Постанова

від 22.04.2014 по справі 16/5005

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 квітня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючогоКривенка В.В., суддів:Барбари В.П., Берднік І.С., Гуля В.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Потильчака О.І., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., Фесенка Л.І., Шицького І.Б., - розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» (далі - Товариство) до Антимонопольного комітету України (далі - АМКУ) про визнання протиправним та скасування рішення,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2013 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати рішення тимчасової адміністративної колегії АМКУ від 21 березня 2013 року № 1-р/тк «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції публічним акціонерним товариством «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій»» (далі - рішення № 1-р/тк). На обґрунтування позовних вимог Товариство зазначило, що воно не допустило у своїй діяльності порушень законодавства про захист економічної конкуренції, про які зазначено в рішенні № 1-р/тк.

Суди попередніх інстанцій встановили, що Товариство здійснює свою діяльність на підставі Статуту, затвердженого в новій редакції загальними зборами акціонерів відкритого акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій», правонаступником якого є Товариство.

Товариство зареєстроване як юридична особа виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради 15 серпня 1994 року. Державну реєстрацію змін до установчих документів проведено 18 серпня 2011 року. Як платник податків позивач перебуває на обліку в органах податкової служби з 30 серпня 1995 року. Як платник податку на додану вартість позивач зареєстрований 8 липня 1997 року.

Свою діяльність Товариство здійснює за визначеними КВЕД-20 видами: 52.21 - допоміжне обслуговування наземного транспорту; 55.10 - інша допоміжна діяльність у сфері транспорту; 55.10 - діяльність готелів і подібних засобів тимчасового розміщення; 68.20 - надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна; 77.11 - надання в оренду автомобілів і легкових автотранспортних засобів.

Автостанційні послуги Товариство надає на 34 автостанціях та автовокзалах, які є структурними підрозділами товариства без права юридичної особи, свідоцтво на атестацію яких було видано наказом Державтотрансадміністрації від 17 жовтня 2011 року № 530.

21 березня 2013 року тимчасова адміністративна колегія АМКУ розглянула матеріали справи № 78/05-10-1/12 про порушення Товариством законодавства про захист економічної конкуренції та прийняла рішення № 1-р/тк.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 20 травня 2013 року, залишеною без змін ухвалами Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2013 року та Вищого адміністративного суду України від 27 листопада 2013 року, позов Товариства задовольнив частково: визнав протиправними та скасував пункти 5 - 11 рішення № 1-р/тк; постановив стягнути з Державного бюджету України на користь позивача судові витрати в розмірі 2294 грн. У решті позовних вимог відмовив.

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, АМКУ звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), у якій просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 27 листопада 2013 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог Товариства.

На обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 24 січня 2006 року (справа № 8/75-О-05), 30 жовтня 2012 року (справа № 5013/152/12), 30 жовтня 2012 року (справа № 15/5009/7562/11), 30 липня 2013 року (справа № 16/5005/11042/2012), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що у доданих до заяви рішеннях суду касаційної інстанції по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано положення частини першої статті 13 та пункту 2 статті 50 Закону України від 11 січня 2001 року № 2210- III «Про захист економічної конкуренції» (далі - Закон № 2210- III ).

Згідно з частиною четвертою статті 4 Закону № 2210-III державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень здійснюється органами АМКУ.

Відповідно до пункту 2 статті 50 вказаного Закону порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції є зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку.

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку згідно з частиною першою статті 13 Закону № 2210-III є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Факт такого зловживання підлягає встановленню та доведеності. Необхідною умовою для визнання дій чи бездіяльності суб'єкта господарювання зловживанням монопольним становищем є встановлення такого становища на конкретному товарному ринку, а також виявлення і доказ фактів зловживання своїм домінуючим становищем, свідомого здійснення таких дій чи бездіяльності, які призвели до обмеження конкуренції або ущемлення прав споживачів.

У справах, рішення в яких додано до заяви на підтвердження неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права, вирішувалося питання про законність рішень АМКУ щодо визнання дій чи бездіяльності суб'єктів господарювання, які є монополістами на ринку відповідних послуг, такими, що порушують законодавство про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку.

Так, у постанові від 24 січня 2006 року (справа № 8/75-О-05 ) Вищий господарський суд України , залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у визнанні недійсним рішення АМКУ, дійшов висновку про те, що дії відкритого акціонерного товариства «ЕК «Херсоненерго» (яке є монополістом на ринку постачання електроенергії в Херсонській області), які полягали у спонуканні споживачів електроенергії під загрозою припинення електропостачання їх об'єктів до сплати на користь названого товариства грошових сум, донарахованих цим споживачам згідно з актами (як узгодженими, так і не узгодженими зі споживачами) про порушення Правил користування електричною енергією та згідно з висновками запровадженої товариством експертизи оригінальності відтиску тавра державного повірника, за недоведеності фактів втручання споживачів у роботу приладів обліку електроенергії з метою зниження їх показників (зокрема у випадках цілісності пломб), є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченим пунктом 2 статті 50, частиною першою статті 13 Закону № 2210-III, у вигляді зловживання монопольним становищем на ринку, що призвело до ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання, які були б неможливими за існування значної конкуренції на ринку.

