Ухвала

від 08.06.2015 по справі 809/139/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"08" червня 2015 р. м. Київ К/800/33340/14

Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого - Цвіркуна Ю.І. (суддя-доповідач), Ланченко Л.В., Пилипчук Н.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕлектроПолюс-ІФ»

на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.05.2014 року

у справі № 809/139/13-а

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕлектроПолюс-ІФ»

до Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську ГУ ДФС в Івано-Франківській області

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕлектроПолюс-ІФ» звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську ГУ ДФС в Івано-Франківській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01.04.2013 року позов задоволено повністю. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Державної податкової служби від 21.12.2012 року №0000622204 та №0000632204.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.05.2014 року постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01.04.2013 року скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

В запереченнях на касаційну скаргу відповідач з доводами та вимогами скаржника не погоджується, просить залишити без змін рішення суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08.06.2015 року замінено Державну податкову інспекцію у м. Івано-Франківську Івано-Франківської області Державної податкової служби правонаступником - Державною податковою інспекцією у м. Івано-Франківську ГУ ДФС в Івано-Франківській області.

У зв'язку із неприбуттям в судове засідання належним чином повідомлених осіб, які беруть участь у справі, ця справа розглядалася у порядку письмового провадження згідно із статтею 222 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин справи, колегія суддів встановила таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами документальної планової виїзної перевірки позивача з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів, дотримання вимог валютного та іншого законодавства за період з 01.11.2009 року по 30.09.2012 року, відповідачем складено акт від 07.12.2012 року №11705/22-4/34084649, яким встановлено порушення, зокрема: - пп. 7.2.6 п. 7.2, пп. 7.4.5 п. 7.4, пп. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», п. 187.1 ст. 187, п.п. 198.3, 198.6 ст. 198, п.п. 201.4, 201.5, 201.6, 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість в загальній сумі 115 479, 00 грн.; - пп. 5.2.1 п. 5.2, пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», пп. 138.1.1 п. 138.1, п.п. 138.4, 138.6 ст. 138 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток в загальній сумі 167 195, 00 грн.

На підставі акта перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 21.12.2012 року: - № 0000632204, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на додану вартість в розмірі 115 479, 00 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції в розмірі 28 869, 75 грн.; - № 0000622204, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на прибуток підприємств в розмірі 167 195, 00 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції в розмірі 23 830, 00 грн.

Підставою для прийняття податкових повідомлень-рішень став висновок податкового органу щодо нереальності господарських операцій позивача його контрагентами.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції прийшов до висновку щодо протиправного прийняття податкових повідомлень-рішень, оскільки позивачем сформовано валові витрати та правомірно віднесено до складу податкового кредиту за відповідні періоди податок на додану вартість з придбання послуг від його контрагентів.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення є правомірними, оскільки надані позивачем як платником податку документи не підтверджують виконання спірних господарських операцій.

Колегія суддів суду касаційної інстанції, з урахуванням норм податкового законодавства, чинних на час виникнення відповідних правовідносин, погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до п. 5.1. ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» валові витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно із пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Підпунктом 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Згідно із п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Підпунктом 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Згідно із п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною (п. 198.2 ст. 198 Податкового кодексу України).

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст. 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 статті 201 цього Кодексу).

Таким чином, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені та підтверджені належним чином оформленими первинними документами, що відображають реальність здійснення господарської операції.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, в перевіряємому періоді мав господарські правовідносини з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4, ПП «ФранкоБудінвест», ТОВ «ВТ-Техбуд», ТОВ «СК Пальміра», ТОВ «Хелп Трейд», ТОВ «Ентхіл».

Судом першої інстанції встановлено, що матеріалами справи підтверджується фактичне здійснення господарських операцій між позивачем та вказаними контрагентами за спірними правочинами, зокрема договорами, податковими накладними, видатковою накладною, виписами з банку по рахунках, податковими деклараціями, ліцензіями на здійснення будівельної діяльності, довідками про вартість виконаних підрядних робіт, актами приймання виконаних підрядних робіт за 2010-2012 роки.

Вказані контрагенти на момент укладення та виконання договорів були зареєстровані в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України та мали свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість.

Отже, фактичні обставини об'єктивно засвідчують правомірність віднесення позивачем відповідних сум до складу витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість відповідно до первинних документів, які складені на виконання умов викладених вище договірних відносин.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції погодився із доводами податкового органу про нереальність господарських операцій, які базуються, зокрема, на акті про неможливість проведення зустрічної звірки, висновку щодо наявності ознак фіктивності контрагентів позивача.

Суд касаційної інстанції в даному випадку зазначає про персональну відповідальність кожного платника за ведення податкового обліку. Відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Податкове законодавство не ставить в залежність податковий облік (стан) певного платника податку від інших осіб, від фактичної сплати контрагентом податку до бюджету, від його господарських та виробничих можливостей. Питання віднесення певних сум податку на додану вартість до податкового кредиту поширюється виключно на окремо взятого платника та не залежить від розрахунків з бюджетом третіх осіб.

Лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з недобросовісним постачальником з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями контрагента може слугувати підставою для висновку про неправомірне формування податкового кредиту з податку на додану вартість.

Доказів, які б свідчили про наявність вироку суду відносно посадових осіб позивача чи його контрагентів, який би набрав законної сили, під час розгляду справи, судами не встановлено.

З приводу відсутності товарно-транспортних накладних, колегія суддів зазначає, що за наявності документів, які підтверджують фактичне отримання позивачем товарів та використання їх у власній господарській діяльності, ненадання такого документу як товарно-транспортна накладна, не може бути єдиною підставою для висновків про відсутність підтвердження реальності здійснення господарських операцій з придбання товару, оскільки відповідною транспортною документацією обов'язково мають бути підтверджені витрати з послуг по перевезенню вантажів, а не послуги з придбання товару та виконання будівельних, монтажних робіт.

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що господарські операції між позивачем та його контрагентами мали реальний характер.

Таким чином, суд апеляційної інстанції прийшов до помилкового висновку щодо правомірності прийнятих податкових повідомлень-рішень.

Відповідно до ст. 226 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

Отже, прийняте апеляційним судом нове рішення у справі про відмову в задоволенні позову підлягає скасуванню, а постанова суду першої інстанції - залишенню в силі відповідно до ст. 226 Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин касаційна скарга підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕлектроПолюс-ІФ» задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.05.2014 року у справі № 809/139/13-а скасувати.

Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01.04.2013 року у справі № 809/139/13-а залишити в силі.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Ю.І.Цвіркун

Судді Л.В.Ланченко

Н.Г.Пилипчук