Постанова

від 06.08.2014 по справі 910/18234/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2014 року Справа № 910/18234/13 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого суддіКорсака В.А. суддів Данилової М.В., Данилової Т.Б. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 29.05.2014 у справі№ 910/18234/13 Господарського суду міста Києва за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Форс" про стягнення 261 341, 96 грн.

в судовому засіданні взяли участь представники :

- - позивачаМузичка М.В., дов. від 23.06.14 - - відповідачане з'явився

В С Т А Н О В И В:

В вересні 2013 Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Форс" про стягнення 50423,04 грн. основного боргу, 200796,91 грн. збитків, 3 179,24 грн. штрафу, 3 990,32 грн. пені, 1 197,09 грн. 3% річних, 2812,46 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами. Крім того, позивач просить суд стягнути з відповідача витрати на правову допомогу.

15.10.2013 позивачем надані письмові пояснення у справі, відповідно до яких позивач просить стягнути з відповідача 50 423,04 грн. - основного боргу, 200 796,91 грн. - збитків, 2 122,14 грн. - штрафу, 3 990,32 грн. - пені, 1 197,09 грн. - 3% річних, 2 812,46 грн. - процентів за користування чужими грошовими коштами, а також витрати на правову допомогу у розмірі 5 297,89 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.01.2014 у справі №910/18234/13 (судді: Ващенко Т.М. - головуючий, Трофименко Т.Ю., Літвінова М.Є.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.05.2014 (судді: Авдеєв П.В. - головуючий, Гончаров С.А., Яковлєв М.Л.) позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Форс" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" 50423,04 грн. - основного боргу, 2122,14 грн. - штрафу, 3990,32 грн. - пені, 1197,09 грн. - 3% річних та 1154,64 грн. - витрат по сплаті судового збору. В іншій частині у позові відмовлено.

Не погоджуючись з постановою суду, Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить постанову у справі скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Форс" не скористалось правом, наданим статтею 111 2 Господарського процесуального кодексу України, не надіслало відзив на касаційну скаргу, що в силу положень зазначеної статті не перешкоджає перегляду судового акту, що оскаржується.

Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій на підставі поданих до матеріалів справи доказів встановлено, 07.04.2010 між позивачем, як лізингодавцем, та відповідачем, як лізингоодержувачем, був укладений Договір про фінансовий лізинг №00001315, за умовами якого об'єктом лізингу є транспортний засіб типу VW Scirocco 2.0 TFSI. 2010 року. Вартість об'єкту лізингу становить еквівалент 39 864,00 доларів США; кількість платежів становить шістдесят. У відповідності до умов Договору усі платежі, що підлягають сплаті, повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовується до еквівалентів доларів США, та здійснюються відповідно до загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу.

Згідно з пунктом 3.2 договору позивач придбаває об'єкт лізингу та передає лізингоодержувачу на умовах фінансового лізингу згідно з положеннями застосовного законодавства України. Лізингоодержувач користується об'єктом лізингу на умовах фінансового лізингу та забезпечує експлуатацію об'єкта лізингу (пункт 3.3 договору).

Відповідно до пункту 6.1 договору для експлуатації об'єкта лізингу лізингоодержувач щомісяця виплачує лізингодавцю лізингові платежі у відповідності до графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плану відшкодування). Щомісячний лізинговий платіж включає в себе: суму, яка відшкодовує частину вартості об'єкту лізингу, проценти, комісії, покриття витрат, пов'язаних з оплатою послуг та відшкодуванням, що підлягають виплаті у строки та на умовах, передбачених Договором (включаючи, окрім іншого, витрати на ремонт об'єкту лізингу, реєстраційні платежі та інші витрати, передбачені, або прямо пов'язані з Договором. Лізингоодержувач також сплатить позивачу адміністративні платежі.

Пунктом 8.2.1 Договору погоджено, що у випадку прострочення сплати платежу до Лізингоодержувача застосовується пеня у розмірі 10% річних від вчасно не виплаченої суми затримки до моменту повної виплати платежу.

Пунктом 8.2.2 договору сторони встановили, що у випадку прострочення сплати платежу до Лізингоодержувача застосовуються штрафні санкції за вимог щодо сплати, надіслані позивачем: еквівалент 15 доларів США за першу вимогу, еквівалент 20 доларів США за другу вимогу, еквівалент 25 доларів США за третю вимогу (якщо позивач вирішить надіслати таку третю вимогу).

