Рішення

від 23.01.2014 по справі 910/18234/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/18234/13 23.01.14

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна»

До Товариства з обмеженою відповідальністю «Форс»

Про стягнення 261 341,96 грн.

Головуючий суддя Ващенко Т.М.

Судді Трофименко Т.Ю.

Літвінова М.Є.

Представники сторін:

Від позивача: Сулим К.Л. представник за довіреністю № б/н від 03.09.13.

Від відповідача: Лущин О.О. директор

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Форс» (далі - відповідач) про стягнення 262 399,06 грн., а саме: 50 423,04 грн. - основного боргу, 200 796,91 грн. - збитків, 3 179,24 грн. - штрафу, 3 990,32 грн. - пені, 1 197,09 грн. - 3% річних, 2 812,46 грн. - процентів за користування чужими грошовими коштами. Крім того, позивач просить суд стягнути з відповідача витрати на правову допомогу.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказує на невиконання відповідачем умов Договору фінансового лізингу № 00001315 від 07.04.10. та виникнення у останнього заборгованості по лізинговим платежам, завданням позивачу збитків, що зумовило нарахування позивачем штрафу, пені, 3% річних, процентів за користування чужими грошовими коштами, та звернення з даним позовом до суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.09.13. порушено провадження у справі № 910/18234/13 та призначено її до розгляду на 15.10.13.

24.09.13. від позивача через відділ діловодства суду надійшла заява про вжиття на підставі ст. ст. 66, 67 ГПК України заходів до забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та грошові кошти відповідача. В задоволенні заяви судом відмовлено.

Крім того, вказаною заявою позивач просив суд на підставі ст. 65 ГПК України витребувати відомості. В задоволенні вказаного клопотання судом було відмовлено.

15.10.13. представником позивача через відділ діловодства суду подано письмові пояснення у справі, відповідно до яких позивач на підставі ст. 22 ГПК України просить суд стягнути з відповідача на свою користь 261 341,96 грн., а саме: 50 423,04 грн. - основного боргу, 200 796,91 грн. - збитків, 2 122,14 грн. - штрафу, 3 990,32 грн. - пені, 1 197,09 грн. - 3% річних, 2 812,46 грн. - процентів за користування чужими грошовими коштами. Крім того, позивач просить суд стягнути з відповідача витрати на правову допомогу в розмірі 5 297,89 грн. Вказану заяву судом розцінено як заяву про зменшення розміру позовних вимог та прийнято господарським судом, отже має місце нова ціна позову, виходячи з якої вирішується спір.

В судовому засіданні 15.10.13. на підставі ч. 3 ст. 77 ГПК України оголошено перерву до 14.11.13., про що сторони повідомлені під розписку.

В судовому засіданні 14.11.13. представником позивача на підставі ст. 69 ГПК України подано заяву про продовження строку вирішення спору в даній справі на п'ятнадцять днів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.11.13., в зв'язку з неявкою в судове засідання представника відповідача, невиконання ним вимог ухвал суду, розгляд справи на підставі ст. 77 ГПК України відкладено на 28.11.13.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.11.13. на підставі ст. 69 ГПК України продовжено строк вирішення спору в даній справі на п'ятнадцять днів.

В судовому засіданні 28.11.13. відповідачем подано письмовий відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує з підстав, викладених в відзиві.

За результатами судового засідання 28.11.13. суд дійшов висновку про призначення колегіального розгляду справи, про що прийняв відповідну ухвалу.

Розпорядженням Заступника Голови Господарського суду міста Києва від 28.11.13. визначено склад колегії для розгляду справи № 910/18234/13: головуючий суддя Ващенко Т.М., суддя Домнічева І.О., суддя Літвінова М.Є.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.11.13. вказаною колегією прийнято дану справу до свого провадження та призначено її до розгляду на 19.12.13.

В судовому засіданні 19.12.13. на підставі ч. 3 ст. 77 ГПК України оголошено перерву до 23.01.14.

17.01.14. представником відповідача через відділ діловодства суду було подано клопотання про витребування від позивача страхового договору об'єкта лізингу за Договором № 00001315 від 07.04.10. Вказаний страховий договір було надано позивачем в судовому засіданні 23.01.14.

Розглянувши в судовому засіданні 23.01.14. клопотання відповідача про залучення на підставі ст. 24 ГПК України в якості відповідача-2 страхову компанію, з якою було укладено страховий договір на страхування об'єкту лізингу (автомобіля) за Договором № 00001315 від 07.04.10., суд дійшов висновку про відмову в його задоволенні з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 21 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено позовну вимогу.

