Ухвала

від 25.06.2014 по справі 256/9819/13-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний номер 256/9819/13-ц Номер провадження 22-ц/775/4999/2014

Єдиний унікальний номер 256/9819/13-ц

Номер провадження 22-ц/775/4999/2014

Категорія 51 Головуючий в 1 інстанції Токарєва Н.М.

Доповідач Ларіна Н.О.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 червня 2014 року Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого судді Ларіної Н.О.

суддів Лісового О.О., Принцевської В.П.

при секретарі Папоян К.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Донецьку апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Донецькспецресурс» на рішення Калінінського районного суду м. Донецька від 28 квітня 2014 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Донецькспецресурс» про визнання наказу про звільнення незаконним, визнання недійсним запису у трудовій книжці, зобов'язання змінити дату та формулювання причини звільнення, звільнення позивача за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суми при звільненні, моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Калінінського районного суду м. Донецька від 28 квітня 2014 року позовні вимоги задоволено частково: визнано наказ ТОВ «Донецькспецресурс» № 10/12-13-к від 25 грудня 2013 року про звільнення ОСОБА_1 за прогули без поважних причин за ч. 4 ст. 40 КЗпП України незаконним; визнано запис у трудовій книжці ОСОБА_1 № 18 від 26 грудня 2013 року про звільнення за ч. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули без поважних причин недійсним; зобов'язано ТОВ «Донецькспецресурс» звільнити ОСОБА_1 з 03 грудня 2013 року за ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв'язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю з виплатою вихідної допомоги у відповідності до діючого законодавства та внести відповідний запис щодо звільнення до трудової книжки; зобов'язано ТОВ «Донецькспецресурс» змінити дату та формулювання причини звільнення на «звільнений за власним бажанням відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України з 03 грудня 2013 року у зв'язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю»; стягнуто з ТОВ «Донецькспецресурс» на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 6450,00 грн.; стягнуто з ТОВ «Донецькспецресурс» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 9382,08 грн.; стягнуто з ТОВ «Донецькспецресурс» на користь ОСОБА_1 добові витрати під час відрядження у м. Алчевськ у сумі 688,20 грн.; стягнуто з ТОВ «Донецькспецресурс» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 1000 грн.; стягнуто з ТОВ «Донецькспецресурс» у дохід держави судовий збір у сумі 487,20 грн.; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Зазначене рішення оскаржив відповідач, в апеляційній скарзі просив рішення суду першої інстанції змінити, оскільки судом виявлені неповні фактичні обставини, що мають суттєве значення, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, зазначає, що суд першої інстанції визнав наказ № 10/12-13к від 25 грудня 2013 року про звільнення позивача за прогул без поважних причин за ч. 4 ст. 40 КЗпП України незаконним, а запис у трудовій книжці недійсним та вказав, що для визнання правової підстави розірвання трудового договору за ч. 3 ст. 38 КЗпП України значення має лише сам факт порушення законодавства про працю, однак суд не прийняв до уваги те, що на момент отримання заяви про звільнення позивача факт порушення законодавства про працю стосовно ОСОБА_1 не був визначений. Позивач на свій розсуд, без будь-яких підстав обвинуватив відповідача у порушенні законодавства.

Апелянт зазначає, що позивач повинен був з'явитися на підприємство для відпрацювання 14 днів на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України, про що йому було неодноразово повідомлено, всі повідомлення були проігноровані ОСОБА_1, тому відсутність на робочому місці кваліфікувалась відповідачем як прогул без поважних причин.

Крім того, вказує, що, відповідно до норм чинного законодавства, забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу, будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається, вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров'я працівника встановлюються законодавством України, а інших підстав для відмови в працевлаштуванні законодавством не визначено, тому вважає задоволення вимог в частині сплати позивачу середньої заробітної плати за весь час вимушеного прогулу по день прийняття рішення у сумі 9382,08 грн. незаконним.

