Постанова

від 22.01.2014 по справі 910/13616/13

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" січня 2014 р. Справа№ 910/13616/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Станіка С.Р.

суддів: Буравльова С.І.

Зеленіна В.О.

представники сторін:

від позивача: Брагина О.В. - довіреність від 17.10.2013;

від відповідача-1: не з`явився;

від відповідача-2: не з`явився;

від третьої особи: Барський К.М. - довіреність №01-02/325 від 25.12.2013;

розглянувши в судовому засіданні апеляційну скаргу Дочірнього підприємства "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот"

на рішення господарського суду міста Києва від 06.11.2013

у справі № 910/13616/13 (суддя Любченко М.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик"

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Металлон",

2. Дочірнього підприємства "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-2: Публічне акціонерне товариство "Судноплавна компанія "Укррічфлот",

про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 06.11.2013 по справі № 910/13616/13, повний текст якого складено 11.11.2013, позов задоволено, а саме: визнано недійсним договір №4-у від 03.04.2008 про відступлення права вимоги (про заміну кредитора в зобов'язанні), що укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик", Товариством з обмеженою відповідальністю "Металлон" та Дочірнім підприємством "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот", а також розподілено судові витрати.

Рішення суду мотивовано тим, що всупереч вимогам закону при укладененні договору №4-У від 03.04.2008 про відступлення права вимоги (про заміну кредитора у зобов'язанні) позивачем було відступлено відповідачу-1 право вимоги, яке виникло з недійсного зобов'язання, що і стало підставою задоволення позову.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції від 06.11.2013, відповідач-2 - Дочірнє підприємство "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" - звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним опсорюваного правочину - відмовити.

Апеляційна скарга відповідача-2 обгрунтована тим, що господарським судом міста Києва при прийняті оскаржуваного рішення були порушені норми матеріального та процесуального права, а саме:

- судом не було враховано, що договір №4-у від 03.04.2008 укладений в результаті вільного волевиявлення волі сторін, при повному розумінні змісту договору та наслідків його укаледння;

- судом не було враховано, що при укладанні договору №4-у від 03.04.2008 сторонами було дотримано всіх норм законодавства, які стосуються порядку вчинення правочинів, зокрема ст. 203 Цивільного кодексу України;

- судом безпідставно прийнято доводи позивача про те, що спірний договір є недійсним, як такий, що не спрямований на реальне настання правових наслідків, в той час, як в матеріалах спарви відстуні будь-які докази на підтвердження цього;

- судом не враховано, що факт визнання недійнсим положення договору про суму компенсації не впливає на можливість передачі прав та обов'язків за договором;

- судом вирішено спір з порушенням правил підсудності, враховуючи те, що відносно позивача порушено справу про банкрутство, то даний спір мав розглядатися суддею в провадженні якого знаходиться справа про банкрутство.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями, апеляційну скаргу Дочірнього підприємства "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот"у справі № 910/13616/13 передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Станіку С.Р.

Згідно розпорядження заступника Голови Київського апеляційного господарського суду, для розгляду апеляційної скарги по справі № 910/13616/13 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Шевченко Е.О. та Пономаренко Є.Ю.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.12.2013 апеляційну скаргу Дочірнього підприємства "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" у справі №910/13616/13 прийнято до провадження колегії суддів у складі головуючий суддя: Станік С.Р., судді: Пономаренко Є.Ю., Шевченко Е.О. та порушено апеляційне провадження. Розгляд справи призначено на 18.12.2013.

Розпорядженням Заступника Голови Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2013 справу № 910/13616/13 передано на розгляд колегії суддів у складі: Станік С.Р., судді: Буравльов С.І., Зеленін В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2013 колегією суддів у складі: головуючий суддя: Станік С.Р., судді: Буравльов С.І., Зеленін В.О. прийнято до свого провадження справу №910/13616/13.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2013 розгляд справи відкладено на 22.01.2014.

Представник позивача в судовому засіданні 22.01.2014 проти апеляційної скарги заперечував, з урахуванням поданого через канцелярію Київського апеляційного господарського суду відзиву, просив в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на те, що всупереч вимогам закону при укладенні договору №4-У від 03.04.2008 про відступлення права вимоги (про заміну кредитора в зобов'язанні позивачем було відступлено відповідачу-1 право вимоги, яке виникло з недійсного зобов'язання, а отже такого, що не існувало.

Представник третьої особи в судовому засіданні 22.01.2014 надав усні пояснення, відповідно до яких, проти апеляційну скаргу підтримав, посилаючись на те, що недійсність вимоги не свідчить про недійсність угоди, за якою вона передана.

Дослідивши матеріали справи, які містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору, судова колегія вважає можливим розглянути справу у відсутності представників відповідача-1, відповідача-2 за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується наявними матеріалами справи 22.11.2003 між третьою особою - Акціонерною судноплавною компанією "Укррічфлот" (компанія), відповідачем-2 - Дочірнім підприємством "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" (порт) та позивачем - Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик" (товариство) укладено генеральну угоду про співробітництво, відповідно до п.1 якої сторони досягли згоди щодо будівництва на території порту зернового елеватору місткістю 35 000 тон самим портом як забудовником за рахунок інвестицій товариства з наступною передачею об'єкта у власність товариства, користування товариством земельною ділянкою порту під об'єктом, виконання вантажно-розвантажувальних робіт на причалах порту та подальшого транспортування зернових вантажів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладання договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Розміщення інвестицій у будь-яких об'єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено цим Законом, іншими актами законодавства України, визнається невід'ємним правом інвестора і охороняється законом (ч.1 ст.7 Закону України "Про інвестиційну діяльність").

22.11.2003 між позивачем - Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик", як інвестором, та відповідачем-2 - Дочірнім підприємством "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот", як забудовником, укладено договір №02-25/103 інвестування будівництва.

Колегія суддів київського апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, про те, що за своїм змістом та правовою природою договір №02-25/103 від 22.11.2003 є інвестиційним договором, що укладений відповідно до ст.9 Закону України "Про інвестиційну діяльність".

Відповідно до п.1.1 вказаного інвестиційного договору сторони погодили, що інвестор передає, а забудовник приймає цільовий внесок у вигляді грошових коштів, матеріалів та права користування обладнанням інвестора та зобов'язується вчинити всі необхідні дії щодо розміщення інвестиції для здійснення будівництва зернового елеватору місткістю 35 000 тон на території Херсонського річкового порту за адресою: м.Херсон. Одеська пл., 6, та передати готовий до експлуатації об'єкт у власність інвестора.

Згідно з п. 3.1.12 договору відповідач-2 зобов'язався забезпечити завершення будівництва та облаштування об'єкту в термін не пізніше 25.12.2004.

09.12.2005 між позивачем Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик", як інвестором, та відповідачем-2 Дочірнім підприємством "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот", як забудовником, було укладено додаткову угоду №1 до договору №02-25-103 від 22.11.2003 інвестування будівництва, якою змінено умови інвестиційного договору. Зокрема, пунктом 2.1 інвестиційного договору від 22.11.2003 в редакції додаткової угоди №1 від 09.12.2005 було передбачено, що розмір інвестиції, яку інвестор передає забудовнику для будівництва об'єкту в цінах станом на 01.11.2005 складає 31 815 000,00 грн., що станом на 01.11.2005 становить 6 300 000,00 доларів США, які можуть бути внесені грошовими коштами, обладнанням тощо. Станом на 01.11.2005 інвестором внесено інвестиції на суму 11 615 000 грн., що становить 2 300 000 доларів США. Суму інвестицій 20 200 000 грн. що становить 4 000 000 доларів США, що залишилося внести, інвестор зобов'язаний внести протягом 12 місяців, починаючи з 01.12.2005 згідно з узгодженим із забудовником графіком платежів.

Додатковою угодою б/н від 15.11.2007 до договору №02-25/103 від 22.11.2003 інвестування будівництва сторони внесли зміни до п.5.4 договору, виклавши його в новій редакції, відповідно до якої у випадку розірвання договору об'єкт та результати будівельних робіт (об'єкт незавершеного будівництва) передаються у власність відповідача-2, а відповідач-2 в цьому разі зобов'язаний не пізніше, ніж через шість місяців з моменту розірвання договору компенсувати позивачу суму коштів, які фактично були направлені на будівництво об'єкта.

02.04.2008 між позивачем, як інестором, та відповідачем-2, як забудовником, підписано угоду про розірвання договору №02-25/103 від 22.11.2003 інвестування будівництва, пунктом 1 якої передбачено, що у зв'язку з відсутністю у позивача грошових коштів на закінчення будівництва зернового елеватору місткістю 35 000 тон, який розташований за адресою: м.Херсон, Одеська площа, 6, позивач і відповідач прийшли до взаємної згоди розірвати договір №02-25/103 від 22.11.2003р. інвестування будівництва.

