Постанова

від 21.08.2014 по справі 915/147/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 серпня 2014 року Справа № 915/147/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В. (доповідач) суддівГоголь Т.Г, Костенко Т.Ф. розглянувши матеріали касаційної скаргиПершого заступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 17.06.14 у справі№915/147/14 Господарського суду Миколаївської області за позовомПершого заступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до 1.Миколаївської міської ради 2.Товариства з обмеженою відповідальністю "Авентин" треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 1.Державна інспекція сільського господарства в Миколаївській області 2.Миколаївське обласне управління водних ресурсів провизнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов'язання повернути земельну ділянку Розпорядженням Заступника секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 18.08.14 для розгляду даної справи, сформовано колегію суддів у складі: головуючий - Добролюбова Т.В., судді - Гоголь Т.Г., Костенко Т.Ф.

В судовому засіданні взяли участь представники:

від позивача: не з'явилися, проте повідомлені належно про час і місце розгляду касаційної скарги;

від прокуратури: Романов Р.О. - прок. ГПУ, посв. №014714;

від відповідача-1: не з'явилися, проте повідомлені належно про час і місце розгляду касаційної скарги;

від відповідача-2: Гоцуляк Ю.С. - за дов. від 14.02.14; Горбунов О.В. -директор;

від третьої особи-1: не з'явилися, проте повідомлені належно про час і місце розгляду касаційної скарги;

від третьої особи-2: не з'явилися, проте повідомлені належно про час і місце розгляду касаційної скарги;