Таким чином, набуття особою процесуального статусу відповідача закон пов'язує не з дійсною наявністю матеріальних правовідносин між сторонами та відповідно кореспондуючого обов'язку відповідача здійснити певні дії на користь позивача або утриматись від їх вчинення задля захисту та реалізації прав і законних інтересів позивача, а лише з фактом пред'явлення позову до особи.

Водночас, належним відповідачем у справі може бути лише особа, яка має зобов'язання перед позивачем за обставинами, які є предметом позову. В інших випадках задоволення позову унеможливлюється, оскільки у такого відповідача відсутні будь-які зобов'язання перед позивачем щодо припинення порушення його прав та законних інтересів, оскільки не він є особою, що має відповідати за спірними правовідносинами.

Разом з тим, позивачем не доведено, що страхова компанія перебуває у однаковій ситуації із відповідачем по відношенню до позивача та є тією особою, яка має відповідати перед позивачем у матеріально-правовому правовідношенні.

23.01.14. представником відповідача через відділ діловодства суду подано письмові пояснення по справі.

В судовому засіданні 23.01.14. представником позивача підтримано свої позовні вимоги.

Представник відповідача в судовому засіданні 23.01.14. проти позову заперечував.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд в нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 ГПК України, ухвалив рішення у справі № 910/18234/13.

В судовому засіданні 23.01.14. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

07.04.10. між позивачем (далі - Лізингодавець) та відповідачем (далі - Лізингоодержувач) було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00001315 (далі - Договір), за умовами якого об'єктом лізингу є транспортний засіб типу VW Scirocco 2.0 TFSI. 2010 року. Вартість об'єкту лізингу становить еквівалент 39 864,00 доларів США; кількість платежів становить шістдесят.

За умовами Договору усі платежі, що підлягають сплаті, повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовується до еквівалентів доларів США, та здійснюються відповідно до загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу.

Відповідно до п. п. 3.2, 3.3 Договору, позивач придбаває об'єкт лізингу та передає Лізингоодержувачу на умовах фінансового лізингу згідно з положеннями застосовного законодавства України. Лізингоодержувач користується об'єктом лізингу на умовах фінансового лізингу та забезпечує експлуатацію об'єкта лізингу.

Згідно з п. 6.1 Договору, для експлуатації об'єкта лізингу Лізингоодержувач щомісяця виплачуватиме Лізингодавцю лізингові платежі у відповідності до графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плану відшкодування). Щомісячний лізинговий платіж включає в себе: суму, яка відшкодовує частину вартості об'єкту лізингу, проценти, комісії, покриття витрат, пов'язаних з оплатою послуг та відшкодуванням, що підлягають виплаті у строки та на умовах, передбачених Договором (включаючи, окрім іншого, витрати на ремонт об'єкту лізингу, реєстраційні платежі та інші витрати, передбачені, або прямо пов'язані з Договором. Лізингоодержувач також сплатить позивачу адміністративні платежі.

Сторони погоджуються, що лізингові платежі та інші платежі, що підлягають виплаті за Договором на користь позивача, відображають справедливу вартість об'єкта лізингу та забезпечують отримання Лізингодавцем очікуваної станом на дату виконання Договору суми на основі діючого курсу обміну доларів США, встановленого Національним банком України або українським комерційним банком, як буде обрано за рішенням Порше Лізинг України, станом на дату, коли кожен платіж підлягає виплаті. З цією метою лізингові платежі, страхові премії, а також будь-які інші платіжні зобов'язання, передбачені Договором, розраховуються в доларах США на змінній основі та підлягають сплаті в українських гривнях за обмінним курсом вказаного вище банку, чинним на дату виставлення рахунку. Якщо в період між датою виставлення рахунку та датою отримання суми, еквівалентної тій, що зазначена в такому рахунку, обмінний курс, який був використаний та про який було повідомлено позивача, збільшиться більше, ніж на 2%, різниця, що виникла внаслідок такого збільшення, виплачується Лізингоодержувачем. Лізингові платежі будуть розраховуватись для цілих місяців (п. 6.3 Договору).

Як вбачається з матеріалів справи сторонами було погоджено графік покриття витрат та виплати лізингових платежів (План відшкодування).

