ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
"13" жовтня 2014 р. м. Київ К/9991/20977/11
Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:
головуючого судді Пилипчук Н.Г.
суддів Ланченко Л.В.
Цвіркун Ю.І.
за участю секретаря Ковтун О.С.
представника відповідача Клименко О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Приватного підприємства «Трансресурс»
на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 15.11.2010
та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2011
у справі № 2а-4317/10/1670
за позовом Приватного підприємства «Трансресурс»
до Лубенської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Полтавській області
про визнання недійсним та скасування податкового повідомлення-рішення, -
ВСТАНОВИВ:
Подано позов про визнання недійсним та скасування податкового повідомлення-рішення від 30.06.2010 № 0000362301/0.
Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 15.11.2010, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2011, у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
ПП «Трансресурс» подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати вказані судові рішення та задовольнити позов повністю. Посилається на порушення судами норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні судом касаційної інстанції здійснено заміну відповідача у справі - Лубенської об'єднаної державної податкової інспекції її правонаступником - Лубенською об'єднаною державною податковою інспекцією Головного управління Міндоходів у Полтавській області.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, за оспорюваним податковим повідомленням-рішенням від 30.06.2010 № 0000362301/0 позивачеві визначено податкове зобов'язання з податку на прибуток в загальній сумі 1451875,90 грн., в т.ч. 1126284 грн. основного платежу та 325591,90 грн. штрафних (фінансових) санкцій.
Підставою для визначення позивачеві вказаного податкового зобов'язання слугували висновки планової виїзної перевірки за період з 01.01.2009 по 31.03.2010, викладені в акті від 18.06.2010 № 1867/23/33470469, про порушення позивачем вимог п.п. 5.2.1 п. 5.2, п.п. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 № 334/94-ВР, що полягало у неправомірному включенні до складу валових витрат суми витрат за операціями з придбання брухту та відходів чорних металів у відповідності з ДСТУ 1639-93 у ТОВ «Індустріальні сплави» за договором від 02.01.2009 № 109/2 та у відповідності з ДСТУ 4121-2002 у ПП «Ксілугмет ест» за договором від 04.01.2010 № 210/02-1.
За умовами договору від 02.01.2009 № 109/2 постачальник постачає металобрухт партіями, доставка металобрухту здійснюється автомобільним транспортом на умовах DDU (ІНКОТЕРМС 200) - «склад покупця». Прийом металобрухту проводиться на складі «ПП Транспресурс». Датою переходу права власності на металобрухт від постачальника до покупця є дата підписання акта прийому-передачі.
На підтвердження факту господарських операцій позивачем надано копії видаткових накладних, актів приймання металів чорних (вторинних), податкових накладних, платіжних доручень, актів звірки взаєморозрахунків, складських довідок.
За умовами договору від 04.01.2010 № 210/02-1 поставка товару проводиться партіями за домовленістю сторін. Приймання металобрухту за кількістю та якістю проводиться на складі ПП «Трансресурс» у відповідності до ДСТУ 4121-2002 шляхом зважування на автомобільних вагах, вага заноситься до акту прийому-передачі, який є підставою для взаєморозрахунків. Датою переходу права власності на металобрухт від постачальника до покупця є дата підписання акта прийому-передачі.
На підтвердження факту господарських операцій позивачем надано копії видаткових накладних, актів приймання металів чорних (вторинних), податкових накладних, актів звірки взаєморозрахунків.
Податковий орган виходить з того, що за відсутності товарно-транспортних накладних реальне вчинення господарських операцій, та відповідно, валові витрати, не можуть вважатися підтвердженими первинними документами.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що господарські операції є безтоварними.
Такий висновок обґрунтовано тим, що позивачем не надано доказів, на підставі яких можна було б встановити, що товар перевозився та зберігався. При цьому суди застосували положення ч. 1, ч. 13 ст. 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність», якими визначено поняття договору транспортного експедирування та визначено документи, що підтверджують факт надання послуг експедитора при перевезенні.
Також висновок про безтоварний характер господарський операцій обґрунтовано судами відсутністю товарно-транспортних накладних, дорожніх листів, які б підтверджували факт перевезення металобрухту від постачальників. При цьому суди застосували положення Наказу від 29.12.1995 № 488/346 «Про затвердження типових форм первинного обліку роботи вантажного автомобіля», положення «Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні», затверджених Наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 № 363 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 20.02.1998 за № 128/2568.
