Ухвала

від 02.06.2014 по справі 814/219/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"02" червня 2014 р. м. Київ К/800/50709/13

Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого - Цвіркуна Ю.І. (суддя-доповідач), Пилипчук Н.Г., Федорова М.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «КАФАР»

на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 26.09.2013 року

у справі № 814/219/13-а

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «КАФАР»

до Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю «КАФАР» звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 06.02.2013 року у справі № 814/219/13-а позов задоволено. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби від 15.01.2013 року № 0000042360 та № 0000032360.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 26.09.2013 року постанову суду першої інстанції скасовано, прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Від позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «КАФАР» надійшло повідомлення про перенесення розгляду справи.

Відповідно до частини четвертої ст. 221 Кодексу адміністративного судочинства України неприбуття сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце касаційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.

Згідно пункту 2 частини першої ст. 222 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у разі неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Враховуючи те, що згідно частини першої ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу та повноту касаційної скарги позивача, справа розглянута судом касаційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин справи, колегія суддів встановила наступне.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що за результатами документальної позапланової невиїзної перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю «КАФАР» з питань правомірності формування податкового кредиту та податкових зобов'язань, доходів та витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування по взаємовідносинам з Товариством з обмеженою відповідальністю «АНТАРЕС І КО» ЛТД за період з 01.04.2012 року по 30.09.2012 року, відповідачем складено акт від 14.01.2013 року № 117/22-100/35988661, яким встановлено порушення п. 198.1, п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість за період з 01.04.2012 року по 30.09.2012 року на загальну суму 76 872, 00 грн., п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України в результаті чого занижено податок на додану вартість за період з 01.04.2012 року по 30.09.2012 року в сумі 22 250, 00 грн., п. 138.1, п. 138.2, п. 138.8 ст. 138, п. 134.1 ст. 134 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 94 583, 00 грн.

На підставі акта перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 15.01.2013 року № 0000042360, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість у розмірі 123 902, 50 грн. та № 0000032360, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток у розмірі 118 228, 75 грн.

Суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позову, оскільки доводи податкового органу, викладені в акті перевірки не ґрунтуються на належних доказах.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку щодо безтоварності господарських операцій позивача з його контрагентом.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, враховуючи наступне.

Згідно із п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до п. 138.8 ст. 138 Податкового кодексу України собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, а саме: прямих матеріальних витрат; прямих витрат на оплату праці; амортизації виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; загальновиробничі витрати, які відносяться на собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку; вартості придбаних послуг, прямо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; інших прямих витрат, у тому числі витрат з придбання електричної енергії (включаючи реактивну).

Відповідно до пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Таким чином, визначальною умовою правомірності формування витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, є їх здійснення для провадження господарської діяльності платника податку та підтвердження первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку.

У відповідності до п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною (п. 198.2 ст. 198 Податкового кодексу України).

Згідно із п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст. 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 статті 201 цього Кодексу).

Таким чином, для підтвердження включення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість сплачених позивачем у складі ціни за придбану продукцію та виконані роботи, необхідні первинні документи, оформлені відповідно до вимог законодавства України.

Отже, правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість виникають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах.

При цьому для формування витрат та податкового кредиту мають значення податкові накладні та інші первинні документи, які, виходячи з наведеного, видаються на підтвердження реально вчиненої операції.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами, що між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «АНТАРЕС І КО» ЛТД укладено договір купівлі-продажу.

Реальність господарської операції підтверджується копією договору, картками рахунками, податковими накладними, видатковими накладними, товарно-транспортними накладними, ветеринарними свідоцтвами, посвідченнями про якість товару.

Висновок податкового органу, з яким погодився суд апеляційної інстанції, щодо нікчемності та безтоварності господарської операції, є необґрунтованим, оскільки ґрунтується виключно на висновках акту «Про неможливість проведення зустрічної звірки Товариства з обмеженою відповідальністю «АНТАРЕС І КО» ЛТД».

Суд касаційної інстанції в даному випадку зазначає про персональну відповідальність кожного платника за ведення податкового обліку. Відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Оскільки судом першої інстанції встановлено, що реальність господарської операції між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «АНТАРЕС І КО» ЛТД підтверджується належним чином оформленими документами первинного бухгалтерського обліку, що стали підставою для формування витрат та податкового кредиту, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Таким чином, судом першої інстанції, на підставі наявних в матеріалах справи доказів, оцінка яким дана з дотриманням ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, зроблений правильний висновок про недоведеність відповідачем, на якого в силу норми частини 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладається обов'язок доказування, правомірності прийнятих податкових повідомлень-рішень.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо правомірності прийнятих податкових повідомлень-рішень.

Відповідно до ст. 226 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

Отже, прийняте апеляційним судом нове рішення у справі про відмову в задоволенні позову підлягає скасуванню, а постанова суду першої інстанції - залишенню в силі відповідно до ст. 226 Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин касаційна скарга підлягає задоволенню.

Керуючись ст. ст. 220, 222, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «КАФАР» задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 26.09.2013 року у справі № 814/219/13-а скасувати.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 06.02.2013 року у справі № 814/219/13-а залишити в силі.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Ю.І.Цвіркун

Судді Н.Г.Пилипчук

М.О.Федоров