Відповідно до п. 5.4 Договору, Лізингоодержувач забезпечує оформлення доставки об'єкту лізингу шляхом підписання Лізингоодержувачем та дилером звіту про доставку (далі - акт прийому-передачі).

Згідно з п. 12.1, п. 12.2 Договору, строк лізингу визначається у Договорі та в графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (План відшкодування). Строк лізингу починається з дати підписання акту приймання-передачі Лізингоодержувачем об'єкту лізингу.

Між позивачем та відповідачем було підписано та скріплено печатками акт прийому-передачі до Договору № 00001315 від 07.04.10., за яким об'єкт лізингу було передано позивачем відповідачу.

В зв'язку з тим, що відповідач прострочив лізингові платежі за Договором, позивач просить суд стягнути з Лізингоодержувача 50 423,04 грн. заборгованості по сплаті лізингових платежів.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Отже, суд дає самостійну оцінку доказам на підставі чинного законодавства і не зв'язаний позицією сторін.

Згідно зі ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Договір № 00001315 від 07.04.10. є договором фінансового лізингу, а тому правове регулювання спірних правовідносин здійснюється в т.ч. положеннями § 1 глави 58 Цивільного кодексу України, ст. 292 Господарського кодексу України та Закону України "Про фінансовий лізинг".

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.

Приписами ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч. 1 статті 292 Господарського кодексу України лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором, а пунктом 3 ч. 2 ст. 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачено, що лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно із ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання (ч. 1 ст. 625 Цивільного кодексу України).

Приписами ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до наявних в матеріалах справи доказів, а саме, рахунків, що виставлялись позивачем відповідачу, платіжних доручень, планів лізингу, вимог позивача, розрахунку Лізингодавця судом встановлено, що у відповідача наявне грошового зобов'язання по сплаті на користь позивача лізингових платежів у період з серпня 2012 року (з врахуванням часткових проплат) по лютий 2013 року в розмірі 50 423,04 грн. на підставі Договору.

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, а також враховуючи, що відповідач в установленому порядку обставини, які повідомлені позивачем, не спростував, контррозрахунку ціни позову не надав, господарський суд дійшов висновку, що позов в частині стягнення основного боргу нормативно та документально доведений, та підлягає задоволенню, внаслідок чого з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 50 423,04 грн. заборгованості по оплаті лізингових платежів.

В зв'язку з тим, що відповідач припустився прострочення по платежах, позивач на підставі п. 8.2.1 Договору просить суд стягнути з відповідача на свою користь 3 990,32 грн. - пені.

Судом встановлено, що відповідач свій обов'язок по перерахуванню коштів виконував з простроченням встановленого Договором строку, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання (в т.ч. у період, який вказано позивачем), тому дії відповідача є порушенням договірних зобов'язань (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

Стаття 611 Цивільного кодексу України передбачає, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, якими зокрема є сплата неустойки.

Відповідно до ч. 1 ст. 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

Відповідно до ст.ст. 546, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, різновидом якої є штраф та пеня.

Відповідно до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до п. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Пунктом 1 ст. 216 Господарського кодексу України встановлено що, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно п. 1 ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Пунктом 8.2.1 Договору сторони погодили, що у випадку прострочення сплати платежу до Лізингоодержувача застосовується пеня у розмірі 10% річних від вчасно не виплаченої суми затримки до моменту повної виплати платежу.

З огляду на вимоги частини першої статті 4-7 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань (п. 1.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.13. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).

В силу приписів п. 18 Інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" № 01-8/344 від 11.04.2005 р. з огляду на вимоги частини 1 статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини 1 статті 43 ГПК України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд повинен перевірити обґрунтованість і правильність здійсненого нарахування сум штрафних санкцій, річних, збитків від інфляції, і в разі, якщо їх обчислення помилкове - зобов'язати позивача здійснити перерахунок відповідно до закону чи договору або зробити це самостійно.

Судом встановлено факт прострочення виконання грошового зобов'язання, та здійснено перерахунок пені з урахуванням того, що за приписом статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частини другої статті 343 ГК України розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки (п. 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.13. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).

За таких обставин, враховуючи встановлену ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України свободу договору, сторони при укладені договору мають право визначити його умови на власний розсуд, проте суд, розглядаючи спір та встановивши наявність підстав до стягнення пені, повинен обмежувати її розмір до розмірі, встановленого положення ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань". (Аналогічна правова позиція викладена в п. 3 інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-06/224/2012 від 27.02.12.).

