Постанова

від 04.06.2014 по справі 924/1432/13

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2014 року Справа № 924/1432/13

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Філіпова Т.Л. , суддя Бучинська Г.Б.

при секретарі Макаревич В.М.

за участю представників сторін:

від позивача: Стасишин А.Л.

від відповідача 1: не з'явився

від відповідача 2: Янчик М.І.

від відповідача 3: не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу позивача

Фермерського господарства "Є-Надія" на рішення господарського суду Хмельницької області від 11 березня 2014 року у справі № 924/1432/13 (суддя Муха М.Є.)

за позовом Фермерського господарства "Є-Надія"

до відповідача 1 Державного підприємства "Дунаєвецький комбінат хлібопродуктів"

до відповідача 2 Товариства з обмеженою відповідальністю "Альфред С. Топфер Інтернешенал (Україна)"

до відповідача 3 Приватного підприємства "Рускус"

про визнання недійсним договору купівлі - продажу № 519/1-54617 від 26 липня 2010 року;

визнання недійсною та скасування складської квитанції № 260 від 27 липня 2010 року

серія АУ № 154901;

зобов'язання оформити складську квитанцію на зерно ріпаку 1 класу в кількості 250 000 кг

ВСТАНОВИВ :

Фермерське господарство «Є-Надія» (надалі - Позивач) звернулося в господарський суд Хмельницької області з позовом (том 1, а.с. 2-7) до Державного підприємства «Дунаєвський комбінат хлібопродуктів» (надалі - Відповідач 1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Альфред С.Топфер «Інтернешенал (Україна)» (надалі - Відповідач 2) та Приватного підприємства «Рускус» (надалі - Відповідач 3) про: визнання недійсним договору купівлі-продажу № 519/1-54617 від 26 липня 2010 року, укладений від імені Відповідача 3 та Відповідача 2 на придбання зерна ріпаку 1 класу врожаю 2010 року в кількості 250 000 кг.; визнання недійсною та скасування складської квитанції № 260 від 27 липня 2010 року, серії АУ № 154901 про отримання від Відповідача 2 на зберігання 250 000 кг. зерна ріпаку 1 класу; зобов'язання Відповідача 1 оформити складську квитанцію на зерно ріпаку 1 класу в кількості 250 000 кг. на Позивача.

Рішенням господарського суду Хмельницької області від 11 березня 2014 року (том 1, а.с. 160-162), з підстав зазначених в даному рішенні, в позові відмовлено.

Не погоджуючись із винесеним рішенням суду першої інстанції Позивач звернувся з апеляційною скаргою (том 2, а.с. 2-9) до Рівненського апеляційного господарського суду, в якій, з підстав, вказаних у цій апеляційній скарзі, просить рішення господарського суду Хмельницької області від 11 березня 2014 року по справі № 924/1432/13 скасувати та прийняти нове рішення, яким задоволити позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована тим, що місцевим господарським судом при прийнятті рішення порушено норми матеріального права. Крім того, Позивач як на підставу скасування рішення суду, посилається на те, що вироком Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у кримінальній справі № 412/10985/2012 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було визнано винними у скоєнні злочину за частиною 4 статті 190 Кримінального кодексу України, як привласнення майна в особливо великих розмірах та засуджені до п'яти років позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на три роки. Даним вироком встановлені обставини, того, що особи, що представляли і мали повноваження від Відповідача 3, вчинили правочин шляхом обману, без будь-яких повноважень та наміру виконувати взяті на себе зобов'язання щодо оплати вартості даного майна, з метою реалізації зерна ріпаку третій особі, звернувшись, через співучасника злочину, до Відповідача 2 з пропозицією придбати зерно. Будучи введеним в обману Відповідач 2 підписав договори № 519/1-54617, № 519/1-54747 від 26 липня 2010 року. Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Ухвалою апеляційного господарського суду від 8 квітня 2014 року, апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду на 21 травня 2014 року на 15 годину 30 хвилин (том 2, а.с. 1).

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 21 травня 2014 року (з підстав зазначених в даній ухвалі) було відкладено розгляд справи на 04 червня 2014 року на 14 год. 30 хв..

Відповідач 1 та Відповідач 3 не скористалися правом подачі письмового відзиву на апеляційну скаргу, що у відповідності частини 2 статті 96 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду.

