Рішення

від 20.10.2014 по справі 911/3889/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Київської області

01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16тел. 239-72-81

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Р І Ш Е Н Н Я

"20" жовтня 2014 р. Справа № 911/3889/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Телефонні системи і мережі «АНФЕР», м. Київ

до Військової частини НОМЕР_1 , АР Крим, м. Сімферополь

про стягнення 120 158,89 грн.

Суддя Щоткін О.В.

за участю представників сторін:

позивач Маковська О.С. предст. дов. №9 від 01.10.2014р.;

відповідач не з`явився.

СУТЬ СПОРУ:

Частиною першою ст. 1 Господарського процесуального кодексу України визначено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності (підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено поняття «тимчасова окупована територія України» (далі - тимчасово окупована територія) і встановлено особливий правовий режим цієї території (стаття 4), особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Так, статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» змінено територіальну підсудність судових справ у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях. Зазначеною статтею Закону передбачено, зокрема, забезпечення розгляду справ господарського суду Автономної Республіки Крим господарським судом Київської області, господарського суду міста Севастополя - господарським судом міста Києва, Севастопольського апеляційного господарського суду - Київським апеляційним господарським судом.

Враховуючи вищезазначене, Товариство з обмеженою відповідальністю «Телефонні системи і мережі «АНФЕР» (позивач) звернулось до господарського суду Київської області з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (відповідач) про стягнення 117 111,76 грн. заборгованості за Договором про закупівлю товарів за державні кошти № 52/73, з яких 99 960,00 грн. основного боргу, 3 697,15 грн. пені та 13 454,61 грн. інфляційних.

Ухвалою господарського суду Київської області від 12.09.2014 року було порушено провадження у справі, розгляд призначено на 20.10.2014 року.

10.10.2014р. через канцелярію суду позивач, в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України, подав заяву про збільшення розміру позовних вимог, відповідно до якої просить суд стягнути з відповідача 120 158,89 грн. заборгованості, з яких 99 950,00 грн. основного боргу, 3 697,15 грн. пені та 16 511,74 грн. інфляційних втрат.

Зазначена заява обґрунтована тим, що відповідачем було частково погашено суму основного боргу у розмірі 10,00 грн.

Щодо інфляційних втрат, то позивач донарахував інфляційні за вересень 2014р.

Відповідно до ч. 4 статті 22 ГПК України, позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 55 ГПК України, ціна позову визначається у позовах про стягнення грошей - стягуваною сумою або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) поряду.

Враховуючи те, що у відповідності до вищезазначених норм законодавства, ціну позову вказує позивач, суд зазначає, що має місце нова ціна позову 120 158,89 грн., виходячи з якої й вирішується спір.

Відповідач в судове засідання 20.10.2014р. не з`явився, про причини неявки суд не повідомив письмового відзиву на позов та інших документів, витребуваних ухвалою суду, не подав, клопотання про відкладення до суду не надсилав.

Відповідно до частини 1 статті 93 Цивільного кодексу України, місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом.

До повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками «адресат вибув», «адресат відсутній» і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України 02.06.2006 № 01-8/1228 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році»).

Відповідно до Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2010 р. № 01-08/140 «Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальними правами у господарському судочинстві», особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві.

Враховуючи те, що ухвала суду була направлена за адресою, яка вказана у позовній заяві та листі Міністерства оборони України № 266/із/1424 від 23.07.2014р., суд дійшов висновку, що відповідач про розгляд справи повідомлений належним чином.

Згідно п. 3.9.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду від 26.12.2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», у випадку нез`явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, в разі, якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.

Відповідно до ч. 1 статті 85 ГПК України, прийняте рішення оголошується господарським судом у судовому засіданні після закінчення розгляду справи.

Враховуючи достатність в матеріалах справи доказів для повного, всебічного та об`єктивного розгляду спору по суті, в судовому засіданні 20.10.2014р. було оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, суд, -

встановив:

03 грудня 2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Телефонні системи і мережі «АНФЕР» (Продавець) та Військовою частиною НОМЕР_1 (Покупець) укладено договір про закупівлю товарів за державні кошти № 52/73, відповідно до умов якого, Продавець зобов`язується у 2012 році поставити Покупцю комплекс засобів зв`язку № 3 (для периферійного вузла) 2 шт., 32.20.2 апаратура електрозв`язку, а Покупець прийняти та оплатити такі товари.

Пунктом 3.1. встановлено, що ціна договору складає 99 960,00 грн.

Відповідно до п. 4.1. Договору, розрахунки проводяться шляхом оплати Покупцем товарів протягом 10 банківських днів після надходження з Державного бюджету України на реєстраційний рахунок замовника коштів і підписання сторонами видаткових накладних та пред`явлення Продавцем рахунка на оплату товарів.

Згідно Порядку реєстрації та обліку бюджетних зобов`язань розпорядників бюджетних коштів та одержувачів бюджетних коштів в органах Державної казначейської служби України, затвердженим наказом № 309 від 02.03.2012 року, а саме п.2.14. «У міру прийняття рішень розпорядником бюджетних коштів про погашення бюджетних зобов`язань та бюджетних фінансових зобов`язань, які залишились не погашеними на кінець минулого бюджетного періоду, розпорядники бюджетних коштів здійснюють реєстрацію таких бюджетних зобов`язань та бюджетних фінансових зобов`язань у поточному бюджетному періоді шляхом подання Реєстру та/або Реєстру фінансових зобов`язань і відповідних підтверджуючих документів».

На підтвердження реєстрації бюджетних зобов`язань та бюджетних фінансових зобов`язань у 2013 році надано копії реєстрації бюджетних зобов`язань № 2 від 30.01.2013 року та реєстр бюджетних фінансових зобов`язань № 5 від 30.01.2013 року.

Як стверджує позивач, на виконання умов договору, він здійснив поставку товару. Факт поставки товару та отримання його відповідачем підтверджується належним чином засвідченою з боку відповідача та позивача видатковою накладною №РН-0000054 від 10.12.2012р. на суму 96 960,00 грн.

Проте, відповідач, всупереч умовам договору, не розрахувався за поставлений товар, у зв`язку з чим за ним рахується заборгованість у розмірі 96 960,00 грн., що підтверджується, наявним у матеріалах справи та підписаним сторонами, актом звірки взаємних розрахунків станом на 02.04.2013р.

05.06.2013р.на адресу відповідача була направлена претензія № 12 від 04.06.2013р., в якій було запропоновано відповідачу сплатити заборгованість у добровільному порядку.

Листом № 1080 від 04.07.2013р. відповідачем була надана відповідь на претензію, в якій зазначено, що кошти для оплати договору на рахунку відсутні, фінансові та юридичні зобов`язання перереєстровані на 2013р., однак, відповідач гарантує виконання своїх зобов`язань згідно договору.

В подальшому, відповідач здійснив часткову оплату заборгованості у розмірі 10,00 грн., у зв`язку з чим на момент винесення рішення по справі позивач просить суд стягнути з відповідача 99 950,00 грн.

Згідно приписів статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Зазначена норма кореспондується з приписами статті 193 Господарського кодексу України.

Так, у відповідності до частини першої статті 193 Господарського кодексу України, суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно частини другої статті 193 Господарського кодексу України, кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається.

Частиною другою статті 712 Цивільного кодексу України передбачено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно з ст. 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Умови пункту 4.1 Договору фактично містять відкладальну умову щодо оплати отриманих товарів - по мірі надходження з бюджету цільових коштів.

Згідно ч.1 ст.212 ЦК України, особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов`язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

Однак, з огляду на положення ст.ст.212, 251, 252 ЦК України, надходження коштів з державного бюджету не є подією, яка має неминуче настати зі спливом певного періоду, а тому не може бути відкладальною умовою та не створює для сторін цивільних прав та обов`язків щодо визначення строку оплати поставлених товарів.

Отже, зазначена умова договору не є підставою вважати таким, що не настав (або таким, настання якого залежить від надходження коштів державного бюджету) строк виконання зобов`язань по оплаті поставленого товару, оскільки вказана умова стосується порядку розрахунків, а не визначення строку.

Такої правової позиції дотримується Вищий господарський суд України в постанові від 28.04.2014 по справі № 910/3934/14, в постанові від 05.12.2013 по справі № 910/6273/13, в постанові від 31.08.2011 по справі № 47/81.

Вказівка в Договорі на те, що оплата пов`язана з надходженням коштів з Державного бюджету не є встановленням строку виконання зобов`язання відповідачем, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.251 ЦУ України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.252 ЦК України, строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Така ж подія як надходження коштів з державного бюджету не може розцінюватись як така, що має неминуче настати.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновків, що до спірних правовідносин мають бути застосовані положення ст. 692 ЦК України.

Стаття 692 ЦК України передбачає, що покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

За приписами ч.1 ст.32 та ст.33 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Враховуючи вищевикладене та те, що товар був прийнятий відповідачем, відповідач, у встановлений договором строк, за отриманий товар не розрахувався, в судове засідання не з`явився та доказів оплати суду не надав, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача 99 950,00 грн. боргу є обґрунтованими, документально підтвердженими та таким, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Крім суми основного боргу позивач просить стягнути з відповідача 3 697,15 грн. пені.

Пунктом 7.3. Договору, передбачена відповідальність Покупця за несвоєчасну оплату поставлених товарів у вигляді пені за кожний день прострочення, яка обчислюється у відсотках (розмір однієї облікової ставки НБУ) від суми простроченого платежу.

Статтею 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарський відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених дим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми, яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання, або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Пунктом 6 ст. 231 Господарського кодексу України встановлено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за весь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Відповідно до п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язань припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Статтею 3 вказаного закону встановлено, що розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Судом здійснено перевірку розрахунку пені наданого позивачем та встановлено, що розрахунок є арифметично вірним, відповідає нормам законодавства та матеріалам справи, а відтак вимога про стягнення пені підлягає задоволенню в повному обсязі в сумі 3 697,15 грн.

Позивачем також заявлено позовну вимогу щодо стягнення з відповідача 16 511,74 грн. інфляційних.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суд, перевіривши розрахунок інфляційних втрат встановив, що заявлена позивачем до стягнення сума відповідає вимогам законодавства та обставинам справи, а тому вимога щодо стягнення 16 511,74 грн. інфляційних втрат підлягає задоволенню в повному обсязі.

За таких обставин суд вважає, що позовні вимоги про стягнення з відповідача 99 950,00 грн. основного боргу, 3 697,15 грн. пені, 16 511,74 грн. інфляційних втрат підлягають задоволенню в повному обсязі.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України судом покладається на відповідача.

Враховуючи вищезазначене, керуючись статтею 124 Конституції України, статтями 49, 82-85, Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

вирішив:

1.Позов задовольнити повністю.

2.Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Телефонні системи і мережі «АНФЕР» (02081, м. Київ, вул. Здолбунівська, 7Д, ідентифікаційний код 32204916) 99 950 (дев`яносто дев`ять тисяч дев`ятсот п`ятдесят) грн. 00 коп. основного боргу, 3 697 (три тисячі шістсот дев`яносто сім) грн. 15 коп. пені, 16 511 (шістнадцять тисяч п`ятсот одинадцять) грн. 74 коп. інфляційних втрат та 1888 (одну тисячу вісімсот вісімдесят вісім) грн. 50 коп. витрат по сплаті судового збору.

3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Дата складання повного тексту рішення 30.10.2014р.

Суддя Щоткін О.В.