Ухвала

від 13.11.2013 по справі 2а-1607/10/2670

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"13" листопада 2013 р. м. Київ К/9991/32747/11

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Приходько І.В.,

за участю секретаря Мартиненко І.В.,

та представників сторін:

позивача - Калінчук Н.Б.,

відповідача - не з'явились,

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва (далі - ДПІ)

на постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 23.10.2010

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18.01.2011

у справі № 2а-1607/10/2670

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Елтікс" (далі - Товариство)

до ДПІ

про скасування податкових повідомлень-рішень та рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Постановою окружного адміністративного суду міста Києва від 23.10.2010, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18.01.2011, позов задоволено; скасовано податкові повідомлення-рішення від 29.01.2010 № 0000212305/0/2413, № 0000212305/0/2414, а також рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій від 29.01.2010 № 0000352303.

Посилаючись на невідповідність висновків судів вимогам чинного законодавства та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати прийняті у справі судові акти та повністю відмовити у позові Товариства.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для її задоволення з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено планову виїзну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного на іншого законодавства за період з 01.10.2007 по 30.06.2009, оформлену актом від 18.01.2010 № 51/2305/23720511.

За наслідками цієї перевірки податковим органом було прийнято:

податкове повідомлення-рішення від 29.01.2010 № 0000202305/0/2414, згідно з яким Товариству донараховано податкове зобов'язання з податку на прибуток у сумі 377 655 грн. (у тому числі 251 770 грн. за основним платежем та 125 885 грн. за штрафними санкціями);

податкове повідомлення-рішення від 29.01.2010 № 0000212305/0/2413, за яким позивач зобов'язано сплатити 85928,66 грн. зі збору за забруднення навколишнього природного середовища (у тому числі 56832,44 грн. за основним платежем та 29096,22 грн. за штрафними санкціями);

рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій від 29.01.2010 № 0000352303, згідно з яким позивача притягнуто до відповідальності у вигляді штрафу в сумі 98010,10 грн. за порушення норм з регулювання обігу готівки.

Підставою для донарахування позивачеві оспорюваної суми податкового зобов'язання з податку на прибуток став, зокрема, висновок податкового органу про невключення позивачем до оподатковуваного доходу у І кварталі 2008 року кредиторської заборгованості позивача перед товариством з обмеженою відповідальністю «Торговельна спілка» у сумі 575 080 грн., по якій минув строк позовної давності.

Розглядаючи даний епізод, суди встановили, що існування зазначеної заборгованості за поставлені позивачеві послуги з оренди приміщення та обладнання підтверджено актом звірки розрахунків від 01.09.2006, підписаним позивачем та названим контрагентом; у процесі листування позивача з товариством з обмеженою відповідальністю «Торговельна спілка» було продовжено строк проведення розрахунків за відповідні послуги до 01.09.2011.

За змістом підпункту 4.1.6 пункту 4.1 статті 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) валовий доход включає доходи з інших джерел, у тому числі, але не виключно, у вигляді сум безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному періоді, вартості товарів (робіт, послуг), безоплатно наданих платнику податку у звітному періоді, крім їх надання неприбутковим організаціям згідно з пунктом 7.11 статті 7 цього Закону та у межах таких операцій між платником податку та його відокремленими підрозділами, які не мають статусу юридичної особи, крім випадків, визначених у частині четвертій статті 3 Закону України "Про списання вартості несплачених обсягів природного газу".

Підпунктом 1.22.1 пункту 1.22 статті 1 названого Закону до безповоротної фінансової допомоги віднесено, зокрема, суму заборгованості платника податку перед іншою юридичною чи фізичною особою, що залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності.

Статтею 257 Цивільного кодексу України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки. У той же час за правилами статті 264 цього ж Кодексу перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання строк позовної давності починається заново (частини перша, третя).

З огляду на наведені законодавчі положення попередні судові інстанції цілком об'єктивно погодилися з твердженням позивача відносно того, що з огляду на факт визнання ним своєї заборгованості перед товариством з обмеженою відповідальністю «Торговельна спілка» шляхом підписання акта звірки у вересні 2006 року, відсутні підстави вважати строк позовної давності по розглядуваній заборгованості таким, що сплинув у І кварталі 2008 року.

У той же час у разі виникнення обставин, які позбавляють зустрічного виконання зобов'язання з оплати придбаних товарів (робіт, послуг) платника перед контрагентом, операції з поставки таких товарів (робіт, послуг) втрачають компенсаційний характер, а відтак відповідні товари (роботи, послуги) набувають ознак безоплатно наданих та їх вартість підлягає включенню до валового доходу платника.

Однією з підстав припинення зобов'язання відповідно до статті 609 Цивільного кодексу України є ліквідація юридичної особи (зокрема, кредитора).

А відтак оскільки судове рішення про ліквідацію товариства з обмеженою відповідальністю «Торговельна спілка» було прийнято 23.07.2009 та набрало законної сили 02.08.2009, то у періоді, охопленому перевіркою, у позивача не виникло обов'язку збільшити валовий доход на суму кредиторської заборгованості перед цим контрагентом.

Іншою підставою для висновку податкової інспекції про заниження позивачем об'єкта оподаткування податку на прибуток стало незаконне, на думку ДПІ, відображення у складі валових витраті Товариства витрат на оплату послуг з оренди вантажних автомобілів за відсутності належних підтвердних документів, а саме - товарно-транспортних накладних та шляхових листів.

Дійсно, абзацом четвертим підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

У той же час Закон не містить конкретного переліку документів, складенням яких мають оформлюватися ті чи інші господарські операції; фактично перелік необхідних документів визначається у кожному випадку окремо в залежності від виду та змісту фактично здійснюваної господарської операції.

У даному разі відсутність у позивача товарно-транспортних накладних та шляхових листів не можуть слугувати підставою для висновку про невідповідність витрат Товариства на оплату послуг з оренди автомобілів критерію документальної підтвердженості. Адже товарно-транспортна накладна призначена для обліку руху товарно-матеріальних цінностей та розрахунків за їх перевезення автомобільним транспортом, а відтак визначає взаємовідносини по виконанню перевезення вантажів для обліку транспортної роботи. У розглядуваному випадку Товариство здійснювало операції з придбання послуг з оренди транспортних засобів та не виступало в якості замовника за договором перевезення, у зв'язку з чим оформлення товарно-транспортних накладних та шляхових листів не можна визнати документами, притаманними для цієї операції.

Як встановили суди, витрати позивача на оплату спірних орендних послуг підтверджуються договорами оренди, актами приймання-передачі автомобілів, щомісячними актами виконаних робіт; зазначені документи цілком об'єктивно були розцінені судами як належна підстава для формування даних податкового обліку платника за наслідками виконання цих операцій.

Мотивуючи законність донарахування позивачеві податкового зобов'язання зі збору за забруднення навколишнього природного середовища у сумі 85928,66 грн., ДПІ послалася на факт утворення у позивача у 2008 році відпрацьованих люмінесцентних ламп у кількості 818 штук без отримання Товариством дозволу та лімітів на утворення та розміщення відходів.

Згідно з пунктом 2.1 Інструкції про порядок обчислення та сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища, затвердженої спільним наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Державної податкової адміністрації України від 19.07.1999 № 162/379, платниками збору є суб'єкти господарювання, незалежно від форм власності, включаючи їх об'єднання, філії, відділення та інші відокремлені підрозділи, що не мають статусу юридичної особи, розташовані на території іншої територіальної громади; бюджетні, громадські та інші підприємства, установи і організації; постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи в Україні; громадяни, які здійснюють на території України і в межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та розміщення відходів .

Пунктом 3.1 цієї Інструкції об'єктами обчислення збору для стаціонарних джерел забруднення визначено обсяги забруднюючих речовин, які викидаються в атмосферне повітря або скидаються безпосередньо у водний об'єкт, та обсяги відходів, що розміщуються у спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах.

У статті 1 Закону України «Про відходи» розміщення відходів визначено як зберігання та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах.

Відповідно до пункту 1 Порядку розроблення, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.1998 № 1218, ліміт на утворення відходів - максимальний обсяг відходів, на який у суб'єкта права власності на відходи (далі - власник відходів) є документально підтверджений дозвіл на передачу їх іншому власнику (на розміщення, утилізацію, знешкодження тощо) або на утилізацію чи розміщення на своїй території; ліміт на розміщення відходів - обсяг відходів (окремо для кожного класу небезпеки), на який у власника відходів є дозвіл на їх розміщення, виданий органами Мінекоресурсів на місцях.

Аналіз наведених законодавчих приписів дає підстави для висновку про те, що чинне законодавство розрізняє діяльність з утворення та з розміщення відходів, тоді як платниками збору за забруднення навколишнього природного середовища є особи, які здійснюють саме розміщення відходів.

А відтак підприємство, у процесі діяльності якого утворюються відходи, що надалі передаються спеціалізованим організаціям для подальшого розміщення не є суб'єктом сплати названого збору в частині зазначених відходів.

У справі, що переглядається, суди встановили, що у перевіреному періоді відходи у вигляді відпрацьованих люмінесцентних ламп передавалися позивачем товариству з обмеженою відповідальністю «Демікон» для виконання робіт по їх демеркурізації на підставі договору від 24.05.2007 № 807.

Випадків повернення цих ламп позивачеві після їх демеркуризації та випадків розміщення цих відходів власне позивачем податковим органом не виявлено.

А відтак слід погодитися з висновком судів про відсутність підстав для віднесення позивача до суб'єктів плати збору за забруднення навколишнього природного середовища та, відповідно, для донарахування Товариству податкового зобов'язання з цього збору.

Правильною є і надана судами правова оцінка обставин справи по епізоду щодо незаконності застосування до позивача штрафних санкцій за неоприбуткування готівки у загальній сумі 19602,02 грн. за рішенням про застосування штрафних (фінансових) санкцій від 29.01.2010 № 0000352303.

Так, суди з'ясували, що факт несвоєчасного оприбуткування Товариством готівки у цій сумі підтверджується документально.

У той же час фінансові санкції у вигляді штрафів за порушення норм з регулювання обігу готівки підпадають під визначення адміністративно-господарських санкцій у розумінні статті 238 Господарського кодексу України, а тому такі санкції можуть застосовуватися виключно у межах строків, визначених статтею 250 цього Кодексу.

Статтею 250 Господарського кодексу України передбачено, що адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Як вбачається з установлених судами обставин справи, з моменту вчинення позивачем зафіксованих в акті перевірки порушень правил оприбуткування готівки (що сталося у період з 12.02.2008 по 24.12.2008) і до дати прийняття оспорюваного рішення про застосування до Товариства штрафних санкцій за ці правопорушення (29.01.2010) сплинув термін більше року, що виключає законність такого рішення.

Доводи касаційної скарги відтворюють правову позицію податкового органу по справі, ці доводи були розглянуті судами першої та апеляційної інстанцій по суті та їм було надано правильну юридичну оцінку. Підстави для їх переоцінки у суду касаційної інстанції відсутні в силу статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України.

Оскільки усі обставини, що входять до предмета доказування у справі, встановлені судами на підставі повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів, які відповідають ознакам належності та допустимості, цим обставинам надана правильна юридична оцінка, то підстав для скасування оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва залишити без задоволення.

2. Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 23.10.2010 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18.01.2011 у справі № 2а-1607/10/2670 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова І.В. Приходько