Постанова

від 27.02.2014 по справі 922/4513/13

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" лютого 2014 р. Справа № 922/4513/13

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Бондаренко В.П., суддя Ільїн О.В., суддя Россолов В.В.

при секретарі Голозубовій О.І.,

за участю представників:

позивача - Батіщев П.С., за довіреністю б/н від 22.11.2013 року,

відповідача - Бондаря І.А., за довіреністю б/н від 21.10.2013 року,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду відповідача (вх. №31 Х/1-42) на рішення господарського суду Харківської області від 09.12.2013 року у справі № 922/4513/13

за позовом ТОВ "Науково-Виробничий Центр Технологія ЛГМ", м. Харків,

до ТОВ "КП Полігон", м. Харків,

про стягнення коштів,

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від від 09.12.2013 року (суддя Інте Т.В.) визнано недійсним пункт 8.7 договору лізингу №Л-0104 від 01.04.2013 р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-Виробничий Центр Технологія ЛГМ" та Товариством з обмеженою відповідальністю "КП Полігон". Позов задоволено. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "КП Полігон" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-Виробничий Центр Технологія ЛГМ" майно, передане ТОВ КП "Полігон" у лізинг за договором №Л-0104 від 01.04.2013 р., відповідно до додатку №1 до договору, на загальну суму 340000,00 грн., а саме: перетворювач тиристорний у кількості 1 одиниця, вартістю 170000,00 грн. (без ПДВ), водоохолоджувальні кабелі у кількості 2 одиниць, вартістю 10000,00 грн. (без ПДВ), двигун перевороту у кількості 2 одиниць, вартістю 2000,00 грн. (без ПДВ), редуктор перевороту RZS у кількості 2 одиниць, вартістю 10000,00 грн. (без ПДВ), корпус з індуктором у кількості 2 одиниць, вартістю 76333,33 грн. (без ПДВ), опори у кількості 2 одиниць, вартістю 1000,00 грн. (без ПДВ), щит управління переворотом у кількості 1 одиниця, вартістю 1000,00 грн. (без ПДВ), кабель мідний 10x4 довжиною 15 метрів, вартістю 500,00 грн. (без ПДВ), шафа розподільна (2 маг. пускачі) у кількості 1 одиниця, вартістю 1000,00 грн. (без ПДВ), насос К20/30 з електродвигунами у кількості 2 одиниць, вартістю 6000,00 грн. (без ПДВ), блоки (опори) у кількості 4 одиниць, вартістю 2000,00 грн. (без ПДВ), візок у кількості 1 одиниця, вартістю 500,00 грн. (без ПДВ), ваги електронні CERTUS Hercules CHК-60А5 НВП 500кг у кількості 1 одиниця, вартістю 3000,00 грн. (без ПДВ), суму боргу зі сплати лізингових платежів у розмірі 56200,00 грн., пеню в сумі 244,33 грн., 3% річних в сумі 293,70 грн. та витрати по сплаті судового збору в сумі 7934,76 грн.

Відповідач із вказаним рішенням місцевого господарського суду не погодився та подав до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій з урахуванням пояснень до апеляційної скарги від 27.01.2014 року (вх. 734) просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 09.12.2013 року у справі № 922/4513/13 про стягнення коштів та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову про стягнення коштів. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення.

Зокрема апелянт посилається на те, що позивач має право вимагати відшкодування збитків, у тому числі повернення платежів, що були сплачені відповідачем позивачу лише до відмови договору лізингу. А оскільки позивач відмовився від договору лізингу, то у зв'язку з цим вимога щодо стягнення з відповідача заборгованість з лізингових платежів є не обґрунтованою.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 13.01.2014 р. у справі № 922/4513/13 апеляційну скаргу відповідача прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 27.01.2014 р.

У зв'язку з відсутністю представника позивача у судовому засіданні, та з метою повного та всебічного розгляду справи колегія суддів дійшла висновку про відкладення розгляду справи на 19.02.2014 року.

14.02.2014 року позивачем надано відзив (вх.1364) в якому він не погоджується з доводами викладеними в апеляційній скарзі. Зазначає, що рішення господарського суду Харківської області прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, та з дослідженням всіх обставин справи. Просить рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

Статтею 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з правочинів.

Підставою виникнення взаємних прав та обов'язків є укладений між ТОВ "НВЦ Технологія ЛГМ" (далі-лізингодавець) та ТОВ "КП Полігон" (далі-лізингоодержувачу) договір лізингу (далі - договір) №Л-0104 від 01.04.13 р., предметом якого є надання лізингодавцем у тимчасове платне користування лізингоодержувачу обладнання, з подальшим викупом цього обладнання за рахунок лізингових платежів.

Відповідно до умов договору обладнання передається відповідачу не пізніше 10 днів, з моменту підписання договору (п. 1.2 договору).

Документом, який свідчить про передачу (прийом) у лізинг обладнання, є відповідний акт приймання-передачі (п. 1.3 договору).

У п.2.1 договору сторони погодили, що договір укладений строком на 24 місяці, з правом відповідача на його подальше продовження до моменту повного викупу обладнання.

Виплати по договору здійснюються відповідно до додатку № 2, а саме, з травня по серпень 2013 року по 14000,00 грн. в місяць, а з вересня 2013 року по квітень 2015 року по 14200,00 грн.

Безпосередні лізингові платежі виплачуються відповідачем на розрахунковий рахунок позивача 1 раз в місяць за попередній місяць поточного року (п. 3.2 договору).

Додатком № 1 до Договору сторони погодили найменування, кількість та вартість предмету лізингу, а додатком № 2 узгодили графік сплати лізингових платежів. Дані додатки є не від'ємними частинами договору.

На виконання умов договору позивач 12.04.2013 року позивач передав, а відповідач прийняв предмет лізингу. Це підтверджується актом приймання-передачі від 12.08.2013 року, який підписаний та скріплений печатками сторін.

В зв'язку із виникненням у відповідача заборгованості зі сплати лізингових платежів з червня по вересень 2014 року, позивач на підставі п. 3.2 договору та ч.1 ст. 782 Цивільного кодексу України надіслав на адресу відповідача повідомлення від 02.10.2013 року вх. №02/10-1 в якому повідомляв про дострокову відмову від договору лізингу та вимагав негайно повернути предмет лізингу та виплатити вартість лізингових платежів за чотири місяці, під час яких відповідач користувався переданим у лізинг майном.

Однак, відповідач відповіді на вказане повідомлення не надав, в добровільному порядку не виплатив лізингові платежі за період з червень по вересень 2013 року, що і стало підставою для звернення позивача з позовом у даній справі.

Місцевий господарський суд, ухвалюючи оскаржуване рішення, дійшов висновку про правомірність позовних вимог позивача в частині стягнення з відповідача суми боргу зі сплати лізингових платежів у розмірі 56200,00 грн., пені у розмірі 244,33 грн. та 3% річних в розмірі 293,70 грн. та майна за переданого за договором лізингу, укладеного між сторонами.

Крім того, господарський суд за власної ініціативи визнав недійсним п. 8.7 договору лізингу №Л-0104 від 01.04.2013 р., у зв'язку з тим, що на момент укладення договору лізингу №Л-0104 від 01.04.2013 р. пункт 8.7 суперечив чинному на той час законодавству, а саме приписам статті 782 ЦК України.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, вважає його обґрунтованим та законним. Така позиція суду апеляційної інстанції ґрунтується на наступному.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором лізингу.

Згідно приписів ст. 292 Господарського кодексу України, лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.

Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до Господарського кодексу України та інших законів.

Відповідно до ч. 2 ст. 292 Господарського кодексу України залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів - фінансовий чи оперативний.

За договором фінансового лізингу майновий інтерес лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком грошових коштів, а майновий інтерес лізингоодержувача - в можливості користуватися та придбати предмет лізингу у власність.

Тобто, з вище наведених умов, вбачається, що договір лізингу №/1-0104 від 01.04.13 р., укладений між позивачем та відповідачем є договором фінансового лізингу.

Крім того, сторонами ні в судових засіданнях, ні в письмових поясненнях не заперечується той факт, що даний договір є договором фінансового лізингу.

Загальні правові та економічні засади фінансового лізингу визначаються положеннями Закону України "Про фінансовий лізинг".

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку, з урахуванням особливостей, що встановлюються Законом.

До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених параграфом 6 глави 58 Цивільного кодексу України та законом.

Відповідно до частини першої ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно ст. 806 Цивільного кодексу України одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, а саме: акту приймання-передачі від 12.08.2013 року, позивач належним чином виконав свої зобов'язання за лізинговим договором та передав у платне користування відповідачу обумовлені лізинговим договором обладнання відповідно до Додатку №1 до договору лізингу №Л-0104 від 01.04.13 р.

В свою чергу, відповідно до умов договору лізингу відповідач зобов'язався вчасно і в повному обсязі вносити лізингові платежі за передані у лізинг обладнання у формі викупної вартості обладнання.

Так, відповідно до п.4.1.3 договору лізингоодержувач зобов'язався вносити лізингові платежі в порядку встановленим цим Договором, а саме вказаних в Додатку № 2 до Договору.

Приписами статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно положень пункту 3 частини другої ст. 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.

Тобто зобов'язання які взяв на себе відповідач за договором лізингу, щодо сплати лізингових платежів, повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог актів цивільного законодавства.

Однак, в порушення умов договору та норм чинного законодавства відповідач сплачував позивачу лізингові платежі не в повному та не в термін зазначений у договорі. У зв'язку з цим у відповідача за період з червня по вересень 2013 року утворилась заборгованість у сумі 56 200 грн.

Відповідно до частини першої ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до п.6.1 договору за невиконання обов'язків по даному договору сторони несуть відповідальність у відповідності з чинним законодавством України.

Таким чином, у зв'язку із неналежним виконанням відповідачем своїх господарських зобов'язань за лізинговим договором щодо сплати лізингових платежів, за відповідачем рахується заборгованість за лізинговими платежами в сумі 56200,00 грн.

Відповідно до ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом та договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозицію про це другій стороні за договором.

Отже, якщо умовами договору або законом передбачена можливість зміни умов договору в односторонньому порядку, то сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозицію про це другій стороні за договором.

Згідно приписів пунктів 3, 4 частини першої статті 10 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом; та вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.

Як вбачається з матеріалів справи, у зв'язку із порушенням відповідачем своїх зобов'язань щодо сплати лізингових платежів в строк визначений додатком до договору лізингу №Л-0104 від 01.04.2013 р. позивач направив на адресу відповідача повідомлення від 02.10.2013 року вх. №02/10-1, в якому повідомляв про односторонню відмову від договору, у зв'язку з чим просив лізінгоодержувача повернути передані в лізинг обладнання та сплатити наявну суму заборгованості за користування обладнанням.

Відповідно до положень ст. 782 Цивільного кодексу України наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

В матеріалах справи міститься копія рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, повідомлення позивача від 02.10.2013 року за вх. 02/10-1 отримано відповідачем 07.10.2013 року.

Таким чином договір лізингу № Л-0104 від 01.04.2013 р. вважається розірваним з 07.10.2013 року.

Пунктом 7 частини другої ст. 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено, що у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках достроково повернення предмета лізингу - повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.

Згідно положень частини першої ст. 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Законом України «Про фінансовий лізинг» не врегульовано та не встановлено відповідні правові наслідки розірвання договору лізингу, а право лізингодавця вимагати повернення предмета лізингу у випадку розірвання договору, яке встановлене ст. 7 вказаного Закону, не виключає можливість стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість.

З приписів договору лізингу №Л-0104 від 01.04.2013 р. вбачається, що позивач залишається власником предмета лізингу (п. 1.4 укладеного Договору). А розділом 2 цього договору було передбачено перехід права власності на предмет лізингу до відповідача лише у разі здійснення ним всіх платежів за договором.

Отже, розділ 2 договору встановлює момент переходу права власності до відповідача, однак не звільняє його від сплати лізингових платежів за весь період користування предметом лізингу.

Згідно зі ч.4 ст. 653 Цивільного кодексу України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язаннями до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

Право власності на предмет лізингу від позивача до відповідача не перейшло, а тому позивач вправі залишити собі лізинговий платіж (за травень 2013 року) сплачений відповідачем та стягнути лізингові платежі за період з червень - вересень 2013 року, оскільки розірвання угоди не виключає проведення між сторонами розрахунків за зобов'язаннями, що виникли до розірвання угоди.

Враховуючи вище викладене та те, що положення договору фінансового лізингу узгоджується з вимогами чинного законодавства та не суперечить ним, при укладенні договору фінансового лізингу позивач та відповідач не заперечували проти його умов, а тому висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з відповідача майна, переданого у лізинг за договором №Л-0104 від 01.04.2013 р., відповідно до додатку №1 до договору та суму боргу зі сплати лізингових платежів у розмірі 56200,00 грн. є цілком обґрунтованим та законним.

Разом з тим суд першої інстанції задовольнив вимогу позивача про стягнення у зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання щодо сплати лізингових платежів з відповідача пені в розмірі 244,33 грн.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої ст. 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до частини 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Статтею 230 Господарського кодексу України визначено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми, які учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі неналежного виконання господарського зобов'язання. Цією ж статтею визначено види штрафних санкцій - неустойка, штраф, пеня.

