Рішення

від 15.10.2007 по справі 2-123/2007

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 2-123/2007 рік

Справа № 2-123/2007 рік

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

15 жовтня 2007 року                                                                                          місто Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд

Івано-Франківської області в складі: головуючого - судді

Поповича С.С з участю секретаря Черкес У.О.

сторін по

справі : позивачки ОСОБА_1, представника позивачів ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3., його представника ОСОБА_4,

представника відповідача госпрозрахункової групи з

приватизації державного житлового фонду виконкому Івано-Франківської

міської ради ОСОБА_5.

розглянувши у відкритому судовому

засіданні в залі суду в місті Івано-Франківську цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_6 до міського голови міста Івано-Франківська, виконкому Івано-Франківської

міської ради, госпрозрахункової групи з

приватизації державного житлового фонду виконкому Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_7, ОСОБА_8 згідно з яким позивачі просять постановити рішення яким визнати

недійсним розпорядження міського голови від 26 вересня 2003

року № 487-р, в частині про переду їм у приватну власність квартири АДРЕСА_1, визнати недійсним

свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 видане 29 вересня 2003 року госпрозрахунковою групою з приватизації державного житлового фонду виконкому

Івано-Франківської міської ради, визнати недійсним договір

купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 що в м. Івано-Франківську від 18 жовтня 2003

року, зареєстрований в реєстрі № 3041, по якому ця ж квартира відчужена від їх

імені ОСОБА_8., виселити ОСОБА_8 з квартири

АДРЕСА_1, що в місті Івано-Франківську та вселити в квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_6, -

установив:

Звернувшись 21 квітня 2005 року до суду з даним позовом позивачі

обґрунтовували свою позицію тим, що співвідповідач ОСОБА_7незаконно, без їхньої

участі та згоди приватизував їх спірну по справі

квартиру АДРЕСА_1 і все це при тому що вони є громадянами Росії і не мають

права на приватизацію житла в Україні і

нікому не давали на таке повноважень, що відповідач ОСОБА_7також заставив їх

дати йому доручення пообіцявши добитись для них приватизації квартири яка вже фактично ним була приватизована і

в той же день продав їх квартиру відповідачу

ОСОБА_8.. Вони про це довідались тільки після того як було порушено кримінальну справу. ОСОБА_7обманним шляхом двічі

виселяв їх з квартири. ОСОБА_8

бачили один тільки раз і то повідомили йому, що квартиру не продають, вона не приватизована, а вони є громадянами Росії. Однак

він у змові з ОСОБА_7таОСОБА_9

2

приватизували та

відчужили їх квартиру, а їх виписали з квартири через суд без їх відома та

згоди. І при зазначеній позиції вважали що їх вимоги підлягають до задоволення.

Відповідач

ОСОБА_8 та його представник позову не визнали, суть своєї позиції виклали у

письмовому запереченні на позов.

Представник

госпрозрахункової групи з приватизації державного житлового фонду позову теж не

визнав, і по суті спору вважає, що орган приватизації порушень чинного

законодавства не допустив.

Відповідач ОСОБА_7(перебуває у місцях позбавлення волі) у надісланій суду

заяві позову не визнав, вважає заяву позивачів необгрунтованою (а.с. 42 ).

Представники

міського голови міста Івано-Франківська та виконкому Івано-Франківської міської

ради в судові засідання повторно не прибули, хоч про день та час слухання

справи судом повідомлялись, а тому суд при обставинах справи вирішував спір по

суті без участі цих представників.

Вислухавши сторін та їх представників, вивчивши матеріали справи суд

вважає, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити виходячи з

наступного.

Сторонам та

представникам сторін було роз"яснено їх права та обов'язки, основні

положення цивільного судочинства передбачені ст.ст. 10,11,31,58-61 ЦПК України,

в тому числі і обов'язок кожної зі сторін надати суду докази у підтвердження

своєї позиції ( позивачі - заявлених вимог, відповідачі - підтвердження позиції

невизнання заявлених вимог )

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 по суті спору суду

пояснила, що у

2003 році до них дійсно

звертався відповідач ОСОБА_7запропонував розміняти квартиру

квартиру,

зробити обмін на недорогий особняк у селі, запевнивши їх що зробить це, йому

пояснили що вони громадяни Росії, він же запевнив їх що вирішить це питання

( приватизації

), щоб не

переживали, головне щоб надали йому необхідні документи ( паспорти та інше ).