Також зазначає, що, оскільки у табелі обліку робочого часу ОСОБА_1 за вересень-листопад 2013 року проставлені виходи, накази про відпустки не оформлялись, документального підтвердження витрат на харчування та фінансування інших власних потреб фізичної особи, понесених у зв'язку з відрядженням, не було надано до суду, а лише пропуски, оформлені належним чином, не є доказами, то, на думку апелянта, задоволення вимог в частині сплати ОСОБА_1 добових витрат під час відрядження у м. Алчевську є незаконним.

Що стосується задоволення судом першої інстанції вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди, то позивачем не було надано жодного доказу та не було аргументовано наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діями відповідача, тому вважає безпідставним задоволення даної вимоги.

Представник відповідача в судове засідання апеляційного суду не з'явився, про дату слухання скарги повідомлявся неодноразово належним чином - телефонограмами № 6826 від 06 червня 2014 року, яка зареєстрована в журналі телефонограм № 2 та № 157 від 18 червня 2014 року, яка зареєстрована у журналі телефонограм №3, доказів про поважність причин відсутності не надано, тому відповідно д ч. 2 ст. 305 ЦПК України скаргу розглянуто за відсутності представника відповідача.

Позивач та його представник в судовому засіданні апеляційного суду проти доводів апеляційної скарги заперечили, просили її відхилити, рішення суду залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та його представника, дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з наступних підстав.

Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відмова у задоволенні позовних вимог не оскаржена, тому в зазначеній частині рішення не перевіряється.

Як вбачається з матеріалів справи, суд розглянув справу на правильно визначив правовідносини, які склалися між сторонами і надав їм відповідну оцінку

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

За положеннями ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Відповідно до ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п.6 ст. 36 та п.п. 1, 2 і 6 ст. 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середньомісячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (п. 3 ст. 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (ст. 38,39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

За ст. 74 КЗпП України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

У відповідності до ч.ч. 1,4 ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданих працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.

Згідно ст.115 КЗпП України та ст. 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

За ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У відповідності до ч.ч. 3,4 ст. 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті. У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Статтею 237-1 КЗпП України передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

За п. 3.9. постанов Правління Національного Банку України від 15 грудня 2004 року №637 «Про затвердження положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні» після закінчення встановлених строків виплат, пов'язаних з оплатою праці за видатковими відомостями, касир зобов'язаний у видатковій відомості проти прізвища осіб, яким не здійснено виплату, поставити відбиток штампу або зробити напис «депоновано»; скласти реєстр депонованих сум; у кінці видаткової відомості зазначити фактично виплачену та не одержану суму виплат, які підлягають депонуванню, звірити ці суми із загальним підсумком за видатковою відомістю і засвідчити напис своїм підписом. Бухгалтер робить перевірку записів, зроблених касирами у видаткових відомостях та здійснює підрахунок виданих і депонованих за ним сум. Депоновані суми, що підлягають здаванню в банк оформлюються шляхом складання одного загального видаткового касового ордера.

У відповідності до положень п.п. 140.1.7. Податкового Кодексу України до складу витрат на відрядження відносяться також витрати, не підтверджені документально, на харчування та фінансування інших власних потреб фізичної особи (добові витрати). Понесені у зв'язку з таким відрядженням у межах території України, але не більш як 0,2 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року, в розрахунку за кожен день такого відрядження.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач знаходився з відповідачем у трудових відносинах. Так, позивач ОСОБА_1 прийнятий повторно на роботу в ТОВ «Донецькспецресурс» (працював з 01 квітня 2008 року по 10 квітня 2009 року на посаді інженера-проектировщика, звільнений за ст. 38 КЗпП України - за власним бажанням) з 06 грудня 2010 року, наказ № 13/03-к від 06 грудня 2010 року, на посаду інженера в галузі цивільного будівництва. 01 лютого 2012 року ОСОБА_1 переведений на посаду начальника проектно-конструкторського відділу, наказ № 02/1-к від 01 лютого 2012 року. 17 серпня 2012 року ОСОБА_1 переведений на посаду заступника начальника проектно-конструкторського відділу, наказ № 08/27/1-к від 17 серпня 2012 року.