Представники Відповідача 1 та Відповідача 3 в судове засідання від 4 червня 2014 року не з'явилися, хоча згідно реєстру поштових відправлень апеляційного суду від 22 травня 2014 року (том 2, а.с. 28), ухвала про відкладення розгляду апеляційної скарги Відповідачу 1 та Відповідачу 3 направлялася за їх юридичною адресою згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, яка відповідає поштовій адресі.

Відповідно до статті 64 Господарського процесуального кодексу України, ухвала у справі надсилається зазначеним особам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

Відповідно до абзаців 1, 3 пункту 3.9.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" № 18 із подальшими змінами та доповненнями, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК України. За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду.

Отже, Відповідач 1 та Відповідач 3 вважаються належним чином повідомленими про день, час і місце розгляду апеляційної скарги.

Враховуючи вищеописане та приписи статті 101, частини 2 статті 102 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів визнала за можливе здійснити розгляд апеляційної скарги за відсутності представників Відповідача 1 та Відповідача 3 за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні від 4 червня 2014 року представник Відповідача 2 заперечив проти доводів апеляційної скарги, з підстав, вказаних у відзиві на апеляційну скаргу.

Представник Позивача в судовому засіданні від 4 червня 2014 року підтримав доводи апеляційної скарги, з підстав, висвітлених в апеляційній скарзі.

Заслухавши пояснення представників Позивача та Відповідача 2, розглянувши матеріали та обставини справи, апеляційну скаргу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційну скаргу Позивача слід задоволити частково, рішення господарського суду першої інстанції скасувати в частині відмови в позові щодо визнання недійсним Договору, прийняти нове рішення яким задоволити позовні вимоги. В іншій частині рішення залишити без змін, виходячи з наступного.

Рівненським апеляційним господарським судом встановлено, що 26 липня 2010 року між Відповідачем 2 та Відповідачем 3 було укладено договір купівлі-продажу № 519/1-54617 (надалі - Договір; том 1, а.с. 15-16), за умовами пунктів 1.1, 2.1 якого: Відповідач 3 зобов'язався поставити, а Відповідач 2 прийняти та оплатити ріпак 1 класу урожаю 2010 року у термін і на умовах, передбачених у Договорі; кількість товару складає 974,679 тон за вибором Продавця та визначається згідно з складськими квитанціями на зерно, що видаються елеватором, зазначеним у пункті 4.1 договору.

Пунктами 3.1, 3.2 Договору передбачено, що ціна за одну тонну на момент підписання цього Договору встановлюється в сумі: 2891,67 грн. за тонну без ПДВ, ПДВ 20% - 578,33 грн.; ціна з ПДВ -3470,00 грн.; загальна сума договору складає 2818446,78 грн. без ПДВ, ПДВ 20% - 563689,36 грн. Разом з ПДВ - 3382136,19 грн.

Відповідно до пункту 4.1 Договору, Відповідач 3 здійснює поставку товару в повному обсязі на умовах франко - склад (EXW) (ТОВ „Комбікормовий завод" - 699,195 тон, Відповідач 1 - 275,484 тон) в строк до 30 липня 2010 року.

Згідно пункту 5.1 Договору, Відповідач 2 здійснює оплату товару шляхом перерахування коштів на банківський рахунок Відповідача 3 у відповідності до реквізитів, зазначених у рахунку Відповідача 3, протягом 3-х банківських днів від дати отримання оригіналів відповідних документів.

Згідно складських квитанцій на зерно № 198 від 23 липня 2010 року серія АУ № 154852 та № 260 від 27 липня 2010 року (том 1, а.с. 20) Відповідач 1 отримав на зберігання від Відповідача 2 та Відповідача 3 зерно ріпаку 1 класу урожаю 2010 року загальною вагою 525 484 кг.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 1 лютого 2011 року у справі № 31/362-10 за позовом Позивача до Відповідача 2 та Відповідача 3, тертя особа на стороні відповідача без самостійних вимог на предмет спору Відповідач 1 про визнання правочину недійсним у позові відмовлено.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16 жовтня 2013 року у справі № 31/362-10 рішення господарського суду Дніпропетровської області від 1 лютого 2011 року скасовано та прийнято нове рішення яким позов задоволено та визнано недійсним договір купівлі-продажу ріпаку від 23 липня 2010 року, укладеного між Позивачем та Відповідачем 3.