Документи надали

і через деякий час ОСОБА_7повідомив їм що квартиру приватизував,

потім сказав що

треба видати йому доручення щоб він продав їх квартиру, взяв гроші, по

відомив що

знайшов покупця, ОСОБА_8, і той купує квартиру, визнала що дійсно

ОСОБА_3. приходив оглядати квартиру перед купівлею. А в кінці 2003 року

ОСОБА_7 повідомив їх що продав квартиру за 10000 доларів. Проте грошей їм не

передав. Звернулись з

цього приводу в

правоохоронні органи і було проти ОСОБА_7. порушено кримінальну

справу.

Крім пояснень сторін судом також досліджено і письмові

докази надані сторонами.

Позивачі надали

суду копії сторінок своїх паспортів які підтверджують, що вони є дійсно громадянами Росії і у квітні 2002 року

отримані паспорти громадян Росії для виїзду за кордон (а. с. 14-15,

21-22 ).

З їх же

паспортів громадянина СРСР копії сторінок яких вони теж долучили до матеріалів справи

вбачається, що вони зареєстровані ( прописані ) на постійно в Росії, у

Іркутській області обоє ще з 1980 року ( а.с. 16-20, 23-27 ). Там же відмітки

про те, що в Україні їм обом дозволено постійне проживання у період з 01 грудня

2002 року по 01 грудня

2004 року ( а.с. 19,26).

Представнику

позивачів неодноразово пропонувалось ( із-за чого в розгляді справи

оголошувались перерви ) надати суду докази у підтвердження правомірності

проживання позивачів на законних підставах

у спірній квартирі і задоволення їх вимог про право і надалі претендувати

на спірне житло ( такі первинні документи як рішення про надання житла, ордер

на вселення, довідка про прописку і інше ).

Проте суду було

надано тільки витяг з рішення Івано-Франківського міськвиконкому від 09 листопада

1989 року № 287 з якого вбачається, що для відселення сімей з ветхих будинків та під

капітальний ремонт позивачці ОСОБА_10 було надано однокімнатну квартиру

АДРЕСА_1. І це в той час коли як достовірно підтверджують дані її ж паспорта,

нею ж долучені до матеріалів справи ( а.с. 19 ), що вона у м. Івано-Франківську

була прописана та проживала за адресою АДРЕСА_2 по 03 липня

3

1980 року. Після виписалася і

прописалася 18 вересня 1980 року в Іркутській області Росії, де прописана на постійно і по даний час, що підтверджують

дані її ж паспорта. Аналогічно і щодо другого позивача. То на якій

підставі їй у 1989 році надається спірна квартира, доказів не

надано.

Суду також було надано ксерокопію ордера № 008024 виданого як вказано по

його тексту 16 травня 2002 року на підставі зазначеного вище рішення

міськвиконкому ( а.с. 58 ). По ксерокопії видно, що завірено

копію працівником ЖЕО-8. Суд пропонував представнику позивачів надати суду копію з мокрою печаткою, а не ксерокопію, проте цього

зроблено не було. Це і всі докази надані позивачами з приводу законності їх

права на житло у спірній квартирі.

Тому, оцінюючи докази надані зі сторони позивачів на підтвердження факту правомірного їх проживання у спірній квартирі і їх права

на неї суд приходить до висновку що копія зазначеного вище рішення

міськвиконкому, прийнятого в період коли позивачі були громадянами Росії, були там прописані і проживали та ксерокопія ордера

виданого у 2002 році ( факт видачі якого теж є

сумнівним виходячи з того, що суду надано тільки ксерокопію ) коли позивачі теж були громадянами Росії і ще навіть не мали

права на проживання і на вказаний вище

період в Україні (тільки з грудня 2002 року і то на два роки) не є належними доказами того, що вони мали на час

