Рішення

від 20.10.2014 по справі 914/3484/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.10.2014 р. Справа № 914/3484/13

За позовом: Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі позивача 1:Міністерства оборони України, м. Київ, позивача 2:Концерну "Військторгсервіс", м. Київ, до відповідача:Товариства з обмеженою відповідальністю "Дует-СК", м. Львів, третьої особи 1:Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м. Львів, третьої особи 2: про: Фонду державного майна України, м. Київ, визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та зобов'язання повернути нерухоме майно.

Суддя Яворський Б.І.

при секретарі Гелеш Г.М.

Прокурор: Покора К.В.,

Представники:

від позивача 1: Матлай Й І.,

від позивача 2: не з'явився,

від відповідача: Михалевський Ю.Р.,

від третьої особи 1: Жуган І.О.,

від третьої особи 2: Жуган І.О.

На розгляд господарського суду Львівської області подано позов заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, концерну "Військторгсервіс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дует-СК" про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та зобов'язання повернути нерухоме майно.

Рішенням господарського суду Львівської області від 12.11.2013р. у задоволенні позову відмовлено повністю. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 16.04.2014р. рішення господарського суду Львівської області від 12.11.2013р. залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 23.07.2014р. рішення господарського суду Львівської області та постанову Львівського апеляційного господарського суду скасовано, справу направлено на новий судовий розгляд. При цьому касаційний суд зазначив, зокрема, таке.

«Суди попередніх інстанцій, застосувавши до спірних правовідносин положення п.п. 6, 8 Порядку, не встановили чи було отримано Концерном "Військторгсервіс" згоду або дозвіл Міністерства оборони України в розумінні саме згаданого Порядку, чи було дотримано встановлений ним порядок отримання такої згоди, який визначений пунктом 7 Порядку та передбачає подання відповідного переліку документів разом із зверненням стосовно відчуження майна.

Враховуючи викладе колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку щодо наявності згоди Міністерства оборони України на відчуження майна Концерну "Військторгсервіс", і таким чином щодо того, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника за його ж волею, що в свою чергу призвело до передчасного висновку про наявність правових підстав для застосування наслідків спливу позовної давності...

…Судами попередніх інстанцій при визначенні початку перебігу позовної давності не надано належної оцінки доводам прокуратури та Міністерства оборони України, що прокурор та позивач не є сторонами оспорюваного правочину та були позбавлені права під час його укладення перевірити повноваження осіб, які укладали спірні правочини.»

Згідно проведеного автоматичного розподілу 06.08.2014р. справа передана для розгляду судді Яворському Б.І.

Ухвалою суду від 08.08.2014 р. справу призначено до розгляду на 09.09.2014 р. Рух справи відображено у відповідних ухвалах суду. Ухвалою суду від 22.09.2014р. строк розгляду справи продовжувався на 15 днів.

У судовому засіданні 20.10.2014р. прокурор та представник позивача 1 позовні вимоги підтримали з підстав, викладених у позовній заяві, письмових поясненнях, просили визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення загальною площею 39,0 кв.м, яке знаходяться за адресою: вул. Стрийська, 36 у м. Львові, укладений 10.04.2009р. між Концерном «Військторгсервіс» в особі начальника філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_3 та ТзОВ «Дует-СК», та зобов'язати повернути це майно до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс». В обгрунтування своїх вимог зазначили, що спірний правочин необхідно визнати недійсним, оскільки відчуження майна відбулося без відповідного дозволу Міністерства оборони України та відсутнє було погодження з Фонду державного майна України. На їхнє переконання строк позовної давності на звернення до суду прокурор не пропустив.

Позивач 2 участі повноважного представника у судове засідання 20.10.2014 р. не забезпечив, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового розгляду, у попередніх судових засіданнях позовні вимоги підтримав, просив їх задоволити.

У судовому засіданні 20.10.2014 р. представник відповідача проти задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві, доповненні до відзиву та письмових поясненнях. Крім того, підтримав вимогу про застосування строку позовної давності.

У судовому засіданні 20.10.2014 р. представник третіх осіб дав усне пояснення по суті спору, в якому повідомив, що позовні вимоги є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників процесу, повно, всебічно і об'єктивно з'ясувавши усі обставини справи в їх сукупності, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, судом встановлено таке.

04.10.2004р. Міністерством оборони України в особі Міністра оборони України Кузьмука О.І. видано довіреність №220/2071 від 04.10.2004, якою було уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства оборони України, зокрема, з правом надання від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання. Термін дії довіреності до 01.10.2007р.

