «Вельд») звернулось до суду адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби (далі - Відповідач, ДПІ у Печерському районі м. Києва ДПС) про скасування податкових повідомлень-рішень від 5 вересня 2012 року № 0008602202 та № 0008612202.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 січня 2013 року позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Вельд» до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби про скасування податкових повідомлень-рішень від 5 вересня 2012 року № 0008602202 та № 0008612202 задоволено повністю, скасовано податкові повідомлення-рішення ДПІ у Печерському районі м. Києва ДПС від 5 вересня 2012 року №0008602202 та №0008612202.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2013 року апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 січня 2013 року - без змін.

Державна податкова інспекція у Печерському районі міста Києва Державної податкової служби в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення даного спору, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 січня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2013 року і ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Позивач не скористався процесуальним правом надати письмові заперечення на касаційну скаргу, що не перешкоджає її розгляду.

Заслухавши суддю-доповідача, сторін, що беруть участь у справі, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що посадовими особами ДПІ у Печерському районі м. Києва ДПС проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ «Вельд» з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні фінансово-господарських взаємовідносин з ТОВ «Грандіор» за грудень 2011 року та ТОВ «А-Квін» за квітень 2012 року, за результатами якої встановлено порушення позивачем вимог статті 185 , підпунктів 198.3, 198.6 статті 198 , підпунктів 201.4, 201.10 статті 201 Податкового кодексу України , в результаті чого занижено суму податку на додану вартість, який підлягає сплаті до бюджету на суму 1491060,00 грн., в тому числі за грудень 2011 року - 529743,00 грн., за квітень 2012 року - 961317,00 грн., встановлено завищення залишку від'ємного значення, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду за грудень 2011 року на 24729,00 грн.

За наслідками перевірки податковим органом складено Акт перевірки від 16 серпня 2012 року №625/22-2/31606857 (за результатами розгляду заперечень позивача рішенням ДПІ у Печерському районі м. Києва ДПС від 3 вересня 2012 року залишено без змін) та винесено податкові повідомлення-рішення від 5 вересня 2012 року:

- № 0008602202, яким позивачу зменшено розмір залишку від'ємного значення, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду, у розмірі 24 729,00 грн.

- № 0008612202, в результаті чого позивачу збільшено суму грошового зобов'язання по податку на додану вартість на суму 1 863 825,00 грн., з яких: 1491 060,00 грн. - основний платіж, 372 765,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції (штрафи).

Як встановлено судами попередніх інстанцій, фактичною підставою для нарахування позивачу сум податкового зобов'язання з податку на додану вартість та зменшення розміру залишку від'ємного значення, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду за оспорюваними податковими повідомленнями-рішеннями стали висновки відповідача про завищення підприємством суми податкового кредиту за рахунок включення сум податку на додану вартість за податковими накладними виписаними ТОВ «Грандіор» та ТОВ «А-Квін», котрі мають ознаки фіктивності, створені та використовувались без мети зайняття господарською діяльністю; здійснення господарських операцій вказаними підприємствами не підтверджуються стосовно врахування реального часу здійснення операцій та з огляду на відсутність відповідних трудових ресурсів, виробничого обладнання, транспортного та торгівельного обладнання, сировини, матеріалів для здійснення основного виду діяльності.

При цьому, відповідач посилався на висновки спеціаліста НДЕКЦ при УМВС України на Південно-Західній залізниці № 571 від 3 січня 2012 року та № 376 від 25 липня 2012 року, згідно яких підписи від імені директора ТОВ «А-Квін» ОСОБА_5 у договорі № ПТ040311 від 4 березня 2011 року та первинній документації щодо здійснених господарських операцій між ТОВ «А-Квін» та позивачем, ймовірно виконані не громадянкою ОСОБА_5, а іншою особою.

Так, на думку податкового органу, вищенаведене свідчить про нікчемність правочинів, укладених між позивачем та його контрагентами.

Згідно зі статтею 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності) тощо.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу ) чи не підтверджені митними деклараціями , іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу .

Зі змісту наведених правових норм слідує, що у платника податку виникає право на включення суми податку на додану вартість до складу податкового кредиту за умови підтвердження відповідними первинними документами здійснення господарських операцій, на підставі яких платником податків було сформовано податковий кредит.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість дій платника.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України звертає увагу також на те, що доводи податкового органу про отримання платником необґрунтованої податкової вигоди мають ґрунтуватись на сукупності доказів, що безспірно підтверджують існування обставин, які виключають право платника, зокрема, на формування податкового кредиту.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що між Позивачем укладено договори поставки товару (харчових продуктів) з ТОВ «Грандіор» та ТОВ «А-Квін» від 28 листопада 2011 року № ГР28111 та від 4 листопада 2011 року № ПТ040311 відповідно.

На підставі досліджених у судовому процесі доказів, а саме копій видаткових накладних, податкових накладних, які були включені до реєстру отриманих податкових накладних, податкових декларацій з податку на додану вартість за відповідні періоди, та довідкою з банку, що підтверджує списання грошових коштів з рахунку позивача та переказ контрагентам на виконання умов договорів (том І а.с. 111 - 172, том ІІ а.с. 5 - 52), оцінка яким дана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, з врахуванням доказів подальшої поставки отриманих продуктів харчування (том ІІ, а.с. 78 - 140) - суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та ТОВ «А-Квін», ТОВ «Грандіор».