звернення до суду з даним позовом право і мають те чи інше законне

право на цю квартиру на даний час. Таке може свідчити теж про те, що рішення міськвиконком прийняте у 1989 році якщо воно

впослідуючому не було відмінено, теж могло б бути за

відповідним позовом визнане недійсним, але з таким позовом ніхто не звертався,

ордер виданий 16 травня 2002 року був чинним відповідно до п. 70 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення

житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Україні протягом 30

днів. Позивачі ж ним не скористались для того щоб спершу укласти на його підставі договір найму, після прописатись ( зареєструватись

) у спірній квартирі на постійно як громадяни

України, оскільки для такого слід було б подати паспорти громадян України ( їм тільки у паспортах проставлено відмітки про дозвіл на

проживання в Україні протягом двох років, що

зазначено вище ), знову ж таки не дотримались цього саме тому що знали що як громадяни Росії не мають права на отримання житла у

безстрокове користування. Тобто знову ж таки як

це проходить уже по справі ( про що буде зазначено нижче ) фактичне проживання їх у спірній квартирі не було законно оформлено

і у всякому випадку могло мати місце тільки

протягом двох років. Оскільки позову про визнання вказаного рішення та ордеру

ніким не оспорюється, суд слухає справу тільки в межах заявлених вимог, але в

той же час повинен надати цим документам як доказам правову оцінку в

сукупності з іншими доказами здобутими по справі.

Тому суд приходить до висновку, що такі документи не дають підстав визнати позивачів такими, що мають право на постійне проживання,

на житло у спірній квартирі. Тобто тим, що вони не жиють у цій квартирі тепер і

не жили на час звернення в суд по викладених вище підставах не порушено жодних

їх законних інтересів оскільки вони не набули законного права на житло у

спірній квартирі.

Право ж як громадянам Росії позивачам було надано для проживання на строк

тільки до 01 грудня 2004 року. Цей строк

пройшов, право на проживання в Україні вони втратили, їм його не продовжено (у всякому разі вони доказів про таке суду не

надали).

Крім того, долучена до справи копія рішення Івано-Франківського міського

суду від 26 грудня 2003 року підтверджує, що

позивачів визнано такими, що втратили право на житло у спірній квартирі. Як пояснила в судовому засіданні сама позивачка ( про

це зазначено і по тексту позовної заяви ) їм про це

рішення стало відомо ще в 2004 році. Проте це рішення не скасоване. Позивачі подавали на нього апеляційну скаргу, але вона не була

вирішена по суті. Рішення вступило в законну силу і

відповідно до ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення і при вирішенні

даного спору оскільки він має місце між тими ж сторонами і з приводу тієї ж квартири. Даним судовим рішенням

позивачів    юридично теж визнало

4

такими, що втратили право на спірне житло,

тобто не мають вже у ньому права на проживання.

Тобто як такі що втратили право на житло у спірній квартирі позивачі теж не

вправі претендувати на задоволенні зазначених вище вимог з якими звернулися до

суду.

Відповідно до змісту ст. З ЦПК України право на звернення до суду і

задоволення при цьому заявлених вимог мають особи які звернулися до суду за

захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав,

свобод чи інтересів. Позивачі ж не довели суду що вони мають законне право на житло відповідно до норм житлового законодавства

України у спірній квартирі, а відповідно і

немає факту порушення такого права.

Зі свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1, що в м. Івано-Франківську виданого 29 вересня 2003 року

госпрозрахунковою групою з приватизації державного

житлового фонду виконкому Івано-Франківської міської ради на ім"я ОСОБА_1 та ОСОБА_6 вбачається, що дійсно вказана квартира передана позивачам у спільну сумісну

власність на підставі розпорядження міського

голови міста Івано-Франківська від 26 вересня 2003 року № 487-р (а.с. 7 ).

Договір купівлі-продажу від 18 жовтня 2003 року посвідчений приватним

нотаріусом ОСОБА_12 підтверджує той факт, що

ОСОБА_1 та ОСОБА_6, від імені яких діяв ОСОБА_11

продали, а відповідач ОСОБА_8  купив квартиру АДРЕСА_1 ( а.с. 8 )

По факту заволодіння цією квартирою громадянином ОСОБА_7було порушено кримінальну

справу за ст. 190 ч. 4 КК України.

