Ухвала

від 19.12.2013 по справі 0670/671/12

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 грудня 2013 року м. Київ К/800/30517/13

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Сіроша М.В., Усенко Є.А. розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 12 березня 2013 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року

у справі№ 0670/671/12 за позовомПриватного науково-виробничого підприємства «Вогнезахист гарант XXI століття» доНовоград-Волинська об'єднана державна податкова інспекція Житомирської області Державної податкової служби проскасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И В

Приватне науково-виробниче підприємство «Вогнезахист гарант ХХІ століття» звернулось до суду з позовом до Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення від 5 серпня 2011 року №0009312320 про визначення суми грошового зобов'язання 109390,00 грн. за платежем податок на прибуток.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 12 березня 2012 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області № 0009312320 від 5 серпня 2011 року.

Ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року апеляційну скаргу Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби залишено без задоволення, а постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 12 березня 2013 року без змін.

Новоград-Волинська об'єднана державна податкова інспекція Житомирської області Державної податкової служби в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення даного спору, просить скасувати постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 12 березня 2013 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Фактичною підставою донарахування податкового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств, згідно з податковим повідомленням-рішенням від 5 серпня 2011 року №0009312320, з приводу правомірності якого виник спір, стали висновки контролюючого органу, викладені в акті документальної позапланової виїзної перевірки від 18 липня 2011 року №1368/23-20/34648947, про порушення позивачем підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» , що призвело до заниження податку на прибуток з 1 січня 2010 року по 30 червня 2010 року в сумі 87512 грн., в тому числі за 1 квартал 2010 року - 36887 грн., за 2 квартал 2010 року - 50625 грн. Вказані висновки податкового органу ґрунтуються на тому, що в ході контрольного заходу не встановлено факту передачі товарів від продавця до покупця, у зв'язку з відсутністю (не наданням для перевірки) актів приймання-передачі товару, довіреностей, документів, що засвідчують транспортування, зберігання товарів, що, на думку відповідача, свідчить про те, що правочини між ТОВ «Віталз» та ПНВН «Вогнезахист гарант ХХІ століття» укладено без мети настання реальних наслідків, а тому такі правочини відповідно до частин 1 та 2 статті 215 , частин 5 статті 203 Цивільного кодексу України є нікчемними, і в силу статті 216 Цивільного кодексу України не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з їх недійсністю.

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

За змістом підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 вказаного Закону суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Згідно з підпунктом 5.3.9 вказаної статті не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на зменшення суми оподаткованого доходу на суму валових витрат є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що між ТОВ «Віталз» (Постачальник) та Приватним науково-виробничим підприємством «Вогнезахист гарант ХХІ століття» (Покупець) 18 березня 2010 року та 30 квітня 2010 року укладено договори поставки товару (далі - Договори), на виконання умов яких Постачальник зобов'язується на умовах та в порядку, визначеному цими Договорами, передати у власність Покупцю"визначений цими Договорами товар, визначений у пункті 1.2 цих Договорів, а Покупець зобов'язується на умовах та в порядку, визначених цими Договорами, прийняти та оплатити цей товар.

Відповідно до умов Договорів під товаром, що є предметом поставки за цими Договорами, розуміється вогнезахисне покриття Nullifire S 707-60 у ємностях по 25 кг. Найменування, одиниці виміру та загальна кількість товару, що підлягає поставці за цими Договорами, і строки поставки визначаються специфікацією, що є додатком до цих Договорів. Поставка Постачальником товару здійснюється транспортом Постачальника. До поставленого товару Постачальник додає наступні документи: рахунок-фактуру на поставлений товар; видаткову накладну; податкову накладну; акт прийому-передачі. Покупець оплачує поставлений Постачальником товар за ціною, передбаченою у специфікації за кожну одиницю товару готівкою безпосередньо в день поставки товару.

На виконання умов Договорів ТОВ «Віталз» виписано позивачу видаткові накладні та податкові накладні на поставку товарно-матеріальних цінностей. Оплата вартості товару позивачем на користь ТОВ «Віталз» здійснено шляхом готівкового розрахунку.

Факт виконання договорів за вказаний період підтверджуються, податковими та видатковими накладними, квитанціями до прибуткового касового ордера про проведення оплати за товар, актами прийому-передачі майна, доказами подальшої реалізації позивачем придбаних товарно-матеріальних цінностей.

На підставі наведених доказів, що були досліджені судами попередніх інстанцій та оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України - суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок про документальне підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та ТОВ «Віталз».

Крім того, вірним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від фактичного знаходження його за місцем реєстрації.

За умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальника для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.

Щодо посилань податкового органу на встановлені в акті перевірки обставини нікчемності правочинів, колегія суддів Вищого адміністративного суду України звертає увагу на усталеність судової практики щодо даних правовідносин.

Так, відповідно до положень частини 1 статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаним судом недійсним (презумпція правомірності).

Вказані ж в Акті висновки є виключно суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка передбачена чинним законодавством.

Крім того, постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року було звернено увагу на наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (статті 204 Цивільного кодексу України ). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого статтею 228 Цивільного кодексу України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції статті 228 Цивільного кодексу України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями Кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Відповідачем не надано доказів, а судами попередніх інстанцій не встановлено фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади внаслідок укладання та виконання позивачем його контрагентами правочинів.

Таким чином, відповідачем не доведено, а судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Факт порушення публічного порядку повинен бути доведений належними засобами доказування.

Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.

До того ж, посилання відповідача на положення частини 1, 5 статті 203 , частини 1, 2 статті 215 , статтю 216 Цивільного кодексу України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Вказані висновки підтверджуються і положеннями статті 20 Податкового кодексу України , відповідно до якої органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними.

Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісним платником податків (постачальником) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційні скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

За правилами статті 220 1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин, колегія суддів, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно відхилити, а оскаржувані рішення слід залишити без змін.

Керуючись статтями 220, 220 1 , 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби відхилити, а постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 12 березня 2013 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь у справі та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238 , 239 1 Кодексу адміністративного судочинства України .

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: М.В. Сірош

Є.А. Усенко