Постанова

від 26.06.2014 по справі 905/8471/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2014 року Справа № 905/8471/13 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді суддівДобролюбової Т.В., Дроботової Т.Б., Швеця В.О. (доповідач) розглянувши касаційну скаргуДержавного підприємства "Донецька залізниця" на постановуДонецького апеляційного господарського суду від 28.04.14 у справі№ 905/8471/13 Господарського суду Донецької області за позовомДонецько-Ясинуватського прокурора з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері в інтересах держави в особі: 1. Фонду державного майна України; 2. Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області до 1. Державного підприємства "Донецька залізниця"; 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Міське об'єднання автобусних станцій" провизнання недійсним договору та повернення майна

за участю представників сторін від:

прокуратури : Романов Р.В. (посв. від 21.01.13),

позивача-1 : Склярук Ю.В. (дов. від 17.12.13)

Представники позивача-2 та відповідачів у судове засідання не з'явилися, хоча належно повідомлені про час та місце розгляду касаційної скарги.

ВСТАНОВИВ:

Донецько-Ясинуватський прокурор з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області звернувся з позовом до Державного підприємства "Донецька залізниця" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Міське об'єднання автобусних станцій" про визнання недійсним договору № 5113 від 07.05.13 та зобов'язання товариство повернути Державному підприємству "Донецька залізниця" "Диспетчерський пункт залізничного вокзального комплексу станції Донецьк зі сторони вул. Артемівської, 91в". В обґрунтування позовних вимог прокурор вказував на те, що укладений між відповідачами договір є договором оренди майна, що знаходиться у державній власності. На думку прокурора, сторонами не було дотримано порядок укладання спірного договору, не визначені істотні умови для договору оренди, сам договір, перед його укладанням, не направлявся органу, уповноваженому управляти державним майном і умови відповідного договору з названим органом не погоджувалися. При цьому прокурор посилався на приписи статей 203, 215, 639 Цивільного кодексу України, статей 180, 207, 284 Господарського кодексу України, статей 9, 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Рішенням Господарського суду Донецької області від 11.02.14, ухваленим суддею Величко Н.В., у позові відмовлено. Вмотивовуючи рішення, місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що спірний договір не є договором оренди, оскільки предметом договору є послуги у вигляді надання місця для організації нестаціонарного пункту надання допоміжних послуг автоперевізникам (пункт посадки та висадки пасажирів). Водночас відмовляючи у вимозі щодо повернення майна, суд виходив з того, що документ про приймання-передачу майна між відповідачами не складався. При цьому суд керувався приписами статей 204, 759, 795, 904 Цивільного кодексу України, статті 284 Господарського кодексу України.

Донецький апеляційний господарський суд, колегією суддів у складі: Склярук О.І. - головуючий, Богатир К.В., Дучал Н.М., постановою від 28.04.14 перевірене рішення місцевого господарського суду частково скасував, прийняв нове рішення, яким позов задовольнив в частині визнання недійсним договору, у решті рішення залишив без змін. Вмотивовуючи оскаржувану постанову, апеляційний суд дійшов висновку про те, що спірний договір передбачає надання майна у користування, що знаходиться у державній власності, а відтак є договором оренди. Водночас суд виходив із того, що спірний договір укладено без дотримання порядку його укладання та за відсутності істотних умов, які є обов'язковими для даного виду договорів. При цьому апеляційний суд керувався приписами статей 203, 215, 216, 235 Цивільного кодексу України, статей 207, 208, 283 Господарського кодексу України, статей 2, 4, 9, 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Не погоджуючись з прийнятою у справі постановою, Державне підприємство "Донецька залізниця" звернулося з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить постанову апеляційного суду скасувати та прийняти нове рішення. Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, скаржник вказує на помилковий висновок апеляційного суду про те, що за своєю правовою природою спірний договір є договором оренди, оскільки предметом цього договору є надання безоплатних послуг, а саме посадки і висадки пасажирів. Водночас зазначає і про відсутність предмету спору з огляду на припинення договором своєї дії. При цьому скаржник посилається на порушення апеляційним судом приписів статей 203, 759, 901, 904 Цивільного кодексу України, статті 284 Господарського кодексу України, статей 32, 43 Господарського процесуального кодексу України.

Відзиву на касаційну скаргу до Вищого господарського суду України не надходило.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Швеця В.О., пояснення прокурора та представника позивача-1, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Апеляційним господарським судом установлено та підтверджено матеріалами справи, що 07.05.13 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Міське об'єднання автобусних станцій" (замовником) та Державним підприємством "Донецька залізниця" (виконавцем) укладений договір № 5113, за умовами якого, на виконання протоколу наради з питань організації роботи транспорту в місті Донецьку, затвердженого міським головою від 01.03.13, з метою створення належного автотранспортного обслуговування населення та гостей міста, які перебувають на залізничному вокзальному комплексі станції Донецьк, виконавець зобов'язався надати замовнику послуги у вигляді виділення місця на території об'єкту "Диспетчерський пункт залізничного вокзального комплексу станції Донецьк зі сторони вул. Артемівської, 91в" для організації нестаціонарного пункту надання допоміжних послуг автоперевізникам (пункт 1.1. договору). Згідно з пунктами 2.1.1.-2.1.4. договору, виконавець зобов'язався надати замовнику місце для розміщення нестаціонарного пункту посадки та висадки пасажирів автотранспорту на території об'єкту; виконувати належну експлуатацію об'єкту; забезпечувати відповідні умови користування власним майном замовника та інші. Як убачається з матеріалів справи, предметом судового розгляду є вимоги Донецько-Ясинуватського прокурора з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері, заявлені в інтересах держави в особі Фонду державного майна України та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області звернувся до Державного підприємства "Донецька залізниця" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Міське об'єднання автобусних станцій" про визнання недійсним договору № 5113 від 07.05.13 та зобов'язання товариство повернути Державному підприємству "Донецька залізниця" майно. Підставою позову прокурором визначено те, що спірний договір за своєю суттю є договором про надання майна державної власності у користування, укладенням якого порушено вимоги законодавства, що регулюють відповідні відносини, а тому спірний договір підлягає визнанню недійсним. Зі змісту приписів цивільного законодавства убачається, що оскільки при вчиненні удаваного правочину настання його мети - приховати інший правочин, бажають досягти обидві сторони, то до відносин цих сторін застосовуються правила того правочину, якому відповідала внутрішня воля сторін і який вони насправді вчинили. Відповідно до частини 1 статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Згідно з частиною 2 статті 235 Цивільного кодексу України, якщо буде установлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадку та порядку, визначеному цивільним законодавством. Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України унормовано, що недодержання в момент вчинення правочину стороною, сторонами, вимог, які встановлені частиною 1 статті 203 вказаного Кодексу, є підставою для визнання правочину недійсним. За частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Згідно з приписами статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційна інстанція за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого суду у повному обсязі. Дослідивши обставини і зібрані у справі докази та надавши оцінку оспорюваному договору на відповідність його вимогам закону, апеляційний господарський суд установив, що спірний договір є удаваним правочином, оскільки за своєю суттю є договором про надання майна у користування, (у даному випадку місця), що знаходиться у державній власності, та містить ознаки такого договору. При цьому апеляційним судом установлено, що спірний договір укладено без дотримання порядку його укладення в порушення статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", яким врегульовано відносини, пов'язані з передачею в оренду спірного майна. Водночас апеляційний суд установив, що спірний договір не містить всіх істотних умов, що передбачені статтею 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статті 216 Цивільного кодексу України, можуть застосовуватися, коли правочин, який сторони насправді вчинили, суд визнає його недійсним як оспорюваний. Відповідно до частини 1 статті 111 7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування господарськими судами норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Враховуючи установлені обставини справи та зважаючи на надану судом апеляційної інстанції оцінку умовам оспорюваного договору, апеляційним господарським судом вірно застосовані норми матеріального права до спірних правовідносин. З огляду на що, висновок апеляційного суду про наявність правових підстав для визнання спірного договору недійсним визнається правомірним. Водночас установивши відсутність доказів щодо передачі Товариству за договором спірного майна, апеляційний суд правомірно залишив без змін рішення суду першої інстанції про відмову у цій вимозі. Доводи касаційної скарги визнаються неспроможними, оскільки не спростовують встановленого апеляційним господарським судом та ґрунтуються на переоцінці доказів у справі, яка, за приписами статті 111 7 Господарського процесуального кодексу України, знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції. За таких обставин, підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги не вбачається.

Керуючись статтями 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державного підприємства "Донецька залізниця" залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 28.04.14 у справі № 905/8471/13 Господарського суду Донецької області залишити без змін.

Головуючий суддя: Т. Добролюбова

Судді: Т. Дроботова

В. Швець