При цьому, згідно з п.3 угоди від 02.04.2008 про розірвання інвестиційного договору відповідач-2 зобов'язався до 30.04.2008 компенсувати позивачу грошові кошти у розмірі 3 263 208,09 грн., які були фактично внесені позивачем в інвестування будівництва елеватора.

За приписами ч.1 ст.651 Цивільного кодексу України (приймаючи до уваги, що правовідносини сторін продовжували існувати під час дії цього нормативно-правового акту) зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

03.04.2008 між позивачем - Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик", як первісним кредитором, відповідачем-1 - Товариством з обмеженою відповідальністю "Металлон", як новим кредитором, та відповідачем-2 - Дочірнім підприємством "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот", як боржником, укладено договір №4-У про відступлення права вимоги (про заміну кредитора в зобов'язанні), з приводу дійсності якого виник спір у даній справі.

Відповідно до п.1.1 вказаного договору позивач, як первісний кредитор, відступає, а відповідач-1, як новий кредитор, набуває право вимоги від відповідача-2 заборгованості в сумі 3 263 208,09 грн.

В силу п.1.2 договору відступлене право вимоги виникло у позивача на підставі угоди про розірвання договору інвестування будівництва №02-25/103 від 22.11.2003, що укладена між позивачем та бвідповідачем-2 - 02.04.2008.

З моменту укладення цього договору до відповідача-1 переходять усі права позивача, включаючи права забезпечення зобов'язання (п.1.3 договору).

Відповідно до п.2.1 договору від 03.04.2008 за відступлення права вимоги (заміну кредитора в зобов'язанні), передбачену цим договором, відповідач-1 сплачує первісному кредитору ціну в розмірі 3 263 208,09 грн.

Згідно з п.3.1 правочину після набуття чинності цим договором позивач зобов'язаний передати відповідачу-1 копії документів, що підтверджують відступлені права вимоги до відповідача-2.

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Статтею 513 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.

Згідно з п.5.1 спірного правочину цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.

Матеріали справи свідчать, що договір №4-У від 03.04.2008 про відступлення права вимоги (про заміну кредитора в зобов'язанні) було укладено в простій письмовій формі, що відповідає формі, в якій було укладено інвестиційний договір №02-25/103 від 22.11.2003 та угоду від 02.04.2008 про розірвання договору інвестування будівництва №02-25/103 від 22.11.2003.

03.04.2008 договір №4-У про відступлення права вимоги (про заміну кредитора в зобов'язанні) було підписано представниками сторін та скріплено їх печатками.

Як встановлено судом першої інстанції та з чим погоджується колегія суддів Київського апеляційного господарського суду, спірний договір договір №4-У було вчинено 03.04.2008 з моменту його підписання представниками сторін.

Рішенням господарського суду Херсонської області у від 18.04.2013 справі №923/138/13-г задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик" до Дочірнього підприємства "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот", а саме, визнано недійсним пункт 3 угоди від 02.04.2008 про розірвання договору інвестування будівництва №02-25/103 від 22.11.2003, яким сторони угоди погодили суму грошової компенсації, внесеної позивачем в інвестування будівництва, порядок та строк сплати такої компенсації.

Вказане рішення суду першої інстанції було залишено без змін постановою від 11.06.2013 Одеського апеляційного господарського суду та постановою від 30.09.2013 Вищого господарського суду України.

Згідно ч. 2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, рішенні Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

В силу частини 3 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є пріоритетним джерелом права для національного суду.

П. 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2012 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» визначає, що не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус (наприклад, позивач у даній справі був відповідачем в іншій, а відповідач у даній справі - позивачем в іншій). Хоча фактам, встановленим іншими судовими рішеннями, крім зазначених у статті 35 ГПК, й не надано преюдиціального значення для господарських судів, але вони мають враховуватися судами у розгляді справ з урахуванням загальних правил статті 43 названого Кодексу щодо оцінки доказів. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір.

З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішенням господарського суду Херсонської області у від 18.04.2013 справі №923/138/13-г, яке набрало законної сили, було визнано недійсним пункт 3 угоди від 02.04.2008 про розірвання договору інвестування будівництва №02-25/103 від 22.11.2003, яким сторони угоди погодили суму грошової компенсації, внесеної позивачем в інвестування будівництва, порядок та строк сплати такої компенсації, а тому наведені обставини щодо недійсності п. 3 правочину не підлягають доказуванню у даному спорі і є встановленими наведеним судовим рішенням.

Відповідно до ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Крім того, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

В обґрунтування своїх вимог позивач в позові посилався на набуття законної сили рішенням суду про визнання недійсним пункту угоди від 02.04.2008 про розірвання договору №02-25/103 від 22.11.2003, що, в свою чергу, свідчить про наявність підстав для визнання недійсним договору №4-У від 03.04.2008, оскільки предметом спірного договору виступало неіснуюче право вимоги.

Згідно зі ст.510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб.

Такий статус сторін у правовідносинах існує до моменту виконання боржником зобов'язань перед кредитором, які відповідно до ст.599 Цивільного кодексу України припиняються, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, в тому числі, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладення між ними відповідного договору.

Відповідно до ст.514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що заміна кредитора можлива тільки у зобов'язанні, існуючому на момент укладення угоди про уступку права вимоги, і тільки у відношенні прав (вимог), що виникли на момент укладення цієї угоди, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні допускається шляхом відступлення права вимоги на підставі правочину протягом усього часу існування зобов'язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом.

Враховуючи викладене, колегією суддів Київського апеляційного господарського суду встановлено, що сторонами у оспорюваному договорі №4-У від 03.04.2008 було погоджено відступлення позивачем відповідачу-1 право вимоги від відповідача-2 заборгованості в сумі 3 263 208,09 грн. на підставі неіснуючого зобов'язання, оскільки п. 3 було угоди, якою сторони обумовили наявність у позивача права вимоги гршових коштів в сумі 3 263 208,09 грн., визнано недійсним в судовому порядку, тобто з недійсного зобов'язання, що суперечить нормам закону, а саме вимогам ст.514 Цивільного кодексу України, з урахуванням того, що заміна кредитора можлива тільки у зобов'язанні, існуючому на момент укладення угоди про уступку права вимоги, а відповідно до ч.1 ст.216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а отже на момент укладення осорюваного правочину, зобов'язання щодо сплати 3 263 208,09 грн. у відповідача-2 перед позивачнм не існувало, а тому і не могло бути передано відповідачем-2 відповідачу-1, а отже і не набуто останнім.

Пунктом 2.5 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину.

За таких обставин, виходячи з того, що всупереч вимогам закону при укладенні договору №4-У від 03.04.2008 про відступлення права вимоги (про заміну кредитора в зобов'язанні) позивачем було відступлено відповідачу-1 право вимоги, яке виникло з недійсного зобов'язання, а отже такого, що не існувало, судом першої інстанції правомірно встановлено наявність необхідних та достатніх підстав для визнання вказаного договору недійсним, оскільки його умови суперечать вимогам закону.

Твердження апелянта в апеляційній скарі щодо безпідставності прийнятя судом першої інстанції доводів позивача про те, що спірний договір є недійнсим як такий, що не спрямований на реальне настання правових наслідків судом відхиляються, оскільки господарським судом міста Києва не прийнято до уваги посилання позивача на порушення при укладенні спірного договору вимог ч.5 ст.203 Цивільного кодексу України, за змістом якої правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Доводи апелянта в апеляційній скарзі щодо неправомірності розгляду даної справи господарським судом міста Києва на підставі окремого позову, а не в межах справи про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик", є безпідставними, виходячи з наступного.

Постановою господарського суду Херсонської області від 01.03.2011 визнано Товариство з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик" банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру та призначено ліквідатора.

Відповідно до п.7 ч.1 ст.12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України;

За змістом ч.10 ст.16 Господарського процесуального кодексу України справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Разом з цим, предметом розглядуваного позову є визнання недійсним договору №4-У від 03.04.2008 про відступлення права вимоги (про заміну кредитора в зобов'язанні).

Тобто, судом першої інстанції розглянуто вимогу немайнового характеру, яку заявлено Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик", що визнано банкрутом. Жодних майнових вимог, у тому числі, про застосування наслідків недійсності правочину, до боржника в розглядуваному позові не заявлено, що свідчить про безпідставність доводів відповідача- 2 на норму ч.10 ст.16 Господарського процесуального кодексу України.

Частина 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно частини 2 статті 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З урахуванням наведеного вище, колегія суддів вважає, що господарський суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, а тому, рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги, у відповідності до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на відповідача

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" на рішення господарського суду міста Києва від 06.11.2013 по справі № 910/13616/13 - залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 06.11.2013 по справі № 910/13616/13 - залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/13616/13 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Головуючий суддя С.Р. Станік

Судді С.І. Буравльов

В.О. Зеленін