Водночас, рішенням господарського суду Хмельницької області у справі № 13/1547-10 від 7 лютого 2013 року (за позовом Відповідача 2 до Відповідача 1, за участю третьої особи на стороні позивача без самостійних вимог на предмет спору Відповідача 3, за участю третьої особи на стороні відповідача без самостійних вимог на предмет спору Позивача про примусове виконання зобов'язання в натурі; том 1, а.с. 45-52) позов задоволено та зобов'язано Відповідача 2 відвантажити Відповідачу 1 ріпак в кількості 250000 кг. 1 класу.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 9 вересня 2013 року рішення господарського суду Хмельницької області у справі № 13/1547-10 від 7 лютого 2013 року залишено без змін (том 1, а.с. 53-65).

В той же час, вироком Жовтневого районного суду м. Дніпропетровськ по справі № 412/10985/2012 ОСОБА_6 та ОСОБА_5 визнано винними у скоєнні злочину передбаченого частиною 4 статті 190 Кримінального кодексу України та призначено кожному покарання у вигляді п'яти років позбавлення волі із випробним терміном 3 роки (вирок був чинний на момент винесення місцевим господарським судом оспорюваного рішення).

Вважаючи, що зерно ріпаку вибуло із володіння ФГ "Є Надія" шляхом вчинення злочину, оскаржуваний договір не був спрямований на фактичне настання правових наслідків, обумовлених ним, для однієї із сторін правочину, а саме ПП "Рускус",

Водночас, Позивач звернувся із позовом до суду про: визнання недійсним Договору, який на його думку порушує його права як власника зерна, на підставі частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України; визнання недійсною та скасувати складську квитанцію № 260 від 27 липня 2010 року серія АУ № 154901 та зобов'язання оформити складську квитанцію на зерно ріпаку 1 класу в кількості 250 000 кг на Позивача.

Колегія суду дослідивши даний Договір в сукупності з нормами матеріального та процесуального права України зазначає наступне.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що: підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно статті 626 Цивільного кодексу України: договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору; до договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до абзацу 2 пункту 1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" N 02-5/111 від 12 березня 1999 року, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

В обґрунтування своєї позиції Позивач зазначає, що відповідно до укладеного договору купівлі-продажу від 23 липня 2010 року (котрий визнаний в судовому порядку недійсним) між Позивачем (як продавцем) та Відповідачем 3 (як покупцем), Позивач зобов'язувався передати у власність Відповідача 3 товар (зерно ріпаку 1 класу у кількості 275 484 кг) на загальну суму 950 419 грн. 80 коп. У зв'язку із несплатою Відповідачем 3 вартості отриманого товару Позивач направив пропозицію розірвати договір купівлі-продажу в порядку статті 188 Господарського кодексу України, у відповіді на яку Відповідач 3 (в особі директора ОСОБА_7) повідомив, що переговорів з приводу даного договору не вело, договір не підписувало, а укладений договір від 23 липня 2010 року слід визнати нікчемним, оскільки він укладений не уповноваженою особою.

Дослідивши Договір (укладений 26 липня 2010 року між Відповідачем 2 та Відповідачем 3), колегія суду зазначає, що за умовами пункту 1.1, 2.1 Договору, Відповідач 3 зобов'язувався поставити, а Відповідач 2 прийняти та оплатити ріпак 1 класу урожаю 2010 року у термін і на умовах, передбачених у цьому Договорі; кількості товару складає 974,679 тон за вибором Відповідача 3 та визначається згідно з складськими квитанціями на зерно, що видаються елеватором, зазначеним у пункті 4.1 Договору.

Відповідно до пункту 4.1 Договору, Відповідач 3 здійснює поставку товару в повному обсязі на умовах франко - склад (EXW) (ТОВ „Комбікормовий завод" - 699,195 тон, Відповідач 1 - 275,484 тон) в строк до 30 липня 2010 року.

Обґрунтовуючи свою позицію щодо того, що даним Договором порушено права та охоронювані, законом інтереси, Позивача посилається на те, що саме він є власником майна, яке вибуло із його володіння шляхом вчинення злочину, що підтверджується вироком Жовтневого районного суду м. Дніпропетровськ по справі № 412/10985/2012 (котрим ОСОБА_6 та ОСОБА_5 визнано винними у скоєнні злочину передбаченого частиною 4 статті 190 Кримінального кодексу України та призначено покарання у вигляді п'яти років позбавлення волі із випробним терміном 3 роки) та постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду (у справі № 31/362-10 за позовом Позивача до Відповідача 2, Відповідача 3, третя особа на стороні відповідача без самостійних вимог на предмет спору Відповідач 1 про визнання правочину недійсним) котрою визнано недійсним договір купівлі-продажу ріпаку від 23 липня 2010 року укладеного між Позивачем та Відповідчем 3 (товар, набутий по даному недійсному договору - зерно, в подальшому перейшов по оспорюваному Договору у власність Відповідача 2).

