Ухвала

від 02.10.2014 по справі 826/1797/14

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"02" жовтня 2014 р. м. Київ К/800/31683/14

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Сіроша М.В., Юрченко В.П., за участю секретаря Луцак А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрзернотранс-К» на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 березня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 3 червня 2014 року

у справі № 826/1797/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрзернотранс-К»

до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного

управління Міністерства доходів і зборів України у місті Києві

про скасування податкових повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И В

Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрзернотранс-К» (надалі також - позивач, Товариство) звернулося до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міністерства доходів і зборів України у місті Києві (надалі також - відповідач, ДПІ), в якому просило скасувати податкові повідомлення - рішення від 4 грудня 2013 року №9922655227 та №9932655227.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 березня 2014 року в задоволенні адміністративного позову ТОВ «Укрзернотранс-К» відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 3 червня 2014 року апеляційну скаргу Товариства залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 березня 2014 року - без змін.

Позивач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судом апеляційної інстанції порушення вимог матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 березня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 3 червня 2014 року і прийняти нове рішення про задоволення позову.

Заслухавши суддю-доповідача, сторін, що беруть участь у справі, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Фактичною підставою прийняття податкових повідомлень-рішень від 4 грудня 2013 року №9922655227 (збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток на суму 924 792 грн.), та №9932655227 (збільшено суму грошового зобов'язання податку на додану вартість на загальну суму 2353753 грн. в тому числі за основним платежем - 1 744 167 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями 609 586 грн.), з приводу правомірності яких виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті від 2 вересня 2013 року № V.311/26-55-22-07/31406764, про порушення позивачем вимог підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 1 , пункту 138.2 статті 138 , підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України; тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), в результаті чого встановлено заниження ТОВ «Укрзернотранс-К» податку на прибуток на загальну суму 924 792,00 грн.; пункту 185.1 статті 185 , пунктів 198.1 , 198.3 , 198.6 статті 198 , пунктів 201.1 , 201.4 , 201.7 , 201.10 статті 201 ПК України , в результаті чого встановлено заниження ТОВ «Укрзернотранс-К» податку на додану вартість на загальну суму 1 744 167,00 грн.

Вказані висновки відповідача ґрунтуються на тому, що позивачем безпідставно включено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість та зменшено суму оподатковуваного доходу на суму витрат, що виникли за результатами відображення в податковому обліку господарських операцій з ПП «Міра - КО», ТОВ «Топледгрупп», ТОВ «Оберіг», ТОВ «Нібус», які вчинені без мети реального настання правових наслідків.

Перевіряючи дотримання відповідачем як суб'єктом владних повноважень вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України при прийнятті оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, суди попередніх інстанцій виходили із вірного застосування норм матеріального та процесуального права з огляду на наступне.

Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 ПК України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно з пунктом 138.1 статті 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Пунктом 138.2 статті 138 ПК України визначено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За змістом підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку не включаються до складу витрат.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з пунктом 198.2 статті 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

За змістом пункту 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 статті 198 ПК України визначено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.

При цьому як відомості, що містяться у податкових накладних, так і дані первинних документів, що складаються при здійсненні господарської операції та подаються платником до контролюючого органу, мають відповідати установленим вимогам та містить достовірну інформацію про обставини, з якими законодавство пов'язує реалізацію права платника на податкову вигоду.

Відмова в отриманні податкової вигоди за наявності у документах платника недостовірних та суперечливих відомостей є податковим ризиком. У цілях підтвердження обґрунтованості заявлених податкових вигод має бути встановлений їх об'єктивний предметний зв'язок з фактами та результатами реальної підприємницької або іншої економічної діяльності, що слугує підставою для висновку про достовірність первинних документів, у тому числі й відносно учасників та умов господарських операцій.

Слід також зазначити, що обов'язок підтвердити правомірність та обґрунтованість витрат (у тому числі і по сплаті ПДВ) первинними документами покладається на платника, позаяк саме він виступає суб'єктом, що використовує включену постачальником до ціни товару суму ПДВ при обчисленні суми податку, яка підлягає перерахуванню до бюджету, а також зменшує об'єкт оподаткування податку на прибуток за фактом понесення витрат.

При цьому, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, що висловлена у постанові від 27 березня 2012 року по справі №21-737во10 (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 24068062) надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Про необґрунтованість податкової вигоди можуть також свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема про наявність таких обставин:

- неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;

- відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв'язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів;

- облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов'язані з виникненням податкової вигоди, якщо для такого виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій;

- здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку;

- відсутність первинних документів обліку.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач за результатами відображення в податковому обліку господарських операцій з ПП «Міра - КО», ТОВ «Топледгрупп», ТОВ «Оберіг», ТОВ «Нібус» отримав необґрунтовану податкову вигоду, про що свідчать наступні обставини.

Між Товариством та ПП «МІРА КО» укладено договір про надання рекламних послуг № 23 від 01 березня 2011 року, згідно з пунктом 1.1 якого позивач доручив, а зазначений контрагент прийняв на себе зобов'язання по організації рекламного обслуговування позивача, виготовлення та розповсюдження рекламних листівок з метою реклами виробничої діяльності підприємства. На виконання умов даного договору позивачем було перераховано з визначенням призначення платежу «виготовлення та розповсюдження рекламних листівок» 4 825 000 грн., підписано акти виконаних робіт на зазначену суму, отримано від вказаного контрагента податкові накладні.

Разом з тим, до перевірки позивачем не надано первинних документів, що конкретизують зміст та форми наданих рекламних послуг.

Між позивачем та ТОВ «Топделгрупп» укладено договір про надання рекламних послуг №7 від 1 березня 2012 року, згідно з пунктом 1.1. якого позивач доручив, а зазначений контрагент позивача прийняв на себе зобов'язання по організації рекламного обслуговування позивача, виготовлення та розповсюдження рекламних листівок з метою реклами виробничої діяльності підприємства. На виконання умов даного договору позивачем було перераховано з визначенням призначення платежу «організація рекламного обслуговування» 2 200 000 грн., підписано у березні 2012 року акти виконаних робіт на зазначену суму, отримано від вказаного контрагента податкові накладні за березень 2012 року.

Між позивачем та ТОВ «Оберіг» укладено договір про надання рекламних послуг № 18 від 1 грудня 2012 року, згідно з пунктом 1.2 якого позивач доручив, а зазначений контрагент позивача прийняв на себе зобов'язання по організації рекламного обслуговування позивача, виготовлення та розповсюдження рекламних листівок з метою реклами виробничої діяльності підприємства. На виконання умов даного договору позивачем було підписано акти виконаних робіт, отримано від вказаного контрагента податкові накладні.

Крім того, позивачем укладено договір про надання рекламних послуг № 37 від 6 березня 2012 року з ТОВ «Нібус», згідно якого позивач доручає, а контрагент позивача приймає на себе зобов'язання по організації рекламного обслуговування замовника з метою реклами виробничої діяльності підприємства на умовах, викладених в даному Договорі. На виконання умов даного договору позивачем підписано акти виконаних робіт, отримано від вказаного контрагента податкові накладні.

Як вірно встановлено судом попередніх, позивачем укладено з контрагентами ідентичні угоди, за змістом яких, як стверджує позивач, позивачу було надано рекламні послуги, а саме - виготовлено та розповсюджено рекламні листівки щодо позивача.

Разом з тим, позивачем не надано жодних відомостей щодо кількості розповсюджених листівок, місць розповсюдження, осіб, якими таке розповсюдження проводилося, мети даної акції, прогнозованого та реального впливу ймовірного розповсюдження листівок на господарську діяльність позивача. Надані первинні документи також не містять зазначених відомостей.

Таким чином, невідображення послуг, які мають відображатися у вигляді кількості надрукованих та розповсюджених листівок, без такої ідентифікації, потягло за собою неможливість подальшого встановлення зв'язку витрат позивача з господарською діяльністю.

Поряд з цим, позивачем не було надано доказів на підтвердження товарності зазначених операцій, зокрема використання товару отриманого за вказаними договорами, тобто висновків акта перевірки щодо безтоварності операцій ним спростовано не було.

З огляду на викладене, висновок попередніх судових інстанцій про відсутність у позивача законних підстав для відображення в податковому обліку наслідків господарських операцій з ПП «Міра - КО», ТОВ «Топледгрупп», ТОВ «Оберіг», ТОВ «Нібус», - є законним та обґрунтованим, оскільки під час судового процесу позивач, як особа, що виступає суб'єктом, що використовує включену постачальником до ціни товару суму ПДВ при обчисленні суми податку, яка підлягає перерахуванню до бюджету, а також зменшує об'єкт оподаткування податку на прибуток за фактом понесення витрат, не підтвердив правомірність та обґрунтованість витрат (у тому числі і по сплаті ПДВ) первинними документами.

Слід зазначити, що у податкових правовідносинах є неприпустимою ситуація, яка дозволяла б недобросовісним платникам за допомогою інструментів, що використовуються у цивільно-правових відносинах, створювати ситуацію формальної наявності права на отримання податкової вигоди (у тому числі шляхом формування податкового кредиту та зменшення оподатковуваного доходу на суму витрат).

За таких обставин, відмовляючи у задоволенні позову, попередні судові інстанції прийняли судове рішення, що відповідає вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційній скарзі позиція не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, суд, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін.

Керуючись статтями 221, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрзернотранс-К» залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 березня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 3 червня 2014 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238 , 239 1 Кодексу адміністративного судочинства України .

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: М.В. Сірош

В.П. Юрченко