Ухвала

від 23.10.2013 по справі 826/11445/13-а

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/11445/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Вєкуа Н.Г. Суддя-доповідач: Саприкіна І.В.

У Х В А Л А

Іменем України

23 жовтня 2013 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді: Саприкіної І.В.,

суддів: Ісаєнко Ю.А., Федотова І.В.,

при секретарі: Погорілій К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві, без фіксації судового процесу, в порядку ч. 1 ст. 41 КАС України, апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 19.08.2013 року по справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Центус» до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И Л А :

ТОВ «Центус» звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до ДПІ у Печерському районі ГУ Міндоходів у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 18.12.2012 року № 0014652204 та № 0014662204.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.06.2013 року позов задоволено.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, ДПІ у Печерському районі ГУ Міндоходів у м. Києві подали апеляційну скаргу, в якій просять скасувати незаконну, на їх думку, постанову суду першої інстанції та постановити нову про відмову у задоволенні позову в повному обсязі. При цьому апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність оскаржуваного рішення, неповне з'ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів знаходить, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Суд першої інстанції прийшов до висновку про протиправність спірних податкових повідомлень-рішень та скасував їх. Апеляційна інстанція повністю підтримує таку правову позицію з огляду на слідуюче.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було проведено планову виїзну перевірку ТОВ «Центус» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2010р. по 30.09.2012р., валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2010р. по 30.09.2012р., за результатами якої складено акт від 07.12.2012р. № 1139/22-4/32775845.

Перевіркою встановлено, що ТОВ «Центус»:

в порушення п.5.1, п.п.5.2.1 п.5.2, п.п.5.3.1 п.5.3 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» не додали до перевірки договорів, накладних або актів виконаних робіт, укладених (отриманих) від ТОВ «Скап Холдінгс», що не дає можливості встановити зв'язок отриманих товарів (послуг) із господарською діяльністю позивача, у зв'язку з чим ТОВ «Центус» неправомірно включили до складу валових витрат за II квартал 2010 року суму у розмірі 230 625, 00 грн., що призвело до несплати у Державний бюджет податку на прибуток підприємства у розмірі 57 656, 00 грн.;

в порушення п.п.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» та п.198.6 ст.198 ПК України в період з березня 2010 року по грудень 2011 року включило до складу податкового кредиту по контрагентах ТОВ «Штудіан», ТОВ «Компанія Олімпік», ТОВ «Інтехтрейд», ТОВ «Торгова Хата Аркуш», ПП «О.А.М.», ТОВ «Ювіна, ТОВ «Інвест-Ком Центр» та ТОВ «БМТС» суму ПДВ у розмірі 116 204, 57 грн., що не підтверджена податковими накладними;

в порушення п.200.3 ст.200 ПК України у декларації з ПДВ за серпень 2012 року від 19.09.2012 року № 9050423731 у рядку 21 Залишок від'ємного значення попереднього звітного (податкового) періоду задекларували суму у розмірі 19 137,00 грн., що призвело до заниження податкового зобов'язання з ПДВ за серпень 2012 року на суму 19 137, 00 грн.

Також, при проведенні перевірки відповідач прийшов до висновку про те, що всі правочини, укладені ТОВ «Центус» з ТОВ «Скап Холдінгс», ТОВ «Фатіс», ТОВ «Фірма «П.С.В.», ТОВ НВП «Термохауз» та ТОВ «Лігал-Едвайзінг» в період з травня 2010 року по листопад 2011 року є нікчемними та фіктивними, що призвело до порушення п.п.7.4.1, п.п.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» та п.198.3, п.198.6 ст.198, п.201.4 ст.201 ПК України, у зв'язку з чим позивачем занижено ПДВ на загальну суму 488 698,48 грн.

Наведені вище обставини слугували підставою для прийняття спірних податкових повідомлень-рішень від 18.12.2012 року:

- № 0014652204, яким визначено податкове зобов'язання з податку на прибуток підприємств в розмірі 72 070,00 грн., у тому числі 57 656,00 грн. основного платежу та 14 414,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій;

- № 0014662204, яким визначено податкове зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 751 761,00 грн., у тому числі 624 041,00 грн. основного платежу та 127 720,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій.