Таким чином, з урахуванням всього викладеного вище, судом встановлено, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 3 990,32 грн. - пені, а позовні вимоги в цій частині є такими, що підлягають задоволенню повністю.

Крім того, позивач на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України просить суд стягнути з відповідача 1 197,09 грн. - 3% річних.

Згідно зі статтею 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. (Відповідної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові № 48/23 від 18.10.2011 р. та Верховний Суд України у постанові № 3-12г10 від 08.11.2010 р.).

Суд відзначає, що прострочене грошове зобов'язання визначено у гривні, а тому нарахування 3% річних є правомірним.

За перерахунком суду, розмір 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання складає 1 197,09 грн., що відповідає обґрунтованому розрахунку позивача. Таким чином, вказана сума 3% річних підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Стосовно вимог позивача про стягнення з відповідача 2 122,14 грн. штрафу, суд відзначає наступне.

Як вбачається з положень п. 8.2.2 Договору, у випадку прострочення сплати платежу до Лізингоодержувача застосовуються штрафні санкції за вимог щодо сплати, надіслані позивачем: еквівалент 15 доларів США за першу вимогу, еквівалент 20 доларів США за другу вимогу, еквівалент 25 доларів США за третю вимогу (якщо позивач вирішить надіслати таку третю вимогу).

При цьому, відповідно до п. 8.3.1 Договору, якщо Лізингоодержувач прострочить виплату лізингового платежу протягом більш ніж 10 робочих днів, Лізингодавець має право надіслати Лізингоодержувачу першу платіжну вимогу в письмовій формі. Якщо Лізингоодержувач не здійснить оплату протягом 7 (семи) робочих днів з моменту отримання першої вимоги, позивач надсилає в такий же спосіб другу платіжну вимогу, яка подовжує строк здійснення оплати ще на вісім робочих днів із зазначенням нагадування, що після завершення строку здійснення оплати, за умови нездійснення оплати, Договір підлягає розірванню за п. 12.6.1. сторони погодились, що невиконання зобов'язань після надіслання другої платіжної вимоги означає, що Лізингоодержувач не має наміру в подальшому виконувати свої зобов'язання за Договором.

Матеріали справи містять вказані письмові платіжні вимоги із нагадуванням.

Одним із різновидів господарських санкцій, які застосовуються до правопорушника у сфері господарювання, є штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ст. 230 ГК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 549 Цивільного кодексу України, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

При цьому, суд відзначає, що приписами ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб'єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості наданій сторонам визначати умови такого договору. Однак під час укладання договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.

Згідно зі ст. 6 Цивільного кодексу України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Таким чином, вказана стаття поширюється і на майнові відносини, що регулюються Господарським кодексом України. У зв'язку з цим на положення Господарського кодексу України про господарські договори також поширюються принцип свободи договору, крім випадків, передбачених абзацем другим ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України (яка встановлює обмеження права сторін договору відступати від положень нормативно-правових актів).

Отже, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань (правова позиція, викладена в постанові Верховного суду України від 22.11.10.).

Відповідачем обґрунтованих пояснень щодо неможливості виконати взяті на себе зобов'язання за спірним Договором, доказів визнання вказаного пункту недійсним не подано, при цьому відповідних клопотань про зменшення штрафних санкцій також не подано.

Здійснивши перерахунок штрафу, судом перевірено розрахунок позивача та встановлено, з відповідача підлягає стягненню 2 122,14 грн. штрафу, з огляду на що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню повністю.

Далі, позивачем пред'явлено вимоги про стягнення з відповідача 2 812,46 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами. Вказані вимоги обґрунтовано приписами ч. 2 ст. 1214 ЦК України.

Так, загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами гл. 83 ЦК України .

У відповідності до положень ч. 2 ст. 1214 ЦК України, у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

При цьому, положення ч. 2 ст. 1214 ЦК України застосовуються за умови, якщо об'єктом безпідставного збагачення були грошові кошти. Таким чином, необхідними для встановлення є такі обставини, які у сукупності є підставою для виникнення такого зобов'язання: факт набуття особою грошей або їх збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього підстав.

Проте, між сторонами існували правовідносини, що виникли з укладеного між позивачем та відповідачем Договору фінансового лізингу, а отже неналежне виконання відповідачем умов Договору може слугувати підставою для відповідальності, а не підставою для застосування приписів ст. 1214 ЦК України як для безпідставного збагачення.

