Постанова

від 05.08.2014 по справі 910/21915/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 серпня 2014 року Справа № 910/21915/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого суддіКруглікової К.С. (доповідач), суддів:Нєсвєтової Н.М. Черкащенка М.М. розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Босань" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.06.2014 року у справі№910/21915/13 господарського суду міста Києва за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Босань" до третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача за участю Товариства з обмеженою відповідальністю "Каммерландер" Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві Прокуратури Печерського району міста Києва провизнання права власності за участю представників сторін:

прокуратури: Кузнецова Ю.В.,

позивача: не з'явився,

відповідача: не з'явився,

третьої особи : не з'явився,

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Босань" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Каммерландер" про визнання права власності на нежитлову будівлю, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 162,9 кв.м.

Рішенням господарського суду міста Києва від 13.01.2014 позовні вимоги задоволено в повному обсязі. Визнано за Товариством з обмеженою відповідальністю "Босань" право власності на нежитлову будівлю загальною площею 162,9 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Присуджено до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Каммерландер" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Босань" 13 000 грн. витрат по сплаті судового збору.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.06.2014 зазначене рішення місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятою постановою, ТОВ "Босань" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.06.2014 скасувати, а рішення господарського суду міста Києва від 13.01.2014 залишити без змін.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначених судових рішень, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судами попередніх судових інстанцій встановлено, що згідно з пунктом 1 Договору купівлі-продажу 5/100 частин майнового комплексу від 24.09.1998 Відкрите акціонере товариство "Автотранспортне підприємство № 5" продало, а ОСОБА_5 купив 5/100 частини майнового комплексу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.

Пунктом 2 вказаного договору визначено, що відчужувані 5/100 частини майнового комплексу загальною площею 663,0 кв.м. складаються із нежитлових приміщень першого поверху адміністративно-побутового корпусу, вказаного на поповерховому плані під літерою "А".

Згідно з реєстраційним посвідченням від 30.09.1998, домоволодіння АДРЕСА_1 (5/100 частин майнового комплексу - нежилих приміщень адміністративно-побутового корпусу літ. "А" площею 663,0 кв.м.) зареєстровано за ОСОБА_5.

09.12.1999 між Відкритим акціонерним товариством "Автотранспортне підприємство № 5" (продавцем) та ОСОБА_5 (покупцем) було укладено договір купівлі-продажу частки майнового комплексу-нежилих приміщень, згідно з яким продавець продав, а покупець купив 2/100 частки майнового комплексу - нежилих приміщень другого поверху адміністравтино-побутового корпусу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до Акту передачі у власність нежилого приміщення від 10.12.1999 ВАТ "АТП № 5" на підставі Договору купівлі-продажу від 09.12.1999 передав, а ОСОБА_5 прийняв у власність частину нежилого приміщення другого поверху (літ. А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 250,8 кв.м.

Згідно з реєстраційним посвідченням від 22.12.1999 домоволодіння АДРЕСА_1 (нежилі приміщення другого поверху адміністративно-побутового корпусу, загальною площею 250,8 кв.м.) зареєстровано за ОСОБА_5.

Рішенням загальних зборів учасників ТОВ "Босань", затвердженим протоколом загальних зборів учасників ТОВ "Босань" № 3 від 31.10.2013, було збільшено статутний капітал товариства за рахунок внеску ОСОБА_5 у вигляді нерухомого майна і встановлено його у розмірі 670 500,00 грн.

На виконання вказаного рішення ОСОБА_5 було передано до статутного капіталу ТОВ "Босань" нерухоме майно, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною вартістю 650 000,00 грн., що підтверджується актом № 1/3 від 01.11.2013 прийому-передачі майна як внеску до статутного капіталу ТОВ "Босань" , відповідно до протоколу № 3 від 31.10.2013.

04.11.2013 між ТОВ "Босань" та ТОВ "Каммерландер" було укладено попередній договір № 1 , відповідно до пункту 1.1. якого сторони зобов'язуються в майбутньому, але в будь-якому випадку не пізніше 11.11.2013 укласти договір оренди нежитлового приміщення, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 162,9 кв.м.

Пунктом 5 попереднього договору № 1 встановлено, що ТОВ "Каммерландер" зобов'язується підготовлений проект основного договору надіслати ТОВ "Босань" до 06.11.2013.

Вимогою № 5 від 07.11.2013 позивач звернувся до відповідача у зв'язку з ненаданням останнім проекту основного договору у визначений пунктом 5 попереднього договору строк.

11.11.2013 від ТОВ "Каммерландер" надійшов лист № 45, яким відповідач відмовився укладати основний договір у зв'язку з відсутністю у позивача документів на підтвердження права власності на спірне нерухоме майно.