Першим заступником прокурора Миколаївської області у лютому 2014 року заявлений позов до Миколаївської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Авентин" про: 1) визнання незаконним та скасування пункту 20.4 рішення Миколаївської міської ради від 01.03.12 №15/39, зі змінами, внесеними рішенням Миколаївської міської ради від 05.07.12 №18/42; 2) визнання недійсним договору оренди землі від 10.08.12 №8942, укладеного між відповідачами; 3) зобов'язання відповідача-2 повернути державі в особі позивача земельну ділянку, площею 29,40 га, розташовану на вул. Проектній, 6 у місті Миколаєві, кадастровий номер: 4810136300:07:001:0071. Обґрунтовуючи свої вимоги прокурор вказував на те, що спірним пунктом рішення від 01.03.12 та укладеним відповідачами договором від 10.08.12 порушене право власності держави в особі позивача на спірну земельну ділянку, оскільки спірна земельна ділянка належить до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, адже є землею під водними об'єктами загальнодержавного значення, розпорядження якими здійснюють виключно органи державної виконавчої влади, відтак вважав, що відповідач -1 діяв з перевищенням наданих повноважень, не змінено цільового призначення земельної ділянки з водного фонду на землі транспорту. Відтак, прокурор вказує на те, що спірне рішення та правочин суперечать приписам статей 13, 19 Конституції України, статей 12, 21, 84, 93, 122 Земельного кодексу України, статті 5 Водного кодексу України, статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 6 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" та статті 35 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації", тому підлягають визнанню незаконним та недійсним, з поверненням земельної ділянки у власність держави на підставі статей 16, 387, 388 Цивільного кодексу України, статті 152 Земельного кодексу України. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 18.04.14, ухваленим суддею Бездоля Д.О., позовні вимоги задоволено. Суд першої інстанції виходив з того, що Бузький лиман належить до водних об'єктів загальнодержавного значення та не включений до переліку річок та водойм України, що віднесені до водних об'єктів місцевого значення, затвердженого наказом Держводгоспу України від 03.06.97 № 41, а тому відповідно до частин 1, 4 статті 122 Земельного кодексу України, в редакції станом на 01.03.12, розпорядження цими землями було віднесено до повноважень саме Миколаївської облдержадміністрації. Відтак, господарський суд вказав на те, що спірний підпункт рішення Миколаївської міської ради від 01.03.12 №15/39, зі змінами, внесеними пунктом 10 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради від 05.07.12 №18/42, суперечить частині 1 статті 122 та пункту "г" частини 3 статті 84 Земельного кодексу України. Окрім цього, суд першої інстанції, керуючись статтею 152 Земельного кодексу України та статтями 388, 1212 Цивільного кодексу України, відзначив про необхідність повернення власнику державі в особі Миколаївської облдержадміністрації, спірної земельної ділянки. Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Лашина В.В. - головуючого, Воронюка О.Л., Морщагіної Н.С., постановою від 17.06.14, перевірене рішення у справі скасував та прийняв нове рішення про відмову у позові. Суд апеляційної інстанції, виходячи з приписів частин 2, 4 статті 4 Закону України "Про оренду землі", розділу 8 "Прикінцевих положень" цього Закону, частин 1, 4 статті 122 Земельного кодексу України, пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України установив, що державою делеговані повноваження органам місцевого самоврядування, до моменту розмежування земель державної і комунальної власності, щодо розпорядження землями державної власності, які знаходяться на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Апеляційним судом також установлено, що сторонами не надано доказів розмежування земель державної та комунальної власності в межах міста Миколаєва, спірна земельна ділянка розташована в акваторії Бузького лиману та належить до земель водного фонду, однак доказів реєстрації права на спірну земельну ділянку за Миколаївською облдержадміністрацією, у відповідності до приписів статей 125, 126 Земельного кодексу України, позивачем не надано. Відтак, апеляційний суд визнав помилковим висновок суду першої інстанції про відсутність повноважень Миколаївської міської ради щодо розпорядження землями державної власності, які перебувають в межах цієї адміністративно-територіальної одиниці. Апеляційний суд врахував і те, що проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, був погоджений уповноваженими органами державної влади у відповідності до статті 186 Земельного кодексу України, і останнім сплачується орендна плата. Водночас, апеляційний суд послався на ряд рішень Європейського суду. Апеляційний суд також зазначив, що судом першої інстанції не було враховано того, що спірна земельна ділянка, яку позивач вимагає повернути державі в особі Миколаївської облдержадміністрації, загальною площею 29,40 га, складається в тому числі з 1,71 га - за рахунок земель, відведених рішенням Миколаївської міської ради від 20.05.2004 р. № 20/15 ТОВ "Нівен", втім позивачем не наведено належних підстав для позбавлення ТОВ "Авентин" права на 1,7 га земель, які рахуються серед спірних земель загальною площею 29,40 га. Помилковим визнав апеляційний суд і спосіб захисту порушених прав, обраний позивачем, і у зв'язку з цим, неправильне застосування до спірних правовідносин судом першої інстанції приписів статті 388 Цивільного кодексу України. Перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову у справі скасувати, а рішення просить залишити в силі. Обґрунтовуючи свої вимоги прокурор вказує на порушення апеляційним судом приписів статей 12, 21, 84, 122 Земельного кодексу України, статті 5 Водного кодексу України, пункту 34 