Крім того, підставами для застосування до правовідносин сторін ст. 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048 (позика), 1054 (кредит) 1061 (проценти на банківський вклад) ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами (п. 6.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.13. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).

Оскільки, як встановлено судом, між сторонами існували правовідносини на підставі Договору фінансового лізингу та відсутність факту користування чужими грошовими коштами (як об'єктом безпідставного збагачення), вимоги про стягнення з відповідача 2 812,46 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами задоволенню не підлягають.

Позивачем пред'явлено вимоги про стягнення з відповідача 200 796,91 грн. - збитків, що складаються із суми матеріальних витрат (прямі збитки) та упущеної вигоди (залишок несплачених лізингових платежів), одночасно вказуючи на те, що в зв'язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за Договором, його було припинено і завдано позивачу збитків у вигляді упущеної вигоди в розмірі 200 796,91 грн ., з посиланням на приписи ст. 22 ЦК України.

Приписами ст. 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до ч. 1 ст. 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Тобто збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ особи, що обмежує його інтереси, як учасника певних відносин і проявляється у витратах, зроблених особою, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних особою доходів, які б вона одержала при умові правомірної поведінки особи.

За змістом ст. 623 Цивільного кодексу України вбачається, що відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише при наявності передбачених законом умов, сукупність яких створює склад правопорушення, яке є підставою для цивільної відповідальності.

У відповідності з нормами цивільного законодавства притягнення до цивільно-правової відповідальності можливе лише за певних, передбачених законом умов, сукупність яких формують склад правопорушення, що є підставою цивільно-правової відповідальності, при цьому складовими правопорушення, необхідними для відповідальності у вигляді відшкодування збитків, є суб'єкт та об'єкт правопорушення, а також суб'єктивна та об'єктивна сторони.

Суб'єктом цивільного правопорушення є боржник, а об'єктом правопорушення зобов'язальні правовідносини кредитора та боржника, між тим суб'єктивну сторону становить вина боржника, а об'єктивну протиправна поведінка боржника (невиконання або неналежне виконання обов'язку), наявність збитків у майновій сфері кредитора, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника та збитками, при цьому розмір збитків має довести кредитор, а відсутність хоча б одного з вищевказаних елементів звільняє боржника від відповідальності.

Таким чином, для застосування такої міри відповідальності потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Слід довести, що протиправні дії чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - безумовним наслідком такої протиправної поведінки.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про відшкодування збитків (постанова Верховного Суду України у справі № 42/266-6/492 від 30.05.2006 р.).

При цьому, відповідно до частини 4 статті 623 ЦК України при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Позивач не надав суду доказів про вжиття заходів щодо одержання доходів (упущеної вигоди).

У даній справі фактично, позивач кваліфікує як збитки несплачені відповідачем грошові кошти за користування об'єктом лізингу за Договором, що не є збитками, в тому числі упущеною вигодою, у розумінні ст. 22 ЦК України та свідчить про обрання невірного способу захисту.

Між сторонами виникли зобов'язальні правовідносини на підставі укладеного між ними Договору і дії сторін щодо невиконання певних обов'язків не є прямими збитками, а можуть завдавати шкоди, або призводити до неотримання доходів лише в причинно-наслідковому зв'язку з іншими обставинами, як то неотримання позивачем доходу внаслідок таких дій за іншими договорами, укладеними з іншими суб'єктами господарювання.

Так, пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків.

Доказів проведення таких дій позивачем суду не надано.

Далі, оскільки понесені позивачем додаткові витрати мають виступати об'єктивним наслідком невиконання відповідачем зобов'язань за Договором, суд зазначає наступне.

Договір № 29/28-011 від 01.02.11. про надання колекторських послуг, рахунок-фактура № 03-0213 від 05.02.13., акт № 03-0213 здачі-прийняття робіт (надання послуг) та платіжне доручення № 50004781 від 07.02.13., на які посилається позивач як на підставу стягнення прямих збитків, не містять посилання на Договір про фінансовий лізинг № 00001315 від 07.04.10.

Внаслідок вказаного не вбачається за можливе дійти достовірного висновку, що 4 800,00 грн. є завданими йому прямими збитками внаслідок протиправної поведінки саме позивача, пов'язані їх об'єктом лізингу за Договором. Як наслідок, позивачем не доведено причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини.

Тобто, Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» не доведено, що колекторські послуги були надані позивачу саме в зв'язку з невиконанням відповідачем умов Договору про фінансовий лізинг № 00001315 від 07.04.10., адже необхідно враховувати, що господарською діяльністю, якою займається позивач є надання послуг з фінансового лізингу, а отже ним для здійснення своєї господарської діяльності постійно укладаються договори фінансового лізингу з контрагентами та є потреба в колекторських послугах.

При цьому, судом враховано, що доведення належними засобами доказування певних обставин по справі, ГПК України покладається саме на особу, яка на ці обставини посилається (аналогічної позиції дотримується Вищий господарський суд України в постанові № 30/5009/2733/11 від 02.04.12.).

З урахування всього викладеного вище в сукупності суд дійшов висновку, що судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини. Таким чином, позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 200 796,91 грн. збитків є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивача 5 297,89 грн. витрат на правову допомогу, суд встановив наступне.

09.06.10. (з врахуванням додаткової угоди № 47 від 15.01.13.) між позивачем (Замовник) та ТОВ «Юридична фірма «Вернер» (Виконавець) укладено Договір про надання юридичних послуг № 17/2010, відповідно до умов якого (п. 1.1) види, зміст, обсяг строки і умови надання конкретних послуг (юридичних послуг) погоджуються сторонами в кожному випадку письмово шляхом підписання додаткових угод до Договору № 17/2010 від 09.06.10.

Додатковою угодою № 71 від 31.07.13. до Договору № 17/2010 від 09.06.10. сторонами погоджено, що Замовник замовляє і оплачує, а Виконавець надає юридичні послуги, які полягають в юридичному консультуванні, підготовці процесуальних документів та участі у судових засіданнях стосовно справи щодо стягнення всіх належних до сплати платежів з ТОВ «Форс» відповідно до договору про фінансовий лізинг № 00001315 від 07.04.10.

Відповідно до ст. 44 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 48 ГПК України витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку встановленому Законом України «Про адвокатуру».

Дія Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» поширюється тільки на осіб, які є адвокатами.

Поняття особи, яка є адвокатом, наводиться в п. 1 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону, в якій зазначається, що адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом.

В п. 6.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.13. № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» наголошено на тому, що за змістом частини третьої статті 48 та частини п'ятої статті 49 ГПК у їх сукупності можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні пункту 1 статті 1 та частини першої статті 6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"), а не будь-якої особи, яка надавала правову допомогу стороні у справі.

Аналогічну правову позицію викладено у Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 N 6-рп/2013 у справі N 1-4/2013.

Таким чином, оскільки, виконавцем згідно умов зазначеного Договору № 17/2010 від 09.06.10. виступає Товариство з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Вернер», а договір про надання юридичних послуг, укладений позивачем з юридичною фірмою, як і оплата таких послуг не є оплатою послуг адвоката, пов'язаних з розглядом справи, в той час як положення ст. 44 Господарського процесуального кодексу України пов'язують можливість віднесення до судових витрат послуг з оплати адвоката, то понесені позивачем витрати по оплаті юридичних послуг (правової допомоги) не можуть бути кваліфіковані та віднесені до судових витрат, тож суд не вбачає правових підстав для покладення на відповідача сплачених позивачем 5 297,89 грн. (Вказану правову позицію викладено в постанові Вищого господарського суду України від 18.03.2010 р. у справі № 12/191-09-4422 та постанові Вищого господарського суду України від 10.02.2009 р. у справі № 31/56).

Відповідно до положень ст. 49 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Форс» (03045, м. Київ, вул. Ново-Пирогівська, б. 62А; ідентифікаційний код 30312466) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 27Т; ідентифікаційний код 35571472) 50 423 (п'ятдесят тисяч чотириста двадцять три) грн. 04 коп. - основного боргу, 2 122 (дві тисячі сто двадцять дві) грн. 14 коп. - штрафу, 3 990 (три тисячі дев'ятсот дев'яносто) грн. 32 коп. - пені, 1 197 (одну тисячу сто дев'яносто сім) грн. 09 коп. - 3% річних та 1 154 (одну тисячу сто п'ятдесят чотири) грн. 64 коп. - витрат по сплаті судового збору.

3. В іншій частині в позові відмовити.

4. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 28.01.14.

Головуючий суддя Т.М. Ващенко

Судді Т.Ю. Трофименко

М.Є. Літвінова