02 грудня 2013 року позивач через свого представника надіслав до керівництва відповідача заяви про звільнення з 03 грудня 2013 року. Представником було надіслано з Центрального телеграфу м. Донецька 02 грудня 2013 року заяву позивача про звільнення на факс (062) 389-22-35 ТОВ «Донецькспецресурс», яку отримав секретар відповідача. Така ж сама заява була відправлена 02 грудня 2013 року з поштового відділення 83052 м. Донецька рекомендованим повідомленням на адресу фактичного місцезнаходження ТОВ «Донецькспецресурс»: 83044 м. Донецьк, вул. Літке, буд. 28-а та яка була отримана 09 грудня 2013 року працівником відповідача. Така ж сама заява була відправлена 02 грудня 2013 року з поштового відділення 83052 м. Донецька цінним листом на юридичну адресу ТОВ «Донецькспецресурс»: Донецьк - 52, був. Шевченко, буд. 105. Але ця поштова кореспонденція працівниками відповідача не отримана та повернута позивачу 11 січня 2014 року.

У заяві позивач просив керівництво ТОВ «Донецькспецресурс» звільнити його з 03 грудня 2013 року за ч. 3 ст.38 КЗпП України, тобто за власним бажанням, у зв'язку з тим, що власник або уповноважений орган підприємства не виконує законодавство про працю, умови колективної трудової угоди. Відповідно до ст. 44 КЗпП України, просив виплатити вихідну допомогу у розмірі трьохмісячного середнього заробітку. Відповідно до ч. 4 ст.83 КЗпП України, просив при розрахунку виплатити грошову компенсацію за невикористані частини відпусток 2011-2013 років. Відповідно до ст.ст. 47, 49, 116 КЗпП України, при розрахунку видати належно оформлену трудову книжку, провести повний розрахунок.

Також, судом першої інстанції встановлено, що вважаючи себе звільненим з роботи 03 грудня 2013 року, позивач приїхав до відповідача 09 грудня 2013 року після хвороби, але ОСОБА_1 так і не був звільнений, розрахунок з ним проведений не був, трудова книжка йому не була повернута.

З зазначених підстав 11 грудня 2013 року позивачем з Центрального телеграфу м. Донецька на адресу фактичного місцезнаходження ТОВ «Донецькспецресурс» відправлено телеграму з вимогою направити трудову книжку цінним листом та грошові виплати поштовим переводом за місцем його проживання.

17 грудня 2013 року у поштовому відділенні 83052 м. Донецька позивач отримав цінного листа вих. № 1083 від 09 грудня 2013 року про те, що позивачу необхідно відпрацювати 14 календарних днів з 10 грудня 2013 року по 24 грудня 2013 року, якщо позивач буде відсутній на робочому місці, то відповідач звільнить позивача за ч. 4 ст. 40 КЗпП України.

Також, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 19 грудня 2013 року звернувся до суду з зазначеним позовом.

Відповідно до наказу ТОВ «Донецькспецресурс» № 10/12-13к від 25 грудня 2013 року ОСОБА_1 звільнено з 26 грудня 2013 року за прогул без поважних причин учинений з 09 грудня 2013 року по 25 грудня 2013 року на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України.

26 грудня 2013 року позивачу цінним листом відправлено: трудову книжку, копію наказу про звільнення, розрахунковий лист та електронним переказом грошові нарахування у сумі 5619,43 грн.

Сума заробітної плати до видачі становила: за вересень 2013 року - 1321,28 грн.; за жовтень 2013 року - 1321,28 грн.; за листопад 2013 року - 1321,28 грн.; лікарняні за грудень 2013 року - 240,28 грн.; компенсація за відпустки - 1415,31 грн., а всього - 5619,43 грн.

Зазначену суму заробітної плати позивач отримав 31 грудня 2013 року. Сума заробітної плати при звільненні була виплачена позивачу за відрахуванням сум для виплати аліментів на утримання неповнолітньої дитини позивача, тобто повністю. В задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача невиплаченої при звільненні суми заробітної плати у розмірі 1873,15 грн. судом відмовлено, зазначена відмова позивачем не оскаржена.