Листом №140/6/1466/27 від 12.11.2004р. начальник Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н. повідомив Начальника ДП МО України «УТ Західного ОК» ОСОБА_3, що Головне управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України дозволяє провести відчуження нежитлового приміщення загальною площею 39,0 кв.м., розташоване за адресою: м.Львів, вул.Стрийська,36.

Окремим дорученням Міністра оборони України від 12.02.2005р. відкликано довіреності на право укладення договорів (угод, контрактів) термін дії яких не закінчився.

Супровідним листом від 14.02.2005р. №1235/з на виконання окремого доручення Міністра оборони України начальник Головного управління торгівлі Пукір П.Н. повернув перший примірник довіреності Міністерства оборони України від 04.10.2004 №220/2071.

31.01.2006р. наказом Міністра оборони України №47 про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України реорганізувавши його шляхом приєднання до державного господарського об'єднання "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.

05.04.2007р. наказом Міністра оборони України №135 про реорганізацію державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" припинено діяльність державного підприємства Міністерства борони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" реорганізувавши його шляхом приєднання до Концерну "Військторгсервіс" визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування".

12.09.2007р. Концерн "Військторгсервіс" в особі директора Пукіра П.Н. видав довіреність, якою уповноважив начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" ОСОБА_3 на відчуження належного Концерну нерухомого майна з дозволу органу управління майном Концерну - Міністерства оборони України.

Згідно з протоколом № 1102-н про хід публічних торгів від 21.11.2008р. переможцем стало ТОВ "Дует-СК" із правом укладення договору купівлі-продажу нежитлового приміщення площею 39,0 кв.м. за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, буд. 36.

У Витязі з реєстру прав власності на нерухоме майно № 22297548 від 27.03.2009 р. вказано, що нежитлове приміщення площею 39,0 кв.м. за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, буд. 36, є власністю держави та знаходиться на праві господарського відання у Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування". Підстава виникнення права власності - /15.04.2008 р./ рішення господарського суду Львівської області.

10.04.2009. між Концерном "Військторгсервіс" (в особі начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" ОСОБА_3, який діє на підставі довіреності, посвідченої 12.09.2007р. за реєстровим № 4165 ОСОБА_6 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу) (продавець), та ТзОВ "Дует-СК" (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень.

За умовами цього договору продавець передає у власність, а покупець приймає у власність відповідно до чинного законодавства України наступне майно - нежитлове приміщення, яке знаходиться у м. Львові, по вулиці Стрийська, буд. №36 (надалі - нерухомість), загальною площею 39,0 кв.м. Договір підписано та скріплено печатками сторін. Укладення договору посвідчив приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим № 1009.

Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, нежитлове приміщення площею 39, 0 кв.м, за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, будинок 36, належить ТОВ "Дует-СК" на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 10.04.2009 № 1009.

20.03.2013р. Фонд державного майна України повідомив прокуратуру Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері щодо дотримання порядку відчуження майна Концерном «Військторгсервіс» (в тому числі і того, яке є предметом спору). Зокрема, фонд повідомив, що розпорядчі акти (рішення) Міністерства оборони України щодо надання згоди на відчуження майна відсутні, а фонд у встановленому порядку погодження на відчуження спірного майна не надав і відомостей щодо погодження такого продажу немає.

Згідно витягу з кримінального провадження від 15.07.2013р. №42013100330000004 до ЄДРДР 21.03.2013р. внесено наступну інформацію: у період з квітня 2005р. по грудень 2011р. Пукір П.Н., будучи генеральним директором Концерну «Військторгсервіс», в порушення діючого законодавства України, зловживаючи службовим становищем в інтересах третіх осіб, надав підпорядкованим підприємствам нотаріально завірені довіреності на реалізацію об'єктів нерухомості, на підставі виданих ним же у 2004р. дозволів (термін дії яких минув), на реалізацію об'єктів нерухомості. Внаслідок цього відчужено шляхом продажу 46 об'єктів нерухомого майна, яке перебувало на балансі Концерну «Військторгсервіс» на загальну суму 28' 001' 013,00 грн.

При прийнятті рішення суд виходив з наступного.

Згідно з ч.1 ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави (ч.3 ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру»).

Формами представництва є звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб (ч.2 ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру»).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999р. у справі № 1-1/99 з урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Прокурором подано позов на захист інтересів держави в особі Міністерства оборони України, Концерну «Військторгсервіс», а тому суд вважає, що прокурором доведено право на звернення з відповідним позовом.

