Постанова

від 29.05.2014 по справі 809/139/13-а

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2014 року Справа № 876/7358/13

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Яворського І.О.

суддів: Кухтея Р.В., Клюби В.В.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в м. Івано-Франківську на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2013 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ЕлектроПолюс-ІФ» до Державної податкової інспекції в м. Івано-Франківську про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач, товариство з обмеженою відповідальністю «ЕлектроПолюс-ІФ» (далі - ТзОВ «ЕлектроПолюс-ІФ») в січні 2013 року звернулося з позовом в суд до Державної податкової інспекції в м. Івано-Франківську про скасування податкових повідомлень-рішень №0000622204 і №0000632204 від 21.12.2012 року.

В обґрунтування своїх вимог позивач вказує на те, що відповідач неправомірно виніс оскаржувані податкові повідомлення-рішення, так як купівля-продаж матеріальних цінностей, надання послуг здійснювалося на підставі договорів на придбання товару, підряду та субпідряду. Про реальність та фактичне здійснення господарської операції свідчать, зокрема, податкові накладні, видаткові накладні, виписки з банку по рахунках, податкові декларації, ліцензії на здійснення будівельної діяльності, довідки про вартість виконаних підрядних робіт, акти приймання виконаних підрядних робіт за 2010-2012 роки.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2013 року в справі №2а-809/139/13 адміністративний позов було задоволено.

Не погодившись із зазначеним судовим рішенням Державною податковою інспекцією в м. Івано-Франківську подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2013 року в справі №2а-809/139/13 та в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт, зазначає, що згідно представлених до перевірки документів не підтверджується реальність господарських операцій між позивачем та його контрагентами, а тому правильно встановлено порушення пп. 7.2.6, п.7.2, пп. 7.4.5 п. 7.4, пп. 7.5.1 п. 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», пункту 187.1 статті 187, пунктів 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 201.4, 201.5, 201.6, 201.10 статті 201 Податкового кодексу України, пп. 5.2.1. п. 5.2, пп. 5.3.9 пункту 5.3. статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Також апелянт посилається на нікчемність господарських операцій.

Особи, які беруть участь у справі в судове засідання для розгляду апеляційної скарги не прибули, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, клопотань від осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю не поступило, а тому, колегія суддів, у відповідності до ст. 197 КАС України, вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в м. Івано-Франківську слід задовольнити, а оскаржувану постанову скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити. При цьому колегія суддів виходить з наступних міркувань.

Судом першої інстанції встановлено, що в період з 19.11.2012 року по 30.11.2012 року Державною податковою інспекцією у м. Івано-Франківську проведено планову виїзну документальну перевірку позивача з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів, дотримання вимог валютного та іншого законодавства за період з 01.11.2009 року по 30.09.2012 року.

За наслідками вказаної перевірки складено акт №11705/22-4/34034649 від 07.12.2012 року, в якому відповідачем зроблено висновок про порушення вимог підпункту 7.2.6. пункту 7.2, підпункту 7.4.5. пункту 7.4, підпункту 7.5.1. пункту 7.5 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість", пункту 187.1 статті 187, пунктів 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 201.4, 201.5, 201.6,201.10 статті 201 Податкового кодексу України, внаслідок чого позивачем включено до складу податкового кредиту податок на додану вартість за операціями, проведеними на підставі здійснення безтоварних операцій та первинних документів, які суперечать законодавчим і нормативним актам, що в результаті призвело до заниження податку на додану вартість, який підлягає сплаті до бюджету в загальній сумі 115 479,00 грн., в тому числі за листопад 2010 року в сумі 16 960,00 грн., грудень 2010 року в сумі 24 930,00 грн., липень 2011 року в сумі 9 167,00 грн., серпень 2011 року в сумі 36 667,00 грн., вересень 2011 року в сумі 16 642,00 грн., лютий 2012 року в сумі 9 113,00 грн., травень 2012 року в сумі 2 000,00 грн.

Перевіркою також встановлено порушення підпункту 5.2.1. пункту 5.2, підпункту 5.3.9. пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», підпункту 138.1.1. пункту 138.1, пунктів 138.4, 138.6 статті 138 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток в загальній сумі 167 195,00 грн., в тому числі за ІІІ квартал 2010 року в сумі 6 042,00 грн., ІV квартал 2010 року в сумі 79 709,00 грн., ІІІ квартал 2011 року в сумі 71 875,00 грн., І квартал 2012 року в сумі 9 569,00 грн.

21.12.2012 року, виходячи із наслідків перевірки, відповідачем на підставі підпункту 54.3.2. пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України винесено податкове повідомлення-рішення за №0000632204, яким збільшено позивачу податкове зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 115 479,00 грн. і застосовано штрафну санкцію на суму 28 869,75 грн. В свою чергу, рішенням №0000622204 від 21.12.2012 року збільшено податкове зобов'язання по податку на прибуток приватних підприємств в розмірі 167 195,00 грн. і застосовано штрафну санкцію на суму 23 830,00 грн.

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не Актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в Акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Крім того, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Необхідно зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст. 228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями Кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Однак судом встановлено, що обвинувальний вирок стосовно керівника позивача відсутній.

Відповідачем не надано доказів, а так само не було встановлено судом першої інстанції фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та контрагентом правочинів.

Таким чином, відповідачем не доведено, а судом не встановлено, наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним. Хоча факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.

Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.