Відмова відповідача від укладення основного договору і стала підставою для звернення позивача до суду із позовом про визнання за ним права власності на нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 162,9 кв.м.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не визнає право власності позивача на спірне нерухоме майно, а тому вимоги позивача з огляду на положення статті 392 Цивільного кодексу України є обґрунтованими.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції вказав, що підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності, згідно з вимогами статті 392 Цивільного кодексу України, є оспорення існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду, і до обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги входять, зокрема, факти, з яких вбачається, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення наявного у позивача права, на захист якого подано позов або утверджує за собою право, яке належить позивачу, тобто ті, які свідчать про порушення або оспорення існуючого права. При цьому апеляційний суд зазначив, що позивач, звертаючись з позовом про визнання за ним права власності на об'єкт нерухомості, в порушення наведених норм, не надав суду належних доказів порушення або оспорення його права власності на це майно відповідачем, як і не довів наявність самого суб'єктивного матеріального права, на захист якого подано позов.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного господарського суду з таких підстав.

Як вже зазначалося вище, позивач, звертаючись з позовом про визнання права власності на нежитлову будівлю на підставі ст.392 ЦК України, мотивував це відмовою відповідача від укладення основного договору.

Як вірно було встановлено судом апеляційної інстанції, нежитлова будівля загальною площею 162,9 кв.м., яка є предметом спору, позначена літерою "Ш" та знаходиться у АДРЕСА_1.

Згідно з ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України, особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. При цьому в статті 16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права.

Статтею 392 ЦК України, передбачено що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, спірний об'єкт - нежитлова будівля (приміщення) літ. "Ш" за адресою: АДРЕСА_1 є самочинно збудованим та у встановленому порядку в експлуатацію не введений.

Вказаний факт підтверджується наявним у матеріалах справи звітом про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж об'єкта: літ. "Ш" нежитловий будинок (приміщення), за адресою: АДРЕСА_1, у якому вказано, що об'єкт зведено господарським способом будівництва, проектна та робоча документація у замовника (ОСОБА_5) відсутня.

Також у матеріалах справи міститься технічний паспорт на нежитловий будинок (приміщення) літер "Ш" по АДРЕСА_1, у якому зазначено, що акт про прийняття в експлуатацію до БТІ не наодано, дозвільна документація на будівництво до БТІ не подана, розпорядження про присвоєння поштової адреси в БТІ також не подано, документи про відведення земельної ділянки в БТІ не подані.

Відповідно до частини 1 статті 29 Закону України "Про планування і забудову територій" у редакції, чинній на момент будівництва об'єкту, дозвіл на виконання будівельних робіт - це документ, що засвідчує право забудовника та підрядника на виконання будівельних робіт, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд, видачу ордерів на проведення земляних робіт.

Згідно з частиною 12 статті 29 Закону України "Про планування і забудову територій" здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Отже, всупереч вимог зазначеного Закону, матеріали справи не містять доказів отримання позивачем у Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві належних дозволів на здійснення будівництва, тому апеляційний суд правомірно дійшов висновку про те, що спірне майно є самочинним будівництвом.

Частиною 1 статті 376 Цивільного кодексу України визначено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

З матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка не була відведена не тільки під будівництво спірної будівлі розміром 162,9 кв.м., але й взагалі не відводилась навіть для інших цілей. Вказана земельна ділянка самовільно була використана під самочинне будівництво.

Згідно з частиною 2 статті 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Колегія суддів зазначає, що за умовами статті 392 Цивільного кодексу України, на яку посилається позивач, виключно власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Визнання права власності здійснюється господарським судом за наявності існуючого (згідно приписів законодавства) права власності на майно в межах спору власника з іншою особою про право на це майно.

При цьому метою подання цього позову є усунення невизначеності у суб'єктивному праві, належному особі. Судове рішення про задоволення таких вимог має ґрунтуватись на встановленому судом в ході розгляду справи існуючому юридичному факті і не може підміняти собою правовстановлюючих документів. Момент виникнення права не залежить від набрання рішенням суду законної сили, оскільки підставою для прийняття останнього є наявність у позивача до звернення до суду тих матеріально-правових фактів, з якими закон пов'язує виникнення права власності.

Тобто, підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності, згідно з вимогами статті 392 Цивільного кодексу України є оспорення існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду і до обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги входять, зокрема, факти, з яких вбачається, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення наявного у позивача права, на захист якого подано позов або утверджує за собою право, яке належить позивачу, тобто ті, які свідчать про порушення або оспорення існуючого права.

Позивач, звертаючись з позовом про визнання за ним права власності на об'єкт нерухомості, в порушення наведених норм, не надав суду жодних належних доказів порушення або оспорення його права власності на це майно відповідачем, як і не довів наявність самого суб'єктивного матеріального права, на захист якого подано позов.

З огляду на вищевикладене, враховуючи, що позивачем не доведено наявності права власності на спірне майно, колегія суддів погоджується з апеляційним господарським судом про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Босань". Оскільки висновки суду першої інстанції є помилковими, зробленими в порушення норм цивільного законодавства, апеляційний суд обґрунтовано скасував рішення місцевого господарського суду.

Відповідно до ст. 111 7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного господарського суду та не впливають на них, а тому підстави для її задоволення і скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 05.06.2014 року, прийнятої з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального законодавства, відсутні.

Керуючись статтями 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Босань" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.06.2014 року у справі № 910/21915/13 - без змін.

ГоловуючийК. Круглікова Судді:Н. Нєсвєтова М. Черкащенко