Щодо тверджень відповідача про відсутність факту передачі товарів від контрагентів позивачу, слід зазначити, що матеріалами справи підтверджується факт укладення договорів оренди об'єкта (знаходиться за адресою Київська область, Києво-Святошинський район, село Мира, вул. Комарова 29) між Дочірнім підприємством «Центр Технологій «Поліграм» та ТОВ «Вельд» (договір від 2 червня 2011 року (том 2, а.с. 53), ТОВ «А-Квін» (договір від 14 березня 2011 року (том 2, а.с.59), ТОВ «Грандіор» (договір від 21 березня 2011 року (том 2, а.с. 65). Відтак, з урахуванням наведеного, факт передачі товарів (харчових продуктів), що придбавались позивачем у контрагентів (ТОВ «А-Квін», ТОВ «Грандіор») мав місце, з огляду на, те що підприємства орендували складське приміщення за спільною адресою у одного і того ж орендодавця, що свідчить про відсутність підстав для переміщення придбаних товарів, зокрема і їх транспортування.

Також, колегія суддів касаційної інстанції вважає необґрунтованими посилання відповідача на відсутність у постачальників позивача об'єктивної можливості для виконання поставки товарів в силу відсутності основних засобів та робочого персоналу, оскільки укладення трудового договору не є єдиним способом залучення фізичних осіб до вчинення необхідних дій в процесі виконання поставки; податкове законодавство не ставить право платника на податковий кредит витрат в залежність від того, за рахунок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється поставка товарів постачальником. До того ж, податковим органом не доведено існування об'єктивної потреби у залученні до спірних поставок значної чисельності працівників та основних засобів з урахуванням кількості та обсягів поставленого товару та оренди приміщення вказаними підприємствами та позивачем за однією адресою.

З приводу посилань відповідача на висновки спеціаліста НДЕКЦ при УМВС України на Південно-Західній залізниці № 571 від 3 січня 2012 року та № 376 від 25 липня 2012 року, згідно яких підписи від імені директора ТОВ «А-Квін» ОСОБА_5 у договорі № ПТ040311 від 4 березня 2011 року та первинній документації щодо здійснених господарських операцій між ТОВ «А-Квін» та позивачем, ймовірно виконані не громадянкою ОСОБА_5, а іншою особою, слід зазначити наступне.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Так, зі змісту висновків спеціаліста НДЕКЦ при УМВС України слідує, що спеціаліст, здійснюючи дослідження первинної документації, не дав однозначної відповіді на питання про факт підпису первинної документації неуповноваженою особою платника податку, натомість ДПІ у Печерському районі м. Києва ДПС області допущено хибне застосування таких висновків, зазначивши, що вони свідчать про відсутність реального здійснення господарських операцій між позивачем та ТОВ «А-Квін». Як слідує з встановленого судами попередніх інстанцій, висновки спеціаліста фактично є припущеннями, а відтак, не є доказами в розумінні положень статті 69 та статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України. Також, слід зазначити, що під час розгляду справи по суті податковим органом не надано пояснень та доказів щодо підстав призначення почеркознавчої експертизи та обставин отримання зразків підписів у директора контрагента позивача ТОВ «А-Квін» ОСОБА_5 Відтак, вказані висновки спеціаліста не є доказами, що спростовують фактичне виконання господарських операцій між позивачем та ТОВ «А-Квін».

Таким чином, висновки відповідача про порушення позивачем вимог податкового законодавства не ґрунтуються на належних доказах, які б безспірно підтверджували існування обставин, що виключають право ТОВ «Вельд» на формування податкового кредиту.

Щодо посилань податкового органу на встановлені в акті перевірки обставини нікчемності правочинів, колегія суддів Вищого адміністративного суду України звертає увагу на усталеність судової практики щодо даних правовідносин (зокрема ухвала Вищого адміністративного суду України від 7 листопада 2012 року № К/9991/60736/12 та постанова Вищого адміністративного суду України від 7 листопада 2012 року № К/9991/50772/12).

Так, відповідно до положень частини 1 статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаним судом недійсним (презумпція правомірності).

Головною підставою вважати правочин нікчемним є його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не Актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в Акті висновки є виключно суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка передбачена чинним законодавством.

Крім того, постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (статті 204 Цивільного кодексу України ). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого статтею 228 Цивільного кодексу України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника -фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції статті228 Цивільного кодексу України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями Кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Відповідачем не надано доказів, а так само не було встановлено судами попередніх інстанцій фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та ТОВ «Грандіор» та ТОВ «А-Квін» правочинів.

Таким чином, відповідачем не доведено, а судами першої та апеляційної інстанції не встановлено, наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Хоча факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Крім того, необхідно зазначити, що можливий захист порушеного права шляхом звернення до суду із позовом про визнання нікчемного правочину дійсним стосується лише нікчемних правочинів з дефектом форми та правочинів без необхідного схвалення (параграф 2 глави 16 Цивільного кодексу України ).

Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.

Крім того, посилання відповідача на положення частини 1, 5 статті 203 , частини 1, 2 статті 215 , статтю 216 Цивільного кодексу України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Вказані висновки підтверджуються і положеннями статті 20 Податкового кодексу України , відповідно до якої органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними.

Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

З урахуванням наведеного, слід звернути увагу й на те, що Європейський Суд з прав людини у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, Державною податковою інспекцією у Печерському районі міста Києва Державної податкової служби під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності винесених податкових повідомлень-рішень. Наведені у касаційній скарзі аргументи відповідача є такими, що не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій щодо обґрунтованості позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Вельд».

За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України , суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

За таких обставин, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

у х в а л и л а

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі міста Києва Державної податкової служби залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 січня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2013 року у справі № 2а-15437/12/2670 -без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України .

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: М.І. Костенко

Є.А. Усенко