Ухвала

від 22.07.2014 по справі 2а-11132/10/2670

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"22" липня 2014 р. м. Київ К/9991/19199/11

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого), Голубєвої Г.К., Рибченка А.О.,

представники сторін в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином, -

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.09.2010 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15.03.2011 у справі № 2а-11132/10/2670 за позовом Релігійного управління церкви Ісуса Христа святих останніх днів в Україні до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва про скасування податкових повідомлень рішень, -

В С Т А Н О В И В:

У липні 2010 року Релігійним управлінням церкви Ісуса Христа святих останніх днів в Україні до суду заявлений позов про скасування податкових повідомлень-рішень Державної податкової інспекції:

від 17.05.2010 № 0003572304/0 та від 15.07.2010 № 0003572304/1, якими позивачеві донараховано суму основного податкового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 362 157,00 грн. та фінансових санкцій 181 078,00 грн. за порушення вимог Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств";

від 17.05.2010 № 0003582304/0 та від 15.07.2010 № 0003582304/1, якими позивачеві донараховано суму основного податкового зобов'язання з податку на додану вартість (ділі - ПДВ) у розмірі 2 304 607,00 грн. та фінансових санкцій 2 304 607,00 грн. за порушення вимог Закону України "Про податок на додану вартість";

від 14.05.2010 № 0003021705/0 та від 13.07.2010 № 0003021705/1, якими визначено суму основного податкового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб у розмірі 9 936,35 грн. та фінансових санкцій 12 993,16 грн. за порушення вимог Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб".

Позовні вимоги обґрунтовані відсутністю з боку позивача порушень вимог вказаних Законів.

Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, позовні вимоги задоволено в повному обсязі, скасовано оскаржувані податкові повідомлення-рішення.

Не погодившись із судовими рішеннями, відповідач до Вищого адміністративного суду України подав касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

У поданих запереченнях на скаргу позивач просить її відхилити з мотивів необґрунтованості.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді, перевіривши повноту встановлених обставин справи та правильність їх юридичної оцінки судами, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Судами першої і апеляційної інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що Державною податковою інспекцією проведена планова виїзна перевірка позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2007 по 31.12.2009, валютного та іншого законодавства за період з 09.10.1996 по 31.12.2009, за підсумками якої складено акт від 26.04.2010 №940/23-04/21655840.

У ході вказаної перевірки працівниками Державної податкової інспекції було встановлено порушення позивачем пп. 7.11.9 п. 7.1 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", в результаті чого позивачем занижено податок на прибуток на суму 362 157,00 грн., п. 4.9. ст. 4, пп. 7.3.4 п. 7.3. ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", в результаті чого занижено ПДВ на загальну суму 2 304 607,00 грн. та п. 2.1 ст. 2, пп. 7.3 ст. 3 пп. 4.2.1, абз. "е" пп. 4.2.9 п. 4.2 ст. 4, пп. 8.1.2 п..8.1 ст.8, абз. "а" пп. 17.2. ст.17, пп. "а" п. 19.2 ст. 19 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб", що полягало у заниженні податку з доходів фізичних осіб на загальну суму 9 936,35 грн.

На підставі акта перевірки від 26.04.2010, зазначених висновків та результатів адміністративного оскарження Державна податкова інспекція прийняла оспорювані податкові повідомлення-рішення.

Так, згідно договору оренди від 16.10.2009, укладеному між позивачем та корпорацією "Дезерт Інтернешенел Чарітіз"(США) через Українське представництво цієї корпорації, позивач надав корпорації в користування нежитлове приміщення на період з 05.12.2006 по 31.11.2009. Вартість оренди за весь період користування відповідно до договору склала 100,00 грн. з урахуванням ПДВ. Вказані кошти позивач отримав на свій рахунок 01.12.2009.

Контролюючий орган під час проведення перевірки, з урахуванням інформації ДП "Держовнішінформ" про загальний рівень цін з оренди офісних приміщень нерезидентами у центральній частині м. Києва, дійшов висновку, що середня ціна оренди за 1 кв. м. у 2007 році складала 43 долари США, у 2008 році - 43 долари США, у 2009 році - 33 долари США, а отже контролюючий орган дійшов висновку, що позивачем занижено суми доходу з інших джерел, що підлягають оподаткуванню у розмірі 1 448 711,00 грн.

Пунктом 1.18 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (втратив чинність 01.01.2011) встановлено, що звичайні ціни розуміються та застосовуються за правилами, визначеними п. 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (п. 1.18).

Згідно пп. 1.20.1 п. 20 ст. 1 Закон України від 28.12.1994 № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності -однорідних) товарів (робіт, послуг).

Пункт 1.20.8 вказаного Закону обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладає на податковий орган у порядку, встановленому законом.

Порядок визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) регламентований підпунктом 1.20.2 Закону, в межах якого податковий орган зобов'язаний діяти при визначенні рівня звичайних цін.

Цією нормою Закону передбачено, що для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.

Таким чином, при встановленні факту невідповідності рівня звичайних цін, за якими позивач надавав в оренду нежитлове приміщення, на підставі інформації наданої ДП "Держовнішінформ", податковий орган діяв не у межах наведеної норми законодавства, оскільки при визначенні звичайної ціни відповідачем не було використано інформацію про укладені договори оренди ідентичних (однорідних) приміщень за тотожних умовах, у відповідних періодах часу, із врахуванням звичайних при укладанні угод між непов'язаними особами надбавок чи знижок до ціни, не були використані статистичні дані внутрішнього ринку тощо.

Крім того, як вже було зазначено, згідно з п. 1.18 ст. 1 Закону України № 168/97-ВР звичайні ціни розуміються та застосовуються за правилами, визначеними п. 1.20 ст. 1 Закону України № 334/94-ВР, яким, в свою чергу, встановлено, що донарахування податкових зобов'язань платника податку податковим органом внаслідок визначення звичайних цін здійснюється за процедурою, встановленою законом для нарахування податкових зобов'язань за непрямими методами.

Відповідно до пп. 4.3.5 п. 4.3 ст. 4 Закону України від 21.12.2000 № 2181-ІІІ "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" рішення про застосування непрямих методів приймається податковим органом за місцезнаходженням платника податків за наявності підстав, визначених у пп. 4.3 цього пункту. Нарахування податкових зобов'язань з використанням непрямого методу здійснюється виключно податковим органом. Рішення про сплату податкових зобов'язань приймається у судовому порядку за поданням керівника (його заступника) відповідного податкового органу.

З врахуванням положень пп. 1.20 ст. 1 Закону № 334/94-ВР вимоги наведеної правової норми при визначенні податкового зобов'язання внаслідок визначення звичайних цін стосуються тільки процедури, а відтак податковий орган, здійснивши відповідне донарахування податкових зобов'язань, зобов'язаний звернутися до суду з позовом про стягнення з платника податків в доход відповідного бюджету донарахованої суми.

За таких обставин, не може вважатися доведеним податковим органом той факт, що вартість оренди приміщення, визначена у договорі, не відповідає рівню звичайної ціни. А тому, виходячи із положень пп. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", необхідно вважати, що звичайною вважається ціна, визначена сторонами договору, та така ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Також, ст. 62 Господарського кодексу України передбачає, що господарюючий суб'єкт, який за своїми ознаками є підприємством, самостійно здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства.

Згідно з визначенням, наведеним у Господарському кодексі України, ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання.

Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

Суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.

Відповідно до ст. 190 Господарського кодексу України вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання на всі види продукції (робіт, послуг) самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання. Виняток становлять види продукції (робіт, послуг), щодо яких встановлено державні ціни.

При цьому, чинне законодавство України гарантує суб'єктам господарювання вільне здійснення господарської діяльності на власний ризик та надає можливість самостійно визначати вартість продукції, що передбачається до продажу.

Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з обґрунтованими висновками судів попередніх інстанцій, що податкові повідомлення - рішення від 17.05.2010 № 0003572304/0 та від 15.07.2010 № 0003572304/1 є безпідставно прийнятими та такими, що підлягають скасуванню.

Крім того, оскільки податковими повідомленнями - рішеннями від 17.05.2010 № 0003582304/0 та від 15.07.2010 № 0003582304/1 позивачеві визначено податкове зобов'язання з ПДВ у розмірі 289 743,00 грн. на дохід, отриманий від здійснення вищевказаної операції з оренди нежитлового приміщення, розрахований відповідачем за правилами звичайних цін, то колегія суддів також приходить до висновку про безпідставність прийняття вказаних податкових повідомлень - рішень в цій частині.

Решту суми ПДВ 2 014 863,60 грн. визначеної позивачу податковими повідомленнями - рішеннями від 17.05.2010 № 0003582304/0 та від 15.07.2010 № 0003582304/1 контролюючим органом донараховано виходячи з того, що позивачем занижено ПДВ у грудні 2009 року на зазначену суму за операцією з ліквідації основних фондів за рішенням платника податків.

Такого висновку податкова інспекція дійшла виходячи з того, що в оборотно-сальдовій відомості по рахунку 10.3 "Будівлі та споруди" значиться об'єкт за адресою м. Київ, вул. Глибочицька, 5, та станом на 01.01.2007 та станом на 31.12.2009 балансова вартість зазначеного об'єкту складає 10 074 318 грн., а згідно оборотно-сальдової відомості по рахунку 15.1 "Капітальне будівництво" за період з 01.01.2007 по 31.12.2009 капітальне будівництво зазначеного об'єкту станом на 01.01.2007 становить 2 436 688,30 грн., дебетовий оборот за перевіряємий період становить 102 795,11 грн., капітальне будівництво станом на 31.12.2009 становить 2 539 483,41 грн., проте проведеною інвентаризацією встановлена відсутність за вказаною адресою будь-яких будівель та споруд, які рахуються на балансі позивача, та по яких проведено капітальне будівництво.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, позивачем 26.04.2001 було придбано комплекс будівель за адресою м. Київ, вул. Глибочицька, 5. Станом на 2003 рік та 2004 рік зазначені приміщення були зруйновані на 80% та належали до категорії непридатних для нормальної експлуатації, що підтверджується висновком Держбуду України в особі Науково-дослідного інституту будівельних конструкцій від 16.09.2003 та висновком Науково-технічного центру "Стройнаука".

З метою розбирання (демонтажу) конструкцій існуючих будівель позивачем укладено договір підряду від 31.03.2005 № 538-776003-75D, роботи за яким виконані та оплачені у травні-липні 2005 року, що підтверджується актами від 11.05.2005 № 1, від 31.05.2005 № 2 від 15.06.2005 № 3 та від 19.07.2005 № 4.

Позивач відобразив операції по договору та подав декларації з ПДВ в тих періодах, коли був здійснений демонтаж та розбирання будівель, а саме в травні - липні 2005 року, що також не заперечувалось контролюючим органом.

Відповідно до пп. 15.1.1 п. 15.1 ст. 15 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" податковий орган має право самостійно визначити суму податкових зобов'язань платника податків у випадках, визначених цим Законом, не пізніше закінчення 1 095 дня, наступного за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, а у разі, коли така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку податковий орган не визначає суму податкових зобов'язань, платник податків вважається вільним від такого податкового зобов'язання, а спір стосовно такої декларації не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

З огляду на зазначене, контролюючим органом не було дотримано строків давності та безпідставно донараховано податкові зобов'язання з ПДВ у сумі 2 014 863,60 грн.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з обґрунтованими висновками судів попередніх інстанцій про скасування в цілому податкових повідомлень - рішень від 17.05.2010 № 0003582304/0 та від 15.07.2010 № 0003582304/1.

Щодо визначення позивачеві податкових зобов'язань з податку з доходів фізичних осіб у сумі 9 936,35 грн. податковими повідомленнями-рішеннями від 14.05.2010 № 0003021705/0 та від 13.07.2010 № 0003021705/1, суд зазначає наступне.

Як вбачається з акту перевірки, позивачем до бюджету не було перераховано податок з доходів фізичних осіб за 2009 рік у сумі 3 439,77 грн., проте, судами встановлено, що з картки рахунку 64.1.1 станом на грудень 2009 року, де відображена вищезгадана заборгованість, а також з картки цього рахунку станом на січень 2010 року та за період з 01.07.2010 по 22.09.2010, які складені на підставі первинних документів, вбачається, що після проведення перевірки позивач сплатив спірну суму податку та мав переплату з цього податку.

Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновком, що оскаржувані рішення не враховують факту сплати позивачем 3439,77 грн., а отже не можуть вважатися обґрунтованим у цій частині та підлягають скасуванню.

Контролюючий орган також дійшов висновку про заниження податку з доходів фізичних осіб у сумі 4 033,58 грн. в результаті перерахування на користь ТОВ "Асістанський центр "Ел.Ай.Сі Асістанс" грошових коштів 15 724,95 грн. для організації надання медичної допомоги фізичним особам (згідно договору) та не утримання податку з доходів фізичних осіб з перерахованих сум.

Так, відповідно до пп. 8.1.1 п. 8.1 ст.8 Закону № 889-ІV податковий агент, який нараховує (виплачує) оподатковуваний дохід на користь платника податку, утримує податок від суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену у відповідних пунктах ст.7 цього Закону та відповідно до п. 19.2 ст.19 зобов'язаний зокрема, своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходів, які виплачуються на користь платника податків та оподатковуються до або під час такої виплати та за її рахунок.

Відповідно до п. 3.2 ст.2 Закону № 889-ІV об'єктом оподаткування резидента є загальний місячний оподатковуваний дохід, а відповідно до п. 1.2 ст. 1 вказаного Закону дохід - сума будь-яких коштів, вартість матеріального і нематеріального майна, інших активів, що мають вартість, одержаних платником податку у власність або нарахованих на його користь з різних джерел як на території України, так і за її межами.

Відповідно до пп. 4.2.9 п. 4.2 ст. 4 Закону № 889-ІV до складу загального місячного оподатковуваного доходу включається дохід, отриманий платником податку від його працедавця як додаткове благо у вигляді вартості безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг). Якщо додаткові блага надаються особою, що не є працедавцем платника податку, чи особою, яка діє від імені або за дорученням такого працедавця, то такі доходи прирівнюються з метою оподаткування до подарунків з їх відповідним оподаткуванням.

Проте, як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, позивач не сплачував фізичним особам (резидентам, нерезидентам) будь-який дохід, медичні або інші послуги безпосередньо не надавав та не мав статусу їх податкового агенту, а отже і не був зобов'язаний згідно з положеннями Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з перерхованих юридичній особі ТОВ "Асістанський центр "Ел.Ай.Сі Асістанс" грошових коштів.

Таким чином, податок з доходів фізичних осіб у сумі 4 033,58 грн. донараховано позивачеві безпідставно.

Щодо неоподаткування позивачем податком з доходів фізичних осіб доходу у вигляді оплати за сервісні послуги в аеропорту Бориспіль (організація зустрічі та проводів) на загальну суму 2463,00 грн. суд зазначає, що відповідно до пп. 4.3.2 п. 4.3 ст.4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" суми коштів, отриманих платником податку на відрядження або під звіт, з урахуванням норм п. 9.10 ст. 9 цього Закону, не включаються до складу загального місячного або річного оподатковуваного доходу, а отже враховуючи, що по вказаним коштам, підзвітними особами, яким ці кошти надавались, своєчасно складено звіти про їх використання, вказані кошти не є їхнім доходом та не оподатковуються податком з доходу фізичних осіб.

За таких обставин, суд першої інстанції, з думкою якого погодився апеляційний суд, правомірно скасував податкові повідомлення-рішення від 14.05.2010 № 0003021705/0 та від 13.07.2010 № 0003021705/1.

Отже, переглянуті судові рішення першої та апеляційної інстанцій у справі відповідають приписам чинного законодавства, а доводи касаційної скарги визнаються непереконливими.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.09.2010 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15.03.2011 у справі № 2а-11132/10/2670 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-239 1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Карась

Судді Г.К Голубєва

А.О. Рибченко