Ухвала

від 24.04.2014 по справі 1522/1243/2012

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Номер провадження: 22-ц/785/3937/14

Номер справи місцевого суду: 1522/1243/2012

Головуючий у першій інстанції Ільченко Н.А.

Доповідач Панасенков В. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.04.2014 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - судді Панасенкова В.О.

суддів: Парапана В.Ф.

Громіка Р.Д.,

при секретарі: Горновій А.О.,

за участю: представника позивача ОСОБА_3, ОСОБА_4, та представника відповідачки ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2014 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради про знесення самочинно зведеного гаражу,

в с т а н о в и л а:

18 січня 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що у його користуванні знаходиться земельна ділянка прилегла до частини домоволодіння АДРЕСА_1, в якому проживає він з родиною. На прилеглий земельній ділянці до будинків АДРЕСА_2 знаходиться гараж, власником якого є відповідачка ОСОБА_5 Гараж зведений без отримання дозвільної документації, самочинно, що є підставою для його знесення за рахунок відповідача. Гараж унеможливлює проїзд до квартири АДРЕСА_1, який був передбачений та існував до зведення гаражу, й порушує вимоги пожежної та санітарної безпеки.

Посилаючись на ці обставини, та на ст. 376 ЦК України, ст. 9 Закону України «Про архітектурну діяльність», ст. 29 Закону України «Про планування і забудову територій», позивач ОСОБА_3 просив суд зобов'язати відповідачку ОСОБА_5 знести за свій рахунок самовільно збудований гараж на прилеглій земельній ділянці до будинків АДРЕСА_2 (а.с. 1-2).

Представники відповідачки ОСОБА_5 - ОСОБА_8, ОСОБА_6, проти позову заперечували і в своїх усних та письмових поясненнях зазначали, що відповідачці ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності належить 41/100 частин домоволодіння АДРЕСА_2, у тому числі і спірний гараж літ. «В», розташовані на земельній ділянці площею 750 кв.м., на підставі договору дарування від 16 липня 2007 року. На підставі договору дарування від 30 липня 2007 року та державного акту на право власності на земельну ділянку від 20 січня 2008 року відповідачці ОСОБА_5 на праві власності належить земельна ділянка площею 0,0750 га, що розташована за вказаною адресою, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Гараж літ. «В», площею 40,3 кв.м., зведений на зазначеній земельній ділянці у встановленому законом порядку та був прийнятий до експлуатації розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 949 від 16 травня 2007 року в складі житлового будинку № НОМЕР_1. 22 червня 2007 року співвласникам житлового будинку № НОМЕР_1 було видано свідоцтво про право власності на відповідну частину об'єкту нерухомого майна, що в цілому складається з житлового будинку літ «А» та гаражу літ. «В», відображених у технічному паспорті від 30 березня 2007 року. До квартири АДРЕСА_1, яка належить, у тому числі і позивачу ОСОБА_3, існує спільний проїзд шириною 4 м, який знаходиться на землях м. Одеси та межує з земельною ділянкою належною відповідачці ОСОБА_5 Позивачем ОСОБА_3 не доведено, що спірний гараж зведено за межами земельної ділянки відповідачки, що порушує його права, тому підстав для задоволення позову немає (а.с. 31-32, 205-208).

Представники третіх осіб, Приморської районної адміністрації Одеської міської ради та Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради, в судове засідання не з'явилися.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено (а.с. 235-236).

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову, мотивуючи тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального і матеріального права (а.с. 240-246).

В запереченні на апеляційну скаргу представник відповідачки ОСОБА_10 - ОСОБА_6, просить скаргу відхилити у зв'язку з безпідставністю її доводів.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_3, пояснення на апеляцію представника позивача ОСОБА_3, ОСОБА_4, та представника відповідачки ОСОБА_5, ОСОБА_6, заперечення на апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотримання норм матеріального та процесуального права.

Статтею ст. 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Згідно ч. 7 ст. 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

У пп. 22, 23, 24 постанови № 6 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правий режим самочинного будівництва)" Пленум Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз'яснив, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Вимоги відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування про зобов'язання особи, яка, маючи дозвіл на будівництво нерухомого майна, допустила при цьому істотне відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, чи істотне порушення будівельних норм і правил, провести відповідну перебудову можуть бути заявлені як у разі, коли ці відхилення були допущені при будівництві нерухомості, так і внаслідок перебудови під час її експлуатації (частина сьома статті 376 ЦК).