Рівненський апеляційний господарський суд констатує, що для того аби дійти обґрунтованого висновку про те, які права Позивача порушені оспорюваним Договором та яке майно було придбано за оспорюваним Договором, та перебуває у власності Відповідача 2, необхідно визначити родові ознаки такого майна.

З огляду на що, колегія суду зазначає, що в матеріалах справи міститься складська квитанція № 260 від 27 липня 2010 року (том 1, а.с. 20), з котрої вбачається дійсність отримання Відповідачем 1 зерна ріпаку 1 класу від Відповідача 2 на складське зберігання вагою 250 000 кг (зерно, котре за родовими ознаками співпадає з зерном, що вибуло від Позивача); При цьому, суд бере до уваги той факт, що це зерно вибуло від Відповідача з до Відповідача 2 за наслідком дій ОСОБА_4 та ОСОБА_5, котрі неправомірно укладали договори від імені Відповідача 3 немаючи на те повноважень.

Таким чином, придбане за Договорами майно відноситься до майна, яке за своєю правовою природою необхідно характеризувати за родовими ознаками, а не за індивідуально визначеними ознаками, яке можна видокремити з поміж іншого майна.

У рішенні Конституційного суду України № 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004 надано визначення такому поняттю як "охоронюваний законом інтерес" та зазначено, що вказане поняття необхідно розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо неопосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам. Якщо під час судового розгляду встановлено відсутність у позивача права на задоволення позову про визнання оспорюваного правочину недійсним, суд має відмовити у задоволенні позову.

Аналогічна правова позиція викладена у листі Верховного Суду України від 24 листопада 2008 року "Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними".

Отже, з огляду на вищенаведене колегія суду звертає на наступні встановленні та закріплені факти.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду № 31/362-10 встановлено (том 1, а.с. 18 на звороті) той факт, що: договір укладений між Позивачем та Відповідачем 3 щодо спірного зерна ріпаку не відповідає волевиявленню учасникам договору, тобто Відповідача 3, укладений особами, які не мали необхідних повноважень на його укладення діяли за фіктивними документами; не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, оскільки особи, які його уклали не мали намір здійснювати оплату за придбаний товар, що підтверджено вироком суду.

Вироком Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 травня 2013 року, встановлено: співучасники злочину свої спільні наміри, направлені на заволодіння чужим майном шляхом обману, не маючи наміру виконувати взяті на себе зобов'язання по оплаті вказаного майна продавців, з метою реалізації зерна «рапса» третій особі; при цьому не маючи в дійсності наміру фактично передавати останнє у власність; будучи введеним в оману, ОСОБА_8, діючи він імені Відповідача 2 погодився купити зерно «рапса» і підписав Договір № 519/1-54617(том 1, а.с. 67). Суд приходить до висновку про доведеність вини підсудних у заволодінні чужим майном і заволодінні правом на останнє шляхом обману і зловживання довірою (шахрайство), вчинене за попередньою змовою групою осіб в особливо великих розмірах (том 1, а.с. 71)

На виконання вимог статтей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України Позивач довів за допомогою належних і допустимих доказів той факт, що він як продавець (власник товару), виконавши свої зобов'язання за договором (котрий в подальшому визнаний судом недійсним) передав товар Відповідачу 3, котрий в подальшому передав його по оспорюваному Договору Відповідачу 2, не розрахувавшись при цьому з Позивачем, чим порушив права та охоронювані законом інтереси Позивача. Крім того, укладаючи договір, сторони мають на меті отримання взаємної вигоди, настання правових наслідків для обох сторін, однак, в даному випадку Позивач, уклавши договір, був позбавлений можливості отримати будь-які блага, а саме оплату товару, за здійснену ним підприємницьку діяльність (вирощування зерна), основною метою котрої і є отримання прибутку. В таку випадку Позивач, з метою захисту своїх прав, як власника майна, котрий був введений в обману, що в подальшому вплинуло на його волевиявлення, з огляду на те, що Відповідач 3 не мав наміру здійснити оплатний перехід права власності на майно, змушений звертатися за захистом свого порушеного права, з метою відновлення його повноважень як власника майна (володіння, користування, розпорядження) та отримання достойної винагароди за свою діяльність. Крім того, Позивач, за усіх можливих умов не в змозі був пересвідчитися у вчиненні Відповідачем 3 як покупцем оплати зерна і перевірити зарахування коштів на свій рахунок до підписання договору.

Відтак, волевиявлення Відповідача 3, котре виразилося в укладанні оспорюваного Договору з Відповідачем 2, опосередковано свідчить про порушення охоронюваного законом інтересу Позивача, котре полягає у його прагненні до користування конкретним матеріальним та нематеріальним благом (отриманні коштів за здійснення господарської діяльності).

Разом з тим, правовий аналіз усіх вищеописаних доказів та судових рішень свідчить про те, щоі в Договорі укладеному між Відповідачем 2 та Відповідачем 3 також відсутнє воловиявлення Відповідача 3 (на укладення Договору) так як ОСОБА_4 і ОСОБА_5 у відносинах щодо купівлі-продажу рапсу діяли від імені Відповідача 3 не маючи повноважень на його укладання.

Отже, дані дії Позивача, котрі реалізувалися у зверненні з даним позовом (визнання недійсним Договору) до суду, спрямовані на захист прав, передбачених Конституцією України та нормами діючого законодавства.

Відтак, з огляду на наведене, колегія суддів констатує наявність правових підстав вважати, що при укладенні Договору було порушено право та законний інтерес Позивача та констатує наявність правових підстав для задоволення позову Позивача (про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26 липня 2010 року за № 519/1-54617, укладеного між Відповідачем 2 та Відповідачем 3). Відповідно, задовольняючи позов, то колегія суддів скасовує рішення суду першої інстанції в цій частині.

Що ж стосуєть вимоги Позивача про визнання недійсною та скасування складської квитанції № 260 від 27 липня 2010 року, серії АУ № 154901 (про отримання від Відповідача 2 на зберігання 250 000 кг. зерна ріпаку 1 класу) та зобов'язання Відповідача 1 оформити складську квитанцію на зерно ріпаку 1 класу в кількості 250 000 кг. на Позивача, колегія суду зазначає наступне.

Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності.

Зокрема, стаття 387 Цивільного кодексу України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Колегія суду констатує, що пунктом 2.15 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", визначено, що: наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише стосовно сторін даного правочину, тому на особу, яка не брала участі в правочині, не може бути покладено обов'язок повернення майна за цим правочином. У зв'язку з цим не підлягають задоволенню позови власників (володільців) майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження майна, які були вчинені після правочину, визнаного недійсним. У відповідних випадках майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, позовів відповідно до статей 387 - 390 або глави 83 Цивільного кодексу України, зокрема, від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України . При цьому необхідно мати на увазі, що добросовісність набувача майна в силу частини п'ятої статті 12 названого Кодексу презюмується.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 Цивільного кодексу України. У разі встановлення наявності речово-правовоих відносин до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка ввжає себе власником майна можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У випадку якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Дана правова позиція, висвітлена у Постанові Верховного Суду України від 11 грудня 2012 року у справі № 44/597.

Окрім того, витребувати можна лише майно, котре наділене індивідуальними ознаками, а з усього вищеописаного вбачається, що в даному випадку майно (зерно) наділено родовими ознаками, котрі не дають можливості виділити його серед іншого майно, тобто належним чином ідентифікувати дане майно.

З наведеного слідує, що оскільки Позивач не є стороною оспорюваного Договору, то обраний ними спосіб захисту порушеного права шляхом застосування реституції не призведе до захисту порушеного права, навіть у тих випадках, коли суд встановлює факт такого порушення, оскільки застосування наслідків недійсності угоди (реституція) не поширюється на права несторін договору (яка є в випадку з Позивачем).

Що ж стосується складської квитанції, то колегія суду констатує, що відповідно до статті 43 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні", якщо зерновий склад приймає зерно на зберігання без видачі простого або подвійного складського свідоцтва, то для підтвердження прийняття зерна на зберігання від повинен видати складську квитанцію.

Тобто, складська квитанція є документом, що підтверджує прийняття зерна на зберігання і не є договором, щодо якого в законі наведені підстави для визнання його недійсним.

А, відтак, колегія суду відмовляє в задоволенні даних позовних вимог, та відповідно залишає рішення місцевого господарського суду в цій частині без змін.

