Постанова

від 04.02.2014 по справі 910/19666/13

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" лютого 2014 р. Справа№ 910/19666/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Верховця А.А.

суддів: Остапенка О.М.

Пантелієнка В.О.

за участю представників:

від позивача: Дементьєв І. Т.- представник за дов. № 5 від 16.08.2013 р.

від відповідача: - Бондаренко А. Д.- представник за дов. від 01.08.2012 р.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фієста"

на рішення господарського суду міста Києва від 02.12.2013 р.

у справі № 910/19666/13 (суддя Гумега О. В.)

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фієста"

до Приватної організації "Українська ліга авторських і суміжних прав"

про визнання договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 02.12.2013 р.у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Фієста" відмовлено повністю.

Не погодившись з прийнятим рішення, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фієста" звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою № 02/12/13 від 12.12.2013 р., в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 02.12.2013 р. у справі № 910/19666/13 та прийняти нове, яким задовольнити позов ТОВ "Фієста" повністю.

Скаржник в апеляційній скарзі зазначив, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення було порушено норми матеріального та процесуального права, а також, судом не було надано належної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити рішення господарського суду міста Києва від 02.12.2013 без змін, а апеляційну скаргу ТОВ «Фієста»- без задоволення.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, судова колегія Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як видно з матеріалів справи, Приватна організація "Українська ліга авторських і суміжних прав" є організацією колективного управління майновими правами суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав відповідно до Свідоцтва Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України про облік організації колективного управління від 24.01.2011 р. № 19/2011.

01.05.2012 р. між позивачем - Товариством з обмеженою відповідальністю "Фієста" (далі - Користувач) та відповідачем - Приватною організацією "Українська ліга авторських і суміжних прав" (далі - УЛАСП) та був укладений Договір № ТЗ-17/05/12 (далі - Договір), за умовами якого:

- УЛАСП є організацією, що має повноваження надавати дозвіл (невиключне право) на використання в комерційній діяльності музичних творів, в тому числі усіх необхідних майнових прав для їх використання, що використовуються, та здійснювати збір винагороди (роялті) за таке використання на підставі Свідоцтва про реєстрацію в якості організації колективного управління майновими правами суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав від 24.01.2011 № 19/2011 (пункт 1.1 Договору);

- сторони погоджуються, що укладають даний договір з метою забезпечення здійснення єдиних виплат на використання в комерційній діяльності музичних творів, що сприятиме поліпшенню захисту об'єктів авторського та суміжного права на території України, а також полегшенню організації виплат роялті суб'єктам авторського та суміжного права (пункт 1.2 Договору);

- Користувач здійснює публічне виконання оприлюднених музичних творів, а УЛАСП надає Користувачу на умовах, визначених Договором, право (невиключну ліцензію) на таке виконання та здійснює збір винагороди (роялті). Користувач зобов'язується виплачувати винагороду (роялті) УЛАСП відповідно до даного Договору та Закону (пункт 2.1 Договору);

- Користувач зобов'язується перерахувати на поточний рахунок УЛАСП винагороду (роялті), узгоджену сторонами у відповідних додатках до Договору не пізніше ніж за 5 (п'ять) днів до початку місяця, за який здійснюється платіж, після чого надати УЛАСП акт про виплату роялті (абз. 1 пункту 2.3 Договору);

- у випадку, якщо жодна з сторін не повідомить письмово іншу сторону про припинення дії Договору протягом місяця до настання зазначеної в пункті 5.1 Договору дати припинення дії Договору, дія Договору вважається пролонгованою на той самий строк і на тих же умовах. Таке повідомлення має бути надіслане засобами поштового зв'язку (рекомендованим листом), при цьому належним доказом повідомлення є квитанція відділу поштового зв'язку із зазначенням вказаних у Договорі поштових реквізитів сторони, на адресу якої направлено листа (пункт 5.2 Договору);

- сторони домовились, що всі зміни та додатки до даного Договору мають юридичну силу та є його невід'ємними частинами, якщо вони укладені у письмовій формі та підписані уповноваженими представниками сторін (пункт 5.5 Договору).

Таким чином, зі змісту Договору вбачається, він не містить будь-яких обмежень щодо загального переліку або окремих об'єктів використання (музичних творів).

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, визнання правочину недійсним.

Як встановлено судом першої інстанції, Позивач звернувся з позовом до суду про визнання недійсним Договору № ТЗ-17/05/12 від 01.05.2012 р., укладеного між ним та відповідачем.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку про відсутність визначених чинним законодавством підстав для визнання Договору недійсним.

Судова колегія погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У частині першій статті 215 ЦК України зазначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1 статті 215 ЦК України).

Згідно ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У частині першій статті 215 ЦК України зазначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1 статті 215 ЦК України).

Частинами першою - третьою та п'ятою статті 203 ЦК України передбачено, що:

зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Приписами частини першої статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України) також визначено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 433 ЦК України об'єктами авторського права є літературні та художні твори, зокрема, музичні твори (з текстом або без тексту).

Відповідно до положень статей 435, 440, 441 ЦК України та 7, 15 Закону України "Про авторське право і суміжні права" суб'єктами авторського права є автори творів, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права; право на використання твору належить автору або іншій особі, яка одержала відповідне майнове право у встановленому порядку (зокрема, за договором, який відповідає визначеним законом вимогам).

Згідно зі статтею 443 ЦК України використання твору здійснюється лише за згодою автора, крім випадків правомірного використання твору без такої згоди, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Відповідно до статті 445 ЦК України автор має право на плату за використання його твору, якщо інше не встановлено цим Кодексом та іншим законом.

Частиною першою статті 31 Закону України "Про авторське право і суміжні права" передбачено, що автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові права, зазначені у статті 15 цього Закону, будь-якій іншій особі повністю чи частково. Передача майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється авторським договором.

Відповідно до частини першої статті 32 Закону України "Про авторське право і суміжні права" автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору.

Згідно з частиною п'ятою статті 32 Закону України "Про авторське право і суміжні права" право на передачу будь-яким особам невиключних прав на використання творів мають організації колективного управління, яким суб'єкти авторського права передали повноваження на управління своїми майновими авторськими правами.

У частині другій статті 33 Закону України "Про авторське право і суміжні права" зазначено, що договір про передачу прав на використання творів вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов (строку дії договору, способу використання твору, території, на яку поширюється передаване право, розміру і порядку виплати авторської винагороди, а також інших умов, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнено згоди).

В свою чергу, стосовно повноважень організацій колективного управління, якою, зокрема, є відповідач по справі - Приватна організація "Українська ліга авторських і суміжних прав" відповідно до Свідоцтва про облік організації колективного управління від 24.01.2011 р. № 19/2011, з надання дозволів на використання об'єктів авторського права (зокрема, музичних творів) судом враховано наступне.

Статтею 45 Закону України "Про авторське право і суміжні права" передбачено, що суб'єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми правами особисто, через свого повіреного або через організацію колективного управління.

Згідно з частиною четвертою статті 47 Закону України "Про авторське право і суміжні права" особи, які використовують твори, виконання, програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), зобов'язані надавати організаціям колективного управління точний перелік використаних (усіх) творів, виконань, примірників фонограм (відеограм), програм мовлення разом з документально підтвердженими даними про одержані прибутки від їх використання та повинні виплачувати організаціям колективного управління винагороду в передбачений термін і в обумовленому розмірі.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 48 Закону України "Про авторське право і суміжні права" повноваження на колективне управління майновими правами передаються організаціям колективного управління авторами та іншими суб'єктами авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів, укладених у письмовій формі; організації колективного управління можуть управляти на території України майновими правами іноземних суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів з аналогічними іноземними організаціями, в тому числі й про взаємне представництво інтересів.

Разом з тим, за змістом пункту "в" частини сьомої статті 48 Закону України "Про авторське право і суміжні права" наявною є можливість певного управління організацією колективного управління майновими правами й осіб, які не передали організації повноважень відповідно до частини третьої цієї статті.

Так, частинами п'ятою і шостою вищенаведеної статті 48 встановлено, що:

- на основі одержаних повноважень організації колективного управління надають будь-яким особам шляхом укладання з ними договорів невиключні права на використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав;

- організація колективного управління має право вимагати від осіб, які використовують об'єкти авторського права і суміжних прав, надання їм документів, що містять точні відомості про використання зазначених об'єктів, необхідні для збирання і розподілу винагороди.

За приписами пункту "в" частини першої статті 49 Закону України "Про авторське право і суміжні права" до функцій організацій колективного управління належать збір, розподіл і виплата зібраної винагороди за використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав суб'єктам авторського права і (або) суміжних прав, правами яких вони управляють, а також іншим суб'єктам прав відповідно до цього Закону.

Відповідно до приписів частини другої вищенаведеної статті 49, суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав, які не передали організаціям колективного управління повноважень на управління своїми правами, в тому числі щодо збирання винагороди, мають право вимагати від організацій колективного управління, які таку винагороду за використання їхніх творів і об'єктів суміжних прав зібрали, виплати цієї винагороди, а також вимагати вилучення своїх творів і об'єктів суміжних прав із дозволів на використання, які надаються організаціями колективного управління шляхом укладання договорів з особами, які використовують ці об'єкти.

Отже, з наведених норм законодавства вбачається, що організація колективного управління може управляти майновими правами як осіб, які передали їй повноваження на управління майновими правами відповідно до частини третьої статті 48 Закону України "Про авторське право і суміжні права", так і осіб, які не передали їй повноваження на управління майновими правами відповідно до частини третьої статті 48 Закону України "Про авторське право і суміжні права".

Тим самим, надавши організаціям колективного управління можливість дозволяти використання об'єктів авторського права, які й не перебувають в їх управлінні (але не вилучені з нього в установленому порядку), законодавець врахував специфіку діяльності суб'єктів господарювання, які здійснюють постійне використання великої кількості різноманітних об'єктів авторського права, завчасне визначення переліку яких (із встановленням правовласників та одержанням необхідного дозволу від кожного з них) є надмірно складним або взагалі неможливим (телерадіоорганізації; особи, що здійснюють ретрансляцію телерадіопрограм; власники закладів, де відбувається публічне виконання творів, тощо).

При цьому саме такий підхід, з одного боку, забезпечує дотримання прав суб'єктів авторського права (як щодо дозволу на використання творів, так і стосовно отримання винагороди), а, з іншого - дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати використання необмеженого переліку творів (зокрема, музичних) без порушення майнових авторських прав, уклавши відповідний договір з однією організацією колективного управління.

Аналогічні висновки стосовно повноважень організацій колективного управління з надання дозволів на використання об'єктів авторського права (зокрема, музичних творів) містяться у постановах Вищого господарського суду України від 13.09.2013 р. у справі № 2011-20/6926-2012-67/3-2013; від 13.09.2013 р. у справі № 5011-76/18947-2012; від 15.10.2013 р. у справі № 910/1424/13.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Зі змісту оскаржуваного договору вбачається, що за своєю правовою природою він є ліцензійним договором, який є одним з видів договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Відповідно до частини першої статті 1109 ЦК України, за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір (ч. 3 ст. 1109 ЦК України).

Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними (ч. 5 ст. 1109 ЦК України).

Відповідно до частин першої - четвертої статті 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості.

Згідно п. 26 постанови пленуму Вищого господарського суду України, від 17.10.2012 р. № 12 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" зазначено, що використання творів та/або об'єктів суміжних прав, - якщо інше не встановлено законом, - допускається лише на підставі передбаченого статтею 1107 ЦК України договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. При цьому господарським судам слід мати на увазі, зокрема, таке: майнові права, не зазначені в договорі як передані чи дозволені до використання, вважаються непереданими та недозволеними; предметом договору не можуть бути права на використання творів, які не були чинними.

Аналіз змісту вищенаведених норм статей 638, 1109 ЦК України, ст. 180 ГК України та статей 32, 33 Закону України "Про авторське право і суміжні права" свідчить, що визначення творів, використання яких дозволяється, є істотною умовою ліцензійного договору, яка потребує узгодження сторонами.

Водночас, надання організацією колективного управління дозволу на публічне виконання музичних творів без будь-якого обмеження їх переліку якраз і свідчить про узгодження сторонами відповідної істотної умови Договору (предмету), оскільки за відсутності будь-яких винятків (стосовно певних об'єктів та/або суб'єктів прав) не потребує подальшої конкретизації.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідач відповідно до оскаржуваного договору надав позивачу право (невиключну ліцензію) на публічне виконання оприлюднених музичних творів без будь-яких обмежень щодо загального переліку або окремих об'єктів використання (музичних творів), що фактично свідчить про узгодження сторонами у Договорі такої істотної умови ліцензійного договору, як його предмет, а рівно спростовує доводи позивача, згідно яких відсутність зазначення в оскаржуваному договорі конкретних музичних творів, право на використання яких передавалось за цим договором, означає, що сторонами не визначено предмет договору, та таке, в свою чергу, є підставою визнання цього договору недійсним.

При цьому досліджено, що відомості щодо вилучення правовласниками у встановленому порядку певних творів з управління відповідача - Приватної організації "Українська ліга авторських і суміжних прав", (з дозволів на використання, які нею надаються) в матеріалах справи відсутні.

Не приймаючи до уваги наданий позивачем лист ТОВ "Індормедіа" від 04.05.2013 р. № 1-04/05/11 у якості належного і допустимого доказу вилучення творів із дозволів на використання та відхиляючи вищенаведені доводи позивача, суд вірно виходив з того, що відповідно до частини другої статті 49 Закону України "Про авторське право і суміжні права" суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав, які не передали організаціям колективного управління повноважень на управління своїми правами, в тому числі щодо збирання винагороди, мають право вимагати від організацій колективного управління, які таку винагороду за використання їхніх творів і об'єктів суміжних прав зібрали, виплати цієї винагороди, а також вимагати вилучення своїх творів і об'єктів суміжних прав із дозволів на використання, які надаються організаціями колективного управління шляхом укладання договорів з особами, які використовують ці об'єкти. Отже, законодавець в даному випадку використовує саме поняття "вимагати вилучення", яке не є тотожнім поняттю "вилучати".

Системний аналіз наведеної статті Закону України "Про авторське право і суміжні права" у зв'язку з іншими правовими нормами щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності свідчить про те, що неможливим є вилучення творів із дозволів на використання шляхом лише надіслання повідомлення про таке вилучення (тобто в односторонньому порядку), хоча логічним наслідком є, зокрема, розгляд ПО "УЛАСП" такого повідомлення на предмет того, чи заявлена вимога належним суб'єктом, та надання відповіді про прийняте рішення (вилучати чи не вилучати з управління відповідні музичні твори). Крім того, права на використання музичних творів можуть надаватися користувачам на підставі відповідних договорів, а тому важливим питанням є й внесення змін до таких договорів.

Таким чином, враховуючи право позивача як організації колективного управління надати дозвіл на використання необмеженої кількості музичних творів, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність визначених чинним законодавством підстав для визнання Договору недійсним, а тому в позові належить відмовити.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Проте, в даному випадку, всупереч вимог вказаної норми закону, Позивачем не було надано суду апеляційної інстанції належних доказів на підтвердження своїх доводів та вимог, заявлених в апеляційній скарзі.

Таким чином, апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 02.12.2013 р. у справі № 910/19666/13 є законним і обґрунтованим, та таким, що підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 99, 101-106 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду міста Києва від 02.12.2013 р. у справі №910/19666/13 залиши без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Фієста" - без задоволення.

Справу № 910/19666/13 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України через суд апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання постановою законної сили.

Постанова виготовлена та підписана 06.02.2014

Головуючий суддя А.А. Верховець

Судді О.М. Остапенко

В.О. Пантелієнко