По тексту постанови слідчого про порушення кримінальної справи від 24

березня 2004 року вбачається, що в кінці

2003 року ОСОБА_7., продовжуючи свою злочинну діяльність, діючи повторно, з корисливих спонукань, шляхом обману та

зловживання довірою заволодів квартирою

АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_1 і ОСОБА_6, в

подальшому квартиру незаконно відчужив і привласнив виручені від реалізації

гроші, чим спричинив визнаним потерпілими по справі позивачам матеріальної шкоди в особливо великих розмірах на суму 55000

гривень (а.с. 9).

З вироку Івано-Франківського міського суду від 08 грудня 2005 року по

кримінальній справі по якій ОСОБА_7і ОСОБА_9визнано

винними у вчиненні злочину щодо потерпілих вбачається, що влітку

2003 року ОСОБА_7познайомився з ОСОБА_1 і ОСОБА_6, які хотіли продати квартиру

АДРЕСА_1. З метою заволодіння чужим майном

ОСОБА_7ввійшов в їхню довіру і повідомив, що за грошову винагороду допоможе їм

здійснити приватизацію та продаж квартири, а за отримані гроші

придбає для них інше житло. ОСОБА_1та ОСОБА_6, повіривши у щирість намірів ОСОБА_7., погодились на його пропозицію. При цьому, ОСОБА_7мав на меті присвоїти гроші від продажу

квартири, а свої зобов'язання щодо купівлі іншого житла не

виконувати. Знаючи, що позивачі не мають права на приватизацію житла, оскільки не є громадянами України, ОСОБА_7вирішив

самостійно подати документи для приватизації квартири і для цього допустив

невстановлену особу для підроблення документів, які були

потрібні для приватизації. А в жовтні 2003 року він домовився з ОСОБА_8 про

здійснення купівлі-продажу даної квартири за 55110 гривень і 18 жовтня 2003 року ОСОБА_7., вводячи в оману позивачів і використовуючи

їхню довіру, а також незнання ними законів спонукав ОСОБА_1 і ОСОБА_6 до

оформлення нотаріально посвідченого доручення про надання йому права розпоряджатися всім належним їм майном. Після

підписання договору купівлі-продажу з ОСОБА_8 

і оплати за квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_7попросив ОСОБА_1 і ОСОБА_6  звільнити квартиру ( що вони і зробили ). Але

отримані від ОСОБА_8 за продаж

квартири гроші в сумі 55110 гривень позивачам не передав ( що і послужило впослідуючому підставою для їх

звернення у правоохоронні органи та порушення

проти ОСОБА_7згаданої кримінальної справи ). Щодо підроблення документів

5

про приватизацію квартири, то в

судовому засіданні вони не знайшли свого підтвердження, оскільки не було

доведено, що підроблення здійснив саме ОСОБА_7(а.с. 59-61 ).

Відповідно до змісту ст. 61 ЦПК України встановлені зазначеним вироком

факти теж мають преюдиційне значення при вирішенні даного цивільного спору.

Будучи допитана в судовому засіданні в якості потерпілої при розгляді

кримінальної справи про обвинувачення

ОСОБА_7ОСОБА_1 суду ствердила, що ОСОБА_7обіцяв їм допомогти продати квартиру

хоч і знав, що вона не приватизована і що вони є громадяни Росії. Були разом з ОСОБА_7у госпрозрахунковій групі з

приватизації державного житлового фонду,

говорили там те що сказав казати ОСОБА_7., їм сказала працівниця, що без паспортів свідоцтва про приватизацію не видасть. Вона з

чоловіком дійсно підписали на ім"я

ОСОБА_7відповідне доручення на право розпоряджатися їх майном. Як визнані цивільними позивачами заявили у вказаній кримінальній

справі позов і просили стягнути з підсудних ОСОБА_7. та ОСОБА_9 90000 гривень

матеріальної шкоди заподіяної відчуженням їх

квартири та 30000 і 10000 гривень відповідно у відшкодування моральної шкоди ( а.с. 64-65 ). Як пояснила при розгляді

даної справи позивачка ОСОБА_1 їй адвокат

порадила що краще отримати за квартиру гроші і тому вони заявили саме такий позов. їх позов було задоволено і суд виходячи

з того, що позивачам було дійсно заподіяно

матеріальну та моральну шкоду стягнув з ОСОБА_7у їх користь 55110 гривень у відшкодування матеріальної шкоди ( внаслідок

позбавлення їх квартири) та у відшкодування у

зв"язку з цим моральної шкоди 7000 гривень.