Таким чином вважати правочини нікчемними у суду апеляційної інстанції немає підстав.

При цьому установлення факту недійсності, в тому числі нікчемності цивільно-правового правочину, який опосередковує відповідну господарську операцію, не є необхідною умовою для визначення контролюючим органом грошових зобов'язань платнику податків у разі, якщо буде встановлено відсутність реального вчинення цієї господарської операції або відсутність зв'язку між такою операцією та господарською діяльністю платника податків.

Статтею 1 Закону України від 16.07.99 N 996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Отже, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

З урахуванням викладеного для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 16.07.99 N 996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Згідно пп.3.1.1 п. 3.1 ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість» об'єктом оподаткування є операції платників податку з: поставки товарів та послуг, місце поставки яких знаходиться на митній території України.

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Аналогічно, поняття податкового кредиту і його формування із 01.01.2011 року врегульовано підпунктом 14.1.181. пункту 14.1 статті 14, пунктом 198.3 статті 198 та статтею 200 Податкового кодексу України.

В той же час, за змістом вимог пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодекс.

Тобто, необхідною умовою для віднесення сплачених у ціні товарів (послуг) сум податку на додану вартість є факт придбання товарів та послуг із метою їх використання в господарській діяльності.

Згідно пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» до складу валових витрат включаються: суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

А згідно пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 вказаного закону не підлягають віднесенню до складу валових витрат суми збитків платника податку, понесених у зв'язку з продажем товарів (робіт, послуг) або їх обміном за цінами, що нижчі за звичайні, пов'язаним з таким платником податку особам.

Таким чином, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Водночас за відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

Колегія суддів звертає увагу на те, що позивач придбавав товари, отримував послуги у осіб, які не сплачувала податки, діяльність яких мала ознаки фіктивного підприємництва, які за юридичними адресами не знаходилася, не звітували про свою діяльність, а також, що позивач та контрагенти працювали в одному сегменті ринку, в якому існують налагоджені стабільні зв'язки й учасники якого обізнані стосовно один одного.

І хоча дійсно, платник не може нести відповідальність за протиправні дії інших осіб, що перебувають поза межами його контролю та впливу, а відтак не може бути позбавлений права на формування даних податкового обліку за операціями з контрагентами лише у зв'язку з порушенням ними умов провадження господарської діяльності та податкової дисципліни, однак у даному разі підставою для висновку про необґрунтованість податкової вигоди стала саме безтоварність господарських операцій, за наслідками яких позивачем було зменшено базу оподаткування ПДВ та податком на прибуток.

Позивачем не подано первинних документів на підтвердження факту транспортування товару, його зберігання, прийняття за якістю та кількістю уповноваженою особою у процесі виконання спірних операцій.

Слід зазначити, що у податкових правовідносинах є неприпустимою ситуація, яка дозволяла б недобросовісним платникам за допомогою інструментів, що використовуються у цивільно-правових відносинах, створювати ситуацію формальної наявності права на отримання податкової вигоди (у тому числі шляхом формування податкового кредиту).

Колегія суддів дослідивши та оцінивши матеріали справи звертає увагу, що незважаючи на наявність таких необхідних документів, які свідчать про здійснення господарської операції, як договорів на придбання товару, підряду та субпідряду, податкових накладних, видаткових накладних, виписок з банку по рахунках, податкових декларацій, ліцензії на здійснення будівельної діяльності, довідок про вартість виконаних підрядних робіт, актів приймання виконаних підрядних робіт за 2010-2012 роки, водночас в матеріалах справи відсутні товарно-транспортні накладні, договори перевезення, договори зберігання тощо.

У листі Вищого адміністративного суду України від 02.06.2011 року N 742/11/13-11 зазначено, що «з метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість судам належить з'ясовувати, зокрема, такі обставини:

1. Рух активів у процесі здійснення господарської операції.

2. Установлення спеціальної податкової правосуб'єктності учасників господарської операції.

3. Установлення зв'язку між фактом придбання товарів (послуг), спорудженням основних фондів, імпортом товарів (послуг), понесенням інших витрат і господарською діяльністю платника податку».

Так, зокрема договори на придбання товару, підряду та субпідряду, податкові накладні, видаткові накладні, виписки з банку по рахунках, податкові декларації, ліцензії на здійснення будівельної діяльності, довідки про вартість виконаних підрядних робіт, акти приймання виконаних підрядних робіт за 2010-2012 роки свідчать про неповний цикл господарської операції, а отже породжують висновок про її фактичне нездійснення.

Крім того колегія суддів беручи до уваги доводи апелянта зазначає. що матеріалами справи стверджується відсутність як матеріальних так фізичних можливостей у контрагентів позивача на здійснення будь-яких господарських операцій, а сам факт складення документів на підтвердження здійснення господарської операції спрямований на безпідставне формування податкових зобов'язань та валових доходів.

Узагальнюючи викладене, колегія суддів вважає, що постанова суду першої інстанції ґрунтується на неповно, не об'єктивно і не всебічно з'ясованих обставинах, прийнята з порушенням норм матеріального права, доводи апеляційної скарги її спростовують.

Керуючись ст.195, ст.197, п.3 ч.1 ст.198, ст.202, ч.2 ст.205, ст.207, ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в м. Івано-Франківську задовольнити, постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2013 року в справі №2а-809/139/13 - скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий І.О. Яворський

Судді Р.В. Кухтей

В.В. Клюба