При цьому порядок нарахування та розмір санкцій, які можуть бути встановлені договором, встановлені частиною четвертою ст. 231 Господарського кодексу України: у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання, в певній визначеній грошовій сумі, у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступені його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів.

Згідно частини другою статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Стаття 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачає, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Відповідно до п.6.2 договору, у випадку прострочення внесення лізингових платежів більш ніж на 2 місяці відповідач сплачує на користь позивача неустойку у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми вартості майна за кожен день прострочення.

Враховуючи викладене, колегія судів визнає вимогу про стягнення з відповідача 244,33 грн. пені за період з 01.09.13 р. по 19.10.13 р. законною та обґрунтованою.

Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення з відповідача, у зв'язку із простроченням грошового зобов'язання, 3% річних в сумі 293,70 грн. виходячи з наступного.

Згідно положень частини другої ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних не є штрафними санкціями, а є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (виплати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Також, зазначеної правової позиції дотримується і Верховний Суд України у постанові від 23.01.2012р. по справі № 37/64.

Враховуючи викладене, колегія судів визнає вимогу про стягнення з відповідача 3% річних в сумі 293,70 грн. законною та обґрунтованою.

Щодо визнання господарським судом недійсним п.8.7 договору лізингу №Л-0104 від 01.04.2013 року укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-Виробничий Центр Технологія ЛГМ" та Товариством з обмеженою відповідальністю "КП Полігон», то колегія суддів зазначає наступне.

В п. 8.7 договору зазначено, що договір може бути розірваний тільки за взаємною згодою сторін.

Відповідно до статті 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, умови договору не можуть суперечити вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, звичаям ділового обороту, вимогам розумності та справедливості.

В п. 2.3 постанови Пленуму ВГСУ від 29 травня 2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що якщо, вирішуючи господарський спір, суд встановить, що зміст договору, пов'язаного з предметом спору, суперечить законодавству, чинному на момент укладення договору, він, керуючись пунктом 1 частини першої статті 83 ГПК, вправі за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині із застосуванням за необхідності й наслідків визнання недійсним нікчемного правочину (абзац другий частини п'ятої статті 216 ЦК України).

Згідно приписів п.1 ч.1 ст.83 Господарського процесуального кодексу України, ч.1 ст.203, ч.1 ст.215, ч.1 ст.216 Цивільного кодексу України, суд має право, приймаючи рішення, визнати недійсним повністю чи у певній частині пов"язаній з предметом договір, який суперечить законодавству.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу(стаття 215 Цивільного кодексу України).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов"язані з його недійсністю.

Свобода договору в частині умов договору не може бути свавільною, а тому законодавець обмежив її з урахуванням вимог актів цивільного законодавства, в межах вимог розумності і справедливості.

А тому, оскільки, на момент укладення договору лізингу №Л-0104 від 01.04.2013 р., його пункт 8.7 суперечив чинному на той час законодавству (а саме приписам статті 782 ЦК України), то колегія суддів погоджується з доводами першої інстанції щодо визнання за власної ініціативи, п. 8.7 договору лізингу №Л-0104 від 01.04.2013 р. недійсним.

В контексті наведеного вбачається, що відповідач в порушення умов договору лізингу № Л-0104 від 01.04.2013 року не сплатив позивачу лізингові платежі за червень, липень, серпень та вересень 2013 року, у зв'язку з чим колегія суддів дійшла висновку про правомірність задоволення господарським судом позовних вимог позивача в частині стягнення з відповідача суми боргу зі сплати лізингових платежів у розмірі 56200,00 грн., пені у розмірі 244,33 грн., 3% річних у розмірі 293,70 грн. та майна переданого ТОВ КП «Полігон» у лізинг за договором №Л-0104 від 01.04.2013 року.

Надаючи правову оцінку доводам апеляційної скарги судова колегія вважає її необґрунтованими з правової точки зору та такими, що не підтверджуються встановленими у справі обставинами.

Зокрема, апелянт стверджує, що лізингова плата, яка встановлена в п. 3.3. договору є лише викупним платежем, а не орендним, і не повинна бути сплачена позивачу за період з червня по вересень 2013 року.

Однак дане твердження не може вважатися вірним та таким, що ґрунтується на аналізі пунктів договору, оскільки пунктом 1.1 Договору сторони передбачили, що в порядку та на умовах, встановленими даним Договором, лізингодатель узяв на себе зобов'язання передати лізингоотримувачу за плату у тимчасове платне користування обладнання, з подальшим викупом цього обладнання за рахунок цих платежів.

Пунктом 2.2 договору встановлено, що зі спливу строку дії Договору, встановленого п.2.1 цього документа, або до його спливу обладнання переходить у власність лізиноодержувача за умови внесення лізингоодержувачем викупної ціни обладнання, яка дорівнює його оцінюючої вартості, встановленої сторонами в додатку №1.

Лізингові платежі виплачуються лізингодавцю, відповідно до графіку лізингових платежів (додаток №2) (п.3.1 договору).

Додатком № 2 узгодили графік сплати лізингових платежів, зокрема за період з травня по вересень 2013 року відповідач сплачує лізингові платежі в сумі 14000 грн., а в період з вересня по квітень 2015 року - по 14200 грн.

Також п.4.2.4 договору встановлено, що передати лізингоотримувачу разом з обладнанням, яке здається в оренду та його комплектуючими, а після оплати 100% викупної вартості всі документи на обладнання, але не пізніше 5 днів з дня такої оплати.

У зв'язку з наведеним, колегією суддів, встановлено, що лізинговий платіж по своїй правовій природі включає в себе не тільки частину покупної плати (викупної ціни), так і плату за надання майна в користування, а оскільки лізинговий платіж в договорі не розділений на частини, не можливо встановити, яка із його частин є викупною ціною.

А тому, можна вважати, що лізинговий платіж, включає в себе й орендні платежі, оскільки належне виконання лізингоодержувачем обов'язків зі сплати лізингових платежів, передбачених договором, означає не тільки реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна, а і сплату лізингодавцю винагороди за отримане у лізинг майно або плату за користування.

Колегією суддів не беруться до уваги посилання апелянта на те, що договір лізингу № Л-0104 від 01.04.2013 року є розірваним з 09.12.2013 року, тобто з моменту направлення листа-повідомлення б/н від 09.12.2013 року на адресу позивача про відмову від договору, виходячи з такого.

Відповідно до ч.2 ст. 782 Цивільного кодексу України у разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Тобто зазначена правова норма акцентує увагу на тому, що договір може бути розірвано саме за ініціативи наймодавця, яку він реалізує шляхом направлення повідомлення.

Як вбачається з матеріалів справи позивач направив відповідачу повідомлення від 02.10.2013 року вх. №02/10-1, в якому йшлося про односторонню відмову позивача від договору та повернення майна. Дане повідомлення було отримано відповідачем 07.10.2013 року.

Однак, правове значення для розірвання договору лізингу має не лист-повідомлення б/н від 09.12.2013 року відповідача, а повідомлення від 02.10.2013 року вх.№02/10-1 позивача про односторонню відмову від договору, оскільки саме з моменту отримання відповідачем цього повідомлення договір вважається розірваним.

Крім того, посилання апелянта на те, що відповідач в супереч умовам договору прострочено підписання акту приймання-передачі на два дні, не приймається колегією суддів до уваги, оскільки дана обставина, виходячи з умов договору та чинного на час виникнення між сторонами правовідносин, могла бути підставою лише для зміни дати нарахування лізингової плати, зокрема, з дати прийняття майна відповідачем.

Крім того, ані законом, ані умовами договору не передбачено для лізингодавця конкретних правових наслідників щодо прострочення передання останнім лізингоодержувачу предмету.

На підставі викладених вище обставин, суд зазначає, що відповідачем не доведені заявлені апеляційні вимоги та не надано належних доказів, які б об'єктивно і у визначеному законом порядку підтвердили його позицію, що має наслідком відмову в задоволенні апеляційної скарги.

Колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності достатніх правових підстав для задоволення позову.

Судовою колегією зазначається, що в резолютивній частині рішення господарського суду Харківської області від 09.12.2013 року по даній справі допущена технічна описка, а саме не вірно зазначено номер договору - замість "за договором №Л-0104" помилково вказано "за договором №/1-0104".

Однак, вказана помилка не свідчить про таке порушення норм процесуального права, яке може призвести до прийняття невірного рішення, а тому не вважається підставою для його скасування в розумінні ч.2 ст. 104 Господарського кодексу України.

Враховуючи вище наведене колегія суддів доходить до висновку, що рішення господарського суду Харківської області від 09 грудня 2013 року у справі № 922/4513/13 прийнято при належному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи та у відповідності до норм матеріального і процесуального права і підстави для його скасування відсутні, в зв'язку з чим, апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 22, 85, 99, 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 09 грудня 2013 року у справі №922/4513/13 залишити без змін.

Постанова може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання судовим рішенням апеляційного господарського суду законної сили.

Повний текст складено 24.02.2014 року

Головуючий суддя Бондаренко В.П.

Суддя Ільїн О.В.

Суддя Россолов В.В.