Якби при проведенні досудового слідства по кримінальній справі було в

деталях вияснено всі необхідні обставини,

зазначені вище, то орган досудового слідства, а так і суд, дійшли б до іншого висновку щодо процесуального становища

позивачів і навряд чи визнали б їх потерпілими та цивільними

позивачами. Але оскільки такого зроблено не було, то позивачі по кримінальній справі були визнані потерпілими. Тому суд при

розгляді цивільного спору у кримінальній

справі з приводу спірної квартири повинен був виходити з суті тих обставин які зазначені по вироку по кримінальній справі. А

висновки по суті кримінальної справи щодо права позивачів на спірну квартиру

були зведені до того, що оскільки у позивачів як власників

квартири ( чого самі позивачі на той час не оспорювали, навпаки ) було незаконно вилучено цю квартиру, то їм взамін присудили

грошові кошти, про що просили самі ж позивачі. Хоч вони могли б ставити і інші

вимоги. Тепер же у цивільній справі вони ж просять вже про інше

: визнати незаконними як розпорядження так і свідоцтво про їх же право власності на спірну квартиру, хоч при розгляді

кримінальної справи вимагали від засудженого

ОСОБА_7. грошової компенсації за втрачену квартиру, і їх вимоги було задоволено. Вирок вступив в законну силу. Ігнорувати його

висновками теж не можна. Тому і необгрунтованими при таких обставинах є вимоги

заявлені позивачами. Право власності на спірну квартиру

ОСОБА_8 у позові по кримінальній справі позивачі не оспорювали, тому і при обставинах даної справи немає підстав для

визнання його недійсним при викладених обставинах

і при розгляді даної цивільної справи ( як виходячи з дійсних обставин що мали

місце так і виходячи зі змісту обставин встановлених вироком по вказаній

вище кримінальній справі).

При викладених обставинах не підлягають до задоволення і вимоги позивачів

про виселення відповідача ОСОБА_8 та вселення їх у

спірну квартиру.

На підставі викладеного, ст.ст. 3,10,11,31,58-61 ЦПК України, ст.ст.

1,9,31-61 Житлового Кодексу України, п. 70

Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Україні, ст. 28 КПК України,

керуючись ст.ст. 208-218 ЦПК України, суд ,

вирішив:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_6 до міського голови міста Івано-Франківська, виконкому Івано-Франківської міської  ради,   госпрозрахункової   групи  

з   приватизації  державного  

житлового   фонду

6

виконкому Івано-Франківської міської

ради, ОСОБА_7, ОСОБА_8 згідно з яким позивачі просять постановити рішення яким

визнати недійсним розпорядження міського голови від

26 вересня 2003 року № 487-р, в частині про переду їм у приватну власність квартири АДРЕСА_1, визнати

недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, що в

місті Івано-Франківську видане 29 вересня 2003 року госпрозрахунковою групою з приватизації державного житлового фонду

виконкому Івано-Франківської міської

ради, визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 що в м. Івано-Франківську від 18 жовтня 2003

року, зареєстрований в реєстрі № 3041, по якому ця ж квартира відчужена від їх

імені ОСОБА_8., виселити ОСОБА_8 з

квартири АДРЕСА_1, що в місті Івано-Франківську

та вселити в квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_6 - відмовити.

Заяву про апеляційне оскарження рішення суду до апеляційного суду Івано-Франківської області може бути подано протягом десяти

днів з дня проголошення рішення, апеляційна скарга на рішення подається

протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне

оскарження через суд першої інстанції.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подачі заяви на

апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано.

У разі подання заяви про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не

була подана у строк, рішення суду набирає законної сили

після закінчення цього строку.