Постанова

від 27.06.2014 по справі 922/3155/14

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2014р. Справа №922/3155/13

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Істоміна О.А., Барбашова С.В., суддя Слободін М.М.

за участю представників:

позивача - не з'явився

відповідача - Санін А.О., договір № 1 від 08.08.2013

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Державного підприємства "Донецький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації", м. Донецьк (вх.№1271 Х/3-10)

на рішення господарського суду Харківської області від 23.04.2014 по справі №922/3155/13

за позовом Державного підприємства "Донецький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації", м. Донецьк

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Проманаліт", м. Харків

про визнання недійсним договору та повернення коштів у розмірі 150 000,00 грн.,-

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2013 року Державне підприємство "Донецький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним договору поставки №11-3 від 15.11.2012, укладеного між ДП "Донецький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" та ТОВ "Проманаліт", а також просив зобов'язати ТОВ "Проманаліт" повернути кошти на загальну суму 150000,00 грн., сплачені позивачем за товар на виконання умов укладеного договору. Крім того, просив суд стягнути з відповідача 4147,00 грн. судового збору.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що договір поставки №11-3 від 15.11.2012 укладений сторонами з порушенням ст. 207 Господарського кодексу України, ст. 203 Цивільного Кодексу України та є таким, що суперечить статутній діяльності ДП "Донецький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" і вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, а тому, на підставі приписів ч.3 ст. 228 ЦК України підлягає визнанню недійсним в судовому порядку та у відповідності до вимог ст. 216 ЦК України має наслідком повернення одержаного за таким договором в натурі.

Рішенням господарського суду Харківської області від 23.04.2014 по справі №922/3155/13 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Денисюк Т.С., судді Бринцев О.В., Аріт К.В.) в позові відмовлено повністю. Стягнуто з Державного підприємства "Донецький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Проманаліт" витрати на оплату послуг адвоката в сумі 3000,00 грн.

Позивач з рішенням господарського суду Харківської області від 23.04.2014 по справі №922/3155/13 не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Також просить стягнути з відповідача судові витрати.

Зокрема, в апеляційній скарзі позивач наполягає на тому, що генеральний Директор Державного підприємства "Донецький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" Ісаєнко О.Г. уклав договір поставки № 11-3 від 15.11.2012 року з порушенням вимог ст. 207 Господарського кодексу України, статті 203 Цивільного кодексу України, окрім того, спірний договір суперечить статутній діяльності позивача, вимогам щодо одержання державним підприємством прибутку, та є таким, що вчинений з метою, яка за відомо суперечить інтересам держави і суспільства, а відтак підлягає визнанню недійсним.

Відповідач - ТОВ "Проманаліт" відзиву на апеляційну скаргу позивача не надав.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 21.05.2014 року апеляційну скаргу позивача було прийнято до провадження та призначено до розгляду на 24.05.2014 року. Повідомлено сторони про час та місце розгляду справи.

Позивач в судове засідання 24.06.2014 року не з'явився.

18.06.2014 та повторно 23.06.2014 від позивача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутністю свого представника у зв'язку із складною ситуацією в регіоні та неможливістю забезпечення безпеки представника під час відрядження до м. Харкова для участі в судовому засіданні.

Оскільки, всі учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, та виходячи з того, що явка сторін не визнавалася обов'язковою судом, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обов'язком сторони, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду апеляційної скарги по суті в судовому засіданні 24.06.2014 року за відсутності представника позивача за наявними матеріалами справи.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі доводи позивача, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 101 ГПК України, колегія суддів встановила наступне.

15.11.2012 між ДП "Донецький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" (Покупець) та ТОВ "Проманаліт" (Постачальник) було укладено договір поставки №11-3., згідно умов якого, постачальник зобов'язався передати (поставити) у зумовлений строк покупцеві товар, відповідно до Специфікації (Додаток №1), а покупець, в свою чергу, зобов'язався прийняти вказаний товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За умовами п. 3.1. договору, кількість та асортимент товару визначається у Специфікації (Додаток №1).

У розділі 4 договору сторони визначили ціну та встановили порядок розрахунків, зокрема, п.4.1. договору встановлено, що покупець, протягом 15 банківських днів після підписання даного договору, на підставі виставленого постачальником рахунку, перераховує на розрахунковий рахунок постачальника передплату в розмірі, що не перевищує 70%. Остаточний розрахунок за товар здійснюється на протязі 15 банківських днів після постачання товарів, та підписання обома сторонами накладної на приймання товарів.

Відповідно до п. 4.3 вказаного Договору загальна суми договору складає 334948,80 грн., в т.ч. ПДВ 55824,80 грн.

Розділом 5 укладеного договору сторони встановили строки та порядок поставки. Так, за умовами п.5.1., товар повинен бути поставлений покупцю після перерахування суми передплати в розмірі 70%, згідно календарного плану поставок (Додаток №2), а відповідно до п.5.4 договору, датою поставки вважається дата накладної на приймання товару.

15.11.2012 року між сторонами підписана специфікація (додаток №1 до договору) на суму 334948,80 грн. та календарний план поставок (додаток №2 до договору). (а.с. 47-48 т. 1)

Укладений договір підписано належним чином уповноваженими представниками сторін, з боку позивача (покупця) в особі генерального директора Ісаєнка Михайла Геннадійовича, з боку відповідача (постачальника) в особі директора Мордхілевич Світлани В'ячеславівни та скріплено печатками підприємств

Як свідчать матеріали справи, на виконання умов п.4.1 договору, позивач здійснив на користь відповідача передплату у розмірі 50000,00 гривень, що підтверджується платіжним дорученням №1298 від 28.03.2013, а 09.04.2013 р. перерахував 100000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №1480 від 09.04.2013. Таким чином, всього позивачем було перераховано на користь відповідача коштів на загальну суму 150 000,00 грн.

Дослідженням обставин по справі також вбачається, що відповідно до наказу МІнекономрозвитку від 15.05.2013 №477 «Про проведення ревізії фінансово-господарської діяльності державного підприємства "Донецький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" було затверджено програму ревізії ДП «Донецькстандартметрологія» за період з 01.10.2010 по 01.04.2013, до основних питань якої належало в тому числі правова оцінка укладених позивачем договорів із суб'єктами господарювання та фізичними особами, повноваження посадових осіб на право підписання договорів, стан претензійно-договірної роботи.

За результатами проведеної перевірки було складено акт "Про результати ревізії державного підприємства "Донецький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" за період з 01.10.2010 року по 01.04.2013 року та зроблено висновки, що договір №11-3 від 15.11.2012 не зареєстрований в журналі обліку договорів, попередня оплата здійснювалась в березні 2013 року, отже визначити достовірність дати його підписання неможливо. Також зазначено про ймовірне завищення цін за спірним договором приблизно на 196532,80 грн.

З огляду на зазначені обставини позивач звернувся до суду з позовом про визнання в судовому порядку недійсним укладеного сторонами договору поставки №11-3 від 15.11.2012, як такого, що укладений з порушенням вимог ст. 207 ГК України, ст. 203 ЦК України та є таким, що суперечить статутній діяльності підприємства, вимогам щодо одержання державним підприємством прибутку та вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства. Також посилався на те, що генеральний директор Ісаєнко М.Г. порушив вимоги чинного законодавства, уклавши спірний договір за цінами, які згідно з інформацією ДП «Держзовнішінформ» були значно завищені без урахування споживчого попиту підприємства, всупереч реалізації економічних інтересів держави.

Вирішуючи даний господарський спір суд першої інстанції посилаючись на приписи ст. 203, ст. 207, 215, 216, 228 ЦК України, ст. 179, 193 ГК України, дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійним договору поставки від №11-3 від 15.11.2012 та повернення грошових коштів у розмірі 150000,00 грн., сплачених відповідачем в якості передплати за спірним договором. До того ж, за висновками місцевого господарського суду, позивачем належними та допустимими доказами не доведено факту на підтвердження завищення відповідачем ціни на продукцію, яка поставлялась за спірним договором.

Колегія суддів погоджується з таким висновком виходячи з наступного.

Як було зазначено вище, позивач просив суд визнати недійсним договір поставки №11-3 від 15.11.2012 як такий, що укладений з порушенням приписів ст. 207 Господарського кодексу України, ст. 203 Цивільного Кодексу України та є таким, що суперечить статутній діяльності ДП "Донецький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації", а також вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

Матеріалами справи підтверджується, що відповідно до п.1.1. Статуту ДП "Донецький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" засноване на державній власності, належит до сфери управління Міністерства економічного розвитку і торгівлі України та є державним комерційним підприємством. Крім того, п. 4.5. Статуту визначено, що підприємство діє на принципах повної господарської самостійності та самоокупності, самостійно планує свою діяльність, несе відповідальність за її наслідки та виконання зобов'язань перед бюджетами, державними цільовими фондами і контрагентами.

Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 180 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбаченому законом порядку та формі досягнуто згоди по всіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому випадку узгодити предмет, ціну та строк дії договору.

Як свідчать матеріали справи, укладаючи спірний договір, сторони досягли згоди щодо усіх його істотних умов, а саме, досягли згоди щодо ціни, предмету, якості, строків та порядку розрахунків, тощо.

Так, укладений сторонами договір №11-3 від 15.11.2012 належним чином підписаний та скріплений печатками сторін.

28.03.2013 р. позивачем на виконання умов п. 4.1. договору було перераховано відповідачу передплату в сумі 50 000,00 грн., що підтверджується копією платіжного доручення №1298, а 09.04.2013 р. здійснено перерахування 100 000,00 грн., про що свідчить підписане та скріплене печаткою позивача платіжне доручення №1480.

До того ж, належне виконання відповідачем умов договору, підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, якими підтверджується, що відповідачем здійснювались всі необхідні дії, направлені на виконання ним умов спірного договору, а саме, було укладено договір №0103/13 від 01.03.2013 р., за яким відповідач придбав у ТОВ «ФЕРРЕЛЬ ГРУП» продукцію для позивача, передбачену у специфікації до спірного договору №11-3 від 15.11.2012. (а.с.74-75 т. 2).

Згідно із видатковою накладною б/н від 10.06.2013 р., копія якої знаходиться в матеріалах справи, відповідач придбав калібратор, який він, згідно специфікації, зобов'язаний був поставити позивачу за спірним договором.

При цьому матеріали справи свідчать, що 18.09.2013 р. відповідач направив на адресу позивача лист про готовність поставити продукцію та необхідність підготувати у зв'язку з цим довіреність на отримання ТМЦ. Даний лист надіслано кур'єрською службою з описом і повідомленням.

До того ж, відповідачем було підписано заявку-договір на надання транспортних послуг за маршрутом Харків-Донецьк-Харків на 20.09.2013 р. з ТОВ "Пром-Стайл".

18.09.2013 р. відповідач видав наказ №14 на відрядження в ДП "Донецькстандартметрологія". Дане відрядження підтверджується також посвідченням про відрядження на директора відповідача. Згідно видаткової накладної №8 від 20.09.2013 р. і ТТН №44 від 20.09.2013 р. продукція за спірним договором продукція завантажена в автомобіль НОМЕР_1 у присутності водія ОСОБА_5 Цієї ж дати товар був доставлений у м. Донецьк до ДП "Донецькстандартметрологія".

Проте, матеріалами справи підтверджується, що позивач відмовився від прийняття товару у зв'язку з чим відповідачем було складено акт від 20.09.2013 року про відмову в прийнятті продукції.

Отже, наявними матеріалами справи підтверджується, що відповідач належним чином виконав свої зобов'язання за договором №11-3 від 15.11.2012 та в обумовлений сторонами строк здійснив поставку на адресу позивача товар, перелік якого визначено у додатку №1 до спірного договору.

Як вбачається із змісту спірного договору поставки, та документів, що були складені під час його виконання, спірний договір поставки не суперечить Цивільному кодексу України, Господарському кодексу України іншим актам цивільного законодавства України, а також моральним засадам суспільства та інтересам держави.

Особи, які укладали та підписували спірний договір поставки від імені сторін, мали право- та дієздатність, необхідний обсяг повноважень та діяли у межах наданих їм повноважень.

Волевиявлення сторін договору було вільним та відповідало їх внутрішній волі.

Договір був вчинений у формі, встановленій законом.

Сторонами, у передбаченому законом порядку та в належній формі досягнуто згоди щодо усіх істотних умов, які є необхідними для договору даного виду.

Договір поставки було вчинено з наміром та спрямованістю на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зазначене підтверджується належними доказами, які містяться в матеріалах справи, а саме, копіями платіжних доручень, податкових накладних, листом відповідача про готовність відвантажити товари, транспортуванням товарів до місцезнаходження позивача, укладенням договорів на надання транспортних послуг автомобільним транспортом.

Таким чином, матеріалами справи повністю підтверджується, що сторони реально виконували умови вказаних договорів.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач також зазначав про порушення вимог чинного законодавства, посилаючись на те, що генеральний директор Ісаєнко М.Г. уклав спірний договір за цінами, які згідно з інформацією ДП «Держзовнішінформ» були значно завищені, без урахування споживчого попиту підприємства, всупереч реалізації економічних інтересів держави. У зв'язку з чим, позивач вважав, що спірний договір не відповідає вимогам закону та вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

Відповідно до статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

У випадках встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 189 Господарського кодексу України ціна у господарських зобов'язаннях є вираженим у грошовій формі еквівалентом одиниці вартості товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі оподаткування.

Суб'єкти господарювання використовують у своїй діяльності вільні та державні регульовані ціни.

Статтею 6 Закону України "Про ціни і ціноутворення" передбачено, що в народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи.

Відповідно до статті 7 цього Закону вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.

Згідно зі статтею 4 Закону України "Про ціни і ціноутворення" Кабінет Міністрів України визначає перелік продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління та визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами).

Повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій щодо регулювання (встановлення фіксованих та граничних рівнів цін (тарифів), торговельних (постачальницько-збутових) надбавок, нормативів рентабельності, запровадження обов'язкового декларування зміни) цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг визначені Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.1996 р. №1548 „Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)" із змінами та доповненнями.

Таким чином, ціни на товари, які постачалися згідно спірного договору не підпадають під обов'язкове державне регулювання цін і тарифів, а тому в силу свободи договору ( п. 3 ст. 3, ст. 627 Цивільного кодексу України) можуть визначатися сторонами на власний розсуд.

Виходячи з положень ч. 3 статті 228 Цивільного кодексу України та ч. 1 статті 207 Господарського кодексу України необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

Вказана правова позиція узгоджується з правовою позицією Вищого господарського суду України, викладеною в п. 3.7. Постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29 травня 2013 року

Пленум Вищого господарського суду України роз'яснив, що до господарських договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на:

використання всупереч законові державної або комунальної власності;

незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України);

відчуження викраденого майна;

виробництво і відчуження певних об'єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров'я громадян, тощо);

виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу;

приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків;

виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів;

незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей;

використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

При цьому Вищий господарський суд України зазначив, що для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Проте, як правильно зазначив господарський суд першої інстанції позивач не вказав у чому конкретно полягала завідомо суперечлива інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, не надав суду належних та допустимих доказів завищення цін, не довів наявності наміру у сторін договору на укладення протиправного договору, який суперечить інтересам держави і суспільства, не довів наявності протиправних наслідків (збитковості для держави встановленої в договорі ціни, на яку він посилається) та причинний зв'язок між ними та укладеним договором.

На підтвердження обставин того, що спірний договір вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а відтак підлягає визнанню недійсним, позивач посилався на лист ДП "Держзовнішінформ" №12/206 від 27.05.2013 р. та акт ревізії №2/13 від 07.06.2013 р.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правомірно не прийнято в якості доказів, на підтвердження укладення договору з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства вказані документи, оскільки як вбачається із змісту відповіді ДП "Державний інформаційно-аналітичний центр моніторингу зовнішніх товарних ринків" №12/206 від 27 травня 2013 р., товари, вказані у запиті, не відносяться до предмету постійного моніторингу, а тому відповідне державне підприємство не володіє ціновою інформацією на них. Крім того, у вказаному листі було зазначено, що ціни, наведені у таблиці до листа, є внутрішніми цінами ринків України та Росії, та можуть відрізнятися у сторону збільшення або зменшення в залежності від вартості доставки, розміру ПДВ, митних платежів та інших зборів.

До того ж, в акті про результати ревізії №2/13 від 07.06.2013 р. зазначено, що неможливо фактично визначити достовірність дати підписання спірного договору, ТОВ "Проманаліт" зареєстровано як суб'єкт підприємницької діяльності 23.04.2012 р. платником ПДВ 01.09.2012 р., а тому з огляду на зазначені вище факти та зважаючи на ймовірне завищення цін за даними договорами на приблизну суму 802589,90 грн. виникає сумнів щодо добросовісності контрагента та дотримання інтересів підприємства з боку його керівництва під час укладання договорів.

Сукупність вищезазначеного дає підстави дійти до висновку про те, що надані позивачем документальні докази на підтвердження укладення спірного договору №11-3 від 15.11.2012. з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства не підтверджують завищення ціни на продукцію, яка поставляється за спірним договором, а ґрунтуються лише на припущеннях. Інших доказів щодо завищення цін позивачем надано не було.

Згідно ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Зазначені положення ст. 203 ЦК України узгоджуються з положеннями ч. 1 ст. 207 ГК України, відповідно до якої господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Стаття 215 Цивільного кодексу України, визначає, що підставою недійсності правочину є недодержання сторонами в момент його вчинення вимог щодо відповідності змісту правочину актам цивільного законодавства.

Аналогічне положення міститься і в Постанові пленуму Верховного суду України № 9 від 6.11.2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", при цьому для визнання правочину недійсним не вимагається встановлення інших підстав недійсності правочину, а відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

З урахуванням встановлених по справі обставин, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем належними доказами не доведено невідповідність укладеного договору положенням ст. 203, ст. 215 Цивільного кодексу України, які передбачають такі наслідки як визнання договору недійсним в разі невідповідності чи суперечності цим нормам.

До того ж, слід зазначити, що у відповідності до ст. 15, 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільного права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Аналогічно передбачає можливість визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом з метою захисту прав і законних інтересів суб'єкта господарювання.

Отже, господарський договір, в тому числі спірний договір може бути визнаний недійсним за наявності двох умов: перша це порушення ним прав та/або охоронюваних законом інтересів позивача; друга це наявність передбачених законом підстав для визнання договору недійсним.

Проте, позивач ані в місцевому господарському суді, ані в суді апеляційної інстанції не довів, яким чином його права та/або інтереси порушуються спірним правочином. Відсутні в матеріалах справи й інші докази, які б могли б привести суд апеляційної інстанції до висновку про наявність таких порушень прав, інтересів позивача.

Так, матеріалами справи підтверджується, що в даному випадку зміст договору №11-3 від 15.11.2012 не суперечить діючому законодавству, сторони при його укладенні дійшли згоди стосовно всіх істотних умов договору, та своїми діями щодо виконання умов договору підтвердили, те, що вказаний договір був спрямований на реальне настання правових наслідків.

Вказані обставини позивачем будь-якими доказами не спростовані.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що виявлені за результатами проведеної ревізії підприємства позивача порушення, не впливають на умови спірних договірних відносин і не можуть бути підставою для їх зміни або визнання спірного договору недійсним.

Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного суду України, викладеною у постанові №5006/18/13/2012 від 22.01.2013 року.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про відсутність обох необхідних умов для визнання договору поставки №11-3 від 15.11.2012 недійсним (порушення права, інтересу позивача та порушення норми закону), а отже і про відсутність правових підстав для задоволення вимог позивача про повернення коштів на загальну суму 150000,00 грн., сплачених позивачем на виконання умов укладеного договору.

У зв'язку з цим, колегія суддів вважає правомірним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог.

До того ж, колегія суддів зазначає, що статтею 44 Господарського процесуального кодексу України визначено, що судові витрати складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплата послуг перекладача, адвоката, та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

В контексті цієї норми, судові витрати за участю адвоката при розгляді справи підлягають сплаті лише в такому випадку, якщо вони сплачені адвокату стороною, котрій такі послуги надавались, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами.

Факт надання відповідачу адвокатських послуг адвокатом Саніним А.О., який діє на підставі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю №1491 від 10.10.2007, підтверджується Договором №4 від 08.08.2013 р. про надання правової допомоги по господарській справі №922/3155/13 з якого вбачається, що послуги надавались відповідачу в зв'язку з наданням правової допомоги з питань захисту прав та представлення інтересів у вказаній справі. До того ж, апеляційним судом встановлено співрозмірність винагороди за адвокатські послуги в розмірі 3000,00 грн., а також відповідність обсягам виконаних робіт за договором про надання правової допомоги №4 від 08.08.2013.

З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що доводи скаржника про порушення господарським судом норм матеріального та процесуального права суперечать дійсним обставинам справи та приписам чинного законодавства, не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції, тому не приймаються колегією суддів до уваги. Позивач ані під час вирішення спору у господарському суді Харківської області, ані під час розгляду його апеляційної скарги не надав жодного належного матеріального доказу обґрунтованості та правомірності як своїх заперечень проти позову, так і висловлених у своїй апеляційній скарзі тверджень. Його позиція не підтверджена належними та допустимими доказами. В зв'язку з чим підстав для скасування законного та обґрунтованого рішення господарського суду господарського суду Харківської області від 24.04.2014р. по справі №№922/3155/13 не вбачається.

На підставі викладеного та керуючись статтями ст. ст. 32-34, 43, 99, 101, пунктом 1 статтею 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів ,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Державного підприємства "Донецький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації", м. Донецьк залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 24.04.2014 по справі № №922/3155/13 залишити без змін.

Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом 20-ти днів.

Повний текст постанови складено та підписано 26.06.2014

Головуючий суддя Істоміна О.А.

Суддя Барбашова С.В.

Суддя Слободін М.М.