Так, ТОВ «Центус» стверджують, що вони фактично не мали фінансово-господарських відносин з ТОВ «Скап Холдінгс» в перевіряємому періоді. Відповідач не було надано жодних доказів на спростування вказаних обставин.

Таким чином, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що зазначені в акті перевірки господарські операції по придбанню ТОВ «Центус» товарів у ТОВ «Скап Холдінгс» фактично не існували, тобто дана операція жодним чином не впливає на розмір податкового зобов'язання з податку на прибуток та ПДВ позивача, а тому необґрунтованим є донарахування останньому податку на прибуток підприємств на суму 57 656, 00 грн. та податку на додану вартість на суму 46 125,06 грн. по операціям з ТОВ «Скап Холдінгс».

Доводи апелянта стосовно безпідставності формування податкового кредиту на загальну суму 116 204,57 грн. в період з березня 2010 року по грудень 2011 року та не наданням до перевірки оригіналів податкових накладних по взаємовідносинах з ТОВ «Штудіан», ТОВ «Компанія Олімпік», ТОВ «Інтехтрейд», ТОВ «Торгова Хата Аркуш», ПП «О.А.М.», ТОВ «Ювіна», ТОВ «Інвест-Ком Центр» та ТОВ «БМТС», базуються на тому, що ТОВ «Центус» були надані факсимільні копії податкових накладних по операціях з даними контрагентами.

В свою чергу, під час складання акту перевірки не було складено акту, який би засвідчив факт відмови позивача від надання документів, із зазначенням посади, прізвища, імені, по батькові платника податків (його законного представника) та переліку документів, які йому запропоновано подати, що передбачено п. 85.6 ст.85 ПК України. Немістять матеріали справи і жодних доказів відмови позивача про надання оригіналів податкових накладних.

Разом з тим, в матеріалах справи наявні належним чином завірені копії всіх податкових накладних по взаємовідносинах позивача з ТОВ «Штудіан», ТОВ «Компанія Олімпік», ТОВ «Інтехтрейд», ТОВ «Торгова Хата Аркуш», ПП «О.А.М.», ТОВ «Ювіна», ТОВ «Інвест-Ком Центр» та ТОВ «БМТС», на підставі яких сформовано спірні суми податкового кредиту, а також інші первинні документи: договори, товаро-транспортні накладні тощо, оформлені відповідно до вимог чинного законодавства.

Таким чином, формування позивачем податкового кредиту на загальну суму 116 204,57 грн. в період з березня 2010 року по грудень 2011 року із вищезгаданими контрагентами підтверджується належним чином оформленими первинними документами.

ТОВ «Центус» також було подано уточнюючий розрахунок до Декларації з ПДВ за липень 2012 року №9052803604 від 31.08.2012 року, відповідно до якого у рядку 10.1 ТОВ «Центус» зменшило задекларований податковий кредит на суму 19 137, 00 грн. та значення рядка 19 «від'ємне значення різниці між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту поточного звітного (податкового) періоду» на суму 19 137, 00 грн.

Позивачем зазначено, що подача даного уточнюючого розрахунку відбулась в результаті збою програмного забезпечення, що використовується позивачем для подачі податкової звітності в електронному вигляді до контролюючої ДПІ, проте вказаний уточнюючий розрахунок жодним чином не вплинув на дані облікової картки позивача. Так, в рядку 25 «Сума податку на додану вартість, яка підлягає нарахуванню та сплаті в бюджет за підсумками поточного звітного (податкового) періоду, з урахуванням залишку від'ємного значення попереднього звітного (податкового) періоду (рядок18-рядок 21.1-рядок 21.2)» сума ПДВ у розмірі 19 137, 00 грн. не вказана.

Відповідно до реєстру ТОВ «Центус» отриманих податкових накладних, що є додатком до декларації з ПДВ за липень 2012 року, не має такої податкової накладної, де б сума ПДВ дорівнювала 19 137, 00 грн.