У постанові від 30 жовтня 2012 року (справа № 5013/152/12) Вищий господарський суд України , залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у визнанні частково недійсним рішення АМКУ, дійшов висновку про те, що бездіяльність Світловодського міського комунального підприємства «Комбінат комунальних послуг», яке є монополістом на ринку послуг з вивезення побутових відходів для населення міста, об'єктів державної та комунальної власності у м. Світловодську, полягала у невстановленні в договорах зі споживачами умов, які є обов'язковими відповідно до законодавства, що могло призвести до ущемлення інтересів споживачів, а отже, в діях підприємства вбачається склад правопорушення, передбачений пунктом 2 статті 50 та частиною першою статті 13 Закону № 2210-III.

У постанові від 30 жовтня 2012 року (справа № 15/5009/7562/11 ) Вищий господарський суд України , залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у визнанні незаконним та скасування рішення АМКУ, дійшов висновку про те, що дії товариства з обмеженою відповідальністю «Токмак Теплоенергія», яке є монополістом на ринку послуг з централізованого опалення в м. Токмак, полягали у зловживанні монопольним становищем на ринку централізованого опалення шляхом виставлення власникам (наймачам) квартир з індивідуальним опаленням плати за опалення місць загального користування у необґрунтовано завищеному розмірі, що призвело до ущемлення інтересів споживачів, а отже, в діях позивача вбачається склад правопорушення, передбачений пунктом 2 статті 50 та частиною першою статті 13 Закону № 2210-III.

У постанові від 30 липня 2013 року (справа № 16/5005/11042/2012) Вищий господарський суд України , залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції про відмову у визнанні недійсним рішення АМКУ, дійшов висновку про те, що дії міського комунального підприємства «Дніпропетровські міські теплові мережі», яке протягом опалювального періоду 2011-2012 років було монополістом на ринку централізованого опалення та постачання гарячої води в межах території м. Дніпропетровська, полягали у застосуванні власного порядку нарахування плати за послугу централізованого опалення у період несправності засобу обліку і призвели до штучного збільшення вартості послуг з централізованого опалення, що є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченого пунктом 2 статті 50 та частиною першою статті 13 Закону № 2210-III, у вигляді зловживання монопольним становищем на ринку вказаних послуг шляхом ущемлення інтересів споживачів, яке було б неможливим за умов існування значної конкуренції на ринку.

Отже, у наведених постановах Вищого господарського суду України цей суд виходив зі встановлених під час розгляду в кожній справі обставин і дійшов висновку про те, що дії чи бездіяльність суб'єктів господарювання, які є монополістами на ринку відповідних послуг, полягали у зловживанні монопольним становищем на ринку відповідно до частини першої статті 13 та пункту 2 статті 50 Закону № 2210-III.

Водночас у справі, що розглядається, касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про визнання протиправними та скасування пунктів 5-11 рішення № 1-р/тк, погодився з їхнім висновком про те, що АМКУ неправомірно визнав порушенням законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку дії Товариства щодо включення протягом 2011-2012 років додаткових витрат при формуванні тарифів на автостанційні послуги, які надаються пасажирам, і обов'язкові послуги, які надаються автомобільним перевізникам у межах територій автовокзалу та автостанцій, що розташовані у містах, які обслуговуються Товариством; а також дії Товариства щодо застосування протягом 2011-2012 років різних підходів до формування тарифів на автостанційні послуги, які надаються пасажирам залежно від сполучення (приміського, міжміського) в межах територій автовокзалу та автостанцій, що розташовані у містах, які обслуговуються Товариством. Суд касаційної інстанції у рішенні зазначив, що АМКУ, визнавши дії Товариства зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку автостанційних послуг, не навів та не обґрунтував належним чином, які саме дії Товариства в розумінні частини другої статті 13 Закону № 2210-III свідчать про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачене пунктом 2 статті 50 цього ж Закону. Крім того, АМКУ не надав належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що ним при дослідженні ринку надання автостанційних послуг встановлено ознаки зловживання позивачем монопольним становищем при наданні таких послуг.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява АМКУ про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 листопада 2013 року не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 КАС перегляд Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися виключно з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Аналіз наведених рішень касаційних судів не дає підстав вважати, що вони неоднаково застосували норми матеріального права, оскільки ухвалення протилежних рішень стало наслідком встановлення судами під час розгляду цих справ різних фактичних обставин щодо відповідності (невідповідності) дій чи бездіяльності суб'єктів господарювання законодавству про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку.

Відповідно до частини першої статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви Антимонопольного комітету України відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. Кривенко Судді: В.П. БарбараВ.Л. Маринченко І.С. БерднікП.В. Панталієнко В.С. ГульО.І. Потильчак А.А. ЄмецьО.Б. Прокопенко Т.Є. ЖайворонокО.О. Терлецький П.І. КолесникЛ.І. Фесенко О.А. КороткихІ.Б. Шицький О.В. Кривенда