Крім того, суди встановили, що операції з придбання контрагентами поставленого позивачеві товару відсутні, виробничі та складські приміщення у позивача та контрагентів відсутні. Ліцензія, передбачена ч.ч. 1, 2 ст. 4 Закону України «Про металобрухт» від 05.05.1999 № 619-XIV, яка б підтверджувала право позивача і його контрагентів здійснювати діяльність, що пов'язана із заготівлею, переробкою брухту чорних та кольорових металів і його металургійною обробкою, позивачем не надана. Позивач не має умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності (технічного персоналу, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів). Ці обставини також покладені в основу висновку про безтоварний характер операції з постачання металобрухту.
Суд касаційної інстанції не може визнати законною і обґрунтованою ухвалу суду апеляційної інстанції, оскільки остання постановлена без повного та всебічного з'ясування обставин, якими позивач обґрунтовував свої вимоги.
Наявність чи відсутність певних обставин встановлюється на підставі будь-яких фактичних даних, що мають значення для справи, та які є доказами у розумінні ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України та відповідають висунутим процесуальним законом критеріям належності, допустимості та достовірності. Без виконання цих правил певні обставини не можуть вважатися встановленими.
При цьому відповідно до вимог ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України у даній справі про протиправність рішення суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Це правило означає, що податковий орган повинен доводити передбаченими процесуальним законом засобами доказування ті обставини, які покладені в основу прийняття податкового повідомлення-рішення. Водночас якщо платник податків не згоден з доводами податкового органу, він може їх спростовувати. Це випливає зі змісту ч. 1 ст. 71 вказаного Кодексу, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її заперечення. Усі надані сторонами докази підлягають оцінці за правилами, встановленими у ст. 86 вказаного Кодексу.
Відповідно до п. 5.1. ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 № 334/94-ВР валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
Пункт п.п. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 вказаного Закону забороняє відносити до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.
Таким чином, у податковому обліку понесені витрати на придбання товару мають бути підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, які містять відомості про господарську операцію, підтверджують її фактичне здійснення.
Суд касаційної інстанції зазначає, що всі документи в їх сукупності, складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення, які за змістом відповідають вимогам закону та відображають господарські операції, належать до первинних документів бухгалтерського обліку, що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності. Тому, суди повинні надавати належну оцінку усім таким доказам.
Товарно-транспортна накладна, відсутністю якої податковий орган обґрунтовує свої висновки про безтоварний характер операцій, є первинним документом, що підтверджує операції учасників транспортних перевезень (вантажовідправника, вантажоотримувача, перевізника), тому її відсутність у покупця товару за наявності належних первинних документів, що підтверджують поставку та оприбуткування товару, не може бути самостійною підставою для висновку про безтоварний характер господарських операцій з поставки товару.
При цьому з метою дослідження фактичного придбання товару необхідно аналізувати умови його поставки, визначені у договорі, досліджувати первинні бухгалтерські документи, складені щодо операції з поставки товару.
Позивач в апеляційній скарзі на підтвердження факту поставки на його користь товару посилався на надання ним суду конкретних первинних документів, вказуючи їх реквізити: договорів, податкових та видаткових накладних, актів приймання-передачі, платіжних доручень, актів зірки розрахунків, а також, у підтвердження факту переміщення товару - договорів про надання послуг зі складування вантажів на підкрановому майданчику перед відправкою залізницею, квитанцій, наданих південною залізницею, про приймання вантажу, інвентарних карток, актів внутрішньої звірки СТГО Південна залізниця, складських довідок, - у підтвердження використання товару у власній господарській діяльності - договорів про продаж позивачем металобрухту, податкових та видаткових накладних, актів прийому-передачі тощо.
Проте ці посилання позивача залишились судом апеляційної інстанції поза увагою, первинні документи не досліджені в їх сукупності та не оцінені.
Позивач в апеляційній скарзі наголошував на тому, що встановлені судом першої інстанції обставини щодо відсутності факту придбання контрагентами позивача товару, що був поставлений позивачеві, а також щодо відсутності виробничих та складських приміщень у контрагентів та у позивача, відсутності у позивача необхідних умов для досягнення результатів підприємницької діяльності (відсутність технічного персоналу, виробничих активів, транспортних засобів), є такими, що не ґрунтуються на доказах. Натомість, позивач, у підтвердження наявності в нього орендованих складських приміщень, вказував на ряд доказів, а також зауважував, що кожна сфера діяльності позивача була перевірена і податковим органом порушень не було виявлено.