Як підставу позову прокурор визначає порушення порядку відчуження нерухомого державного майна - відсутність згоди Міністерства оборони України та погодження Фонду державного майна України на продаж майна. В обґрунтування заперечень відповідач покликається на таке:

- дотримання вимог законодавства щодо необхідного обсягу дієздатності та наявності волевиявлення власника майна покладається на Концерн «Військторгсервіс»; порушення, якими прокурор обґрунтовує недійсність правочину, якщо й мали місце, то допущені самим концерном; відповідач не знав і не міг знати про обмеження концерну щодо розпорядження майном; відповідач не вчинив жодного порушення законодавства при придбанні спірного майна; визнання недійсним договору купівлі-продажу не тягне за собою недійсність публічних торгів, які були оформлені протоколом;

- довіреністю від 04.10.2004р. МОУ уповноважило начальника ГУТТ МОУ Пукіра П.Н. на надання від імені міністерства висновків (дозволів) на відчуження майна, що закріплене за ними на праві господарського відання; лист начальника Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. від 12.11.2004р. і є тим дозволом міністерства; міністр скасував довіреність лише через 3 місяці після видачі дозволу, а скасування довіреності не тягне за собою втрату чинності дозволів та угод, які були вчинені на підставі і в межах довіреності; у дозволі не вказано строку його дії, а його чинність пов'язана із вчиненням конкретної дії;

- у 2006р. Генеральною прокуратурою України зроблено висновок про законність дій щодо надання дозволу та про його чинність у майбутньому;

- відбулося наступне схвалення правочину шляхом прийняття платежу концерном, що в силу ст.241 ЦК України призводить до його дійсності;

- згідно ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. (далі - Конвенція) та рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 24.06.2003р. у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії» є неприпустимим визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон;

- прокурором обрано невірний спосіб захисту, оскільки захист права особи, яка є власником майна, у речово-правових відносинах можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову у порядку ст.388 ЦК України, а не шляхом пред'явлення позову про визнання правочину недійсним і застосування правових наслідків такої недійсності; оскільки міністерство не є стороною договору, то воно не може бути позивачем у спорі про визнання такого договору недійсним;

- позов в інтересах концерну «Військторгсервіс» та Міністерства оборони України подано після спливу 3-річного строку звернення за захистом права; міністерству та органам прокуратури було відомо про реалізацію концерном майна ще влітку 2009р.

З даного приводу суд відзначає наступне.

- дотримання вимог законодавства щодо необхідного обсягу дієздатності та наявності волевиявлення власника майна покладається на Концерн «Військторгсервіс»; порушення, якими прокурор обґрунтовує недійсність правочину, якщо й мали місце, то допущені самим концерном; відповідач не знав і не міг знати про обмеження концерну щодо розпорядження майном; відповідач не вчинив жодного порушення законодавства при придбанні спірного майна; визнання недійсним договору купівлі-продажу не тягне за собою недійсність публічних торгів, які були оформлені протоколом.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ст.203 ЦК України).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1-3,5,6 ст.203 ЦК України (ч.1 ст.215 ЦК України). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ст.216 ЦК України). Таким чином, правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Визнання правочину господарським судом недійсним є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину (п.2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»). Тому покликання відповідача на те, що він не знав і не міг знати про відсутність у концерну повноважень на укладення договору, а також на те, що саме концерн як продавець, а не товариство як покупець, допустив порушення закону, не впливає на факт дійсності чи недійсності правочину. Покликання відповідача на постанову Верховного Суду України від 24.10.2012 р. суд відхиляє, оскільки у даній постанові мова йде не про публічні торги з реалізації нерухомого майна, а про прилюдні торги, які згідно Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна від 27.10.1999 р. здійснюються щодо нерухомого майна, на яке звернено стягнення.

- довіреністю від 04.10.2004р. МОУ уповноважило начальника ГУТТ МОУ Пукіра П.Н. на надання від імені міністерства висновків (дозволів) на відчуження майна, що закріплене за ними на праві господарського відання; лист начальника Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. №140/3/1312 від 06.10.2004р. і є тим дозволом міністерства; міністр скасував довіреність лише через 3 місяці після видачі дозволу, а скасування довіреності не тягне за собою втрату чинності дозволів та угод, які були вчинені на підставі і в межах довіреності; у дозволі не вказано строку його дії, а його чинність пов'язана із вчиненням конкретної дії;

Пунктом 1.1 статуту Концерну «Військторгсервіс» визначено, що концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Статтею 658 ЦК України передбачено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Згідно з ч.2 та ч.3 ст.326 ЦК України від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Статтею 136 ГК України визначено, що право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Згідно ст.3 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» об'єктами управління державної власності є, зокрема, майно, яке передане державним господарським об'єднанням. Відповідно до ч.1 ст.5 даного закону Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом. Суб'єктом управління об'єктами державної власності є, зокрема, міністерства та Фонд державного майна України (ч.1 ст.4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»).

