Ухвала

від 14.11.2013 по справі 2а-17470/12/2670

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"14" листопада 2013 р. м. Київ К/800/30527/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Сіроша М.В., Усенко Є.А. розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2013 року

у справі № 2а-17470/12/2670 за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Радіооптичні системи України» доДержавної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби проскасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И Л А

Товариство з обмеженою відповідальністю «Радіооптичні системи України» (надалі також - ТОВ «Радіооптичні системи України» або «Позивач») звернулося до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби (надалі також - «ДПІ у Святошинському районі м. Києва ДПС» або «Відповідач») про скасування податкового повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби від 20 серпня 2012 року № 0002732250.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 4 березня 2013 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2013 року апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Радіооптичні системи України» задоволено, постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 4 березня 2013 року скасовано, ухвалено нову постанову, якою позов задоволено: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби від 20 серпня 2012 року № 0002732250, яким збільшено суму податкового зобов'язання зі сплати податку на додану вартість в сумі 495530 грн.

Державна податкова інспекція у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судом апеляційної інстанції порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення даного спору, просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2013 року та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 4 березня 2013 року.

Позивач подав заперечення на касаційну скаргу за, змістом яких проти останньої заперечує з огляду на її безпідставність та необґрунтованість.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Фактичною підставою для донарахування податкових зобов'язань з податку на додану вартість згідно з податковим повідомленням-рішенням з приводу правомірності якого виник спір, стали висновки контролюючого органу, викладені в акті перевірки від 6 серпня 2012 року № 249/22-50/35635242 (том 1, а.с.15-22), про порушення позивачем вимог пункту 198.3, пункту 198.6 статті 198 , пункту 201.4, пункту 201.6 пункту 201.8 статті 201 Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року (зі змінами та доповненнями) при здійсненні фінансово-господарських операцій з ТОВ «Будівельна компанія Арміс» та ТОВ «Міріс», в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 495529 грн., в тому числі за лютий 2011 на суму 341862 грн. та березень 2011 на суму 153667 грн.

Наведені в акті обставини було розцінено відповідачем як доказ складення платником пакету документів для отримання необґрунтованої податкової вигоди, позаяк застосований позивачем механізм господарсько-правових правовідносин з ТОВ «Будівельна компанія Арміс» та ТОВ «Міріс» створює лише видимість товарообігу та руху грошових коштів без реальних економічних змін майнового стану у процесі здійснення фактичної господарської діяльності.

Згідно зі статтею 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності) тощо.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу ) чи не підтверджені митними деклараціями , іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу .

З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених в ціні товару (послуги) є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, тобто з презумпції економічної виправданості дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги ТОВ «Радіооптичні системи України», дотримався правових позицій, що висловлені Верховним судом України в постановах від 21 січня 2011 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 14367304) та від 27 березня 2012 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 24068062) та надав вірну оцінку обставинам реального здійснення господарських операцій.

Так, на підставі доказів, що містяться у справі: договору на проведення робіт по вхідному контролю кабельної продукції від 1 червня 2010 року №1/6/10 (укладений між позивачем та ТОВ «БК» Арміс»), актів прийому-передачі виконаних робіт (том 1, а.с.37-63), податкових накладних (том 1, а.с.64-77), результатів вимірювань(том 1, а.с. 215-250 -том 2, а.с. 1-44), договору поставки товару від 2 лютого 2011 року № 2/2/11 (укладений між позивачем та ТОВ «Міріс»), видаткової накладної (том 1, а.с. 81), податкової накладної (а.с.82), оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції зробив юридично правильний висновок про підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами ТОВ «Будівельна компанія Арміс» та ТОВ «Міріс».

Наявні у матеріалах справи документи (видаткова накладна (том 1 , а.с. 209) довіреність (том 1, а.с. 210), свідчать про те, що придбаний позивачем у ТОВ «Міріс» товар реалізований ТОВ «Одесакабель-оптичні системи», а послуги з контролю кабельної продукції, що надані позивачу ТОВ «БК «Арміс», пов'язані з господарською діяльністю позивача, що полягала у виконанні належним чином зобов'язань з поставки обладнання, комплектуючих та кабельної продукції для ПП «Бенефіт», ТОВ «Атраком», ТОВ «Вікторія-Феліз», ТОВ «НВК «Будкомплекс», що підтверджується листами (том 1, а.с. 211-214).

Окрім того, предмет наданих послуг з поставки товару та вхідному контролю кабельної продукції відповідає напрямкам діяльності позивача, що визначені пунктом 4.3 Статуту, затвердженого Рішенням Загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю «Радіооптичні системи України» від 22 січня 2010 року.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів або спеціальних дозволів у останніх. Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов'язань, адже, поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань. А відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.

Щодо посилань податкового органу на встановлені в акті перевірки обставини нікчемності правочинів, колегія суддів Вищого адміністративного суду України звертає увагу на усталеність судової практики щодо даних правовідносин (зокрема ухвала Вищого адміністративного суду України від 7 листопада 2012 року № К/9991/60736/12 та постанова Вищого адміністративного суду України від 7 листопада 2012 року № К/9991/50772/12).

Так, відповідно до положень частини 1 статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаним судом недійсним (презумпція правомірності).

Вказані ж в Акті висновки є виключно суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка передбачена чинним законодавством.

Крім того, постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (статті 204 Цивільного кодексу України ). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого статтею 228 Цивільного кодексу України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції статті 228 Цивільного кодексу України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями Кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Відповідачем не надано доказів, а судами попередніх інстанцій не встановлено фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади внаслідок укладання та виконання позивачем його контрагентами правочинів.

Таким чином, відповідачем не доведено, а судами першої та апеляційної інстанції не встановлено, наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Факт порушення публічного порядку повинен бути доведений належними засобами доказування.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Крім того, необхідно зазначити, що можливий захист порушеного права шляхом звернення до суду із позовом про визнання нікчемного правочину дійсним стосується лише нікчемних правочинів з дефектом форми та правочинів без необхідного схвалення (параграф 2 глави 16 Цивільного кодексу України ).

Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.

До того ж, посилання відповідача на положення частини 1, 5 статті 203 , частини 1, 2 статті 215 , статтю 216 Цивільного кодексу України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Вказані висновки підтверджуються і положеннями статті 20 Податкового кодексу України , відповідно до якої органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними.

Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, Державною податковою інспекцією у Святошинському районі міста Києва Державної податкової служби під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалене по справі рішення суду апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим, а зазначена в касаційні скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України , суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

За таких обставин, колегія суддів, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Керуючись статтями 220, 220 1 , 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

У Х В А Л И Л А

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2013 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь у справі та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238 , 239 1 Кодексу адміністративного судочинства України .

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: М.В. Сірош

Є.А. Усенко