Що ж стосується практики судочинства, поданої Позивачем, то суд не приймає дану практику, оскільки в поданих справах обставини справи відрізняються від обставин справи № 924/1432/13, зокрема, предметом спору в справі № 924/1432/13 є предмет з родовими ознаками, а в справах (том 1, а.с. 29-43) предмет розгляду має індивідуальні ознаки.

Що ж стосується вироку апеляційного господарського суду Дніпропетровської області від 29 травня 2014 року в справі № 11/774/269/14 (том 1, а.с. 44-51), то колегія суду не бере до уваги, обставин встановлені даним вироком, оскільки на момент розгляду даної справи їх не існувало. Крім того, дослідивши даний вирок, колегія суду звертає увагу, що обставини справи, визначені у ньому не відрізняються від обставин, встановлених вироком Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 травня 2013 року, окрім міри покарання (з п'яти років позбавлення волі на шість років) для підсудних.

Згідно постанови Пленуму Верховного суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно, дослідивши фактичні обставини справи, апеляційну скаргу в частині визнання договору недійсним, оцінивши докази на їх підтвердження, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі розгляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія дійшла висновку щодо необхідності визнання даного Договору недійсним.

Усе вищевказане у даній судовій постанові, вказує на неповне з'ясування місцевим господарським судом всіх обставин справи та про порушення господарським судом першої інстанції норм матеріального права (що полягло у відмові щодо визнання недійсним Договору), що в силу дії пунктів 1, 4 частини 1 статті 104 Господарського процесуального кодексу України є підставами для скасування оскарженого рішення господарського суду Хмельницької області.

З огляду на усе вищевказане у даній судовій постанові, Рівненський апеляційний господарський суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задоволити частково, рішення господарського суду Хмельницької області скасувати в частині відмови в позові щодо визнання недійсним Договору. Прийняти в цій частині нове рішення, яким визнати недійсним Договір, укладений між Відповідачем 3 та Відповідачем 2. В решті рішення залишити без змін.

Судові витрати, у відповідності до частини 5 статті 49 Господарського процесуального кодексу України, Рівненський апеляційний господарський суд покладає на сторони, пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 49, 99, 101, 103 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Фермерського господарства "Є-Надія" - задоволити частково.

2. Рішення господарського суду Хмельницької області від 11 березня 2014 року в справі № 924/1432/13 - скасувати в частині відмови в позові щодо визнання недійсним договору купівлі - продажу № 519/1-54617 від 26 липня 2010 року.

В цій частині прийняти нове рішення, яким визнати недійсним договір купівлі - продажу № 519/1-54617 від 26 липня 2010 року, укладений між Приватним підприємством "Рускус" (49000, м. Дніпропетровськ, вул. Романовського, 80; код 36960542) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Альфред С. Топфер Інтернешенал (Україна)" (04070, м. Київ, вул. Петра Сагайдачного, буд. 16-А; код 20027449) на придбання зерна ріпаку 1 класу в кількості 250 000 кг.

3. В решті судове рішення залишити без змін.

4. Стягнути з Приватного підприємства "Рускус" (49000, м. Дніпропетровськ, вул. Романовського, 80; код 36960542) на користь Фермерського господарства "Є-Надія" (32424, с. Нестерівці, Дунаєвецького району, Хмельницької області. вул. Щорса, 10Б; код 30876356) 573 грн. 50 коп. судового збору за розгляд позовної заяви та 286 грн. 75 коп. судового збору за розгляд апеляційної скарги.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Альфред С. Топфер Інтернешенал (Україна)" (04070, м. Київ, вул. Петра Сагайдачного, буд. 16-А; код 20027449) на користь Фермерського господарства "Є-Надія" (32424, с. Нестерівці, Дунаєвецького району, Хмельницької області. вул. Щорса, 10Б; код 30876356) 573 грн. 50 коп. судового збору за розгляд позовної заяви та 286 грн. 75 коп. судового збору за розгляд апеляційної скарги.

6. Доручити господарському суду Хмельницької області видати відповідні накази.

7. Винести ухвалу про повернення Фермерському господарству "Є-Надія" зайвосплаченого судового збору за розгляд позовної заяви в сумі 1 147 грн. 00 коп. та 573 грн. 50 коп. судового збору за розгляд апеляційної скарги.

8. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

9. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

10. Справу № 924/1432/13 повернути господарському суду Хмельницької області.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Філіпова Т.Л.

Суддя Бучинська Г.Б.