Однак суд апеляційної інстанції також встановив ці обставини, при цьому не вказав доказів, на підставі яких вони встановлені, а також не надав оцінки доказам, на які вказував позивач.
Позивач в апеляційній скарзі у спростування встановленої судом першої інстанції обставини щодо ненадання ним ліцензії, яка б підтверджувала його право здійснювати діяльність згідно із Законом України «Про металобрухт», вказував на надання ним ліцензії в судовому засіданні та залучення останньої до матеріалів справи, а також на посилання на цю ліцензію в акті перевірки.
Однак суд апеляційної інстанції також встановив обставину щодо відсутності зазначеної ліцензії, при цьому не надав оцінки доводам і доказам позивача.
Також позивач в апеляційній скарзі зазначав про безпідставне застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин Законів України «Про податок на додану вартість» та «Про транспортно-експедиторську діяльність», однак суд апеляційної інстанції залишив поза увагою такі посилання позивача та застосував норми цих законів, незважаючи на те, що обставини щодо формування позивачем податкового кредиту чи податкового зобов'язання з податку на додану вартість, а також з приводу укладення чи виконання договору транспортного експедирування, не є предметом доказування у цій справі.
Крім того, суд касаційної інстанції вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував статті 203, 215, 216 ЦК України при вирішенні справи, в результаті чого дійшов помилкового висновку про те, що договори поставки є нікчемними, оскільки мало місце недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За загальним правилом, визначеним в ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Водночас відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу цього Кодексу, є підставою недійсності такого правочину.
Відповідно до ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Законом прямо не встановлено, що правочин, зміст якого суперечить цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, є недійсним (нікчемним). Також судами не було встановлено обставин щодо визнання договорів поставок судом недійсними.
Тому, в силу презумпції правомірності правочину, закріпленої в ст. 204 Цивільного кодексу України, правочини - договори поставок є правомірними, оскільки їх недійсність прямо не встановлена законом та вони не визнані судом недійсними.
З огляду на викладене, недодержання в момент вчинення правочинів, укладених між юридичними особами, вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу цього Кодексу, може бути підставою для визнання господарським судом такого правочину недійсним (у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність).
Відповідно до ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Разом з тим вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, який є нікчемним в силу закону, згідно з вимогами ст. 208 Господарського кодексу України передбачає застосування у встановленому порядку відповідних адміністративно-господарських санкцій у вигляді стягнення за такими правочинами коштів до держбюджету.
До того ж необхідними умовами для визнання правочину нікчемним в силу вимог ст. 228 Цивільного кодексу України є його вчинення з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї зі сторін щодо настання відповідних протиправних наслідків. При цьому необхідно встановлювати, у чому конкретно виявилась завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета правочину і хто з його учасників мав намір на досягнення цієї мети.
Висновок про наявність протиправної мети при вчиненні правочину може ґрунтуватись на належних та допустимих доказах, і не може ґрунтуватись на припущеннях. При цьому допущені сторонами при укладенні правочину порушення вимог цивільного законодавства чи правил ведення господарської діяльності самі по собі не можуть підтверджувати наявність протиправної мети на настання відповідних протиправних наслідків.
Суд касаційної інстанції також зазначає, що визначаючи предмет доказування у справі суд повинен виходити з усіх обставин, якими сторони обґрунтовують власні позиції, та з норм матеріального права, які врегульовують спірні відносини. При цьому суд повинен надавати правову оцінку таким обставинам.
Порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, згідно з ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування судового рішення і направлення справи на новий розгляд до цього суду.
При новому апеляційному розгляді справи суду слід врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, надати правову оцінку встановленим обставинам на підставі норм законів, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу Приватного підприємства «Трансресурс» задовольнити.
Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2011 скасувати, а справу направити на новий розгляд до Харківського апеляційного адміністративного суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Н.Г. Пилипчук
Судді Л.В. Ланченко
Ю.І. Цвіркун
Суд | Вищий адміністративний суд України |
Дата ухвалення рішення | 13.10.2014 |
Оприлюднено | 13.11.2014 |
Номер документу | 41330663 |
Судочинство | Адміністративне |
Адміністративне
Вищий адміністративний суд України
Пилипчук Н.Г.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні