Постанова

від 25.03.2014 по справі 2а-913/12/2670

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-913/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Скочок Т.О.

Суддя-доповідач: Федотов І.В.

ПОСТАНОВА

Іменем України

25 березня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Федотова І.В.,

суддів - Ісаєнко Ю.А. та Епель О.В.,

при секретарі - Трегубенко Є.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу Державної фінансової інспекції України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2012 року у справі за адміністративним позовом державного підприємства «Запорізький титано-магнієвий комбінат» до Державної фінансової інспекції України про визнання недійсною та скасування вимоги від 21 грудня 2011 року № 06-14/314 в частині пунктів 2, 3, 4, 5, 9, 11, 12, 13, 14, 15, 16, -

ВСТАНОВИЛА:

Державне підприємство «Запорізький титано-магнієвий комбінат» (далі - позивач) звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної фінансової інспекції України (далі - відповідач) про визнання недійсною та скасування вимоги від 21 грудня 2011 року № 06-14/314 в частині пунктів 2, 3, 4, 5, 9, 11, 12, 13, 14, 15, 16.

Окружний адміністративний суд міста Києва своєю постановою від 18 травня 2012 року адміністративний позов задовольнив частково, визнавши недійсними та скасувавши пункти 2, 3, 4, 5, 12, 14, 15 та 16 вимоги Державної фінансової інспекції України від 21 грудня 2011 року № 06-14/314.

Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2012 року та ухвалити нову про відмову у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі. На думку апелянта, зазначену постанову суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Згідно до частини 1 статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України,суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, які з'явились в судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова суду першої інстанції скасуванню в частині задоволених позовних вимог, з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, Державною фінансовою інспекцією України була проведена ревізія фінансово-господарської діяльності Державного підприємства (далі - ДП) «Запорізький титано-магнієвий комбінат» за період з 01 липня 2009 року по 30 вересня 2011 року, за результатами якої складено акт від 16 листопада 2011 року № 06-21/13.

Згідно з висновками зазначеного акту перевірки, Державною фінансовою інспекцією України було виявлено порушення ДП «Запорізький титано-магнієвий комбінат» при здійсненні оплати праці працівників підприємства за понаднормову роботу в нічний та вечірній час, роботу у вихідні та святкові дні, а також за суміщення посад; встановлено не проведення претензійно-позовної роботи по стягненню дебіторської заборгованості з суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_2 та Запорізького машинобудівного заводу; порушення вимог законодавства при списанні неліквідної сировини флокулянту Магнофлок 1011, збереженні (охороні) майна бази відпочинку «Титан»; перевищення встановлених норм харчування дітей в оздоровчому таборі ДЗО та В «Сокіл»; неправомірність фінансування витрат по опаленню житлового будинку за адресою: м. Запоріжжя, вул. Республіканська, 185 та здійсненні закупівлі концентрату ільменітового за цінами вищими, ніж встановлені Міністерством економіки України.

На підставі та на виконання висновків акту перевірки від 16 листопада 2011 року № 06-21/13 відповідачем було винесено вимогу від 21 грудня 2011 року № 06-14/314, якою на позивача було покладено зобов'язання вжити заходи для усунення виявлених порушень.

Досліджуючи правомірність рішення суду першої інстанції у частині задоволення позовних вимог щодо визнання недійсним та скасування пункту 2 оскаржуваної вимоги Державної фінансової інспекції України, колегія суддів становила, що задовольняючи зазначені позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що робота, до виконання якої залучалися працівники позивача в неробочі дні, є невідкладною, оскільки від її виконання залежить успішна та безперебійна господарсько-фінансова діяльність підприємства.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Так, з матеріалів справи вбачається, що пункт 2 оскаржуваної вимоги Державної фінансової інспекції України винесено відповідачем на підставі встановлення факту безпідставного та неправомірного залучення позивачем працівників до роботи у вихідні та святкові дні та, відповідно, здійснення витрат на оплату їхньої праці за роботу в ці дні.

Відповідно до статті 71 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством і в частині другій цієї статті. Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається в таких виняткових випадках: 1) для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій і негайного усунення їх наслідків; 2) для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, загибелі або псування майна; 3) для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів; 4) для виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

З наведеної законодавчої норми вбачається, що правовою підставою для залучення працівників до роботи у вихідні дні є наявність сукупності наступних умов: 1) отримання дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації; 2) наявність виняткового випадку, виключний перелік яких закріплено у частині 2 статті 71 КЗпП України, яким обумовлюється необхідність залучення працівників до виконання роботи у вихідні та святкові дні.

Разом з тим, дослідивши обставини справи, судова колегія встановила, що залучення працівників до роботи у вихідні та святкові дні здійснювалося позивачем у зв'язку з необхідністю проведення інвентаризації та формування квартального звіту та звітності за 2010 рік.

При цьому, суд апеляційної інстанції вважає, що необхідність виконання зазначеної роботи не є винятковим випадком у розумінні частини 2 статті 71 КЗпП України та, зокрема, пункту 3, відповідно до якого залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів, оскільки проведення інвентаризації та складання фінансової звітності є заздалегідь запланованими звітувальними заходами, які здійснюються суб'єктами господарювання у порядку та строки, визначені Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» й Інструкцією по інвентаризації основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 11 серпня 1994 року № 69.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що у даному випадку у позивача були відсутні правові підстави для залучення працівників до роботи у вихідні дні та, відповідно, здійснення оплати їхньої праці за тарифними ставками, які передбачають збільшення розміру грошової винагороди робітників у такі дні, що свідчить про правомірність пункту 2 оскаржуваної вимоги.

Досліджуючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при задоволені позовних вимог у частині щодо визнання недійсним та скасування пунктів 3, 4 оскаржуваної вимоги Державної фінансової інспекції України, колегія суддів встановила, що задовольняючи зазначені позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем було правомірно здійснено доплату працівникам за суміщення професій, відповідно до статті 15 Закону України «Про оплату праці».

Проте, судова колегія не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 105 КЗпП України, працівникам, які виконують на тому ж підприємстві, в установі, організації поряд з своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, додаткову роботу за іншою професією (посадою) або обов'язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи, провадиться доплата за суміщення професій (посад) або виконання обов'язків тимчасово відсутнього працівника. Розміри доплат за суміщення професій (посад) або виконання обов'язків тимчасово відсутнього працівника встановлюються на умовах, передбачених у колективному договорі.

Згідно зі статтею 15 Закону України «Про оплату праці», форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами.

Постановою Ради Міністрів СРСР «Про порядок та умови суміщення професій (посад)» від 04 грудня 1981 року № 1145 (далі - Постанова № 1145), визначено, між іншим, перелік працівників, що не мають право на отримання доплати за виконання додаткових обов'язків, а саме: пунктом 15 «а», який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин та діє на теперішній час, чітко визначено наступні категорії працівників: керівників підприємств, установ та організацій, їх заступників та помічників, головних спеціалістів, керівників структурних підрозділів, відділів, цехів, служб та їх заступників.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що Постановою Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України деяких актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 року № 1545-ХІІ встановлено, що до прийняття відповідних актів законодавства України на її території застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, не врегульованих законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції України.

Судова колегія звертає увагу на те, що правові норми, закріплені у пункті 15 «а» Постанови № 1145 є спеціальними по відношенню до статті 105 КЗпП України та статті 15 Закону України «Про оплату праці» та не утворюють правової колізії, як це було зазначено судом першої інстанції, а лише регламентують особливості застосування загальних законодавчих приписів, регулюючих порядок здійснення доплати працівникам за виконання ними додаткових обов'язків.

Отже, проведення аналізу наведених законодавчих положень надає підстави вважати, що доплата за виконання працівником додаткових обов'язків, по-перше, має бути визначена у колективному договорі, а по-друге, вона не може бути застосована, зокрема, до керівного складу працівників.

Крім того, судова колегія встановила, що положеннями про оплату праці ДП «Запорізький титано-магнієвий комбінат» на 2010 та 2011 року не було передбачено можливість встановлення відповідної доплати керівному складу підприємства.

Тож, суд апеляційної інстанції вважає, що у даному випадку позивачем було неправомірно здійснено доплату працівникам ДП «Запорізький титано-магнієвий комбінат», які входять до керівного складу підприємства, за виконання ними додаткових обов'язків, а отже відсутні правові підстави для визнання недійсними та скасування пунктів 3, 4 оскаржуваної вимоги відповідача.

Досліджуючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права у частині задоволення позовних вимог щодо визнання недійсним та скасування пункту 5 вимоги Державної фінансової інспекції України від 21 грудня 2011 року № 06-14/314, колегія суддів встановила, що задовольняючи зазначені позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що при обчисленні доплат за роботу в нічний та вечірній час враховується доплата за роботу в шкідливих умовах праці.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.

Відповідно до статті 108 КЗпП України, робота у нічний час оплачується у підвищеному розмірі, встановлюваному генеральною, галузевою (регіональною) угодами та колективним договором, але не нижче 20 відсотків тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи у нічний час.

Згідно з частинами 1, 2 статті 2 Закону України «Про оплату праці», основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії,пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Аналіз наведених правових положень надає підстави стверджувати про те, що обчислення доплати за роботу у нічний час здійснюється, виходячи з розмірів тарифної ставки (окладу), а доплати за роботу в шкідливих умовах належать до додаткової заробітної плати та не мають прив'язки до тарифної ставки (окладу) працівника.

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що позивачем, у порушення вимог статті 108 КЗпП України та статті 2 Закону України «Про оплату праці», було здійснено нарахування та виплату доплати за роботу в нічний та вечірній час з урахуванням і розмірів тарифної ставки (окладу), і доплати за роботу в шкідливих та важких умовах праці, що обумовлює відсутність правових підстав для визнання недійсним та скасування пункту 5 оскаржуваної вимоги, яким визначено зобов'язання позивача усунути встановлені порушення.

Досліджуючи повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи при задоволенні позовних вимог у частині щодо визнання недійсним та скасування пункту 12 вимоги Державної фінансової інспекції України від 21 грудня 2011 року № 06-14/314, колегія суддів встановила, що задовольняючи зазначені позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач був зобов'язаний вчиняти заходи по збереженню майна бази відпочинку «Титан», що обумовило витрати на заробітну плату працівникам, які охороняли зазначене майно.

Однак, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно з частиною 2 статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», орендар зобов'язаний використовувати та зберігати орендоване майно відповідно до умов договору, запобігати його пошкодженню, псуванню.

При цьому, судова колегія встановила, що цілісний майновий комплекс «Титан», який є структурним підрозділом позивача, було передано в оренду товариству з обмеженою відповідальністю «Атлант-Тур» на підставі договору оренди від 30 травня 2006 року № 2001, укладеним між Регіональним відділенням Фонду державного майна України в Запорізькій області і зазначеним товариством.

В подальшому 20 вересня 2010 року між вказаними сторонами було укладено договір про розірвання договору оренди від 30 травня 2006 року № 2001, пунктом 4 якого прямо передбачено, що до моменту підписання акту приймання-передачі майна цілісного майнового комплексу бази відпочинку «Титан» ТОВ «Атлант-Тур» несе відповідальність за його належне утримання і збереження.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, на момент проведення відповідачем перевірки фінансової звітності ДП «Запорізький титано-магнієвий комбінат», а саме станом на 30 вересня 2011 року, орендарем ТОВ «Атлант-Тур» не було повернуто цілісний майновий комплекс бази відпочинку «Титан», що з урахуванням наведеної вище аргументації свідчить про те, що позивачем було безпідставно здійснено забезпечення утримання і збереження вказаної бази відпочинку та, відповідно, понесення витрат на оплату праці робітників, які здійснювали її охорону, що фактично призвело до покриття витрат іншої юридичної особи - ТОВ «Атлант-тур».

Більш того, судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем не було здійснено пред'явлення до ТОВ «Атлант-Тур» рахунків на відшкодування витрат з утримання бази відпочинку «Титан» та не відображено відповідну дебіторську заборгованість у даних бухгалтерського обліку.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що у даному випадку відсутні правові підстави для визнання недійсним та скасування пункту 12 оскаржуваної вимоги Державної фінансової інспекції України.

Досліджуючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при задоволені позовних вимог у частині щодо визнання недійсним та скасування пункту 14 вимоги Державної фінансової інспекції України від 21 грудня 2011 року № 06-14/314, колегія суддів встановила, що задовольняючи зазначені позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем під час організації харчування дітей в ДЗО та В «Соків» було правомірно застосовано норми харчування, визначені наказом Міністерства торгівлі УРСР «Про введення Збірника рецептур страв для харчування школярів» від 24 грудня 1985 року № 341.

Однак, судова колегія не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, харчування дітей в ДЗО та В «Сокіл» здійснювалося за денними норами, визначеними наказом Міністерства торгівлі УРСР «Про введення Збірника рецептур страв для харчування школярів» від 24 грудня 1985 року № 341.

Разом з тим, колегія суддів встановила, що зазначені норми перевищують норми харчування, визначені Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження норм харчування у навчальних та оздоровчих закладах» від 22 листопада 2004 року № 1591 та спільним наказом Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Порядку організації харчування дітей у навчальних та оздоровчих закладах» від 01 червня 2005 року № 242/329, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин.

При цьому, у пункті 1 Порядку організації харчування дітей у навчальних та оздоровчих закладах, який затверджено спільним наказом Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства освіти і науки України від 01 червня 2005 року № 242/329, закріплено, що цей Порядок визначає механізм організації харчування дітей у навчальних та оздоровчих закладах незалежно від їх підпорядкування, типу і форми власності.

Крім того, в разі наявності колізій між правовими нормами нормативно-правових актів, що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той із них, який прийнято пізніше. Така неузгодженість може виникнути внаслідок того, що прийняття нової норми не завжди супроводжується скасуванням "застарілих" норм з одного й того ж питання.

Аналогічна правова позиція викладена у Листі Міністерства юстиції України від 26 грудня 2008 року № 758-0-2-08-19.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що в даному випадку до спірних правовідносин необхідно застосовувати положення Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження норм харчування у навчальних та оздоровчих закладах» від 22 листопада 2004 року № 1591 та спільний наказ Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Порядку організації харчування дітей у навчальних та оздоровчих закладах» від 01 червня 2005 року № 242/329, що обумовлює правомірність пункту 14 оскаржуваної вимоги, відповідно до якої позивачем було перевищено передбачені законодавством норми харчування на одну дитину у ДЗО та В «Сокіл», що призвело до необґрунтованого списання продуктів харчування на загальну суму 79855,4 грн.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що у даному випадку відсутні правові підстави для визнання недійсним та скасування пункту 14 вимоги від 21 грудня 2011 року № 06-14/314 Державної фінансової інспекції України.

Досліджуючи повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи при задоволені позовних вимог в частині щодо визнання недійсним та скасування пункту 15 вимоги Державної фінансової інспекції України від 21 грудня 2011 року № 06-14/314, колегія суддів встановила, що задовольняючи зазначені позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що включення позивачем до фінансового плану підприємства витрат на оплату опалення житлового будинку за адресою: м. Запоріжжя, вул. Республіканська, 185 є достатньою правовою підставою для визнання зазначених витрат обґрунтованими та правомірними, навіть за тих умов, що ані вказаний будинок, ані теплові та інші комунікації не передавалися на баланс ДП «Запорізький титано-магнієвий комбінат» та є комунальною власністю міста.

Проте, судова колегія не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що 27 січня 2005 року виконавчим комітетом Запорізької міської ради було прийнято рішення «Про затвердження актів приймання-передачі об'єктів державного житлового та нежитлового фонду від казенного підприємства «Запорізький титано-магнієвий комбінат» № 25/2, згідно з яким до комунальної власності міста, зокрема, було вирішено передати житловий будинок за адресою: м. Запоріжжя, вул. Республіканська, 185.

Рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради від 25 травня 2005 року № 180/3 з наступним складанням відповідного акту приймання-передачі відомчого житлового фонду в комунальну власність спірний житловий будинок за адресою: м. Запоріжжя, вул. Республіканська, 185 із усіма тепловими та іншими комунікаціями було передано до комунальної власності міста Запоріжжя.

Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що з 01 липня 2009 року та станом на 30 вересня 2011 року спірний житловий будинок і відповідні теплові та інші комунікації до нього на балансі ДП «Запорізький титано-магнієвий комбінат» не обліковуються.

Відповідно до пункту 7 Положення про порядок передачі в комунальну власність державного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ та організацій, яке затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 06 листопада 1995 року № 891, якщо підприємства, установи чи організації передають відомчий житловий фонд у комунальну власність протягом фінансового року, утримання його забезпечується на договірних засадах з підприємствами, установами чи організаціями, а в разі їх банкрутства, зміни форми власності або ліквідації - за рахунок наявних коштів відповідних державних адміністрацій або виконкомів відповідних рад. У разі потреби порушується питання про вишукання коштів з державного бюджету.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що в даному випадку відсутні правові підстави для здійснення позивачем фінансування витрат на опалення житлового будинку за адресою: м. Запоріжжя, вул. Республіканська, 185.

Більш того, судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем не було здійснено претензійно-позовної роботи із власником/балансоутримувачем спірного житлового будинку щодо компенсації витрат, понесених ДП «Запорізький титано-магнієвий комбінат» у зв'язку з фінансуванням опалення даного будинку, та не відображено відповідну дебіторську заборгованість у даних бухгалтерського обліку.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що у даному випадку відсутні правові підстави для визнання недійсним та скасування пункту 15 вимоги від 21 грудня 2011 року № 06-14/314 Державної фінансової інспекції України.

Досліджуючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права при задоволені позовних вимог у частині щодо визнання недійсним та скасування пункту 16 вимоги Державної фінансової інспекції України від 21 грудня 2011 року № 06-14/314, колегія суддів встановила, що задовольняючи зазначені позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не несе відповідальності за придбання товару по ціні, яка перевищує ту, що зареєстрована Міністерством економіки України.

Проте, колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що 11 червня 2010 року між закритим акціонерним товариством (далі - ЗАТ) «Кримський Титан» і позивачем було укладено договір поставки концентрату ільменітового у кількості 30000 тонн за ціною 1000 грн. за 1 тонну без ПДВ.

Разом з тим, судова колегія звертає увагу на те, що з пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про реєстрацію цін на окремі види продукції» від 27 грудня 2008 року № 1138, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, вбачається, що ціни на гірничорудну продукцію, яка виробляється вітчизняними підприємствами і реалізується суб'єктами господарювання - резидентами державним підприємствам, підлягають реєстрації.

При цьому, відповідно до наказу Міністерства економіки України «Про реєстрацію цін на концентрат ільменітовий» від 05 лютого 2010 року № 94, ЗАТ «Кримський титан» було здійснено реєстрацію ціни на даний товар у сумі 965 грн. за 1 тонну без ПДВ.

На момент виникнення спірних правовідносин була чинною Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 17 жовтня 2008 року № 921, у пункті 6 якої закріплено, що закупівля товарів, ціни на які підлягають державній реєстрації в установленому законодавством порядку, здійснюється за цінами, які сформовані на базі ціни, зареєстрованої на дату подання учасником тендерної (цінової) пропозиції.

Отже, з викладеного вбачається, що ДП «Запорізький титано-магнієвий комбінат», діючи у порушення наведених законодавчих приписів, здійснило закупівлю концентрату ільменітового за ціною, яка перевищує зареєстровану Міністерством економіки України, що призвело до необґрунтованих витрат підприємства у сумі 1349547,82 грн.

Більш того, у матеріалах справи відсутні жодні докази здійснення позивачем претензійно-позовної роботи щодо стягнення з контрагента безпідставно отриманих коштів.

З огляду на це, суд апеляційної інстанції не знаходить правових підстав для визнання недійсним та скасування пункту 16 вимоги від 21 грудня 2011 року № 06-14/314 Державної фінансової інспекції України.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог стосовно визнання недійсними та скасування пунктів 2, 3, 4, 5, 12, 14, 15 та 16 вимоги Державної фінансової інспекції України від 21 грудня 2011 року № 06-14/314.

З огляду на зазначене, судова колегія приходить до висновку про те, що судом першої інстанції було неповно з'ясовано обставин, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального права при задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсними та скасування пунктів 2, 3, 4, 5, 12, 14, 15 та 16 вимоги Державної фінансової інспекції України від 21 грудня 2011 року № 06-14/314, що обумовлює необхідність скасування оскаржуваної постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2012 року в цій частині.

Відповідно до статті 202 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення, зокрема, є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справ та порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

Таким чином, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу Державної фінансової інспекції України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2012 року - задовольнити, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2012 року - скасувати в частині задоволених позовних вимог державного підприємства «Запорізький титано-магнієвий комбінат» стосовно визнання недійсними та скасування пунктів 2, 3, 4, 5, 12, 14, 15 та 16 вимоги Державної фінансової інспекції України від 21 грудня 2011 року № 06-14/314 та ухвалити нове рішення в цій частині.

Керуючись ст.ст. 160 , 195 , 196 , 198 , 202 , 205 , 207 , 212 , 254 КАС України , судова колегія, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Державної фінансової інспекції України задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2012 року в частині задоволених позовних вимог державного підприємства «Запорізький титано-магнієвий комбінат» стосовно визнання недійсними та скасування пунктів 2, 3, 4, 5, 12, 14, 15 та 16 вимоги Державної фінансової інспекції України від 21 грудня 2011 року № 06-14/314 скасувати.

Ухвалити нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову державного підприємства «Запорізький титано-магнієвий комбінат» до Державної фінансової інспекції України про визнання недійсною та скасування вимоги від 21 грудня 2011 року № 06-14/314 в частині пунктів 2, 3, 4, 5, 9, 11, 12, 13, 14, 15, 16 в частині визнання недійсними та скасування пунктів 2, 3, 4, 5, 12, 14, 15 та 16 вимоги Державної фінансової інспекції України від 21 грудня 2011 року № 06-14/314 - відмовити.

В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2012 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя:

Судді:

Повний текст постанови виготовлено 31.03.2014 року.

Головуючий суддя Федотов І.В.

Судді: Ісаєнко Ю.А.

Епель О.В.