Постанова

від 14.04.2014 по справі 5011-10/11134-2012

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2014 року Справа № 5011-10/11134-2012

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Прокопанич Г.К.

суддів Алєєвої І.В.

Євсікова О.О.

за участю представників:

Прокурора: від Генеральної прокуратури України - Кузнецової Ю.В., посв. № 023135 від 26.11.2013 року;

Позивача: не з'явився;

Відповідача: не з'явився;

Третьої особи -1: не з'явився;

Третьої особи -2: не з'явився;

Третьої особи -3: не з'явився;

Третьої особи -4: не з'явився;

Третьої особи -5: не з'явився;

Третьої особи -6: не з'явився;

Третьої особи -7: не з'явився;

Третьої особи -8: не з'явився;

Третьої особи -9: не з'явився;

Третьої особи -10: не з'явився;

Третьої особи -11: не з'явився;

Третьої особи -12: не з'явився;

Третьої особи -13: не з'явився;

Третьої особи -14: не з'явився;

Третьої особи -15: не з'явився;

Третьої особи -16: не з'явився;

Третьої особи -17: не з'явився;

Третьої особи -18: не з'явився;

Третьої особи -19: не з'явився;

Третьої особи -20: не з'явився;

Третьої особи -21: не з'явився;

Третьої особи -22: не з'явився;

Третьої особи -23: не з'явився;

Заявника касаційної скарги: не з'явився;

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення господарського суду міста Києва від 26.02.2013 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.06.2013 року

у справі № 5011-10/11134-2012 господарського суду міста Києва

за позовом прокурора Гагарінського району м. Севастополя в інтересах держави в особі Севастопольської міської ради

до Севастопольської міської державної адміністрації

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - 1) обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельне товариство індивідуальних забудовників "Беркут-08"

2) Головного управління Держкомзему в м. Севастополі

3) державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" в особі Севастопольської міської філії

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - 1) ОСОБА_4,

2) ОСОБА_5,

3) ОСОБА_6,

4) ОСОБА_7,

5) ОСОБА_8,

6) ОСОБА_9,

7) ОСОБА_10,

8) ОСОБА_11,

9) ОСОБА_12,

10) ОСОБА_13,

11) ОСОБА_14,

12) ОСОБА_15,

13) ОСОБА_16,

14) ОСОБА_17,

15) ОСОБА_18,

16) ОСОБА_19,

17) ОСОБА_20,

18) ОСОБА_21,

19) ОСОБА_22,

20) ОСОБА_23

про визнання розпоряджень недійсними

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2012 року прокурор Гагарінського району м. Севастополя, виступаючи в інтересах держави в особі Севастопольської міської ради звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Севастопольської міської державної адміністрації за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельне товариство індивідуальних забудовників "Беркут-08", Головного управління Держкомзему в м. Севастополі, державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" в особі Севастопольської міської філії, просив визнати недійсними розпорядження Севастопольської міської державної адміністрації № 39-р від 11.01.2010 року та № 229-р від 04.02.2010 року (т. 1, а.с. 12-14).

Позов вмотивовано тим, що вказані розпорядження не відповідають вимогам чинного законодавства, оскільки видані з порушенням визначеної законом компетенції.

Одночасно прокурор Гагарінського району м. Севастополя у позові просив заборонити обслуговуючому кооперативу "Житлово-будівельне товариство індивідуальних забудовників "Беркут-08", його членам та іншим особам здійснювати будь-які дії щодо передачі речових прав за цивільно-правовими угодами на земельні ділянки площею 0,8795 га, розташовані по вул. Н. Островської, 28/1-28/20 у м. Севастополі; заборонити Головному управлінню Держкомзему в м. Севастополі та Севастопольській міській філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" вчиняти дії щодо оформлення прав на вищезазначені земельні ділянки та здійснювати оформлення і видачу правовстановлюючих документів на них.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 18.12.2012 року залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23 (т. 2, а.с. 177-180).

Рішенням господарського суду міста Києва від 26.02.2013 року (головуючий Котков О.В., судді Цюкало Ю.В., Мандичев Д.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.06.2013 року (головуючий Зубець Л.П., судді Іоннікова І.А., Мартюк А.І.) (т. 4, а.с. 45-55) позов задоволено. (т. 3, а.с. 53-62).

Оскаржені судові акти мотивовано доведеністю позовних вимог.

Не погодившись з прийнятими судовими рішеннями, ОСОБА_3 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просив оскаржені судові акти скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити (т.4, а.с. 139-143).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 14.03.2014 року відновлено ОСОБА_3 пропущений процесуальний строк на звернення, касаційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 31.03.2014 року (т. 4, а.с. 136-138).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 31.03.2014 року розгляд касаційної скарги відкладено на 14.04.2014 року (т. 4, а.с. 181-183).

У судове засідання 14.04.2014 року представники сторін, заявника касаційної скарги - ОСОБА_3 не з'явились, причин неявки суду не повідомили.

Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представників сторін, заявника касаційної скарги - ОСОБА_3

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, вислухавши прокурора, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до п. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно п. 2 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 року № 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що розпорядженням Севастопольської міської державної адміністрації № 39-р від 11.01.2010 року затверджено обслуговуючому кооперативу "Житлово-будівельне товариство індивідуальних забудовників "Беркут-08" матеріали вибору земельної ділянки, що пропонується для будівництва та обслуговування комплексної забудови, у т.ч. індивідуальної, громадянам-членам обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельне товариство індивідуальних забудовників "Беркут-08" в районі вул. Н. Островської та надано громадянам-членам обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельне товариство індивідуальних забудовників "Беркут-08" згоду на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування комплексної забудови, у т.ч. індивідуальної (т. 1, а.с. 17).

Розпорядженням Севастопольської міської державної адміністрації № 229-р від 04.02.2010 року затверджено наданий обслуговуючим кооперативом "Житлово-будівельне товариство індивідуальних забудовників "Беркут-08" проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,8795 га для передачі у власність громадянам (згідно з додатком) для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд за адресою: вул. Н. Островської 28/1-28/20; передано громадянам-членам обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельне товариство індивідуальних забудовників "Беркут-08" у власність земельні ділянки загальною площею 0,8795 га для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд з віднесенням цих земель до категорії земель житлової та громадської забудови (т. 1, а.с. 18).

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на 11.01.2010 року) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Згідно п. "а" ч. 1 ст. 17 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на 11.01.2010 року) до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Частиною 3 ст. 1 Закону України від 09.04.199 року № 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації" місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 13 Закону України від 09.04.199 року № 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації" до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 21 Закону України від 09.04.199 року № 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації" (в редакції, чинній станом на 11.01.2010 року) місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Статтею 2 Закону України від 21.05.1997 року № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України від 21.05.1997 року № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно ч. 5 ст. 16 Закону України від 21.05.1997 року № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 1 ст. 60 Закону України від 21.05.1997 року № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції, чинній станом на 11.01.2010 року) передбачено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Відповідно до п. "а" ч. 1 ст. 9 Земельного кодексу України до повноважень Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин на їх території належить розпорядження землями територіальної громади міста.

Згідно п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України від 20.04.200 року № 1699-III "Про планування і забудову територій" (в редакції, чинній станом на 11.01.2010 року) генеральний план населеного пункту - це містобудівна документація, яка визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням виконавчого комітету Севастопольської міської Ради депутатів трудящих "Про межі районів міста Севастополя" від 08.02.1977 року № 3/93 затверджено межі Балаклавського, Гагарінського, Ленінського, Нахімовського районів і міста Білокаменська (т. 1, а.с. 37зв-42).

Рішенням Севастопольської міської ради № 4114 від 13.12.2005 року "Про затвердження генерального плану міста Севастополя до 2025 року" було затверджено розроблений "НДПІ містобудівництва" та "КримНДОпроект" генеральний план міста Севастополя до 2025 року на планувальну територію загальною площею 86,4 тис. га (т. 1, а.с. 36).

Як вірно зазначив місцевий господарський суд у своєму рішенні, територіальна приналежність спірних земельних ділянок до Гагарінського району м. Севастополя є загальновідомою обставиною, яка в силу ч. 1 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України не потребує доказуванню.

Враховуючи зазначене, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спірні земельні ділянки знаходяться у межах населеного пункту - міста Севастополь, отже, відповідно до пункту 12 Розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України повноваження щодо розпорядження цими землями здійснює Севастопольська міська рада, Севастопольська міська державна адміністрація діяла з перевищенням повноважень, визначених Законом України "Про місцеві державні адміністрації"та Земельним кодексом України.

Також судами встановлено, що земельні ділянки обслуговуючому кооперативу "Житлово-будівельне товариство індивідуальних забудовників "Беркут-08" надавались для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд з віднесенням цих земель до категорії житлової та громадської забудови.

Відповідно до ст. 38 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на 11.01.2010 року) до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

Згідно ст. 39 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на 11.01.2010 року) використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно містобудівної документації, що встановлює категорію земель у місті Севастополі - генерального плану міста Севастополя спірні земельні ділянки розташовані на землях Національного археологічного заповідника "Херсонес Таврійський", тобто, на землях історико-культурного призначення, тоді як надання таких земельних ділянок для індивідуальної житлової забудови порушує приписи ст. ст. 39, 54 Земельного кодексу України.

Враховуючи те, що спірні розпорядження прийняті з порушенням приписів Земельного кодексу України та з перевищенням повноважень, місцевий господарський суд, з яким погодилась і апеляційна інстанція, дійшов висновку про визнання недійсними розпоряджень Севастопольської міської державної адміністрації № 39-р від 11.01.2010 року та № 229-р від 04.02.2010 року.

Проте, висновки судів попередніх інстанцій є передчасними.

Пунктами 1, 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" роз'яснено, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Вимоги щодо належності та допустимості доказів встановлені ст. 34 Господарського процесуального кодексу України.