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", наказу Державного комітету України по водному господарству від 03.06.97 №41, статей 5, 7 розділу 3 Закону України "Про розмежовування земель державної та комунальної власності", статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", пункту 2.16 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів недійсними", статті 43 Господарського процесуального кодексу України, помилковість застосування пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України та не погоджується з висновком апеляційного суду про ненадання доказів розмежування земель державної та комунальної власності в межах міста Миколаєва. Прокурор вважає, що Бузький лиман належить до водних об'єктів загальнодержавного значення та не включений до переліку річок та водойм, що віднесені до водних об'єктів місцевого значення. Водночас, скаржник вказує на ненадання належної правової оцінки тому, що Миколаївська міська рада самостійно внесла зміни до рішення від 01.03.12, оскільки це суперечить рішенню Конституційного суду України від 16.04.09 №7-рп/2009 та статтям 19, 20 Земельного кодексу України. Разом з цим, прокурор зазначає, що висновок апеляційного суду про не надання позивачем доказів реєстрації права власності на спірну земельну ділянку, здійснений без врахування того, що державна реєстрація прав проводиться на підставі рішень судів, що набрали законної сили. Прокурор вказує на те, що суд апеляційної інстанції помилково дійшов висновку про невірно обраний прокурором спосіб захисту права, а висновок суду про не доведеність позивачем підстав позбавлення відповідача -2 права на 1,7 га земель вважає припущенням. Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Авентин" отримано відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить відмовити прокурору у задоволенні вимог касаційної скарги, а постанову у справі залишити без змін. Від Миколаївської міської ради, Державної інспекції сільського господарства в Миколаївській області, Миколаївського обласного управління водних ресурсів відзивів на касаційну скаргу судом не отримано. Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В., та пояснення присутніх у судовому засіданні представників відповідача-2 та прокуратури, перевіривши доводи касаційної скарги і правильність застосування судами приписів чинного законодавства відзначає наступне. Судами попередніх інстанцій установлено, і це підтверджується матеріалами справи, що предметом судового розгляду є вимога Першого заступника прокурора Миколаївської області до Миколаївської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Авентин" про: 1) визнання незаконним та скасування пункту 20.4 рішення Миколаївської міської ради від 01.03.12 №15/39, зі змінами, внесеними рішенням Миколаївської міської ради від 05.07.12 №18/42; 2) визнання недійсним договору оренди землі від 10.08.12 № 8942, укладеного між відповідачами; 3) зобов'язання відповідача-2 повернути державі в особі позивача земельну ділянку, площею 29,40 га, розташовану на вул. Проектній, 6 у місті Миколаєві, кадастровий номер: 4810136300:07:001:0071. Частиною 2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України визначено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. Відповідно до пункту 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. За приписами частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Тобто, обов'язковою умовою визнання недійсним акта є не тільки невідповідність його чинному законодавству, але й порушення у зв'язку з цим прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Відповідно до статті 1 3 Конституції України, земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Частиною 2 статті 19 Конституції України унормовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Одними із способів захисту прав на землю є визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також визнання угоди недійсною. Дослідивши повторно, на підставі повного та всебічного розгляду усі обставини справи та надавши оцінку зібраним у справі доказам, судом апеляційної інстанції установлено, що пунктом 9 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 23.12.11 №12/37 Товариству з обмеженою відповідальністю "Авентин" надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 30 га, з яких: земельна ділянка, площею 1,71 га, за рахунок земельної ділянки Товариства з обмеженою відповідальністю "Нівен", відведеної рішенням Миколаївської міської ради від 20.05.04 № 20/10 та земельна ділянка, площею 28,3 га, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з метою передачі ділянки в оренду строком на 10 років для обслуговування транспортної розв'язки комплексу із перевантаження зернових вантажів, нафтоналивного термінала на вул. Проектній, 6 у м. Миколаєві. Установлено судом і те, що пунктом 20 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 01.03.12 №15/39 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду загальною площею 29,40 га під озерами, прибережними замкнутими водоймами, лиманами, зарахувавши її до земель водного фонду (внутрішні води), для обслуговування транспортної розв'язки комплексу із перевантаження зернових вантажів, нафтоналивного термінала, розташованого на вул. Проектній, 6 у м. Миколаєві; підпунктом 20.1 цього рішення припинено право користування ТОВ "Нівен" земельною ділянкою, площею 1,71 га, на вул. Проектній, 6 у місті Миколаєві; підпунктом 20.2 визнано таким, що втратив чинність пункт 6 рішення міської ради від 20.05.04 №20/16 про надання в оренду строком до 31.10.18 земельної ділянки площею 17100 кв.