Ухвала

від 21.07.2014 по справі 2а-10304/12/1370

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 липня 2014 року м. Київ К/800/54382/13

Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого - Цвіркуна Ю.І. (суддя-доповідач), Ланченко Л.В., Пилипчук Н.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу

за касаційною скаргою Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області

на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.10.2013 року

у справі № 2а-10304/12/1370

за позовом Дочірнього підприємства відкритого акціонерного товариства «Український інститут автобусо-тролейбусобудування» «Випробувальний центр «Укравтотест»

до Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова

про скасування податкових повідомлень-рішень,

встановив:

Дочірнє підприємство відкритого акціонерного товариства «Український інститут автобусо-тролейбусобудування» «Випробувальний центр «Укравтотест» звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова про скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 15.05.2013 року у справі № 2а-10304/12/1370 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.10.2013 року постанову суду першої інстанції скасовано, позов задоволено. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова від 26.11.2012 року № 0003852321, № 0003842321.

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

В запереченнях на касаційну скаргу позивач з вимогами та доводами скаржника не погоджується, просить залишити без змін рішення суду апеляційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин справи, колегія суддів встановила наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами документальної позапланової виїзної перевірки Дочірнього підприємства відкритого акціонерного товариства «Український інститут автобусо-тролейбусобудування» «Випробувальний центр «Укравтотест» з питань правильності декларування податку на прибуток та податку на додану вартість при здійсненні взаєморозрахунків з ТОВ «Промелектро-75» за серпень, вересень, листопад 2011 року, ПП «Велес-ЛВ» за серпень 2011 року, ПП «Інтеграл-Т» за квітень 2012 року, ТОВ «Сафір Маркет» за травень 2012 року, ТОВ «Діалог Транс» за травень 2012 року, ТОВ «Дельта-Транс» за травень-червень 2012 року, відповідачем складено акт від 12.11.2012 року № 2162/22-10/30823587, яким встановлено порушення пп. 138.1.1 п. 138., п. 138.4, п. 138.8 ст. 138, пп. 139.1.9 ст. 139 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 60 102, 00 грн.; пп. 14.1.181 п.14.1 ст. 14, п. 198.1, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 55 403, 00 грн.

На підставі акта перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 26.11.2012 року № 0003842321, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток у розмірі 69 582, 75 грн., № 0003852321, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість у розмірі 69 253, 75 грн.

Підставою для прийняття спірних податкових повідомлень-рішень став висновок податкового органу щодо нікчемності правочинів між позивачем та його контрагентами.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов до висновку щодо нереального характеру господарських взаємовідносин позивача з його контрагентами.

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку щодо відсутності порушень позивачем вимог податкового законодавства, реальності господарських операцій позивача з його контрагентами та неправомірного прийняття відповідачем податкових повідомлень-рішень.

Колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.

Статтею 198 Податкового кодексу України передбачено право платників податку на віднесення сум податку до податкового кредиту, яким є сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду (пп. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 цього Кодексу).

Згідно із п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною (п. 198.2 ст. 198 Податкового кодексу України).

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст. 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 статті 201 цього Кодексу).

Таким чином, для підтвердження включення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість сплачених у складі ціни за придбану продукцію та виконані роботи, необхідні первинні документи, оформлені відповідно до вимог законодавства України.

Згідно із п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Таким чином, визначальною умовою правомірності формування витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, є їх здійснення для провадження господарської діяльності платника податку та підтвердження первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку.

Отже, правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість виникають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах.

При цьому для формування витрат та податкового кредиту мають значення податкові накладні та інші первинні документи, які, виходячи з наведеного, видаються на підтвердження реально вчиненої операції.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що в перевіряємий період позивач мав господарські відносини з контрагентами ТОВ «Промелектро-75», ПП «Велес-ЛВ», ПП «Інтеграл-Т», ТОВ «Сафір Маркет», ТОВ «Діалог Транс», ТОВ «Дельта-Транс».

Судом апеляційної інстанції встановлено, що реальність господарських операцій підтверджується договорами, актами виконаних робіт, податковими накладними, добротно-сальдовими відомостями, платіжними дорученнями. Отримані послуги (товари) використані позивачем для здійснення власної господарської діяльності.

Судом апеляційної інстанції, на підставі наявних в матеріалах справи доказів, оцінка яким дана з дотриманням ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, зроблений правильний висновок про недоведеність відповідачем, на якого в силу норми частини 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладається обов'язок доказування, правомірності прийнятих податкових повідомлень-рішень. Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що реальність господарських операцій між позивачем та його контрагентами підтверджується належним чином оформленими документами первинного бухгалтерського обліку.

Судом апеляційної інстанції вірно відхилено посилання відповідача на висновки актів про проведення перевірок контрагентів позивача, оскільки порушення контрагентом податкової дисципліни не може бути підставою для обмеження права покупця на податковий кредит за умови реальності господарської операції, відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на інших осіб, у тому числі на його контрагентів.

За таких обставин підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновку суду апеляційної інстанції та встановлених обставин справи.

З урахуванням викладеного, є підстави вважати, що судом апеляційної інстанції ухвалено законне і обґрунтоване рішення, яке постановлене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування не вбачається.

Стаття 220 Кодексу адміністративного судочинства України визначає межі перегляду судом касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 221-1, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Сихівському районі м.Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області відхилити.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.10.2013 року у справі № 2а-10304/12/1370 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Ю.І.Цвіркун

Судді Л.В.Ланченко

Н.Г.Пилипчук