Постанова

від 14.04.2014 по справі 910/13616/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2014 року Справа № 910/13616/13

Вищий господарський суд у складі колегії суддів: головуючого суддіПрокопанич Г.К., суддівАлєєвої І.В., Євсікова О.О., розглянувши касаційну скаргуДочірнього підприємства "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 22.01.2014 р. (головуючий суддя Станік С.Р., судді Буравльов С.І., Зеленін В.О.) на рішенняГосподарського суду міста Києва від 06.11.2013 р. (суддя Любченко М.О.) у справі№ 910/13616/13 Господарського суду міста Києва за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик" до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Металлон", 2. Дочірнього підприємства "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача-2 Публічного акціонерного товариства "Судноплавна компанія "Укррічфлот", провизнання недійсним договору про відступлення права вимоги, за участю представників: позивачаБрагіна О.В., відповідачівне з'явились, третьої особиКішинський Д.Г.,

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.11.2013 р. у справі №910/13616/13, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.01.2014 р., позов задоволено: визнано недійсним договір № 4-у від 03.04.2008 р. про відступлення права вимоги (про заміну кредитора в зобов'язанні), укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик", Товариством з обмеженою відповідальністю "Металлон" та Дочірнім підприємством "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот".

Не погоджуючись з даними судовими рішеннями, відповідач-2 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду і постанову суду апеляційної інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані тим, що судами попередніх інстанцій було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального та процесуального права, зокрема, ст. ст. 3, 6, 203, 215, 217, 519, 627 ЦК України, ст. 16, 43 ГПК України. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що судами не було враховано наступного. Спірний договір укладений в результаті вільного волевиявлення сторін, за повного розуміння змісту договору та наслідків його укладення; сторонами було дотримано всіх норм законодавства, які стосуються порядку вчинення правочинів, зокрема, ст. 203 ЦК України. Суди дійшли необґрунтованого висновку, що спірний договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, а також не врахували, що факт визнання недійсним положення договору про суму компенсації не впливає на можливість передачі прав та обов'язків за договором. Також, на думку скаржника, судами вирішено спір з порушенням правил підсудності, оскільки щодо позивача порушено справу про банкрутство, а тому даний спір мав розглядатися судом, в провадженні якого знаходиться справа про банкрутство.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги, проте в судове засідання представники відповідачів не з'явились. Зважаючи на те, що явку представників сторін не було визнано обов'язковою, а також на достатність матеріалів справи для прийняття рішення, колегія суддів, беручи до уваги встановлені ст. 111-8 ГПК України строки розгляду касаційних скарг, дійшла висновку про можливість розглянути справу за відсутності представників відповідачів.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 22.11.2003 р. між третьою особою - Акціонерною судноплавною компанією "Укррічфлот" (компанія), відповідачем-2 - Дочірнім підприємством "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" (порт) та позивачем - Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик" (товариство) укладено генеральну угоду про співробітництво, відповідно до п. 1 якої сторони досягли згоди щодо будівництва на території порту зернового елеватору місткістю 35.000 тон самим портом як забудовником за рахунок інвестицій товариства з наступною передачею об'єкта у власність товариства, користування товариством земельною ділянкою порту під об'єктом, виконання вантажно-розвантажувальних робіт на причалах порту та подальшого транспортування зернових вантажів.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладання договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Розміщення інвестицій у будь-яких об'єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено цим Законом, іншими актами законодавства України, визнається невід'ємним правом інвестора і охороняється законом (ч. 1 ст. 7 Закону України "Про інвестиційну діяльність").

22.11.2003 р. між позивачем - Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик" як інвестором та відповідачем-2 - Дочірнім підприємством "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" як забудовником укладено договір № 02-25/103 інвестування будівництва.

За своїм змістом та правовою природою договір № 02-25/103 від 22.11.2003 р. є інвестиційним договором, що укладений відповідно до ст. 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність".

Відповідно до п. 1.1 вказаного інвестиційного договору сторони погодили, що інвестор передає, а забудовник приймає цільовий внесок у вигляді грошових коштів, матеріалів та права користування обладнанням інвестора і зобов'язується вчинити всі необхідні дії щодо розміщення інвестиції для здійснення будівництва зернового елеватору місткістю 35.000 тон на території Херсонського річкового порту за адресою: м. Херсон, Одеська пл., 6, та передати готовий до експлуатації об'єкт у власність інвестора.

Згідно з п. 3.1.12 договору відповідач-2 зобов'язався забезпечити завершення будівництва та облаштування об'єкта в термін не пізніше 25.12.2004 р.

Між позивачем Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик" як інвестором та відповідачем-2 Дочірнім підприємством "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" як забудовником 09.12.2005 р. було укладено додаткову угоду № 1 до договору № 02-25-103 від 22.11.2003 р. інвестування будівництва, якою змінено умови інвестиційного договору.

Зокрема, пунктом 2.1 інвестиційного договору від 22.11.2003 р. в редакції додаткової угоди № 1 від 09.12.2005 р. було передбачено, що розмір інвестиції, яку інвестор передає забудовнику для будівництва об'єкта в цінах станом на 01.11.2005 р., складає 31.815.000,00 грн., що станом на 01.11.2005 р. еквівалентно 6.300.000,00 доларів США, які можуть бути внесені грошовими коштами, обладнанням тощо.

Станом на 01.11.2005 р. інвестором внесено інвестиції на суму 11.615.000,00 грн., що становить 2.300.000,00 доларів США. Суму інвестицій 20.200.000,00 грн. що становить 4.000.000,00 доларів США, яку залишилося внести, інвестор зобов'язаний внести протягом 12 місяців, починаючи з 01.12.2005 р. згідно з узгодженим із забудовником графіком платежів.

Додатковою угодою б/н від 15.11.2007 р. до договору №02-25/103 від 22.11.2003 р. інвестування будівництва сторони внесли зміни до п. 5.4 договору, виклавши його в новій редакції, відповідно до якої у випадку розірвання договору об'єкт та результати будівельних робіт (об'єкт незавершеного будівництва) передаються у власність відповідача-2, а відповідач-2 в цьому разі зобов'язаний не пізніше, ніж через шість місяців з моменту розірвання договору компенсувати позивачу суму коштів, які фактично були направлені на будівництво об'єкта.

Між позивачем як інвестором та відповідачем-2 як забудовником 02.04.2008 р. підписано угоду про розірвання договору № 02-25/103 від 22.11.2003 р. інвестування будівництва, пунктом 1 якої передбачено, що у зв'язку з відсутністю у позивача грошових коштів на закінчення будівництва зернового елеватору місткістю 35.000 тон, який розташований за адресою: м. Херсон, Одеська площа, 6, позивач і відповідач-2 дійшли взаємної згоди розірвати договір № 02-25/103 від 22.11.2003 р. інвестування будівництва.

При цьому згідно з п. 3 угоди від 02.04.2008 р. про розірвання інвестиційного договору відповідач-2 зобов'язався до 30.04.2008 р. компенсувати позивачу грошові кошти у розмірі 3.263.208,09 грн., які були фактично внесені позивачем в інвестування будівництва елеватора.

За приписами ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

03.04.2008 р. між позивачем - Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик" як первісним кредитором відповідачем-1 - Товариством з обмеженою відповідальністю "Металлон" як новим кредитором та відповідачем-2 - Дочірнім підприємством "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" як боржником укладено договір № 4-У про відступлення права вимоги (про заміну кредитора у зобов'язанні), з приводу дійсності якого виник спір у даній справі.

Відповідно до п. 1.1 вказаного договору позивач як первісний кредитор відступає а відповідач-1 як новий кредитор набуває право вимоги від відповідача-2 заборгованості в сумі 3.263.208,09 грн.

В силу п. 1.2 договору відступлене право вимоги виникло у позивача на підставі угоди про розірвання договору інвестування будівництва №02-25/103 від 22.11.2003 р., що укладена між позивачем та відповідачем-2 02.04.2008 р.

З моменту укладення цього договору до відповідача-1 переходять усі права позивача, включаючи права забезпечення зобов'язання (п. 1.3 договору).

Відповідно до п. 2.1 договору від 03.04.2008 р. за відступлення права вимоги (заміну кредитора в зобов'язанні), передбачену цим договором, відповідач-1 сплачує первісному кредитору ціну в розмірі 3.263.208,09 грн.

Згідно з п. 3.1 правочину після набуття чинності цим договором позивач зобов'язаний передати відповідачу-1 копії документів, що підтверджують відступлені права вимоги до відповідача-2.

Як зазначено у п. 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 р., не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Статтею 513 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.

Згідно з п. 5.1 спірного правочину цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.