З довідки за результатами перевірки відповідачем дотримання законодавства про працю від 19 грудня 2013 року, яка була проведена Управлінням праці та соціального захисту населення, судом першої інстанції встановлено, що на підприємстві порушуються строки виплати заробітної плати відповідно до ч. 1 ст. 115 КЗпП України - не пізніше семи днів після закінчення періоду, за яким здійснюється виплата. Заступнику начальника ПКВ - ОСОБА_1, остання виплата заробітної плати проведена 09 вересня 2013 року в сумі 603,57 грн. за відпрацьовані після відпустки у серпні дні. Заробітна плата за вересень, жовтень та листопад нарахована, але не виплачена. На підприємстві виникла заборгованість по заробітній платі ОСОБА_1

Судом першої інстанції не прийнято до уваги твердження відповідача про те, що позивач відмовився від отримання заробітної плати, про що були складені акти від 20 вересня 2013 року, 08 жовтня 2013 року, 22 жовтня 2013 року, 07 листопада 2013 року, 20 листопада 2013 року, оскільки зазначені акти не зареєстровані, не несуть конкретизуючи обставини, їх зміст не зазначає, за який період позивач не отримував заробітну платню, члени комісії на час підписання деяких актів відповідно наданих відповідачем табелів обліку робочого часу знаходились хто у відрядженні, хто у відпустці.

Також, судом першої інстанції встановлено, що належні позивачу суми заробітної плати з вересня по листопад 2013 року відповідач не депонував в порушення «Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні», а напроти, як пояснив представник відповідача у судовому засіданні, заробітна плата позивача передавалася іншому працівнику в порядку каси взаємодопомоги. Тобто, у такий спосіб, відповідач грубо порушував трудові права свого працівника ОСОБА_1

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 був у відпустках на підставі наданих ним письмових заяв: з 03 січня 2012 року по 13 січня 2012 року - Наказ № 12/14-К від 30 грудня 2011 року; з 23 серпня 2012 року по 31 серпня 2012 року - Наказ № 08/25/2-к від 09 серпня 2012 року; з 05 серпня 2013 року по 18 серпня 2013 року - Наказ №19/07-13-к від 22 липня 2013 року.

Згідно довідки за результатами перевірки відповідачем дотримання законодавства про працю від 19 грудня 2013 року, яка була проведена Управлінням праці та соціального захисту населення відповідно з вимогами ч. 3 ст. 115 КЗпП України, ст. 21 Закону України «Про відпустки» та колективного договору (розд. 4 п. 6), заробітна плата за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше, чим за 3 дні до початку відпустки. Однак, в порушення зазначених вимог ОСОБА_1 надана чергова щорічна відпустка згідно наказу від 22липня 2013 року № 10/07-13к з 05 серпня 2013 року на 14 календарних днів, заробітна плата за час відпустки виплачена 09 вересня 2013 року, що підтверджено відомістю.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення зазначеної частини вимог та визнав наказ № 10/12-13-к від 25 грудня 2013 року про звільнення ОСОБА_1 за прогули без поважних причин за ч. 4 ст. 40 КЗпП України незаконним; визнав недійсним запис у трудовій книжці ОСОБА_1 № 18 від 26 грудня 2013 року про звільнення за ч. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули без поважних причин; зобов'язав ТОВ «Донецькспецресурс» звільнити ОСОБА_1 з 03 грудня 2013 року за ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв'язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю з виплатою вихідної допомоги у відповідності до діючого законодавства та внести відповідний запис щодо звільнення до трудової книжки; зобов'язав відповідача змінити дату та формулювання причини звільнення на «звільнений за власним бажанням відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України з 03 грудня 2013 року у зв'язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю», відповідно до заяви від 02 грудня 2013 року; стягнув з ТОВ «Донецькспецресурс» на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 6450,00 грн.

Також, судом першої інстанції встановлено, що формулюванням звільнення позивача з роботи за п. 4 ст. 40 КЗпП України відповідачем порушено право позивача на працевлаштування на іншому місті роботи. Через неправильне формулювання в трудовій книжці причини звільнення позивачу відмовлено в працевлаштуванні з боку потенційних роботодавців. З зазначеного та на підставі ст. 235 КЗпП України, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення цієї частини вимог та стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 10 грудня 2013 року по день прийняття рішення судом 28 квітня 2014 року.

Розрахунок середнього заробітку за час в вимушеного прогулу судом проведено у відповідності до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою КМУ від 08 лютого 1995 року №100 та документів, представлених відповідачем: середньоденний заробіток позивача ОСОБА_1 складав 97,73 грн., кількість робочих днів з дня звільнення по день розгляду справи у суді склала 96 днів з 10 грудня 2013 року по 28 квітня 2014 року. Сума середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню, судом визначено у розмірі - 9 382,08 грн. (97,73 грн. середньоденний заробіток х 96 робочих днів).

Також, судом першої інстанції встановлено, що для контролю та дотримання працівниками встановленого режиму робочого часу, для отримання даних про відпрацьований час, розрахунку заробітної плати на підприємстві використовуються табеля обліку робочого часу відповідно до указу Мінстату України від 05 грудня 2008 року № 489 «Про затвердження типових форм первинного обліку». ОСОБА_1 в табелях обліку робочого часу за січень-листопад 2013 року проставлені виходи на роботу.

Судом першої інстанції встановлено, що у 2013 року ОСОБА_1 було направлено у відрядження відповідно до ст. 121 КЗпП України: наказом № 003- КМ від 28 січня 2013 року в одноденне відрядження 29 січня 2013 року в м. Запоріжжя, та наказом № 007- КМ від 10 липня 2013 року в одноденне відрядження 12 липня 2013 року в м. Луганськ.

В порушення п. 9.10.2. Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 року № 889-1У, п. 1.11 розділу 1 Інструкції про службові відрядження в межах України і за кордон, затвердженої Наказом Міністерством фінансів України від 13 березня 1998 року № 59, авансові платежі на відрядження були проведені 15 липня 2013 року, що підтверджено звітом про використання грошей.

Відрядні витрати відшкодовані ОСОБА_1 у розмірі 277,56 грн. після пред'явлення ним звіту про використання грошів, що підтверджено видатковим касовим ордером від 02 серпня 2013 року.

З доказів, наданих позивачем, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 знаходився у відрядженні 03 вересня 2013 року в м. Алчевськ, що підтверджується разовою перепусткою від 03 вересня 2013 року № 4078 на ПАТ АМК на ім'я ОСОБА_1 з зазначенням номеру його паспорту; 03 жовтня 2013 року - в м. Алчевськ, що підтверджується разовою перепусткою від 03 жовтня 2013 року № 4779 на ПАТ АМК на ім'я ОСОБА_1 з зазначенням номеру його паспорту та відомостями у табелі обліку використання робочого часу за жовтень 2013 року, де зазначено, що ОСОБА_1 03 жовтня 2013 року перебуває у відрядженні; 22 листопада 2013 року - в м. Алчевськ, що підтверджується актом прийому робіт від 22 листопада 2013 року Алчевському металургійному комбінаті -АМК.

Однак, в порушення п. 9.10.2. 3акону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 року № 889-1У, п. 1.11 розділу 1 Інструкції про службові відрядження в межах України і за кордон, затвердженої Наказом Міністерством фінансів України від 13 березня 1998 року № 59 авансові платежі на зазначені відрядження не були проведені, наказів про відрядження у м. Алчевськ відповідач не видавав.

Задовольняючи частково позовні вимоги про стягнення витрат на відрядження, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено не виплата відповідачем авансових платежів на відрядження у м. Алчевськ та стягнуто добові витрати під час відрядження у м. Алчевськ у сумі 688.20 грн.

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що відповідачем допущено грубе порушення законних трудових прав позивача ОСОБА_1, що призвело до моральних страждань та прийняття додаткових зусиль для організації свого життя. Позивач був позбавлений можливості забезпечити здійснення своєї трудової діяльності. Тому, суд визнав за можливе стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 з урахуванням вимог розумності і справедливості моральну шкоду в сумі 1000,00 грн.