Під істотним порушенням будівельних норм і правил слід розуміти, зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність.

При вирішенні питання про те, чи є відхилення від проекту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, суди повинні в кожному випадку з'ясовувати, зокрема, наскільки збудована будівля за розміром відповідає площі, поверховості, розміщенню та іншим умовам, передбаченим проектом; як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо.

У необхідних випадках для з'ясування питань, що виникають при розгляді таких справ і потребують спеціальних знань, суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може призначити відповідну експертизу згідно з вимогами статті 143 ЦПК.

Відсутність відповідної експертизи у разі необхідності її проведення може бути підставою для відмови в позові, при цьому факт відхилення від проекту та порушення будівельних норм і правил має довести особа, яка пред'явила позов про знесення самочинного будівництва (частина сьома статті 376 ЦК, частина перша статті 60 ЦПК).

Знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотним порушенням будівельних норм і правил (у тому числі за відсутності проекту), можливе лише за умови, що неможлива перебудова нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови.

В інших випадках суд за позовом відповідного державного органу чи органу місцевого самоврядування може на підставі частини сьомої статті 376 ЦК зобов'язати забудовника здійснити перебудову житлового будинку, будівлі, споруди або іншого об'єкта нерухомості, який побудовано чи будується з істотними відхиленнями від проекту або з істотним порушенням основних будівельних норм і правил, у тому разі, коли таке будівництво суперечить суспільним інтересам, порушує права інших осіб, коли порушення будівельних норм і правил є істотним, а також є технічна можливість виконати перебудову.

Якщо технічна можливість перебудови об'єкта нерухомості відсутня або забудовник відмовляється від такої перебудови, суд, незалежно від поважності причин відмови, за позовом зазначених органів або особи, права чи інтереси якої порушено таким будівництвом, ухвалює рішення про знесення житлового будинку або іншого нерухомого майна.

Відмовою забудовника від перебудови слід вважати як його заяву про це, так і його дії чи бездіяльність щодо цього, вчинені до або після ухвалення рішення суду про зобов'язання здійснити перебудову.

Погодження забудовника на перебудову при розгляді справи про знесення самочинного будівництва за можливості перебудови, якщо це підтверджено, є підставою для відмови в позові лише тоді, коли рішення суду, яке набрало законної сили, про зобов'язання здійснити перебудову не виконано не з вини забудовника, про що державним виконавцем складено відповідний акт.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_3 є співвласником приватизованої квартири АДРЕСА_1 на підставі розпорядження органу приватизації - Одеської державної юридичної академії, від 13 листопада 1998 року № 2 та свідоцтва про право власності на житло від 13 листопада 1998 року (а.с. 37, 38, 39-40).

Відповідачці ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності належить 41/100 частин домоволодіння АДРЕСА_2, у тому числі спірний гараж літ. «В», розташовані на земельній ділянці площею 750 кв.м., на підставі договору дарування від 16 липня 2007 року, право власності зареєстровано у КП «Одеського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» 23 липня 2007 року (а.с. 86, 87).

На підставі договору дарування від 30 липня 2007 року та державного акту на право власності на земельну ділянку від 20 січня 2008 року відповідачці ОСОБА_5 на праві власності належить земельна ділянка площею 0,0750 га, що розташована за вказаною адресою, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (а.с. 81).

Спірний гараж літ. «В», площею 40,3 кв.м., збудований на зазначеній земельній ділянці на підставі дозволів на виконання будівельних робіт, наданих Приморською районною адміністрацією Одеської міської ради № 922 від 26 квітня 2006 року (а.с. 60) та Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю м. Одеси Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради № 30/06 від 22 червня 2006 року (а.с. 61), тобто у встановленому законом на той час порядку, та розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 949 від 16 травня 2007 року в складі житлового будинку № НОМЕР_1 прийнятий в експлуатацію (а.с. 62-64, 65).

22 червня 2007 року співвласнику житлового будинку № НОМЕР_1 ОСОБА_11 Одеською міською радою було видано свідоцтво про право власності на 41/100 частину об'єкту нерухомого майна, що в цілому складається з житлового будинку літ «А» та гаражу літ. «В» і сараю літ. "Б", відображених у технічному паспорті від 30 березня 2007 року (а.с. 15-16). В подальшому, 16 липня 2007 року, він подарував цю частку майна відповідачці ОСОБА_5

До житлових будинків АДРЕСА_1, де проживає позивач ОСОБА_3, та АДРЕСА_2, існує спільний проїзд шириною 4 м, який знаходиться на землях м. Одеси та межує з земельною ділянкою належною відповідачці ОСОБА_5, що підтверджується вище приведеними правовстановлюючими документами та відображений на наявних у справі планах та фотознімках (а.с. 13-14, 33, 34, 78, 214, 215-216).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21 березня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 01 червня 2012 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2012 року, по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_12, Комунального підприємства «Міськзелентрест», треті особи, ОСОБА_13, Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, про відновлення становища, що існувало до порушення, визнання дій незаконними та стягнення моральної шкоди, встановлено, що спірна земельна ділянка, на якій влаштований спільний проїзд, не належить на праві користуванні або власності позивачу ОСОБА_14, вона знаходиться в комунальної власності територіальної громади м. Одеси (а.с. 209-210, 211-212, 213).

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач ОСОБА_3 був зобов'язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме те, що спірний гараж літ. «В» зведений самочинно за межами відведеної земельної ділянки, з істотними порушеннями будівельних норм і правил та порушенням його права на користування спільним проїздом до будинку АДРЕСА_1

Статтею 179 ЦПК України встановлено, що предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Статтями 58, 59 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Однак в обґрунтування своїх вимог позивач ОСОБА_3 не надав суду належних та допустимих доказів у підтвердження своїх вимог, а надані ним лист Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області від 26 липня 2011 року № 01/11-145 про те, що інспекцією не надався дозвіл на виконання будівельних робіт з будівництва гаражу (а.с. 5), рішення виконкому Приморської районної ради народних депутатів № 1034 від 06 вересня 1991 року та лист виконкому Одеської міської ради № 37-Н від 05 травня 1992 року про знесенням гаражу громадянина ОСОБА_15, проживаючого у АДРЕСА_1 (а.с. 7,8), не доводять ці вимоги.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України).

За таких обставин, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що спірний гараж літ. «В» не є самочинним, оскільки зведений у встановленому законом порядку на земельній ділянці відведеної для цієї мети, яка належить на праві власності відповідачці ОСОБА_5, прийнятий в експлуатацію та оформлено право власності на нього. Позивач ОСОБА_3 не довів в судовому засіданні те, що спірний гараж, який належить на праві власності відповідачці, зведений за межами належної їй земельної ділянки та порушує його право на користування спільним проїздом до квартири АДРЕСА_1. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його вимоги не підлягають захисту судом.

Таким чином, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції виконав всі вимоги цивільного судочинства і вирішив справу згідно із законом.

Доводи позивача ОСОБА_3 в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним і необґрунтованим, оскільки суд безпідставно не врахував те, що спірний гараж літ. «В» збудований самочинно на прилеглій земельній ділянці до будинків АДРЕСА_2, унеможливлює проїзд до його квартири АДРЕСА_1, та порушує його права і вимоги пожежної та санітарної безпеки, не приймаються до уваги за таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частинами 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до роз'яснень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладених у п. п. 4, 5 вказаної постанови Пленуму, при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Самочинним також вважається будівництво хоча і на підставі проекту, але за наявності істотних порушень зазначених норм та правил як у самому проекті, так і при будівництві, за наявності рішень спеціально уповноважених органів про усунення порушень.

Відповідно до вимог статті 376 ЦК право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування.

У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК).

Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами у справі виник спір щодо земельної ділянки шириною 4 м, яка знаходиться в комунальної власності територіальної громади м. Одеси, не є частиною прибудинкової території житлового будинку № НОМЕР_2, та межує з земельною ділянкою належною на праві власності відповідачці ОСОБА_5, на якій у 2002 року був влаштований співвласниками будинків спільний проїзд до житлових будинків АДРЕСА_2, у тому числі і до квартири № 1, співвласником якої є позивач ОСОБА_3, що підтверджується вище приведеними правовстановлюючими документами, заявою позивача ОСОБА_3 до голови Приморської районної адміністрації від 25 квітня 2002 року про те, що він не заперечує проти благоустрою прибудинкової території за адресою АДРЕСА_2 з розміщенням тупикового проїзду до дому № НОМЕР_2 згідно плану (а.с. 17) та відображений на наявних у справі планах та фотознімках (13-14, 33, 34, 78, 214, 215-216).

Спільний проїзд шириною 4 м та довжиною 34 м обладнаний з одного боку металевою огорожею, встановленою у 2004 року за згодою співвласників будинків № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2, у тому числі позивача ОСОБА_3, на межі земельної ділянки, яка у теперішній час належить відповідачці ОСОБА_5, та другого боку металевою огорожею, встановленою мешканцями інших будинків, що підтверджується актом від 29 квітня 2004 року наданим позивачем ОСОБА_3 (а.с. 11) та іншими матеріалами справи (а.с. 33, 34, 78, 217, 218).

Статтею ст. 375 ЦК України передбачено, що власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.

Згідно із ст. 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» від 20 травня 1999 року, № 687-ХІV, в редакції чинної на час зведення спірного гаражу, будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил, місцевих правил забудови населених пунктів у порядку, визначеному статтею 24 Закону України "Про планування і забудову територій" ( 1699-14 ).

Статтями 24, 29 Закону України «Про планування і забудову території», від 20 квітня 2000 року № 1699-ІІІ, в редакції чинної на час зведення спірного гаражу, передбачено, що фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об'єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користування, зобов'язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, дозвіл на будівництво об'єкта містобудування (далі - дозвіл на будівництво).

Фізичні та юридичні особи, заінтересовані в здійсненні будівництва об'єктів містобудування, подають письмову заяву про надання дозволу на будівництво до виконавчого органу відповідної ради або Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації.

Дозвіл на виконання будівельних робіт - це документ, що засвідчує право забудовника та підрядника на виконання будівельних робіт, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд, видачу ордерів на проведення земляних робіт.

Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які ведуть реєстр наданих дозволів.

У п. 1.1 Положення про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт, затвердженого наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 273 від 05 грудня 2000 року (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 25 грудня 2000 року за № 495/5166) зазначено, що дозвіл на виконання будівельних робіт з нового будівництва, реконструкції, реставрації та капітального ремонту будинків, споруд та інших об'єктів, розширення і технічного переоснащення (далі - роботи з будівництва) є документом, що посвідчує право забудовника (замовника) та генерального підрядника на виконання будівельних робіт, у відповідності до затвердженої проектної документації, підключення до інженерних мереж та споруд та надає право відповідним службам на видачу ордера на проведення земляних робіт.

Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які одночасно ведуть реєстр наданих дозволів.

Судом першої інстанції з достовірністю встановлено, що спірний гараж літ. «В», площею 40,3 кв.м., збудований у 2006 році на земельній ділянці площею 750 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_2 на підставі дозволів на виконання будівельних робіт, наданих Приморською районною адміністрацією Одеської міської ради № 922 від 26 квітня 2006 року (а.с. 60) та Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю м. Одеси Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради № 30/06 від 22 червня 2006 року (а.с. 61), тобто у встановленому законом на той час порядку.

Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 949 від 16 травня 2007 року був затверджений акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту - житлового будинку літ. «А», що розташований за адресою: АДРЕСА_2, в складі, у тому числі гаражу літ. «В», від 11 травня 2007 року (а.с. 62-64, 65).

22 червня 2007 року співвласнику житлового будинку № НОМЕР_1 ОСОБА_11 Одеською міською радою було видано свідоцтво про право власності на 41/100 частину об'єкту нерухомого майна, що в цілому складається з житлового будинку літ «А» та гаражу літ. «В», відображених у технічному паспорті від 30 березня 2007 року (а.с. 15-16).

16 липня 2007 року ОСОБА_11 подарував відповідачці ОСОБА_5 41/100 частин домоволодіння АДРЕСА_2, у тому числі спірний гараж літ. «В», розташовані на земельній ділянці площею 750 кв.м., право власності зареєстровано у КП «Одеського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» 23 липня 2007 року (а.с. 86, 87).

На підставі договору дарування від 30 липня 2007 року та державного акту на право власності на земельну ділянку від 20 січня 2008 року відповідачці ОСОБА_5 на праві власності належить земельна ділянка площею 0,0750 га, що розташована за вказаною адресою, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (а.с. 81).

Таким чином, аналіз наведених правових норм та зазначених вище наявних обставин справи свідчить про те, що спірний гараж не є самочинним, відповідачка набула на нього право власності у відповідності до ст. 328, 717 ЦК України правомірно, на підставі правочину, й до нього не можуть бути застосовані положення ст. 376 ЦК України.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що спірний гараж зведений не на земельній ділянці прилеглій до будинків АДРЕСА_2, як це стверджує позивач ОСОБА_3, а на земельній ділянці площею 750 кв.м. відведеній для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка належить відповідачці ОСОБА_5, що розташована за адресою: АДРЕСА_2.

З метою благоустрою спільного проїзду відповідачка ОСОБА_5 збудувала за власні грошові кошти пішохідну доріжку уздовж огорожі належної їй земельної ділянки, що відображено на наявних у справі фотознімках.

В суді першої інстанції на виконання вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України позивачу роз'яснювалось, що для з'ясування обставин щодо проведення відповідачем будівельних робіт по зведенню спірного гаражу з істотними порушеннями будівельних норм і правил за межами відведеної земельної ділянки та порушенням його прав необхідні спеціальні знання у галузі будівництва , тому у даному випадку допустимим доказом у підтвердженні вказаних обставин є, зокрема, висновок судової будівельно-технічної експертизи, але позивач не скористався своїми процесуальними правами.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував обставини, що мають значення для справи, дав належну оцінку наявним у справі доказам у відповідності до положень процесуального законодавства та правильно виходив з того, що позивач не виконав свого обов'язку щодо доведення своїх вимог, тому законних підстав для задоволення позову не має.

Посилання позивача ОСОБА_3 в апеляційній скарзі на положення Закону України «Про регулювання містобудівної відповідальності» від 17 лютого 2011 року № 3038-УІ, наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України «Про затвердження Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків …» від 24 червня 2011 року № 91, рішення Одеської міської ради «Про затвердження питань розміщення об'єктів містобудування та надання вихідних даних для її проектування» від 07 жовтня 2009 року № 4709-У, рішення Одеської міської ради «Про затвердження Положення про адресний реєстр міста Одеси» від 28 липня 2009 року № 809, є помилковими за таких підстав.

Дійсно відповідно до частин 4, 5 статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17 лютого 2011 року № 3038-VI, який набув чинності 12 березня 2011 року, право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; 6) реєстрація права власності на об'єкт містобудування.

Однак згідно із ч. 1 ст. 58 Конституції Укра їни закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідаль ність особи.

Частинами 1 та 2 ст. 5 ЦК України передбачено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникають з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотній дії у часті, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує відповідаль ність особи.

Встановлено, що спірний гараж літ. «В» зведений у 2006 році та прийнятий в експлуатацію у 2007 році у відповідності до діючого на той час законодавства , яке зазначене вище, тому твердження позивача ОСОБА_3, що відповідачка була повинна отримати дозвіл на виконання будівельних робіт по зведенню спірного гаражу літ. "В" у Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області є помилковими, а посилання на лист Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області від 26 липня 2011 року № 01/11-145 про те, що інспекцією не надався дозвіл на виконання будівельних робіт з будівництва гаражу (а.с. 5) є безпідставним.

З листа Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області від 03 березня 2012 року № 01/11-1088 вбачається, що ця Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області зареєстрована 12 грудня 2007 року на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та сприяння інвестиційний діяльності у будівництві» від 16 травня 2007 року № 1026-V , який набрав чинності з 01 січня 2008 року , і не є правонаступником Інспекції держархбудконтролю в м. Одесі, які до 01 січня 2008 року входили до складу районних державних адміністрацій та міськвиконкомів міст (і яка у 2006 році надавала дозвіл на будівництво спірного гаражу), й тому інформація у новоствореній інспекції за попередні роки відсутня (а.с. 223).

Безпідставними є і посилання позивача ОСОБА_3 на лист Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 09 серпня 2011 року про те, що в ньому нібито зазначено, що у технічному паспорті будинку АДРЕСА_2 спірний гараж не позначено, але у листі насправді зазначено, що у паспорті гараж позначено (а.с. 6, 15-16), а також на рішення виконкому Приморської районної ради народних депутатів № 1034 від 06 вересня 1991 року та лист виконкому Одеської міської ради № 37-Н від 05 травня 1992 року про знесення гаражу громадянина ОСОБА_15, проживаючого у АДРЕСА_1, оскільки ці обставини не стосуються спірних правовідносин (а.с. 7,8).

Не приймаються до уваги й твердження представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, в судовому засіданні про те, що відповідачка ОСОБА_5 повинна була отримати дозвіл на початок будівельних робіт по зведенню спірного гаражу окремо від дозволу на реконструкцію будинку № НОМЕР_1, оскільки вони є помилковими.

У п. 27 вказаної постанови Пленуму Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що розташовані на земельній ділянці поряд із житловим будинком господарсько-побутові будівлі й споруди: сараї, гаражі, літні кухні тощо відповідно до положень статей 186, 381 ЦК є приналежністю головної речі (будинку). У зв'язку із цим положення частини п'ятої статті 376 ЦК не є підставою для визнання за власником такого житлового будинку самостійного права власності на самочинно побудовані господарсько-побутові будівлі й споруди, що були зведені після набуття ним права власності на будинок чи садибу.

Житловий будинок АДРЕСА_2 й спірний гараж літ. "В" були прийняти в експлуатацію одночасно, тому підстав для вимагання прийняття в експлуатацію гаражу окремо від будинку є незаконним.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 1 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Частиною 1 ст. 6 та ст. 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь - якого висунутого проти нього кримінального судочинства.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Одним з елементів здійснення принципу справедливого судочинства є принцип "рівності вихідних умов", дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Париж, 20.03.1952р.) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Основною метою статті 1 Протоколу № 1 є попередження порушень принципу безперешкодного користуванням своїм майном. Втручання в право безперешкодного користування своїм майном передбачає "справедливу рівновагу" між інтересами суспільства та необхідністю дотримання основних прав людини.

В рішенні у справі "Спорронг і Льонрот проти Швеції" від 29 червня 1982 року Європейський суд виходив із контексту загальної норми про мирне володіння майном, проголошеної в першому реченні частини 1 Протоколу № 1, та зазначив, що "пошук цієї рівноваги ... відбиває структуру статті 1 Протоколу № 1 у цілому".

"Справедлива рівнова га" між інтересами суспільства та ін тересами особи полягає в тому, що тягар, спричинений особі втручанням у її інтереси, має перебільшуватися або достатньо компенсуватися процедурами або певними формами чи за ходами, направленими на послаблен ня "тягаря".

В рішенні у справі "Антрік проти Франції" від 25 серпня 1994 року Європейський суд виходив, що при вирішенні питання щодо правомірності позбавлення права власності "має бути обґрунтоване співвідношення пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, яку намагаються досягнути шляхом заходів позбавлення особи її власності".

В рішенні у справі "Совтрансавто Холдінг проти України" від 25 липня 2002 року Європейський суд зазначив, що спосіб, в який проводився та закінчився судовий розгляд справи, також як і ситуація невпевненості, якої зазнав заявник, порушили "справедливу рівновагу" між вимогами суспільного інтересу та потребою захищати право заявника на повагу до його майна. Як наслідок, держава не забезпечила виконання свого зобов'язання гарантувати заявнику ефективне користування своїм правом власності, гарантованим статтею 1 Протоколу № 1.

В рішенні у справі «Звежинський проти Польщі» від 19 червня 2001 року Європейський суд зазначив, що позбавлення майна, у зазначенні цього речення, може бути виправданим, лише якщо воно відбудеться в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом. Крім того, будь-яке втручання у право власності має відповідати критерію пропорційності. Суд нагадує, що під час втручання необхідно дотримуватися «справедливої рівноваги» між загальними інтересами суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Цю рівновагу буде порушено, якщо людині доведеться нести надто специфічний або надмірний тягар.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем ОСОБА_3 не доведено, що зведення спірного гаражу порушує його на користування спільним проїздом до квартири, отже його вимоги про знесення гаража до його законного власника і тим самим позбавлення його права власності на гараж не забезпечує "справедливу рівновагу" між інтересами суспільства та інтересами власника гаражу й порушує її право на мирне володіння майном, а також є порушенням дотримання справедливої рівноваги між інтересами сторін у справі і в наслідок порушенням положень ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини та ст. 1 ЦПК України.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2014 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою.

Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков

В.Ф. Парапан

Р.Д. Громік