м для обслуговування виробничої бази на вул. Проектній, 6 у м. Миколаєві (землі водного фонду); підпунктом 20.3 розірвано договір оренди земельної ділянки від 26.10.04 №2745; підпунктом 20.4 Товариству з обмеженою відповідальністю "Авентин" передано в оренду, строком на 10 років, земельну ділянку, площею 29,40 га, для обслуговування транспортної розв'язки комплексу із перевантаження зернових вантажів, нафтоналивного термінала за вказаною адресою. Апеляційним судом також установлено, що пунктом 10 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради від 05.07.12 № 18/42 внесено зміни до пункту 20 та підпункту 20.4 розділу 1 рішення №15/39, і визначено: затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду загальною площею 29,40 га, з них: 1,71 га - за рахунок земель, відведених рішенням Миколаївської міської ради від 20.05.04 № 20/10 Товариству з обмеженою відповідальністю "Нівен" та 27,69 га - за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, у тому числі 29,40 га під озерами, прибережними замкненими водоймами, лиманами, зарахувавши її до земель водного фонду (внутрішні води), для будівництва та обслуговування об'єкта транспортної, інженерної інфраструктури (транспортної розв'язки комплексу із перевантаження зернових вантажів, нафтоналивного термінала та причалу); передати Товариству з обмеженою відповідальністю "Авентин" в оренду, строком на 10 років, зазначену земельну ділянку для будівництва та обслуговування об'єкта транспортної, інженерної інфраструктури (транспортної розв'язки комплексу із перевантаження зернових вантажів, нафтоналивного термінала та причалу). Установлено апеляційним судом і те, що на підставі вказаних рішень, 10.08.12 між Миколаївською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Авентин", укладено договір оренди землі № 8942, за умовами якого останній прийняв в оренду земельну ділянку, загальною площею 29,40 га, строком на 10 років, кадастровий номер: 4810136300:07:001:0071, для будівництва та обслуговування об'єкта транспортної, інженерної інфраструктури (транспортної розв'язки комплексу із перевантаження зернових вантажів, нафтоналивного термінала та причалу) на вул. Проектній, 6, Заводський район, м. Миколаїв. Пунктом 5.2 договору сторони визначили, що цільове призначення земельної ділянки (12.12.08 УКЦВЗД) - землі водного фонду (внутрішні води). Апеляційним судом установлено і те, що пунктом 18 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25.04.14 № 39/57 внесено зміни до пункту 10 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради від 05.07.12 №18/42 та пункту 20 рішення цієї ради № 15/39 від 01.03.13, згідно з якими, окрім іншого, змінено цільове призначення та спірна земельна ділянка зарахована до земель транспорту згідно із наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.10 №548 "Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель". Відповідно до статті 4 Водного кодексу України (в редакції чинній на момент винесення спірного рішення ради) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Аналогічне визначення складу земель водного фонду міститься також у статті 58 Земельного кодексу України. Згідно з приписами статті 5 Водного кодексу України до водних об'єктів загальнодержавного значення належать: 1) внутрішні морські води та територіальне море; 2) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання; 3)поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків; 4)водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення належать: 1)поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення; 2)підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання. Згідно зі статтею 85 Водного кодексу України порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством. Статтею 59 Земельного кодексу України визначено, що землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Відповідно до частини 3 статті 140, частини 1 статті 144, частини 1 статті 143 Конституції України територіальна громада здійснює місцеве самоврядування в порядку, встановленому законом, безпосередньо або через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування вирішують, крім передбачених в Основному Законі України, й інші питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції. Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" унормовано, що до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин відповідно до закону. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про оренду землі" орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. За приписами статті 4 цього ж Закону орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених законом. Водночас, Розділом VIII "Прикінцеві положення" Закону України "Про оренду землі" визначено, що частини 2, 3 і 4 статті 4 набирають чинності після розмежування відповідно до закону земель державної і комунальної власності. До розмежування відповідно до закону земель державної і комунальної власності орендодавцями земельних ділянок у межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, є відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених Земельним кодексом України. За приписами частин 1, 4 статті 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті. При цьому, пунктом 12 Розділу X Перехідних положень Земельного кодексу України визначено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці другому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Відповідно до частини 1 статті 15 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" в управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій перебувають об'єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку. За приписами статті 10 Закону України "Про розмежовування земель державної та комунальної власності" ( в редакції станом на момент ухвалення рішення ради), розмежування земель державної та комунальної власності здійснюється в межах адміністративно-територіальних утворень - сіл, селищ, міст, районів, областей. Підставою для проведення робіт, пов'язаних з розмежуванням земель державної та комунальної власності в межах населених пунктів, є рішення сільської, селищної, міської ради, а за межами населених пунктів - рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим або відповідної обласної державної адміністрації. Розмежування земель державної та комунальної власності здійснюється за проектами, які за замовленням відповідних сільських, селищних, міських рад, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних державних адміністрацій розробляються державними та іншими землевпорядними організаціями. Судом апеляційної інстанції установлено, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах міста Миколаїв, розташована в акваторії Бузького лиману та належить до земель водного фонду. При цьому, як правильно визначено апеляційним судом, з огляду на наведені приписи, в даному випадку, державою фактично делеговані повноваження органам місцевого самоврядування, до моменту розмежування земель державної і комунальної власності, щодо розпорядження землями державної власності, які знаходяться на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Разом з цим, як установлено апеляційним судом, сторонами не надано доказів розмежування земель державної та комунальної власності в межах міста Миколаїв, як і не надано доказів реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за Миколаївською облдержадміністрацією. Згідно з приписами статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Таким чином, апеляційний суд на підставі повного та всебічного розгляду усіх обставин справи, установив наявність у Миколаївської міської ради повноважень на прийняття спірного пункту рішення та його відповідність вимогам законодавства. Водночас, апеляційним судом враховано, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Авентин" проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки був погоджений з уповноваженими органами державної влади у відповідності до вимог статті 186 Земельного кодексу України. Окрім цього, апеляційний суд установив, що позивачем та прокурором не доведено наявності правових підстав для позбавлення Товариства з обмеженою відповідальністю "Авентин" права на 1,7 га земель, які рахуються серед спірних земель загальною площею 29,40 га, адже спірна земельна ділянка, яку позивач просить повернути державі в особі Миколаївської облдержадміністрації, загальною площею 29,40 га, складається, в тому числі, з 1,71 га - за рахунок земель, відведених рішенням Миколаївської міської ради від 20.05.04 № 20/15 Товариству з обмеженою відповідальністю "Нівен", який у подальшому згідно нотаріально посвідченої заяви надав згоду на вилучення зі свого землекористування земельної ділянки площею 17100 кв.м, що розташована на вул. Проектна, 6 у м. Миколаєві. Довід скаржника про незаконне внесення Миколаївською міською радою самостійно змін до рішення від 01.03.12, не може бути підставою для скасування постанови у справі, оскільки відповідно до рішення Конституційного суду України від 16.04.09 №7-рп/2009 органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення, вносити до них зміни та скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, керуючись у своїй діяльності ними та актами Президента України, Кабінету Міністрів України. Разом з цим, ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання . Матеріали справи не містять доказів виконання спірного рішення Миколаївської міської ради, на час внесення змін. Враховуючи те, що судом апеляційної інстанції не установлено правових підстав для визнання незаконним та скасування пункту 20.4 рішення Миколаївської міської ради від 01.03.12, із змінами, внесеними рішенням Миколаївської міської ради від 05.07.12, а вимога про недійсність договору та повернення майна є похідною від первісно заявленої, висновок суду про відсутність підстав для задоволення вимог щодо визнання недійсним договору оренди землі від 10.08.12 та зобов'язання відповідача-2 повернути державі в особі позивача спірну земельну ділянку також визнається правомірним. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним, а держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (рішення у справі "Ятрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II). Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції ( рішення у справі "Шпачек s.r.o." проти Чеської Республіки" (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), № 26449/95, пункт 54, від 09.01.99). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (рішення у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler v. Italy), [ВП], № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-I). У справі "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V) Європейський Суд визнав, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Водночас зазначивши, що суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Європейський Суд наголошує на тому, що особа на користь якої органом влади прийняте певне рішення, має повне право розумно очікувати, що якщо місцевий орган влади вважає, що в нього є певна компетенція, то така компетенція дійсно існує, а тому визнання незаконності дій органу влади не повинно змінювати відносини прав , які виникли внаслідок такої дії органу влади. Інші доводи, викладені в касаційній скарзі також не можуть бути підставою для скасування судових рішень у справі, оскільки не спростовують установлених апеляційним судом обставин та ґрунтуються на переоцінці доказів, яка за приписами статті 111 7 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до приписів вказаної статті касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішення чи постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Отже, з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції підстав для скасування постанови у справі та задоволення касаційної скарги не вбачається.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 17.06.14 у справі № 915/147/14 залишити без змін.

Касаційну скаргу Першого заступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації залишити без задоволення.

Головуючий суддя: Т. Добролюбова

Судді: Т. Гоголь

Т.Костенко