Згідно з пунктом 8.3.1 договору, якщо Лізингоодержувач прострочить виплату лізингового платежу протягом більш ніж 10 робочих днів, Лізингодавець має право надіслати Лізингоодержувачу першу платіжну вимогу в письмовій формі. Якщо Лізингоодержувач не здійснить оплату протягом 7 (семи) робочих днів з моменту отримання першої вимоги, позивач надсилає в такий же спосіб другу платіжну вимогу, яка подовжує строк здійснення оплати ще на вісім робочих днів із зазначенням нагадування, що після завершення строку здійснення оплати, за умови нездійснення оплати, договір підлягає розірванню за п. 12.6.1. сторони погодились, що невиконання зобов'язань після надіслання другої платіжної вимоги означає, що Лізингоодержувач не має наміру в подальшому виконувати свої зобов'язання за договором.

Пунктами 12.1, 12.2 договору погоджено, що строк лізингу визначається у Договорі та в графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (План відшкодування). Строк лізингу починається з дати підписання акта приймання-передачі лізингоодержувачем об'єкту лізингу.

Судами установлено, що 07.04.2010 між позивачем та відповідачем було підписано та скріплено печатками акт прийому-передачі до Договору №00001315, за яким об'єкт лізингу було передано позивачем відповідачу.

З матеріалів справи вбачається, що спір у даній справі виник у зв'язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором про фінансовий лізинг №00001315 щодо своєчасної сплати лізингових платежів.

Згідно з частиною 1 статті 292 Господарського кодексу України лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізиноодержувачем періодичних лізингових платежів.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Частиною 2 статті 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачено обов'язок лізингоодержувача своєчасно сплачувати лізингові платежі.

Відповідно до статті 16 вказаного Закону сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором; лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Господарськими судами встановлено, матеріалами справи підтверджено і відповідачем не заперечується факт невиконання відповідачем договірних зобов'язань зі сплати лізингових платежів, за період з серпня 2012 року (з врахуванням часткових проплат) по лютий 2013 року у розмірі 50423,04 грн.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Кодексу).

За приписами статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Згідно зі статтею 549 Кодексу неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина 2 статті 625 Кодексу).

Враховуючи викладене, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача 50423,04 грн. основного боргу, 2122,14 грн. штрафу, 3990,32 грн. пені, 1197,09 грн. 3% річних.

З касаційної скарги вбачається, що скаржник не погоджується з судовими рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача витрат, понесених позивачем у зв'язку із супроводженням повернення заборгованості, упущеної вигоди у розмірі лізингових платежів, які мали б бути сплачені у разі належного виконання договору, відсотків за користування чужими грошовими коштами, а також витрат на правову допомогу.

Мотивуючи позов в частині стягнення з відповідача проценти за користування чужими грошовими коштами, позивач зазначав, відповідач фактично утримував грошові кошти, належні позивачеві без достатньої правової підстави; договором або законом розмір процентів за користування чужими коштами не встановлений, а відтак за аналогією повинна застосовуватись стаття 1048 Цивільного кодексу України, згідно з якою розмір процентів визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Аналогічні доводи містить і касаційна скарга.

Відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, господарські суди попередніх інстанцій вірно зазначили про те, що підставами для застосування до правовідносин сторін ст. 536 Цивільного кодексу України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048 (позика), 1054 (кредит) 1061 (проценти на банківський вклад) ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами. Крім того, умовами договору, укладеного між сторонами, розмір процентів за користування продавцем чужими грошовими коштами не встановлено, застосування до спірних правовідносин положення ст. 1048 ЦК України є безпідставним.

При цьому судами правильно зазначено про те, положення ч. 2 ст. 1214 Цивільного кодексу України, на які посилався позивач, застосовуються за умови, якщо об'єктом безпідставного збагачення були грошові кошти. Обов'язковою умовою для застосування положень глави 83 ЦК України, яка визначає загальні умови існування цивільно-правових зобов'язань, що виникають у зв'язку із так званим безпідставним збагаченням, тобто набуттям або збереженням майна без достатньої правової підстави, має бути відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків Проте, між сторонами існували правовідносини, що виникли з укладеного між позивачем та відповідачем договору фінансового лізингу, що виключає можливість застосування у даному випадку приписів статті 1214 Цивільного кодексу України.

Висновки судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача упущеної вигоди у розмірі лізингових платежів та витрат, понесених позивачем у зв'язку із супроводженням повернення заборгованості, також визнаються колегією суддів обґрунтованими, з огляду на наступне.

За приписами статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків в результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до статті 623 цього ж Кодексу боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором. При цьому, розмір збитків має бути підтверджений документально.

Згідно з приписами статті 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки. Під збитками розуміються витрати, зроблені стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які б управнена сторона одержала у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до статті 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені особою, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток, втрачена вигода, на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною. Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки; 2) збитків; 3)причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками; 4) вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Отже, при вирішенні даного спору на позивача покладається обов'язок довести розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, факт порушення відповідачем його обов'язку та причинний зв'язок між цим порушенням і збитками.

За приписами статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд, у визначеному законом порядку, встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Дослідивши матеріали справи, господарські суди попередніх інстанцій установили, що з наданих позивачем доказів, зокрема, договору про надання колекторських послуг, рахунку-фактури, платіжного доручення, акту виконаних робіт, не вбачається, що 4800,00 грн., сплачені позивачем за вказаним договором, є завданими йому прямими збитками внаслідок протиправної поведінки саме позивача, пов'язані їх об'єктом лізингу за Договором. Як наслідок, позивачем не доведено причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини.

Колегія вважає зазначені висновки правильними та достатньо обґрунтованими.

Також позивач вважає, що йому були завдані збитки у вигляді упущеної вигоди, якою в даному випадку є лізингові платежі.

При цьому судами зазначено, що позивач кваліфікує як збитки несплачені відповідачем грошові кошти за користування об'єктом лізингу за Договором, що не є збитками, в тому числі упущеною вигодою, у розумінні статті 22 Цивільного кодексу України; між сторонами виникли зобов'язальні правовідносини на підставі укладеного між ними договору і дії сторін щодо невиконання певних обов'язків не є прямими збитками, а можуть завдавати шкоди, або призводити до неотримання доходів лише в причинно-наслідковому зв'язку з іншими обставинами, як то неотримання позивачем доходу внаслідок таких дій за іншими договорами, укладеними з іншими суб'єктами господарювання.

Колегія суддів також відзначає, що зарахування до бази розрахунку збитків (упущеної вигоди) лізингових платежів як частини відшкодування вартості предмету лізингу, суперечить як умовам договору, так і законодавчим положенням про фінансовий лізинг, якими передбачена сплата частини вартості предмету лізингу як умова про право лізингоодержувача на викуп предмету лізингу. Дострокове припинення договору фінансового лізингу є одночасно припиненням права лізингоодержувача на викуп предмета лізингу. Такий лізинговий платіж не може бути складовою упущеної вигоди лізингодавця.

Серед іншого, як вбачається з касаційної скарги, заявник не погоджується з судовими рішення в частині відмови у стягненні з відповідача витрат на правову допомогу. Заявник вважає, що витрати на правову допомогу повинні стягуватись з відповідача згідно з приписами статей 44, 49 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до статті 44 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

За приписами частини 3 статті 48 цього Кодексу витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку встановленому Законом України "Про адвокатуру".

За змістом частини третьої статті 48 та частини п'ятої статті 49 ГПК у їх сукупності можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні пункту 1 статті 1 та частини першої статті 6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"), а не будь-якої особи, яка надавала правову допомогу стороні у справі. Аналогічну правову позицію викладено у Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 N 6-рп/2013 у справі N 1-4/2013.

Відтак, господарські суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про відсутність правових підстав для покладення на відповідача витрат на правову допомогу. Доводи, викладені заявником в касаційній скарзі, зазначених висновків не спростовують.

Відповідно до приписів статті 111 7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Колегія вважає, що судами попередніх інстанцій дана належна правова оцінка усім обставинам справи, норми матеріального та процесуального права застосовані вірно і передбачені законом підстави для зміни або скасування судових рішень, відсутні.

Доводи, що викладені в касаційній скарзі пов'язані з вирішенням питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими і фактично зводяться до необхідності надання нової оцінки доказів по справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

За таких обставин, касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.05.2014 у справі №910/18234/13 залишити без змін.

Головуючий суддя В.А. Корсак

С у д д і М.В. Данилова

Т.Б. Данилова