До того ж, в ДПІ у Печерському районі ГУ Міндоходів у м. Києві в обліковій картці платника податків ТОВ «Центус» хоч і значиться подання уточнюючого розрахунку до декларації з ПДВ за липень 2012 року № 9052803604 від 31.08.2012 року, але сума ПДВ у розмірі 19 137, 00 грн. до сплати не стоїть. Наведене свідчить про законність доводів суду першої інстанції, що вказаний уточнюючий розрахунок був помилково відісланим в серпні 2012 року засобами електронного зв'язку до ДПІ у Печерському районі м. Києва та жодним чином не вплинув на розрахунок податкового зобов'язання з ПДВ позивача.

Таким чином, оскільки сума ПДВ за згаданий період підтверджена необхідними податковими накладними, при досліджені яких не виявлено факту заниження податкового зобов'язання по вказаному податку, то правильним є висновок суду першої інстанції, що визначене податковим органом спірне податкове зобов'язання 19 137, 00 грн. є неправомірним.

Слід зауважити, що висновки апелянта стосовно нікчемності та фіктивності всіх правочинів, укладених позивачем з ТОВ «Фатіс», ТОВ «Фірма «П.С.В.», ТОВ НВП «Термохауз» та ТОВ «Лігал-Едвайзінг» в період з травня 2010 року по листопад 2011 року, базується на інформації, що міститься в актах перевірок та звірок контрагентів позивача.

За ст. 9 розділу 3 Закону про бухгалтерський облік, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Господарські операції, як зазначено в п. 5 ст.9 цього Закону, повинні бути відображені в облікових регістрах у тому звітному періоді, в якому вони були здійснені. Відповідно до ст. 11 Закону, на основі даних бухгалтерського обліку підприємства зобов'язані складати фінансову звітність.

Виходячи з правових приписів п. 44.1 ст. 44 ПК України, для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

У відповідності до ч. 2 ст. 8 даного Закону питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів.

Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій (ч. 1, 2 ст. 9. Закону).

Первинні облікові документи можуть бути складені на паперових носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Підпунктом 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону встановлено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Згідно п.п. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Аналогічні норми містить і ПК України.

Так, згідно з п. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134 вказаного Кодексу об'єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135 - 137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138 - 143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 цього Кодексу.

Підпунктом 138.1.1 п. 138.1 ст. 138 Податкового кодексу України витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку.

Відповідно до п. 138.2 ст. 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

З аналізу вищезазначених норм закону та матеріалів справи, суд приходить до висновку, що вищезазначені договори було укладено з метою настання реальних обставин, а тому висновки акту перевірки є помилковими та викладеними з порушенням норм податкового права.

Згідно п.1.7 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

У відповідності до п.п. 7.4.1 п.7.4 ст. 7 вказаного Закону України податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Відповідно до цього ж Закону до податкового кредиту не дозволяється включення суми податку на додану вартість, сплаченого в зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), що не відносяться до складу валових витрат чи основних фондів (п.п. 7.4.4 п.7.4 ст. 7) та витрати по сплаті податку на додану вартість, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (п.п. 7.4.5 п.7.4 ст. 7). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до склад податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Таким чином, Закон України «Про податок на додану вартість» визначає два випадки неможливості включення витрат по сплаті податку на додану вартість до податкового кредиту:

- у разі, коли вартість придбаних товарів не відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) чи основних фондів;

- у разі не підтвердження витрат по сплаті податку на додану вартість, податковими накладними чи митними деклараціями.

- Інших підстав для не включення до складу податкового кредиту витрат по сплаті податку на додану вартість зазначений Закон не містить.

Згідно з п.п. 7.5.1 п.7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

- або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів

(робіт, послуг);

- або дата отримання податкової накладної, що засвідчує придбання платником

податку товарів (робіт, послуг).

Таким чином, правомірним є висновок суду першої інстанції, що право позивача на податковий кредит відповідно до зазначеної норми Закону виникло по факту отримання податкових накладних.

Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом.

Податкова накладна виписується на кожну повну або часткову поставку товарів (робіт, послуг). У разі коли частка товару (робіт, послуг) не містить відокремленої вартості, перелік (номенклатура) частково поставлених товарів зазначається в додатку до податкової накладної у порядку, встановленому центральним органом державної податкової служби України, та враховується у визначенні загальних податкових зобов'язань.

Підпунктом 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону визначено, що податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Аналогічні норми містить податковий кодекс України.

Як зазначено Вищим адміністративним судом України в інформаційному листі від 02.06.2011 року № 742/11/13-11, оцінюватися при дослідженні факту здійснення господарської операції повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.

Податковий орган не надав суду жодних доказів відсутності у контрагентів позивача необхідних адміністративно-господарських можливостей.

Окрім того, за п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. №9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними»:… при кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі.

Однак, відповідачем не було надано доказів наявності вироку суду відносно контрагента за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 205 КК України (фіктивне підприємництво), а договір, укладений позивачем з даним товариством до теперішнього часу у судовому порядку не визнано недійсними.

Колегія суддів не може не зауважити, що позивач як покупець, не може нести відповідальність ні за несплату податків продавцями, ні за можливу недостовірність відомостей про них, наведених у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови необізнаності щодо неї. Крім того, порушення контрагентом-постачальником податкової дисципліни, зафіксовані в акті про неможливість проведення зустрічної звірки, не можуть бути підставою для обмеження права покупця на податковий кредит за умови реальності господарської операції.

Виходячи із правової позиції Вищого адміністративного суду України, викладеної в інформаційному листі від 20.07.2010 року № 1112/11/13-10, якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавленню платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту. Аналогічна правова позиція викладена в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 02.03.2009 року по справі № К-21781/07 та від 06.11.2007 року .

Укладаючи угоду зі своїми контрагентами, позивач мав всі документальні підтвердження їх господарської правосуб'єктності: здійснювати господарську діяльність, реалізовувати господарську компетенцію, мати зобов'язання, нести за ними відповідальність тощо.

Колегія суддів повністю підтримує позицію суду першої інстанції, що позивачем були вчинені всі необхідні дії та досягнуто конкретних результатів, які визначають саме поняття господарської операції - факти підприємницької та іншої діяльності.

Слід відмітити, що податковим органом не було надано рішення суду у цивільній чи господарській справі, вироку суду у кримінальній справі або іншого належного доказу на підтвердження «фіктивності» здійснених позивачем господарських операцій.

Не надано також добутих у визначений процесуальним законодавством спосіб доказів підробки документів або складання фіктивних документів на підтвердження здійснених позивачем господарських операцій. Зазначене вказує на необґрунтованість тверджень відповідача про фіктивність проведених позивачем господарських операцій.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 25.03.2008 року по справі № К-23642/07.

Апеляційна інстанція також вважає безпідставними посилання апелянта на висновки викладені в актах перевірок стосовно контрагентів позивача, оскільки вони навіть не містять безпосередніх відомостей про господарські операції, здійснені з позивачем, оскільки останні не були предметом дослідження під час перевірок та/або звірок цих контрагентів

Окрім вищевикладеного судова колегія вважає за необхідне відзначити слідуюче:

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5. 6 ст. 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Згідно зі ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 228 ЦК України).

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України діє презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину, податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в дохід держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Дана правова позиція викладена в постанові Вищого адміністративного суду України від 14.11.2012 року № К/9991/50772/12.

Судова колегія не може не погодитися з доводами суду першої інстанції, що викладені в актах обставини, не є підставою вважати правочини недійсними, або такими, що не відбулись, та не спростовують реальності виконання господарських операцій, оскільки угоди не визнані недійсними судами, а також позивач не може нести відповідальності за дії своїх контрагентів.

Зазначена позиція відповідає рішенню Європейського суду з прав людини від 22.01.2009 року у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03), згідно якого Європейський суд з прав людини визнав, що «справедливий баланс» не додержується, коли платника ПДВ позбавляють права на податковий кредит (бюджетне відшкодування) за відсутності доказів його залучення до протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування, чи доказів того, що йому було відомо про таку діяльність його постачальників.

За ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Ч. 2 ст. 71 КАСУ в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладає на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Всупереч наведеним вимогам апелянт, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду апеляційної інстанції достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності винесення ним спірного податкового повідомлення-рішення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність залишення постанови суду першої інстанції без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 196, 198, 200, 205 та 206 КАС України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 19.08.2013 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя:

Судді:

Головуючий суддя Саприкіна І.В.

Судді: Ісаєнко Ю.А.

Федотов І.В.