Договір № 4-У від 03.04.2008 р. про відступлення права вимоги (про заміну кредитора у зобов'язанні) був укладений в простій письмовій формі, що відповідає формі, в якій було укладено інвестиційний договір № 02-25/103 від 22.11.2003 р. та угоду від 02.04.2008 р. про розірвання договору інвестування будівництва №02-25/103 від 22.11.2003 р.

03.04.2008 р. договір №4-У про відступлення права вимоги (про заміну кредитора у зобов'язанні) було підписано представниками сторін та скріплено їх печатками.

Як встановлено судами, спірний договір № 4-У було вчинено 03.04.2008 р. з моменту його підписання представниками сторін.

Рішенням Господарського суду Херсонської області від 18.04.2013 р. у справі №923/138/13-г задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик" до Дочірнього підприємства "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот", а саме: визнано недійсним пункт 3 угоди від 02.04.2008 р. про розірвання договору інвестування будівництва №02-25/103 від 22.11.2003 р., яким сторони угоди погодили суму грошової компенсації, внесеної позивачем в інвестування будівництва, порядок та строк сплати такої компенсації.

Вказане рішення суду першої інстанції залишене без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 11.06.2013 р. та постановою Вищого господарського суду України від 30.09.2013 р.

Згідно з ч. 2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За приписами ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на набрання законної сили рішенням суду про визнання недійсним пункту угоди від 02.04.2008 р. про розірвання договору № 02-25/103 від 22.11.2003 р., що вказує на наявність підстав для визнання недійсним договору №4-У від 03.04.2008 р., оскільки предметом спірного договору виступало неіснуюче право вимоги.

Згідно зі ст. 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб.

Такий статус сторін у правовідносинах існує до моменту виконання боржником зобов'язань перед кредитором, які відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України припиняються, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, в тому числі, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладення між ними відповідного договору.

Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Колегія суддів погоджується з висновком судів, що заміна кредитора можлива лише у зобов'язанні, котре реально існує на момент укладення угоди про уступку права вимоги, і лише відносно прав (вимог), що виникли на момент укладення цієї угоди, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні допускається шляхом відступлення права вимоги на підставі правочину протягом усього часу існування зобов'язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом.

Судами встановлено, що сторонами у оспорюваному договорі № 4-У від 03.04.2008 р. було погоджено відступлення позивачем відповідачу-1 право вимоги від відповідача-2 заборгованості в сумі 3.263.208,09 грн. на підставі неіснуючого зобов'язання, оскільки п. 3 угоди, якою сторони обумовили наявність у позивача права вимоги грошових коштів в сумі 3.263.208,09 грн., визнано недійсним в судовому порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Оскільки при укладенні договору №4-У від 03.04.2008 р. про відступлення права вимоги (про заміну кредитора у зобов'язанні) позивачем було відступлено відповідачу-1 право вимоги, яке виникло з недійсного зобов'язання, судами правомірно визначена наявність необхідних та достатніх підстав для визнання вказаного договору недійсним, оскільки його умови суперечать вимогам закону.

Доводи скаржника щодо неправомірності розгляду даної справи Господарським судом міста Києва в межах окремого провадження, а не в межах справи про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик", є безпідставними, виходячи з наступного.

Постановою Господарського суду Херсонської області від 01.03.2011 р. Товариство з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик" визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру та призначено ліквідатора.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України;

За змістом ч. 10 ст. 16 Господарського процесуального кодексу України справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Разом з тим, предметом даного позову є визнання недійсним договору № 4-У від 03.04.2008 р. про відступлення права вимоги (про заміну кредитора в зобов'язанні).

Судами розглянуто вимогу немайнового характеру, яку заявлено Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Зерновик", що визнано банкрутом. Жодних майнових вимог, у тому числі про застосування наслідків недійсності правочину, до боржника в даному позові не заявлено, що свідчить про безпідставність посилань відповідача-2 на норму ч. 10 ст. 16 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на обмеженість процесуальних дій касаційної інстанції, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, колегія суддів відхиляє всі інші доводи скаржника, які фактично зводяться до переоцінки доказів та необхідності додаткового встановлення обставин справи.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

На думку колегії суддів, висновок судів про наявність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.

Керуючись статтями 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Херсонський річковий порт" Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 06.11.2013 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.01.2014 р. у справі № 910/13616/13 - без змін.

Головуючий суддя Г.К. Прокопанич судді І.В. Алєєва О.О. Євсіков