Фонд державного майна України дає дозвіл (погодження) на відчуження нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна у випадках, визначених законом (ч.2 ст.7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»).

Згідно з п.6 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності» відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна. Рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб'єктом управління у формі розпорядчого акта, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається Фондом державного майна у формі листа (п.8 постанови).

Відповідно до ст.5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Спірний договір був укладений 10.04.2009р., отже при оцінці його на предмет дійсності чи недійсності повинно застосовуватися законодавство, яке діяло на момент його вчинення. Тому на момент укладення спірного правочину повинні були бути, по-перше, рішення Міністерства оборони України про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а, по-друге, таке рішення мало бути погоджене Фондом державного майна України. При чому, у п.50 Прикінцевих положень Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності» зазначено, що рішення про надання згоди суб'єкта управління на відчуження майна діє не більш як 12 місяців з дати його прийняття.

У даному випадку пройшло більше, ніж 12 місяців між моментом вступу в дію постанови КМУ та укладенням спірного правочину. Крім того, лист №140/6/1466/27 від 12.11.2004р., на який покликається відповідач, не є рішенням у розумінні п.8 постанови, а погодження ФДМ України взагалі відсутнє. Дані обставини відзначив і суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд. Крім того, як уже відзначалося вище, у Витязі з реєстру прав власності на нерухоме майно зазначено, що право власності на спірне приміщення виникло тільки у 2008 р на підставі рішення господарського суду Львівської області.

Тому суд робить висновок, що при укладенні спірного договору концерн не мав достатніх повноважень щодо відчуження майна, що перебувало у державній власності. Як наслідок - правочин вчинений особою, яка не мала необхідного обсягу дієздатності, що є порушенням ч.2 ст.203 ЦК України і підставою для визнання його недійсним у порядку ст.215 ЦК України.

- у 2006р. Генеральною прокуратурою України зроблено висновок про законність дій щодо надання дозволу та про його чинність у майбутньому; - відбулося наступне схвалення правочину шляхом прийняття платежу концерном, що в силу ст.241 ЦК України призводить до його дійсності.

Суд не бере до уваги заперечення відповідача про те, що у 2006р. прокуратура перевіряла законність дій Пукіра П.Н. по наданню дозволу на відчуження майна, оскільки, у даному висновку чітко не вказано, чи був об'єктом перевірки лист від 12.11.2004р., та й предметом спору у справі є не лист, а договір, який був укладений тільки у 2009р. Про наступне схвалення правочину через прийняття платежу, на яке наголошує відповідач, можна говорити тільки щодо концерну. Однак у матеріалах справи відсутні докази такого схвалення міністерством.

- згідно рішення ЄСПЛ від 24.06.2003р. у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії» є неприпустимим визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон.

Обґрунтовуючи свою позицію, відповідач покликається на ст.1 Першого протоколу до Конвенції та рішення ЄСПЛ від 24.06.2003р. у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії», зазначаючи, що неприпустимим є визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон. З даного приводу суд відзначає таке.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982р., «Новоселецький проти України» від 11.03.2003р., «Федоренко проти України» від 1.06.2006р.). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримана справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника.

Також ЄСПЛ у своїй практиці відзначає, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 7.12.1976р., «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.01.1986р.).

Тому створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості (див. постанову Верховного Суду України у від 18.09.2013р. у справі №6-92цс13).

За обставинами справи «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії», на яку покликається відповідач, заявник в 1969р. уклав договір оренди земельної ділянки строком на 22 роки. Відповідно до умов договору він за власні кошти побудував на цій земельній ділянці кілька будівель для легкої промисловості, які здав в суборенду. Договір оренди також надавав йому право в подальшому продовжити оренду ще на 21 рік. У 1990р. заявник повідомив місцеву владу про намір продовжити договір оренди, в процесі переговорів він погодився на збільшення орендної плати. Однак, орган місцевої влади повідомив заявника, що продовження договору оренди відбутися не може, оскільки, погодившись з умовою договору про можливість його пролонгації орган місцевої влади, перевищив свої повноваження.