З зазначеними висновками суду першої інстанції погоджується, суд апеляційної інстанції, оскільки вони обґрунтовані, відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального права. Так, судом першої інстанції правильно визнано незаконним звільнення позивача за ч. 4 ст. 40 КЗпП України за встановлених судом обставин - не виконання законодавства про працю, умов колективного договору (несвоєчасна виплата заробітної плати та відпускних, не оформлення та не оплата відряджень та інше) відносно позивача та звільнення позивача у період вирішення судом зазначеного спору, що відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України є підставою для розірвання трудового договору у визначений позивачем строк з проведенням відповідних виплат та сплатою добових за відрядження, які зазначені у табелі виходів, підтверджені іншими доказами, але не оплачені відповідачем та відшкодуванню моральної шкоди.

Доводи апеляційної скарги, щодо неналежної правової оцінки наданим позивачем доказам, є непереконливими та спростовуються матеріалами справи, з яких вбачається, що, ухвалюючи рішення, суд, відповідно до вимог ст.212 ЦПК України, надав оцінку належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, їх достатності, взаємному зв'язку доказів у їх сукупності, а також навів мотиви, з яких він дійшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги що факт порушення законодавства про працю стосовно позивача не був визначений, апеляційний суд приймає критично, оскільки судом першої інстанції встановлено порушення законодавства про працю і колективного договору: несвоєчасна виплата заробітної плати та відпускних, не оформлення та не оплата відряджень та інше. Інших доказів суду не надано.

Доводи апеляційної скарги щодо помилкового задоволення вимог в частині сплати позивачу середньої заробітної плати за весь час вимушеного прогулу по день прийняття рішення, апеляційний суд приймає критично, оскільки за встановленими судом обставинами справи неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню позивача, що за ч. 4 ст. 235 КЗпП України є підставою для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку. Інших доказів суду не надано.

Доводи апеляційної скарги що за заявою від 02 грудня 2013 року позивач повинен був з'явитися на підприємство для відпрацювання 14 днів на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України, апеляційний суд приймає критично, оскільки позивачем надана заява про звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, порушення відповідачем колективного договору та законодавства про оплату праці відносно позивача встановлені судом, що є підставою для звільнення позивача у визначений ним строк. Крім того, апеляційним судом встановлено, що 09 грудня 2013 року (коли позивач з'явився до відповідача для отримання остаточного розрахунку за зазначеною заявою) представником відповідача його не було попереджено щодо рішення відповідача про необхідність відпрацювання 14 днів. Таке попередження отримано позивачем в день звернення до суду із зазначеним позовом - 17 грудня 2014 року.

Доводи апеляційної скарги щодо відсутності підстав для стягнення добових витрат під час відрядження у м. Алчевську, апеляційний суд приймає критично, оскільки наявність відрядження доведені табелем робочого часу (наданим відповідачем) та перепусткою, актами (наданими позивачем), дослідженими судом першої інстанції. Інших доказів суду не надано.

Доводи апеляційної скарги що позивачем не було надано жодного доказу та не аргументовано наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діями відповідача, апеляційний суд приймає критично, оскільки судом встановлені порушення трудових прав позивача, що призвели до втрати його нормальних зв'язків і вимагали додаткових зусиль для організації його життя, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України є підставами для задоволення зазначеної частини позову.

Розглядаючи справу, суд першої інстанції повно, всебічно та правильно встановив обставини справи та відповідні їм правовідносини, з'ясував доводи і заперечення сторін, встановленим обставинам та доказам дав належну оцінку та дійшов до обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції були допущені порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З огляду на викладене, апеляційну скаргу слід відхилити, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 303-304, 307 ч. 1 п. 1, 308, 314 ч.1 п.1, 315 ЦПК України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Донецькспецресурс» відхилити.

Рішення Калінінського районного суду м. Донецька від 28 квітня 2014 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: