Ухвала

від 04.06.2014 по справі 2а-19074/11/2670

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 червня 2014 року м. Київ К/9991/54749/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Приходько І. В. Бухтіярової І. О. Костенко М. І., розглянувши в попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва Державної податкової служби

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.04.2012 р.

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2012 р.

у справі № 2а-19074/11/2670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Експрес Манікюр»

до Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва Державної податкової служби

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2011 р. Товариство з обмеженою відповідальністю «Експрес Манікюр» (далі - позивач, ТОВ «Експрес Манікюр») звернулось до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва Державної податкової служби (далі - відповідач, ДПІ у Дарницькому районі м. Києва ДПС) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 26.08.2011 р. № 0002482302, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з податку на прибуток на загальну суму 522 479, 46 грн. та від 26.08.2011 р. № 0002492302, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 417 983, 53 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.04.2012 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2012 р., позовні вимоги задоволені у повному обсязі: визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва від 26.08.2011 р. № 0002482302 та № 0002492302.

Не погоджуючись із прийнятими рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.04.2012 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2012 р. і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Позивач у письмових запереченнях проти доводів касаційної скарги заперечував, вважає оскаржувані судові рішення законними, обґрунтованими та прийнятими у відповідності до норм діючого законодавства.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в період з 25.07.2011 р. по 02.08.2011 р. відповідачем проведено документальну позапланову виїзну перевірку з питань дотримання позивачем вимог податкового і валютного законодавства, за результатами якої складено Акт від 09.08.2011 р. № 4612/2302/36100756 та встановлено порушення позивачем п. 1.32 ст. 1, п.п. 5.3.9 п.5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»; п.п. 7.2.1 п. 7.2, п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

На підставі зазначеного акту податкової перевірки відповідачем 26.08.2011 р. винесені податкові повідомлення-рішення: № 0002482302, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з податку на прибуток на загальну суму 522 479, 46 грн., у тому числі: 417 983, 57 грн. - за основним платежем та 104 495, 89 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями та № 0002492302, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 417 983, 53 грн., у тому числі: 334 386, 82 грн. - за основним платежем та 83 596, 71 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями.

Суд першої інстанції, висновки якого підтримала колегія суддів апеляційної інстанції, вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що матеріалами справи підтверджується належним чином та в повному обсязі виконання укладених позивачем зі своїми контрагентами - ТОВ «ФПГ «Сквош» та ТОВ «ФК «Соларіс» правочинів, а відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів правомірності прийнятих ним податкових повідомлень-рішень.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з такою позицією судів попередніх інстанцій виходячи з наступного.

Відповідно до пункту 1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Підпунктом 7.2.6. пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що необхідними умовами для включення платником податку сплачених у ціні товарів сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту є плата таким платником цих сум та наявність у нього відповідних податкових накладних, оформлених належним чином. Податкова накладна, згідно з підпунктом «д» підпункту 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», повинна містити, крім іншого, місце розташування юридичної особи, зареєстрованою як платник податку на додану вартість.

Згідно підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Датою виникнення права платника податку на податковий кредит, відповідно до підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», вважається дата здійснені першої з подій: - або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; - або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Що стосується зобов'язання визначеного позивачеві з податку на прибуток приватних підприємств , то відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

До складу валових витрат, згідно підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», включаються суми будь-яких витрат, сплачених протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, реалізацією продукції (робіт, послуг) і охороною праці, з урахуванням обмежень, встановлених пунктами 5.3 -5.8 цієї статті.

Згідно підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, у перевіреному податковим органом періоді господарські взаємовідносини між позивачем та ТОВ «ФПГ «Сквош» і ТОВ «ФК «Соларіс» здійснювались на підставі рахунків-фактур, з оформленням податкових та видаткових накладних, а також сплатою цих рахунків позивачем, тобто договір був укладений в усній формі у спрощений спосіб у відповідності з вимогами ст. 181 ГК України. Відповідно до рахунків-фактур № РФ-00571 від 26.11.2010 р., № РФ-00358 від 28.10.2010 р., № РФ-00237 від 17.09.2010 р., № РФ-00086 від 27.08.2010 р., № РФ-00072 від 20.08.2010р. за поданими позивачем заявками на товар та витратні матеріали ТОВ «ФПГ «Сквош» та ТОВ «ФК «Соларіс» зобов'язувались постачати товари для манікюру та корекції нігтів.

В підтвердження виконання сторонами умов даних договірних зобов'язань були виписані всі необхідні податкові та видаткові накладні, що містили всі обов'язкові для первинних документів реквізити.

Отже, позивачем дотримані вимоги законодавства щодо формування податкового кредиту та валових витрат при здійсненні ним господарської діяльності по взаємовідносинам з ТОВ «ФПГ «Сквош» і ТОВ «ФК «Соларіс».

Законодавство України, не ставить в залежність виникнення у платника податку на додану вартість права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання. Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальності та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Вказана позиція узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03), де Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 22.01.2009 р. зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати податок на додану вартість вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Також, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з судами першої та апеляційної інстанцій, щодо заперечення проти твердження відповідача про відсутність між зазначеними підприємствами господарських відносин у зв'язку з нікчемністю укладеного між ними договору, виходячи з наступного.

Відповідно до абзацу першого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до пункту 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

В процесі розгляду даної справи, зазначені факти судами встановлено не було та відповідачем не було надано доказів на підтвердження недотримання сторонами в момент укладення договорів вимог, встановлених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання правочинів недійсними.

Правовідносини між позивачем та контрагентами не були безтоварними, а укладались з метою реального настання позитивних наслідків для сторін, за ними реально було отримано матеріальні цінності та перераховано грошові кошти.

Таким чином, висновки податкового органу про вчинення платником податків порушень податкового законодавства, щодо неправомірності формування податкового кредиту з податку на додану вартість та віднесення відповідних сум до складу валових витрат по взаєморозрахунках з вказаними контрагентами за період, що перевірявся, мають характер припущень та є необґрунтованими, а відтак, не можуть бути покладені в основу спірних податкових повідомлень-рішень.

Доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються матеріалами справи і не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень, судом першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права.

Беручи до уваги вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності до норм матеріального права, постановлено обґрунтоване рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які могли б призвести до скасування оскаржуваного судового рішення.

На підставі викладеного, керуючись статтями 220, 220 1 , 223, 224, 230, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва Державної податкової служби відхилити.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.04.2012 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2012 р. у справі №2а-19074/11/2670 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення. Заява про перегляд судового рішення в адміністративній справі Верховним Судом України може бути подана з підстав, в порядку та у строки, що встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя (підпис) І.В. Приходько Судді: (підпис) І.О. Бухтіярова (підпис) М.І. Костенко