Застосовуючи положення ст.1 Першого протоколу до Конвенції до обставин цієї справи ЄСПЛ вказав на таке. Заявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити термін його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цій умові. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.

Дії місцевої влади ЄСПЛ розцінив як порушення права заявника на законне очікування виконання певних умов і, таким чином, вони утворювали акт втручання у реалізацію його права власності.

Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника ЄСПЛ відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов'язання, взяті ним на себе у зв'язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат. За таких обставин ЄСПЛ прийняв рішення на користь заявника.

Однак у даній справі (№914/3484/13) обставини є іншими. Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про недійсність договору купівлі-продажу державного майна та повернення такого майна, яке незаконно вибуло з державної власності, у власність держави.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи ЄСПЛ у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004р. зазначив, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес. У даному випадку при укладенні спірного договору якраз і не було дотримано чинного законодавства.

Отже, обставини даної справи і справи «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії» істотно різняться, тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, а висновок ЄСПЛ про порушення прав заявника у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії» не може бути безумовним прецедентом при вирішенні справи, яка розглядається. Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 18.09.2013р. у справі №6-92цс13.

- прокурором обрано невірний спосіб захисту, оскільки захист права особи, яка є власником майна, у речово-правових відносинах можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову у порядку ст.388 ЦК України, а не шляхом пред'явлення позову про визнання правочину недійсним і застосування правових наслідків такої недійсності; оскільки міністерство не є стороною договору, то воно не може бути позивачем у спорі про визнання такого договору недійсним;

Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Таким чином, пред'являти позови про визнання правочину недійсним може як сторона такого правочину, так і будь-яка інша особа, за умови, що правочин порушує її законні інтереси. Про це також зазначається у п.2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними». Оскільки предметом спірного договору є майно, яке належить до державної власності в особі Міністерства оборони України, то останнє може бути позивачем у спорі з такою вимогою поряд з Концерном «Військторгсервіс» як стороною правочину.

У постанові Верховного Суду України по справі №6-58цс13, на яку покликається відповідач, суд робить висновок щодо прав третіх осіб на повернення майна: права третіх осіб на повернення майна не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача майна з використанням правового механізму, установленого ст.ст.215,216 ЦК України; такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст.388 ЦК України. У даній постанові не сказано про неможливість особі, яка не є стороною правочину, пред'являти позов про визнання його недійсним. У зв'язку з цим твердження відповідача про невірний спосіб захисту інтересів держави в особі міністерства щодо визнання правочину недійсним суд відхиляє.

Щодо вимоги про зобов'язання ТзОВ «Дует-СК» повернути до державної власності спірне майно через недійсність правочину, то у порядку ст.216 ЦК України її вправі пред'являти тільки сторона правочину - у нашому випадку - Концерн «Військторгсервіс». Міністерство, оскільки не було стороною правочину, не вправі вимагати повернення майна у порядку ст.216 ЦК України, про що відзначає і Верховний Суд України у згаданій вище постанові. Тому тут суд погоджується з відповідачем, одночасно зазначаючи таке.

Згідно ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст.16 ЦК України).

Пленум Вищого господарського суду у постанові №18 від 26.12.2011р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» відзначає, що під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення (у даному випадку предметом є визнання недійсним договору та повернення у власність держави майна, що вибуло поза волею органу, що уповноважений на управління таким майном). Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (у даному випадку - відчуження майна відбулося без відповідного дозволу Міністерства оборони України та погодження з Фонду державного майна України, а, отже, не з їхньої волі). Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим господарський суд , з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (п.3.12 постанови).

Звертаючись до суду за захистом інтересів держави в особі Міністерства оборони України та Концерну «Військторгсервіс», прокурор просить захисти порушене право власності держави в особі міністерства, при цьому у позовній заяві зазначаючи положення ст.216 ЦК України. Однак, як уже згадувалося, право міністерства як власника уповноваженого від імені держави може бути захищено у порядку ст.388 ЦК України шляхом витребування майна від добросовісного набувача. Враховуючи те, що порушене право підлягає захисту, на що неодноразово звертав увагу ЄСПЛ у своїх рішеннях, а прокурор та позивач щодо другої позовної вимоги посилаються не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд, здійснивши правову кваліфікацію, застосовує до такої позовної вимоги ст.388 ЦК України.

Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно ст.388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо це майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (п.3 ч.1 ст.388 ЦК України).