Разом з тим, у порушення вищенаведеної норми процесуального закону матеріали справи містять копії документів (т. 1, а.с. 15-18, 22-23, 36-46, 63-65, 69-73, 95-101, 131-141; т. 2, а.с. 111-175; т. 3, а.с. 184-185, 194-202), не засвідчених належним чином, відповідно до п. 5.27 Вимог до оформлення документів ДСТУ 4163-2003, затверджених наказом Держспоживстандарту України від 07.04.2003 року № 55 та ст. 36 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно ч. 2 ст. 36 Господарського процесуального кодексу України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Пунктом 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" передбачено, що господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Отже, прийняті у справі судові рішення грунтуються на неналежних доказах.

Крім того, у порушення вимог ст. 4 3 , 65 Господарського процесуального кодексу України суди не перевірили, чи перебувають земельні ділянки, передані громадянам-членам обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельне товариство індивідуальних забудовників "Беркут-08" фактично у їх власності.

З матеріалів касаційної скарги ОСОБА_3 вбачається, що частина земельної ділянки, розташована у м. Севастополі по вул. Н. Островської 28/1-28/20 як на час звернення з позовом, так і на час прийняття судових рішень фактично перебуває у власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 26.10.2010 року та державного акту серії ЯИ № 053832 від 23.03.2010 року (т. 4, а.с. 156, 157). Копії зазначеного договору та акту, додані до касаційної скарги заявника, предметом дослідження судами попередніх інстанцій не були.

Відповідно до ч. 2 ст. 121 Конституції України прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Згідно ст. 36 1 Закону України від 05.11.1991 року № 1789-XII "Про прокуратуру" представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Частиною 3 ст. 36 1 Закону України від 05.11.1991 року № 1789-XII "Про прокуратуру" встановлено, що підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.

Відповідно до п. 3 ч. 5 ст. 36 1 Закону України від 05.11.1991 року № 1789-XII "Про прокуратуру" за наявності підстав, передбачених частинами другою - четвертою цієї статті, з метою представництва громадянина або держави прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом звертатися до суду з позовами (заявами, поданнями).

Частиною 6 ст. 36 1 Закону України від 05.11.1991 року № 1789-XII "Про прокуратуру" визначено, що обираючи форму представництва, передбачену частиною п'ятою цієї статті, прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення інтересів держави чи громадянина, обґрунтовує необхідність їх захисту.

Відповідно до абз. 4 п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 року N 3-рп/99 у справі N 1-1/99 (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Згідно п.п. 2 п. 3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 7 "Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам" інтереси держави мають чітко формулюватися й умотивовуватися в позовній заяві або іншому процесуальному документі, поданому прокурором або заступником прокурора.

Стаття 29 Господарського процесуального кодексу України надає прокурору право для звернення до суду за його позовами.

Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначено статтею 16 Цивільного кодексу України.

Звертаючись з позовом в інтересах держави в особі Севастопольської міської ради, прокурор не зазначив, в чому саме полягає порушення прав та інтересів держави та як обраний ним спосіб захисту сприятиме відновленню порушеного права, на що суди попередніх інстанцій уваги не звернули.

Також судами попередніх інстанцій не перевірено суперечливі доводи Севастопольської міської ради, викладені у поясненнях від 07.09.2012 року про те, що вона не є титульним власником земель міста, у тому числі спірної земельної ділянки та не діє у даному спорі як суб'єкт цивільних майнових відносин з самостійною правосуб'єктністю і не реалізує і не захищає власні майнові інтереси.

Крім того, у вказаних поясненнях Севастопольська міська рада зазначала, що розпорядження Севастопольської міської державної адміністрації № 229-р від 04.02.2010 року є підробленим, однак, ця обставина ні місцевим, ні апеляційним господарськими судами фактично не перевірялась, суди обмежились поясненнями позивача, що неможливо вважати допустимим доказом у справі, тому суди попередніх інстанцій не розмежували, чи є зазначене розпорядження недійсним у розумінні саме ст. 21 ЦК України чи з інших підстав.

Отже, порушивши та неправильно застосувавши норми процесуального та матеріального права, не з'ясувавши повно і всебічно обставин та не дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків та прийняли необгрунтовані рішення, які підлягають скасуванню.

Згідно ч. 2 ст. 111 7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 111 9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Пунктом 11 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 11 "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України" передбачено, що, відповідно до частини першої статті 47 ГПК України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої або апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, також є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду (пункт 3 частини першої статті 111 9 ГПК України), оскільки касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За таких обставин справа підлягає передачі на новий розгляд, під час якого суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і, в залежності від установлених обставин, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального і процесуального права, що підлягають застосуванню до наявних правовідносин.

Керуючись ст.ст. 111 7 , 111 9 - 111 12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення господарського суду міста Києва від 26.02.2013 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.06.2013 року у справі № 5011-10/11134-2012 скасувати.

Справу № 5011-10/11134-2012 передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва в іншому складі суду.

Головуючий суддя Г.К. Прокопанич

Судді: І.В. Алєєва

О.О. Євсіков