Рішення

від 18.12.2013 по справі 5011-4/16663-2012

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 5011-4/16663-2012 18.12.13

за позовом: Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк», м.Київ, ЄДРПОУ 05839888

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Паріо Плюс», м.Київ, ЄДРПОУ 33402143

про визнання недійсним правочину

Головуючий суддя Любченко М.О.

Суддя Нечай О.В.

Суддя Ломака В.С.

Представники:

від позивача: Кириленко О.П. - по дов.

від відповідача: Шифрук А.О. - по дов., Бакулін О.Ю. - по дов.

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк», м.Київ звернувся до господарського суду м.Києва з позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Паріо Плюс», м.Київ про визнання договору оренди (найму) №01/03/10 від 01.03.2010р., що укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Паріо плюс» та Публічним акціонерним товариством «Український інноваційний банк», предметом якого є передача в найм офісних приміщень будинку по вул.Горького, буд.43 (літера «А») у місті Києві, недійсним з підстав його невідповідності актам цивільного законодавства України і застосування наслідків недійсності правочину.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на недійсність договору №01/03/10 від 01.03.2010р. внаслідок відсутності однієї із істотних умов договору - об'єкту оренди (найму). При цьому, зі змісту позовної заяви вбачається, що, на думку позивача, спірний правочин не відповідає вимогам законодавства, оскільки орендована будівля не поставлена під систематичне спостереження інженерно-технічних працівників відповідача, які відповідальні за збереження майна, відсутні договори щодо надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території, відповідачем не визначено ліміти на вивезення побутових відходів, не здійснено розмежування інженерних мереж між позивачем та відповідачем, а також нерухоме майно, що передано в оренду, не поставлено на баланс Товариства з обмеженою відповідальністю «Паріо Плюс».

Згідно з заявою вих.№4390/0/2-12 від 14.12.2012р. про зміну предмету позову позивачем заявлені вимоги про:

- про визнання недійсним договору оренди (найму) №01/03/10 від 01.03.2010р., що укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Паріо плюс» та Публічним акціонерним товариством «Український інноваційний банк», предметом якого є передача в найм офісних приміщень будинку по вул.Горького, буд.43 (літера «А») у місті Києві, з підстав його невідповідності актам цивільного законодавства України;

- про визнання недійсним договору оренди (найму) №01/03/10 від 01.03.2010р., що укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Паріо плюс» та Публічним акціонерним товариством «Український інноваційний банк», предметом якого є передача в найм офісних приміщень будинку по вул.Горького, буд.43 (літера «А») у місті Києві, у зв'язку з помилкою щодо обставин, які мають істотне значення, яка виникла внаслідок поведінки Товариства з обмеженою відповідальністю «Паріо Плюс».

За змістом ухвали від 20.12.2012р. заяву вих.№4390/0/2-12 від 14.12.2012р. позивача було прийнято судом до розгляду.

Відповідач у відзиві без номеру та дати, що надійшов до суду 20.12.2012р., проти задоволення позову заперечив, посилаючись на безпідставність доводів позивача. При цьому, відповідачем було зазначено, що спірний договір №01/03/2010 від 01.03.2010р. був розірваний на підставі рішення від 24.06.2011р. господарського суду м.Києва у справі №23/76.

Враховуючи, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, за висновками суду, справа може бути розглянута по суті за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 18.12.2013р.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд встановив:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ч.1 ст.759 Цивільного кодексу України).

Статтею 793 Цивільного кодексу України визначено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає

нотаріальному посвідченню.

За змістом пояснень сторін, 01.03.2010р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Паріо Плюс» (орендодавець) та Публічним акціонерним товариством «Український інноваційний банк» (орендар) у простій письмовій формі було укладено договір оренди (найму) №01/03/2010, відповідно до умов якого відповідачем було передано в оренду позивачу нежилі приміщення у будинку за адресою: м.Київ, вул.Горького, буд.43 (літера «А»), площею 300,2 кв.м, строком з 01.03.2010р. по 25.02.2013р.

Згідно з п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Разом з цим, сторонами не було представлено до матеріалів розглядуваної справи оригіналу або належним чином засвідченої копії договору оренди (найму) №01/03/2010 від 01.03.2010р, з приводу дійсності якого виник спір. Матеріали справи містять лише незасвідчену копію вказаного договору.

Одночасно, факт укладення договору №01/03/2010 від 01.03.2010р. було встановлено господарським судом м.Києва при розгляді справи №23/76 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Паріо плюс» до Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» про розірвання договору оренди та звільнення приміщення. Вказане рішення суду було залишено без змін поставою від 21.07.2011р. Київського апеляційного господарського суду та постановою від 30.08.2011р. Вищого господарського суду України.

Відповідно до ч.1 ст.33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно з ч.2 ст.35 вказаного Кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Тобто, враховуючи, що судом при розгляді справи №23/76 було встановлено факт укладення спірного договору №01/03/2010 від 01.03.2010р., вказана обставина не підлягає повторному доказуванню при розгляді даної справи та приймається судом до уваги як достовірна.

До того ж, судом враховано, що у справі №23/76 господарським судом також було встановлено факт неналежного виконання зазначеного вище договору з боку Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк», у зв'язку з чим договір №01/03/2010 від 01.03.2010р. було розірвано та зобов'язано Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» звільнити орендоване приміщення.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

За змістом п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Як зазначалось, відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, а також наявність у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину.

Як вказувалося вище, в обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що спірний правочин не відповідає вимогам законодавства, оскільки орендована будівля не поставлена під систематичне спостереження інженерно-технічних працівників відповідача, які відповідальні за збереження майна, відсутні договори щодо надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території, відповідачем не визначено ліміти на вивезення побутових відходів, не здійснено розмежування інженерних мереж між позивачем та відповідачем, а також нерухоме майно, що передано в оренду, не поставлено на баланс Товариства з обмеженою відповідальністю «Паріо Плюс».

При цьому, на думку позивача, договір №01/03/2010 від 01.03.2010р. є недійсним внаслідок відсутності однієї з істотних умом договору - об'єкту оренди (найму).

Разом з цим, відповідно до ч.1 ст.760 Цивільного кодексу України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

Матеріалами справи підтверджується, що при укладенні спірного договору сторонами було погоджено його предмет, а саме визначено, що в оренду передаються нежилі приміщення, які є окремим будинком, що розташовані за адресою: м.Київ, вул.Горького, буд.43 (літера «А»).

Крім того, за змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним. Сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчити про його неукладення, а не про недійсність.

Таким чином, враховуючи раніше встановлений судом факт укладення договору №01/03/2010 від 01.03.2010р., господарський суд не приймає до уваги доводи позивача про недійсність вказаного договору з огляду на непогодження сторонами усіх його істотних умов, оскільки такі доводи є безпідставними та не свідчать про недійсність договору.

Безпідставними також є посилання позивача на наявність у Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» права власності на мансардний поверх будинку №43 (літера «А») по вул.Горького у м.Києва, оскільки матеріалами справи не підтверджується наявність у позивача права власності на вказані приміщення, що зареєстроване у встановленому порядку. До того ж, твердження позивача про нездійснення розмежування інженерних мереж між позивачем та відповідачем не доводять недійсності спірного договору оренди.

Інші доводи позивача також розцінюються судом критично, враховуючи, що фактично Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» зазначає про неналежне виконання нормативно-правових актів відповідачем після укладення спірного договору, у тому числі, Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Порядку розроблення, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів, що затверджений постановою №1218 від 03.08.1998р., Положення про безпечну та надійну експлуатацію виробничих будівель і споруд, що затверджене наказом №32/288 від 27ю11ю1997р. Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України і Держнаглядохоронпраці України тощо.

Проте, як зазначалось, підставою для визнання недійсним правочину є встановлення судом фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) , зокрема, факту невідповідності змісту правочину Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства в момент його укладення.

Наразі, відповідно до п.2.2 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» за загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.

В свою чергу, позивачем всупереч викладеному вище не було доведено до відома суду норми, яку було порушено при укладенні спірного договору, а лише зазначено про недоліки в діяльності відповідача, що не може бути підставою для визнання правочину недійсним з підстав його невідповідності актам цивільного законодавства України.

Також позивачем не повідомлено суду норму закону, відповідно до якої спірний правочин є нікчемним.

Крім того, господарським судом не приймаються до уваги посилання позивача на вчинення спірного правочину під впливом помилки, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.229 Цивільного кодексу України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з п.3.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину. Обов'язок доведення відповідних обставин покладається на позивача. Не вважається помилкою щодо якості продукції (товару, іншого майна) неможливість її використання або утруднення в її використанні, які сталися після виконання хоча б однією з сторін зобов'язань, що виникли з правочину, і не пов'язані з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка у мотивах правочину (тобто в обставинах, у зв'язку з якими особа вчиняє правочин) або незнання стороною правочину норм законодавства.

За змістом пояснень позивача, Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» помилилось при укладенні спірного договору внаслідок поведінки Товариства з обмеженою відповідальністю «Паріо Плюс».

При цьому, позивачем не було доведено до відома суду обставин, які б свідчили про укладення позивачем договору №01/03/2010 від 01.03.2010р. під впливом помилки в розумінні ст.229 Цивільного кодексу України.

З фактичних обставин справи та відносин, які склались між сторонами вбачається, що позивач при укладенні спірного договору не помилився та правильно сприйняв природу цього правочину, його предмет та інші істотні умови, проте на момент розгляду справи не погоджується зі змістом підписаної угоди.

За змістом п.2.10 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» у силу припису ст.204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Таким чином, приймаючи до уваги вищенаведене, враховуючи, що позивачем не було доведено наявності підстав для визнання недійсним договору оренди (найму) №01/03/10 від 01.03.2010р., що укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Паріо плюс» та Публічним акціонерним товариством «Український інноваційний банк», предметом якого є передача в найм офісних приміщень будинку по вул.Горького, буд.43 (літера «А») у місті Києві, позов Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» є необґрунтованим та таким, що задоволенню не підлягає.

Клопотання позивача про вихід суду за межі позовних вимог на підставі п.1 ч.1 ст.83 Господарського процесуального кодексу України залишено судом без задоволення, оскільки законних підстав для визнання спірного договору недійсним під час розгляду даної справи встановлено не було. До того ж, договір оренди №01/03/2010 від 01.03.2010р. не є пов'язаним з предметом спору договором, а є, власне, договором, з приводу якого виник спір. Крім того, визнання правочину недійсним на підставі п.1 ч.1 ст.83 Господарського процесуального кодексу України є правом, проте не обов'язком суду.

Всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Відповідно до ст.49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір підлягає віднесенню на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк», м.Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Паріо Плюс», м.Київ про визнання недійсним договору оренди (найму) №01/03/10 від 01.03.2010р., що укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Паріо плюс» та Публічним акціонерним товариством «Український інноваційний банк», предметом якого є передача в найм офісних приміщень будинку по вул.Горького, буд.43 (літера «А») у місті Києві.

У судовому засіданні 18.12.2013р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено та підписано 20.12.2013р.

Головуючий суддя М.О. Любченко

Суддя О.В. Нечай

Суддя В.С. Ломака