Тобто, якщо за відплатним договором із володіння власника або законного володільця вибуло майно, то витребувати його у добросовісного набувача можна тільки тоді, коли воно вибуло поза волею власника або законного володільця. Встановивши, що спірне нерухоме майно з володіння Міністерства оборони України, уповноваженого власником - Державою Україна - здійснювати управління майном, вибули без його згоди на підставі недійсного договору купівлі-продажу, де продавцем виступив Концерн «Військторгсервіс», не маючи для цього необхідного обсягу цивільної дієздатності, суд робить висновок про наявність підстав для задоволення і цієї позовної вимоги та витребовує майно від ТзОВ «Дует-СК». Аналогічна правова позиція висловлена Вищим господарським судом України у постанові від 04.06.2014р. у справі №43/440-6/231 та підтримана Верховним Судом України у постанові від 30.09.2014р.

- позов в інтересах концерну «Військторгсервіс» та Міністерства оборони України подано після спливу 3-річного строку звернення за захистом права; міністерству та органам прокуратури було відомо про реалізацію концерном майна ще влітку 2009р.;

При першому розгляді справи суд зроби висновок, що строк позовної давності сплив. Як уже відзначалося, суд касаційної інстанції не погодився з такою правовою оцінкою місцевого та апеляційного господарських судів. Під час нового розгляду суд не погоджується із твердженням відповідача про пропуск міністерством строку позовної давності для захисту свого права. Так, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст.261 ЦК України).

Верховний Суд України, розглядаючи спір про визнання недійсним договорів, у постанові від 20.08.2013р. зробив висновок про те, що, оскільки прокурор та позивачі не є сторонами оспорюваних угод, початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт відсутності у представника підприємства необхідного обсягу дієздатності.

Відповідач подав письмові обґрунтування та докази того, що міністерству та прокуратурі було відомо про укладення спірного договору ще у 2009р. Однак, з моменту укладення договору строк позовної давності рахується тільки щодо сторони правочину (даному випадку для Концерну «Військторгсервіс» і щодо нього такий строк дійсно сплив). Щодо прокурора та міністерства, оскільки вони не були сторонами спірного правочину та не знали про незаконність відчуження майна, строк позовної давності слід обчислювати з моменту, коли вони дізналися саме про порушення закону при укладенні такого договору. Про це відзначає і Вищий господарський суд України у постанові, якою справу направлено на новий розгляд. Наявні у матеріалах справи докази підтверджують, що про факт допущення порушень як міністерство, так і органи прокуратури дізналися після проведення Фондом державного майна України перевірки щодо дотримання порядку відчуження майна Концерном «Військторгсервіс» та складання відповідного висновку від 20.03.2013р. №10-24-3491. Одразу наступного дня, 21.03.2013р., до єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено відповідну інформацію. Тому строк позовної давності для звернення до суду за захистом інтересів держави в особі Міністерства оборони України не минув.

Згідно ч.2 ст.4-3 та ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили (ст.43 ГПК України).

Відповідно до ст.111-12 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Згідно ст.111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковими для всіх судів.

Відповідно до п.2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» №18 від 26.12.2011р. якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Виходячи з наведеного вище, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

У п.4.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» від 21.02.2013 р. №7 зазначено, що у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

У силу вимог ст.49 ГПК України судовий збір покладається на відповідача.

На підставі викладеного та керуючись п.п.6,8 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності», ст.ст.3,4,7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», ст.ст.5,15,16,202,203,215,216,256,257,261,326,328,388 Цивільного кодексу України, ст.136 Господарського кодексу України та ст.ст.3,12,29,33,34,35,44,49,82,84,85,111-12,111-28 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задоволити.

2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 10.04.2009р. нежитлових приміщень, які знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, буд. 36, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Дует-СК» та Концерном «Військторгсервіс».

3. Витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «Дует-СК» (79014, Львівська обл., м.Львів, вул.І. Вільде, буд.22, кв. 2, код ЄДРПУО 33285493) нежитлове приміщення, загальною площею 39,0 кв.м, яке знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, буд. 36, та повернути його до державної власності в особі Міністерства оборони України у господарське відання Концерну «Військторгсервіс» (03151, м.Київ, вул.Молодогвардійська, 28-А, код ЄДРПУО 33689922) .

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Дует-СК» (79014, Львівська обл., м.Львів, вул.І. Вільде, буд.22, кв. 2, код ЄДРПУО 33285493) 7' 737,40 грн. судового збору у дохід Державного бюджету України.

5. Накази видати відповідно до ст.116 Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні 20.10.2014р. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення, повний текст складений та підписаний 24.10.2014 р.

Суддя Яворський Б.І.